Голосуванням Стрілецької ради було прийнято виняткове політичне рішення: воювати не за класові інтереси, а за національні. Мовляв, соціалістична ідея класової боротьби дискутувала з питанням національної цілісності.
Рубіж 1917/1918 відзначився у процесі українського державотворення бурхливим сплеском перемог та поразок, відчайдушності та сумнівів. Політики-ідеалісти не завжди могли знайти порозуміння між собою, надавали перевагу ідеологічним дискусіям, ніж практичному вирішенню проблем.
Одним із наріжних каменів стало питання формування збройних сил. В ситуації загальнонаціонального піднесення було багато охочих боротися за новостворену державу, проте була проблема із вишколом вояків та дисципліною, яка б базувалася не на царській дідовщині та муштрі, а на ідейно-патріотичних засадах, усвідомлення обов’язку перед державою та народом. На жаль, цих умов не вдалося створити, проте не заповненими лакуни бувають коротко …
Протягом грудня 1917 січня 1918 рр. у Києві було сформовано з полонених галичан та буковинців колишній вояків Легіону УСС та австрійської армії бойову одиницю – курінь Січових стрільців під командуванням уродженця м. Зашкова на Львівщині Євгена Коновальця.
Євген Коновалець – полковник Корпусу Січових стрільців. Київ, 1918 р. |
Січовики створили Стрілецьку раду – представницький орган, що репрезентував потреби куреня та координував його внутрішній устрій (за революційними звичаями при військових відділах формувалися представницькі комітети).
На раді було скасовано комітети та правило вибірності командирів (відновлюючи козацтво як військову формацію, характерним для того часу було й повернення козацьких архаїзмів, зокрема виборності старшин). Стрілецька рада перетворилася на дорадчий старшинський орган при командирові.
І що найважливіше – було прийнято виняткове політичне рішення: воювати не за класові інтереси, а за національні. Річ у тім, що ідея соціалізму про класову боротьбу дискутувала із питанням національної цілісності. Січовики вирішили це питання раз і назавжди, віддаючи перевагу національним інтересам.
Подвір’я казарм Січових стрільців у Києві по вул. Львівській, 24. 30 квітня 1918 р. |
Було чітко визначено політичні пріоритети: курінь підпорядковується Центральній раді та готовий захищати її у боротьбі проти будь-якої агресії ззовні.
Це рішення було прийняте у час, коли більшовицька Росія розгорнула воєнні дії проти УНР. Паралельно більшовики використовували антиукраїнську пропаганду, дискредитуючи Центральну раду як «контрреволюційний орган, що нехтує інтересами класу пролетаріату».
І коли у Києві 29 січня (дати подано за новим стилем) вибухнуло більшовицьке повстання, Коновалець та Стрілецька рада трактували боротьбу проти агресора як визвольну, а не класову.
Курінь складався з двох сотень по 200 вояків під командуванням поручника Р. Сушка та четаря І. Чмоли, кулеметної сотні на чолі з четарем Ф. Черником (150 вояків), запасної сотні четаря В. Кучабського (100 вояків) та батареї з 12-ти гармат на чолі з сотником Р. Дашкевичем.
Тоді ж вони мали своє бойове хрещення.
Симон Петлюра (1879–1926) – голова Директорії та головний отаман військ УНР |
У більшовицькому повстанні брали участь близько двох тисяч робітників заводу «Арсенал», двох тисяч червоногвардійців та тисячі збільшовичених вояків українських військових формувань: Богданівського куреня, полків ім. Сагайдачного та ім. Шевченка. До цього ж окремі частини українських військ оголосили про свій нейтралітет у цьому протистоянні.
У столиці розпочалися вуличні бої в районах Печерська (тут бунтівники утримували завод «Арсенал»), Деміївки та Подолу. Червоногвардійці з Подолу розгорнули наступ на будинок Центральної ради (тепер — будинок вчителя на вул. Володимирській).
Отримавши інформацію про бунт, Є. Коновалець звернувся за вказівками до штабу Київського військового округу (його командуванню безпосередньо підпорядковувався курінь), проте у штаба не було жодного плану звільнення міста та й він не координував дії вірних Центральній раді військ. Розрізнені українські загони відбивали атаки переважаючого ворога, не підтримуючи зв’язку між собою.
Тому Коновалець діяв самотужки: разом із А. Мельником вони розробили план операції із звільнення міста. На цей момент курінь налічував 450 старшин та стрільців (без 1-ї сотні Р. Сушка, котру відправили на фронт у напрямку Полтави).
Андрій Мельник (1890–1964) – військовий соратник Євгена Коновальця, полковник. Сотник Легіону УСС (1914–1916), Начальник штабу куреня (згодом полку) Січових стрільців у Києві, заступник командира Осадного корпусу (1918). Начальник штабу Армії УНР (1919) |
Згідно з планом військової операції, курінь, не розпорошуючи своїх сил, повинен витиснути червоногвардійців з центральної частини міста (району Софійської площі та Великої Володимирської вулиці), а потім спрямувати удар у напрямку Подолу. Старшинський склад куреня на чолі з Є. Коновальцем миттєво та блискавично втілили його у життя.
Протягом 29-31 січня січові стрільці відзначилися у обороні будинку Центральної Ради, куди було спрямовано головний удар більшовиків силами червоногвардійців. Таким чином відкинули ворога до Подолу. Протягом 1-2 лютого січовики вибили ворога і з Подолу.
В цей час у Київ увійшли українські війська на чолі з С. Петлюрою. Серед військових підрозділів тут була 1-в сотня куреня січових стрільців під командуванням Р. Сушка, котра, разом з козаками Гайдамацького коша Слобідської України, брала участь у захопленні «Арсеналу» (29-31 січня).
Перемога мала високу ціну, адже у під час боїв курінь втратив убитими та пораненими понад двісті вояків.
Командування та особовий склад куреня відзначилися не лише військовим професіоналізмом та високим рівнем дисципліни, але й політичною стійкістю, вірністю принципам.
Броньований потяг (панцерник) «Стрілець» (в літературі згадується варіант — «Січовий Стрілець») та його обслуга. Київ, 1918 р. |
Курінь став одним з найбоєздатніших військових формувань армії УНР. Здобув довіру влади, і у подальших подіях січовикам доручали найвідповідальніші завдання не лише військового характеру, але й адміністративного, судового та порятункового.
Публікацію підготовлено для сайту « Історична правда»
Автор: Ігор Дерев'яний
Історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"