Текст опубліковано в рамках проекту спогадів і переказів про Голодомор 1932-33 років «Історія Голоду».
Великим здивуванням стало повідомлення колег, що у Трускавці живе свідок Голодомору. Я домовився про зустріч, щоб записати спогади.
Віктор НАГУРНИЙ народився 23 листопада 1919 р. в с. Купелі Волочиського району Хмельницької області у селянській родині середнього рівня достатку: мали двох коней, одну корову з телицею, три гектари землі.
Батько врятував всю сім'ю від депортації до Сибіру, коли продав коней та виїхав на будову Дніпрогесу (Головне політичне управління не вивозило неповні багатодітні сім'ї).
У Віктора було двоє братів: старший Яків, молодший Володимир та наймолодша сестричка Марія. Йому було 13-14 років, коли родина пережила Голодомор.
Пропоную витяги з півторагодинного інтерв'ю з паном Віктором, що стосуються подій Голодомору у його селі на кордоні із тодішньою Польщею, де голод не набув великих масштабів:
-----------------------------------------------
Почалося з виселення куркулів. Це ті працьовиті люди, яким їм вчепили ярлик. Вони посіяли хліб, а зібрати його не змогли — бо були вже в Сибіру. А тут залишилися, улюблені для совєтской власті, бідняки — 50 або й більше відсотків з них тому були бідні, бо ж ледачі, гнилі, не хотіли працювати як треба!
А як зробилися куркулі? Після революції видавали пайки [земельні наділи - І.Д.]. В той період видавали по 2 га на душу населення. А в кого були діти? — в бідняка — і він одержав 10 га землі на дітей, і ще на себе — разом 12.
А якщо це був розумний — бідний, але розумний — і трудяга, то він займався тими гектарами 18 годин на добу. Він не спав! В результаті, за яких 8-10 років з 1918/1920 до 1930 він зробився заможним: вже були коні і плуг, і рало.
Як була брехлива влада, то один бідний на другого писав або заявляв [доноси до органів ҐПУ - І.Д.], що от він такий, а він такий. Той бідний сидів у буфеті і п'янствував, а багатий працював 18 годин на добу! І от в результаті кляузи, трудовому чоловікові приліпляли ярлик «куркуль» і в Сибір.
Я це пам'ятаю дуже добре, як виселяли куркулів. В 30-му році ми сиділи на вікні. А мороз був 28-30 градусів. З сусіднього села, за 2 км, везли куркулів. На «ґринджолах» [сани без бокових бортів - І.Д.] 3-4 дітей накритих периною. Пір'я з перини збилося на ноги і діти залишилися під домотканим сукном. І кричать від холоду.
А за ними біжить мати-куркулька, молода жінка, років 25-30: змучена, в кожушині та червоною хусткою оперезана. І вона ... от я сам розчулився [витирає сльози] ... плаче, бо вона не може нічим помогти своїм дітям. Їх везли 15 км. Це все спеціально робилося на їх погибель. Везли їх до залізниці, де стояв товарняк. І цілий місяць — до Сибіру. Кого вони туди привезли?
Про колгоспне будівництво: скільки існував Союз, в нас стільки й гноїли картоплю, бо про сховища ніхто не думав. Привезли зерно, картоплю та висипають з машини чи підводи до кагати. А коли дощ йде — накривають. В результатi на весну воно все зoгнило. І списали 18 кагат по 70 м довжини.
Віктор Нагурний. Фото Ігоря Дерев'яного |
А нащо коней у колгоспі звели докупи?! Бідняцькі коні їли солому, а куркульські — «обрік» із зерном — і це були коні. А ота одна коняка у бідняка і та була хвора «сапом». Коли взяли тих коней докупи і не дали оброку, не було нічого — коні гризли дерев'яну огорожу! І так вони там здихали.
Там біля коней ходив такий, що не знає, що таке кінь, або що таке копито [сміється] і привіз він їм соломи. Ще й п'яний був, бо кращу солому завіз до жида, а той дав йому пляшку горілки, а сюди привіз якої-небудь і кинув на підлогу.
Для перевірки на «сап» викликали медкомісію з району, і приїхав лікар з фельдшерами і провели т.зв. «малінізацію». Ставили коней в шнурок і капали малінін в око. В хворого коня виділявся гнойовий шнурок з ока. З 400 коней хворих знайшли більше 50. Та комісія поїхала, а в колгоспі хворих коней не ізолювали.
Потім викликали комісію з Проскурова (нинішній Хмельницький — ІП), більш авторитетну. Зробили повторну «малінізацію» 80 хворих коней. А через два місяці ту комісію арештували та розстріляли як ворогів народу, що боролися проти колгоспного будівництва та радянської влади. А злочинець той, хто зібрав тих коней докупи!
У селі осіб 5, може більше, лежали попід плотами з розпухлими від голоду ногами. З тих ніг текла вода. То так дивишся: він ще живий, бо очі відкриті, а лежить як мертвий. Як батько був на будівництві Дніпрогесу, а ми майже пухли від голоду, ми, з сестрою та братом, ходили 500 м через дорогу, де лежали колгоспні кагати. В тарілочку збирали мерзлу картоплю...
Це вже не картопля була, а таке, як терте, напівгниле. Ми з середини вибирали у каструльку, а тоді брали віск на сковороду. А на неї клали картоплю і робили такі «кучмани», як тепер називають оладді, чи як? От з такого гнилля.
На ялинках у парку, де раніше поміщик жив поміщик, було дуже багато було воронячих гнізд. Ми лазили з торбами на ті дерева і ловили пташенят, поки ті ще не літали. Можна було взяти у торбу штук десять-п'ятнадцять. От приніс то додому, ошпарили і приготували. М'ясо... Крупами такого не вигодуєш, як вони хробаками. От таке курча з'їв і кружку випив юшки з наваром і таким чином жили...
-------------------------------------------
Запис спогадів відбувся 22 жовтня 2010 року у санаторії «Конвалія», він зберігається у фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» .
Згодом Віктор Нагурний служив у Червоній армії в 1939—1940 рр. у Пінську та бачив, як НКВД арештовували і депортували польських офіцерів та багатьох українських солдат, що служили у Війську Польському. В 1944—1945 рр. знову був на фронті.
Друга світова для Віктора скінчилася в Чехії у Подєбрадах. Лише тоді він зміг здійснити власну мрію — завершити навчання у ветеринарному училищі.
На завершення. Під час нашої розмови до кімнати зайшла жінка та просила поради, як їй лікувати домашню худобу. Пан Віктор усе пояснив: при якій температурі, які ліки давати, яку дозу і навіть пояснив, як їх вводити. Цей чоловік 23 листопада відсвяткував свій 91 рік. Дай Боже Вам здоров'я, пане Вікторе!
Публікацію підготовлено для сайту « Історична правда»
Автор: Ігор Дерев'яний
Історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького"