25 лютого на могилу Ярослава Романовича Дашкевича на Личаківському цвинтарі у Львові молоде покоління «львівської археографічної школи» прийшло із живими квітами та запаленими лампадками, щоб ушанувати світлу пам’ять незабутньої людини, котра відкрила перед ними шлях у науку.
5 років тому пішов з життя видатний український історик, археограф, доктор історичних наук, керівник Львівського відділу Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, знаний громадський діяч Ярослав Романович Дашкевич (1926—2010). У науковому доробку вченого понад 1600 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько–вірменських, українсько–турецьких, українсько–єврейських відносин тощо.
Для нинішніх 40-річних науковців Ярослав Дашкевич був чи не найяскравішим істориком старшого покоління, котрий за радянської доби не зламався під тиском ідеології, а за часів незалежності став одним із найактивніших пропагандистів люстрації історичної науки. Він стояв при формування Центру досліджень визвольного руху і був одним із тих, хто допомагав у становленні Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», де свого часу був ув’язнений разом із матір’ю – легендарною хорунжою легіону Українських січових стрільців Оленою Степанів-Дашкевич.
Виховавши цілу плеяду молодих істориків, у яких пробуджував відповідальність перед історичними джерелами, безкомпромісність у правді та любов до України, Ярослав Дашкевич виявив себе талановитим педагогом. Доктор історичних наук Мирон Капраль, котрий успадкував справу свого наставника, зазначає, що Дашкевич «не терпів графоманів, міфотворців та непрофесіоналів від історії». Вихованці Ярослава Дашкевича у теперішній переломний в історії України час провадять безкомпромісну лінію свого Учителя у таких процесах, як розсекречення спецархівів, люстрація та формування політики національної пам’яті.
