30 січня у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» відбулася лекція відомої дослідниці із Польщі Олі Гнатюк «Повоєнні репресії проти творчих жінок. Долі Ярослави Музики, Ольги Дучимінської та Олени Ржепецької».
Під час музейної зустрічі із львів’янами, які цікавляться історією, Оля Гнатюк, спираючись на результати власних досліджень історичних архівів та фондів архівних установ спецслужб, розповіла про радянські утиски українських мисткинь на прикладі біографій художниці Ярослави Музики, письменниць Ольги Дучимінської та Олени Ржепецької, життя яких було тісно пов’язане із Львовом.
Присутніх у залі цікавили як подробиці родинної історії Олі Гнатюк, так і її думка щодо досліджень біографій інших визначних мисткинь Львова, які творили в радянську добу, не тільки уникнувши репресій, а й посівши високе суспільне становище.
На запитання, якими були політичні і соціальні причини переслідувань інтелігенції з боку радянської влади, авторка книжки «Відвага і страх» відповіла: «Після 1945-го року репресії стосувалися усіх творчих людей, які не змогли знайти корисного для радянської влади співіснування із нею. Що відбулося із інтелігенцією за цей час? Що є репресії? Ми дотепер не в повній мірі усвідомлюємо широту цих репресій. Йдеться ж не тільки про арешти й ув’язнення, а про можливість творчого самовираження і професійного заробітку. Коли я зіткнулася із категорією «бившиє», була шокована до глибини душі: позбавлення громадянських, соціальних, людських прав. Коли це збагнеш, то зрозумієш, що фактично кожен, хто почував себе людською особою із гідністю, мав у Радянському Союзі всі шанси стати саме цією категорією. Скажімо, Олена Ржепецька опублікувала в журналі «Радянський Львів» оповідання «Родина Бесараб», яке згадав у своєму виступі Микола Бажан, тавруючи націоналістичі й буржуазні тенденції у творчості львівських авторів, і цього було достатньо, щоб знищити письменницю… Нам так багато розповідають про зраду, злочини негідність, що, відчуваючи наш великий борг перед людьми гідної поведінки, я просто мусила розповісти про них, бо інакше вони залишилися б безіменними».
Запитання про те, як їй у роботі дослідника вдається поєднувати об’єктивне із суб’єктивним, залишатися безсторонньою і чи може вона довіряти інформації із протоколу допитів, адже відповідей добивалися під примусом та тиском, дозволили Олі Гнатюк з’ясувати для аудиторії певні моменти методології праці історика.
«Моя життєва настанова – оптимізм, завжди намагаюся побачити хороше. Історику важливо не ставати суддею. Прагну дотриматися цього принципу. А якщо йдеться не про етику, а про варштат історика, то років 40 тому , десь із 1970-их, у науці відбувся поворот до переконання, що історик пишучи найбільш «об’єктивно», все одно своїми поглядами, колом знань та джерел вже робить цю історію не зовсім об’єктивною.
Я не вірю в об’єктивізм. Я вдаю, що моя книжка є суто особистою, хоча пишу про людей, яких ніколи не зустрічала особисто. 
30Розповідаючи історію своєї родини, намагаюся наблизити читача до персонажів, скоротивши дистанцію до мінімуму. Зіткнення різних поглядів дозволяють мені подати персонажів як літературних героїв, а читачеві – побачити постаті моєї розповіді багатовимірними та відчути ту епоху. За цим стоїть і досить глибока теоретична рефлексія.
Це елементарний принцип варштату історика: критика джерела, яке без конфронтації із іншим, не є достовірним, тим більше коли йдеться про такі вразливі джерела, як протоколи допитів. Це трохи натяжка: вважати ці свідчення «его-документами», але формально – так, бо вони підписані людиною особисто. Розумію, що коли нема іншої можливості, то треба користатися цими документами, але ставити лише їх за основу не варто. Ані жодному слову із протоколів апріорі не вірю, вірю тільки тому, що підтверджується іншим джерелом», — пояснила Оля Гнатюк.
На завершення зустрічі із колегами Оля Гнатюк наголосила: «Це дуже важливо – залишити свідчення. А історикові – зібрати свідчення. Пишіть, записуйте!»
