Львівська в’язниця на Лонцького відома всьому світові завдяки подіям червня 1941 року, коли в ній більшовики живцем спалили дуже багато людей. Але Харків теж має свій аналог «в’язниці на Лонцького», яку мешканці міста просто ще не знають.

Мало відомо про те, що у 1941 року більшовики перед відступом з Харкова спалили катівню НКВС на вулиці Чернишевській разом з в’язнями. Радянська влада змогла добре приховати пам’ять про цей злочин. Про нього не написано в жодній радянській книзі про Другу світову війну. Але не до всього долізли брудні радянські руки. До нас дійшли джерела, які викривають «добрі справи» радянської влади в Україні. Збереглася газета «Нова Україна», яка видавалася в Харкові у 1941—1943 роках. На своїх сторінках вона згадує цю трагедію. У першому номері (7 грудня 1941 р.) було написане: «Довкруги – розвалини, румовища, руїни. Руїни руїн... А над усім оцим кошмарним спогадом здіймаються осмалені скелети осоружної будівлі – центральної катівні НКВД. І наче й досі ще з її льохів чути останній, глухий стогін дванадцятьох сотень нещасних жертв, що оце недавно конали в жахливих муках пекельної пожежі». У тому ж номері газети письменник Аркадій Любченко написав статтю «Україна живе!», в якій були такі рядки: «Але Харків знає і бачив ще жахливіше видовище. Йому позаздрила б уся середньовічна інквізиція, сам славнозвісний Торквемада облизав би губи. Це було у величезному будинкові колишнього НКВД, де лишились ще сотні в’язнів. Тут справа вирішилась зовсім просто. Енкаведисти міцно замкнули тих людей, старанно облили будинок гасом і підпалили. Вони хотіли одним заходом звільнитися від маси ув’язнених і знищити свої витончені знаряддя катувань та різні компрометуючі документи. Зойк смертельного страху, разючий благальний крик знявся в камерах, коли жертви зрозуміли, що з ними роблять. Лемент і прокльони було чутно поза будинком, але довкола стояла густа сторожа, запобігаючи будь-яким спробам врятувати приречених. Їх душив дим, палив вогонь, вони безсило корчились і стогнали так, що здавалось, немов самі стіни, сама земля сходять глибинним стогоном. Вони дедалі конали. Потім над задимленою братньою могилою різко струменів сморід обпалених трупів, і коли їх одгрібали, свідомість просто відмовлялась сприйняти цей пекельний жах. Недарма харків’яни проводжали большевицьку втечу гнівними прокльонами, щоб, мовляв, за тими комуністами земля запаслась, щоб вони ніколи вже не вертались».

Інформацію з газети «Нова Україна» підтверджує сучасна наукова публікація доктора сільськогосподарських наук Михайла Миколайовича Кулєшова «Будинок на вулиці Красіна», де було написано: «Очевидці розповідали, що коли восени 1941 року радянські війська залишали Харків, кати з ГПУ-НКВД підпалили внутрішню в’язницю разом з політичними в’язнями, які перебували в закритих камерах. Крики про допомогу з палаючої в’язниці на Раднаркомівській були чутні навіть у центрі міста. З часом вони припинилися». Український письменник Дмитро Нитченко згадував, що через цей більшовицький злочин живцем згоріло 1200 осіб. Серед загиблих був режисер Юхименко з дружиною та дітьми.

Нині ця колишня будівля НКВС є управлінням МВС та СБУ в Харківській області. На ній нема жодної меморіальної дошки про ці страшні події. Тому прохання до Топонімічної комісії Харкова створити на будівлі пам’ятну дошку, присвячену жертвам харківської трагедії 1941 року, а місцевим історикам варто було б дослідити всі документи, що стосуються цього маловідомого факту.

Автор — Василь Кисиленко

Джерело:  Газета Главное