Зустріч львівського письменника Миколи Петренка із читачами відбулася у рамках відзначення 79-их роковин Голодомору-геноциду у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького”, де на другому поверсі розгорнуто пересувну виставку, що у фотографіях, цифрах і документах розповідає про репресії більшовицької Росії проти українського народу. Ознайомившись із виставкою та документальним фільмом „Технологія Геноциду”, Микола Петренко у своєму виступі зазначив, що усі три Голодомори в Україні — 1921, 1932-33 і 1947 років – були пов’язані із імперськими амбіціями: „У 1921 комуністам треба було утримувати армію, яка захопила Україну, модернізувати промисловість для військових потреб. У 1933-ому озброюватися танками, готуючись до „світової революції”. А в1947-му – атомною бомбою, і з диявольськими планами впливати на увесь світ”.

Серед видань, фрагменти яких озвучив на зустрічі Микола Петренко, були його книжки для дітей „Снігова веснянка”, „Це Боже діло!” та „ Сни про окраєць хліба. Свідчення самовидця, семирічного хлопця, учні 1-го класу СШ №3 містечка Лохвиці на Полтавщині”, у котрій він викладає лише побачене власними очима і пережите маленьким. Прозвучали вірші „Колоски”, „Руйнували церкву нашу”, „Материн дядько”.

Слово Миколі Петренку:

„Я народився у Лохвиці, малим часто грався на вулиці де стоїть пам’ятник нашому відомому земляку із села Чорнухи Григорію Сковороді. Цей пам’ятник встановили місцеві дядьки у 1922 року до 200 ювілею філософа. Вони скинулися після голодного 1921 року і за 25 пудів пшениці замовили пам’ятник у відомого українського скульптора Івана Кавалерідзе, який зробив пам’ятник Сковороди і для Києва. Спершу в Лохвиці був бетонний пам’ятник, а згодом зробили мідний. Григорій Сковорода запитував „для чого ми приходимо в цей світ?” і відповідав : „Для щастя”. Але бавлячись малим біля його пам’ятника, я бачив, що в 1932-33 роках цілий наш народ не мав щастя…

Я саме пішов до першого класу і великий Голодомор закарбувався у моїй семерічній пам’яті навічно, як нестерпиме відчуття зголоднілості, що супроводжувало невідступно. Чимало моїх однолітків навік лишилися першокласниками. А дітям нашої сім’ї вдалося вижити завдяки тому, що батько був робітником промислових гігантів і в нас не відібрали корови. Батько відбував свою покуту ( бо він раніше за Україну боровся) на Дніпрогесі, Азовсталі, Магнітці, він був техніком-електриком, присилав посилки із харчами, щоб хоч якось нас підтримати. Тому ми й вижили.

Восени 1932 р. здійнявся найвищий вал колективізації, у всій її потворності, бо ж не тільки зерно забирали, а й душі руйнували. Насаджували примусовість і нетерпимість, гоніння на віру, одвічну українську ментальність, моральні та етичні засади, витворені упродовж тисячоліть, житейське кредо, одноосібницький спосіб господарювання. Одноосібників, яких називали індусами” від слова індивідуальний, заморили податком. Першою складовою Голодомору була хлібоздача, а другою – нищення духовності. Ми пішли до першого класу в світлицю колишнього попівського будинку, а самого отця вивезли на Соловки. Буквально на другий день після першого дзвоника стали скидати дзвони й хрести із церкви та викорчовувати хресті із цвинтарних могил. Церкви закривали масово із двох десятків залишилося хіба які дві-три. Спеціально сформовані атеїстичні бригади заходили в хати. Зривали зі стін ікони. шматували релігійні книжки й примушували господарів топтатися по них. Непослух карався примусовим виселенням на Соловки чи в Сибір. Виселяли не тільки попів, а й добрих господарів, назвавши їх куркулями, і навіть керівника агрономічної дослідної станції. Одіж та інші статки „ворогів народу” могли собі придбати із куркульського аукціону комнезамівці. Вони ж найбільше лютували. Восени. Коли розкуркулювали та хліб із засіків вимітали. За те й плату мали. Хоч якусь там, та на той час примітні6 із конфіскового зерна частку вділяли й комнезамівським незаможникам, активістам розкуркулювання. Хоча вже до зими розкуркулювати було нікого, конфісковувати нічого, — нестатки завітали до кожної хати.

Увесь сільськогосподарський реманент і худобу забирали в колгоспи, туди загнали й людей на підневільну мало оплачувану працю. Обрізали городи, усуспільнювали землі. А щоб узалежнені селіни не займалися індивідуально ремеслами, то індивідуальні засоби виробництва, як от ткацькі, гончарні, столярні чи токарні верстати ( аж до прядок, пресів і ступ) колгоспні активісти просто нищили й розбивали. І це при тому, що за трудодні селіни зерна не бачили, а за невиконання плану купити якогось краму не можна було. Люди, які споконвіку самі виготовляли одяг, залишилися без полотна й нитки, — так викорінювалися етнографічні засади: ні рушників, ні крайок, ні вишиванок. Обібрані й обідрані хлібороби були приречені на недоїдання, голод, вимирання. Вибору не було: або Соловки чи смерть. Або колгосп, а значить голодні трудодні та пограбовані врожаї, потрощені ікони, діряві штани.

З району, області, Москви вимагали, щоб селяни везли зібрану на горьованих полях пшеницю до столиці, вимітали до останнього. Везли возами у валках, над якими маяли червоні полотнища „Хліб – державі”, „Московські робітники ждуть українського хліба”, Виконаємо першу заповідь”, „Москва чекає української пшениці” і подібні гасла.
Пересвідчившись у неможливості прогодуватися працею, люди змушені були зважитися на крадіжку колгоспного. Але за це була покара. Після посівної у школі стали давати обіди із юшкою, затіркою, кулешиком, галушками ( бо ж багато дітей вже і в школу відмовлялися ходити через охлялість) та посилати „постишевські патрулі”, куди входили учні, щоб пильнувати, аби хто не зістригав колосків з колгоспного лану. І був такий випадок, що один із учнів упіймав власну матір. Замість милосерді і взаємо помочі люди змушені були у всій масовості приймати нове кредо. Це страшно: виродження. викорчовування всього доброго в душах, насаджування злочинного, людиноненависницького. І було саме так.

Але спокою не було. Був і збройний опір, який затято придушувала міліція та гепеу. Пригадую, що із закрученого дротом вагона ще перед Москвою зумів утекти молодий син господарів Клітка, якого везли на Соловки. Втік не сам, а із двома приятелями, таким ж яж як і він відчайдухами. Він повернувся і грозився відплатити іродській владі за тяжку кривду, за ту несправедливість, що їх, питомих хліборобів, змусила з рідною землею прощатися та вибиратися в сніги та морози на вірну погибель. Міліція називала Клітку, який об’являвся то тут, то там, бандитом, улаштовувала на того бандита засідки. Клітку ловили районні гепеушники. Чомусь насамперед клітку, а потім ще тих двох, та й не двох тільки, бо тут до тієї трійці ще відчайдухи приєдналися. Ловили їх як ото звірів ловлять, бо відтепер вони не хазяйські сини, не молоді заможні хлібороби, яким таланило в усьому, — відтепер він „бандит Клітка” і всі інші теж бандити, вороги колективізації і хлібозаготівель. Міліціонери із тих ловів поверталися не самі: возом чи й кількома возами везли молодих селян, яких прозивали бандпособниками, — а то хоч не клітку, а також злісних ворогів, які допомагали кліткі сховки будувати. То нехай же тепер Біломорканал будують!

Скрізь було попереджено: не переховувати бандитів, доповідати відразу, бо інакше самі загримите на Соловки, — та ловля щось затягувалася. Одного разу в пекуче жниварське надвечіря, коли майже всі дорослі були в полі, на колгоспну садибу налетів Клітка, позбивав двері з комори, кликав жінок брати-розбирати хто скільки зможе працю їхніх же рук, — пшеницю, горох, просо. Навперейми „бандиту Клітці” помчали озброєні активісти, але він, відстрілюючись, утік. Клітка з товаришами діяв активно: там спалили колгоспну контору, в іншому місці магазин пограбували, там валку із хлібоздачею перестріли, в ліс наказали звертати, там хлібозаготівлю зірвали, когось застрашили, когось попередили. І ми, діти. замість гратися у хованки, бавилися в „бандита Клітку”. Аж прийшов день коли ми довідалися. Ким він був насправді. Батько переказував: отаман Клітка ще у революцію воював за Україну, у нього під рукою було кільканадцять тисяч хлопців. Батько казав, що коли б Клітка тоді Петлюри тримався, то все могло б геть по-іншому піти, не програли б ми у тій битві. А так розпорошилися…

Тоді у голодні роки було важко. Та й зараз не легко слухати, як із трибуни Верховної ради , та з екранів телевізорів лунають вигуки, що все це нацистські вигадки, що не був Голодомор геноцидом, бо не міг уряд свій народ виморювати, це ж не українське село винищували, а різних саботажників розкуркулювали й на Соловки гнали. Але для мене Голодомор – однозначно Геноцид із усіма його складовими. Я свідок не тільки цього Голодомору-Геноциду, а й табірних лихоліть і повоєнного бідування, та й останні роки життя далеко не в достатку. Під час окупації був вивезений на примусові роботи бо Німеччини, за спробу втечі відбував покарання в Яновському концтаборі ( 10 днів) та Бухенвальді. Потім була примусова праця на німецькому військовому заводі при концтаборі в Бухенвальді, де мене підгодовував чим міг вільнонайманий німець. Згодом у 1967 році я про це написав, то телебачення розшукало того німця і запросило мене поїхати туди із родиною, а там, у Німеччині за добру пам’ять про порозуміння між людьми нагородили мене Великим Золотим Знаком.

Але це вже було пізніше, а одразу по визволенні американськими військами. Я потрапив до радянського фільтраційного ( ця фільтрації тягнулися від Янова аж до Родатичів), а відтак і трудового табору. Судимості я не мав, але смершівць допитувався, чому я не застрелився, а працював на військовому заводі, який виготовляв зброю проти мого народу. Відтак одна підневільна праця змінилася іншою: 6 років трудових таборів( 2 роки на шахтах Донбасу. 4 роки – рибопромислах Камчатки). Треба було в душі перегоріти, щоб знову відродитися у вірі і розповісти людям про пережите. Там на камчатській лісорубці у сусідній бригаді був ув’язнений священик – парох села Ластівки біля Турки, який був капеланом повстанської сотні. Пригадую, як на Різдвяні свята він виготовляв хрест із криги. У тій неволі, виявляється, люди знаходили можливість щиро молитися. Я присвятив йому вірша „Молитва о.Зенона”.

Після таборів вертатися в Лохвицю не було куди, — родинна хата була спалена. На той час дві мої сестри учителювали на Львівщині, тому після Камчатки я приїхав до Львова, де працював журналістом, здобув вищу освіту, а 1960 року отримав рекомендацію до Спілки письменників. Але ця письменницька правда виявилась непотрібною зараз тим, хто веде Україну до якоїсь нової прірви. Влада не тільки байдужа до живих людей, а й до історії і культури, бо навіть зараз я змушений видавати ці зболені свідчення на власну пенсію чи за допомогою добрих людей. Але я не зважаючи ні на що, роблю це заради пошанування невинно вимордуваної частки народу, бо не можу забути, бо це не я свідчу, це вони, мертві, свідчать із тих могил не насипаних, із цвинтарів розораних, де хрести вирубано, а церкви поруйновано. Вічная їм пам’ять!”