2019
Територія волі і смерті
МАЙДАН
Загорівся Майдан.
Захлинулось повітря димом.
Вісім снайперських гільз
вмерзли в лід між воронячих гнізд.
На бруківці – курган:
прапор біло-червоно-білий.
Ніби бухнула кров
із пробитого горла –
на сніг.
Камінь, лід і вогонь:
урядовий квартал у облозі.
Три прадавні стихії –
солдати міської війни.
Патріарх на стіні.
“Отче наш” на нейтральній смузі.
Вогняні метеори – у сірому небі зими.
Він зійшов із небес –
у плямистому бронежилеті,
в золотій балаклаві –
Архангел з мечем вогняним.
Чорно-білий квадрат.
Територія волі і смерті.
Білий лотос розцвів
у вулкані палаючих шин.
Юрій Яремко, 2014
Виставка кольорових світлин Юрія Дубленича «Мій Майдан», розгорнута у залах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», – данина пам’яті чудовим людям, їхній солідарності, кмітливості й сміливості.
Чимало із тих десятка тисяч кадрів, що їх фотограф насвітлив на Майдані, були свого часу опубліковані в пресі та експоновані в колективних і авторських виставкових фотопроєктах (зокрема в музеї «Територія Терору» та Львівському музеї історії релігії). Але цей проєкт особливий: в історичному інтер’єрі, що конотує тяглість національно-визвольної боротьби, він поєднує галерею портретів учасників Революції Гідності, щоденну фіксацію перебігу її подій, а також інсталяцію із репродукцій народної творчості на Майдані.
На масові акції мирного протесту в Києві львів’янин Юрій Дубленич уперше потрапив у листопаді 2013 року в товаристві своїх співробітників – науковців Інституту фізики конденсованих систем Національної Академії Наук України. А потім іще кілька разів із вірними товаришами приїжджав на Майдан, аби стати його самовидцем і фотосвідком.
Під час Революції Гідности Юрій Дубленич працював як фотокореспондент газети «За вільну Україну плюс». Разом з тим виконував деяку роботу як рядовий учасник революції, зокрема, будучи в «Сотні Лева», чергував у прес-центрі Будинку Профспілок, згодом – в Українському домі та біля казарм внутрішніх військ (вже в 37-ій сотні Самооборони Майдану) тошо.
На відкритті виставки, що відбулося за участі львівського вокального гурту «Досвітні вогні», Юрій Дубленич повідомив: «На Майдан я їздив шість разів: 28 листопада 2013 р., 1 -16 грудня 2013 р., 29 грудня 2013 р. – -4 січня 2014 р., 19– — 20 січня 2014 р. (акція «Рабів до раю не впускають»), 25 січня –- 5 лютого 2014 р., 20 – 26 лютого 2014 р. (всього – 45 днів). На жаль, через невідкладні справи на роботі і хворобу пропустив кілька кульмінаційних днів Революції Гідности.
А в чорний день – 20 лютого 2014 р. – через затримання з виїздом зі Львова прибув на Майдан якраз після масових розстрілів (приблизно о десятій годині ранку). Ось фотографія, де видно, як згасає погляд убитого, в оці якого холоне небо; як зносять поранених; як рядком лежать постріляні, а довкола люди моляться, плачуть… 20 лютого – суцільна сюрреалістична картина.
Тоді мій колега, із яким я приїхав, – фізик і поет Юрко Яремко – одразу ж заходився рвати й носити бруківку, а я вирішив піти на Грушевського фотографувати, бо мав посвідчення журналіста. Якийсь чоловік каже: «Снайпєра баяцца бєссмислєнно», то я й вирушив.
На Грушевського було майже порожньо, біля Кабінету міністрів стояли заки, висіли якісь брудні матраци при вході. Далі хотів було піти до Верховної Ради, аж тут раптом невідомо звідки починається стрілянина, біжать автоматники в чорному. Тільки подумав, що вони мене приб’ють, але вони жодної уваги не звернули, бо жахливо панічно тікали. Я став сходити вниз. Довкола стрілянина, автоматні черги. Переді мною йшло четверо, і їм хтось гукнув : «Кароткімі пєрєбежкамі возлє стєни!», – ми всі кинулися до муру біля Кабміну, і так попри мур збігли вниз. А постріли як розпочалися, так і завершилися раптово. Лишився живий...»
Згадуючи події 20 лютого 2014 року, Юрій Дубленич розповів: «Тоді на Майдані лишилися відчайдухи. Насправді чимало людей утекло, – нікому не хочеться, щоб його беззбройного розстріляли. Лишилася та Небесна сотня. Це щось неймовірне, фантастичне, що не надається розумінню: вони ішли на озброєного ворога із дерев’яними щитами й палицями, і, так скидалося, абсолютно не мали страху!
З мене воїн поганий, я намагався, що міг, фотографувати. От 20 лютого на Майдані фотографую людину в касці. Чоловік говорить по мобільному телефону. Потім підходить і каже з діаспорним акцентом: «Бачу знайоме лице». Тільки по тону я збагнув, що це отець Михайло Димид. Він розповів, що щойно убили багатьох, там вони лежать біля барикади, і він одинадцятьом закрив очі… Я сфотографував їх для історії, щоб їх пам’ятали».
За словами автора, організатори експозиції казали, що не варто демонструвати відверто кривавих кадрів та портретів політиків, тому чимало дуже цікавих фотографій на музейній виставці не побачити. Натомість є виразно промовисті портрети невідомих, безіменних людей, які є натхненним уособленням революції. Це про них Юрій Дубленич згадує: «Ось жінка з пиріжками на Грушевського. Вона вразила монументальним і щирим обличчям. Чимало жінок демонстрували геройство і безстрашність. Загалом кияни були неймовірно гостинні: годували, брали до хати».
Отож, хоча на світлинах Юрія Дубленича нема кривавих сцен насильства і вбивств, вони відображають багато цікавих моментів революції. Тому й назвав він свою фотовиставку, присвячену п’ятій річниці Революції Гідности, доволі традиційно – «Мій Майдан», підкреслюючи тим, що не претендує на всебічне висвітлення подій на Майдані.
Вибираючи світлини для виставки з майже восьми тисяч кадрів, автор насамперед прагнув якнайкраще передати неповторний дух Майдану, керуючись ще й критерієм суто естетичної цінності світлин (композиція, колір тощо). У якій мірі йому це вдалося – судити глядачам. Але відгук фотографів однозначно схвальний. Це підтвердили присутні на вернісажі старійшина львівського цеху фотожурналістів Володимир Саквук та редактор газети «За вільну Україну плюс» Богдан Вовк, котрий посприяв оформленню виставки оправами й банером.
Богдан Вовк, який надав Юрію Дубленичу для праці в Києві свій фотоапарат, а той зіпсував його, заливши майданною зупою, поставився до всього із розумінням і в публікації фоторепортажів не відмовляв. «Більшість цих фотографій Юрко зробив апаратом «Nicon» із об’єктивом з фокусною відстанню 50. А це значить, що йому треба було бігати до об’єкту і відбігати назад, щоб охопити більший шматок дійсності. Мені здається він із цим впорався завдяки тому, що в нього є дуже добрий, можна сказати, чудовий об’єктив. І він йому дав змогу деякі фото робити із великим збільшенням: здається, ніби це зроблено спеціальною дорогою оптикою. Варто утім подумати над вдосконаленням екіпірування, бо окрім інших талантів Дубленич має беззаперечну здібність до фотографії. Сподіваюся, на цьому полі він також здобуде успіх», – сказав Богдан Вовк.
Відомий український письменник і перекладач Андрій Содомора, який душевно заприятелював із Юрієм Дубленичем, переконаний: «Пам’ять – велика річ. І ця виставка – достойне вшанування пам'яті про другий Майдан. Справді, Майданів є стільки, скільки було майданників і тих, хто їм сприяв і допомагав. Це прекрасні світлини!»
«Ось дивлюся на цю масу людей з Маршу мільйонів і згадаю радянські часи, коли люди були в юрбі, натовпі, а це щось діаметрально протилежне: народ! Ми можемо сьогодні усвідомити, яка колосальна різниця між натовпом і народом, і щораз більше повинні оправдовувати поняття народ. Мені впала в вічі жінка з Майдану в балаклаві й бойовому спорядженні: видно лише її очі, але як багато з тих очей можна вичитати! Читав би й читав, – стільки там всього сказано!» – не приховує захоплення Андрій Содомора.
На думку письменника, у мурах «Тюрми на Лонцького», де зараз музей, виставка звучить особливо: «Ті, хто тут були, і про яких ми згадуємо нині, вони вірили, що колись тут лунатиме гімн України. Вони б інакше не вистояли. І цієї віри нам надзвичайно потрібно сьогодні. Бо найстрашніше, що нас може спіткати – це зневіра. Важливо вірити в своє майбутнє, робити все, щоб наше українство міцніло, щоб пам’ять про тих, які були на Майдані і тепер є на східному фронті, дала свої гарні плоди, щоб наша дорога пролягла туди, куди ми повинні прийти. Впала Берлінська стіна, падають невидимі мури, які ділять народи і відділяють нас від Європи… Але ми повинні пам’ятати свою велику відповідальність: коли падають мури, які нас оточують, мусимо особливо дбати про наші глибокі корені і бути собою. Бо якщо на цьому світовому протязі ми знеособимося, то тоді ми не оправдаємо ті великі жертви. Треба йти далі дорогою Незалежності.
Я на жаль на другому Майдані не міг бути, але фрагменти фрази, голоси першого Майдану мені пам’ятаються дуже добре. Зокрема, пригадую холодний день на Грушевського, негода, люди місять болото, а якась жінка російськомовна каже: «Нєльзя топтацца по сімволікє», і піднімає стрічку. Мені так запало в серце розуміння ваги цієї символіки! Найважливіше слово, яке може бути, якщо ми говоримо про людину і людяність, це є гідність. Система все робила для того, щоб знищити нашу гідність. Немає гідності – нема людини, нема й народу. Мусимо пам’ятати про Гідність!» – наголосив Андрій Содомора.
Про автора світлин:
Дубленич Юрій Ігорович (1960 р. народження) – фізик-теоретик, працівник Інституту фізики конденсованих систем Національної Академії Наук України, публікує свої статті у провідних журналах. Окрім фізики як основного фаху, має ще й інший – фах перекладача. Його переклади з французької, англійської, а також італійської мов опубліковані в кількох книжкових та періодичних виданнях. Зокрема, переклав листи та статті митрополита Андрея Шептицького і пов’язані з митрополитом матеріяли. Із успіхом пробує свої сили і в художньому перекладі. Від 2011 року є членом Національної спілки журналістів України. В часописі «За вільну Україну плюс» опублікував чимало репортажів, фотографій, а також декілька аналітичних матеріялів й інтерв’ю. Фотографією захоплюється від шкільних років. Його світлини експонувалися на трьох колективних фотовиставках й увійшли у два фотоальбоми-збірники за редакцією Богдана Вовка та в фотоальбом про академіка І. Р. Юхновського, тепер почесного директора Інституту фізики конденсованих систем.
Джерело: https://zbruc.eu/node/87122