22 червня для Галичини – це дата, яка дає відповідь, чому тут не шанують День Перемоги в німецько-радянській війні. Бо, пам’ятаючи жахіття, які творила перед відступом радянська влада, починаючи з 22 червня 1941 року, галицький патріотичний люд розумів: нічого доброго повернення радянського панування для них не принесе. Й очікування справдилися – багатолітніми вироками, таборами та розстрілами.
tyurma-na-lontskogo_10
22 червня – одна з дат, яка досі розділяє українців за сприйняттям історії своєї держави. Якщо для більшості населення України цей день у календарі закарбовано як початок «Великої Вітчизняної війни», як трагічна дата нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз, зокрема УРСР, то для галичан не все так однозначно. Для українських патріотів це спочатку були нові надії на власну незалежність, які так і не виправдалися. Відтак цей день в історію для галичан увійшов як початок вигнання одного тирана іншим.
22 червня – це одна з найтрагічніших дат в історії Галичини ХХ століття, яка понесла за собою тисячі смертей за один тиждень. Але невинно убієнні загинули не від куль нацистів. Перші тижні нападу Німеччини на Радянський Союз на Західній Україні асоціюються не з «коричневою чумою», а саме із жорстокістю радянських військ, що розстріляли перед відходом тисячі українців, яких у той час утримували в тюрмах.
Коли прихильники «русского мира» лякають «бандерівцями», переповідаючи один за одним, як у Львові в червні 1941-го німців зустрічали квітами, то такі настрої серед галичан мали право існувати. Адже попередні два роки радянського панування на Галичині, за оповідями очевидців, часом нагадували нинішні порядки в так званих «ДНР» і «ЛНР».
«Типовим для червоноармійців, стало «полювання» за золотими або срібними годинниками на ланцюжках. Їх відбирали у власників не лише на вулицях, а навіть деколи вриваючись в оселі мешканців. Оскільки ці дії набули масового характеру, то у Львові навіть було запроваджено воєнний стан на два місяці. А за грабунки цивільного населення засудили 73 бійців та командирів Червоної армії, 10 із яких – до розстрілу», – розповідав про ті роки історик й очевидець Ярослав Дашкевич.
За його переказами, містян вражав зовнішній вигляд радянських вояків. Це були здебільшого «монголи» чи «калмики», позначені бідністю і незграбністю, «нещасні, малі, косоокі, одягнуті у бурі шинелі, що нагадували швидше шмати до підлоги, аніж воєнні мундири. Худі шкапи, яким з-під шкіри стирчали ребра, тягнули гармати, попідв’язувані там і тут шнурами замість ременів».
Радянська влада з перших днів свого панування взялася придушувати національний рух на Західній Україні. В тюрмах опинялися не лише діячі Організації українських націоналістів, а й священики, вчителі та будь-хто, кого запідозрили в національному патріотизмі.
«Це були звичайні люди, практично весь випуск золочівської школи 41-го року залишився тут. Це студенти Львівських вузів, які вже були на канікулах в той час, це адвокати, це лікарі, навіть освіта 4 класи вже робила людину підозрілою», – розповідає про в’язнів Золочівської тюрми директор музею «Золочівський замок» Надія Гупало.
Станом на червень 1941-го всі тюрми Західної України були забиті політичними в’язнями. Лише на Львівщині їх було майже 5,5 тисячі осіб. Більшість із них обвинувачували в контрреволюційній діяльності.
Коли стало відомо про наступ нацистів, радянська влада не встигала вивезти всіх на Далекий Схід. Відпускати їх теж не хотіла, розуміючи, що вони після завданих совєтами кривд, можуть піти на співпрацю з ворогом.
Тож 23 червня 1941 року за наказами наркому державної безпеки Меркулова та начальника тюремного управління НКВС УРСР Філіппова відбувся розподіл в’язнів на тих, хто підлягає депортації в концтабори, і тих, кого слід розстріляти.
Конвеєр смерті працював цілодобово – без зайвих формальностей. Про це свідчать справи в’язнів, які зберігають в архівах СБУ.
«Вони складаються з палітурок і трьох аркушів – анкета арештованого, постанова на арешт і дактолоскопія пальців. Жодного протоколу допиту, жодного висновку, судового рішення в цих справах нема», – розповідає директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.
За даними дослідників, з тюрем Львівщини евакуювали лише трохи більше ніж 1800 осіб. Решту розстріляли як «врагов народа».
Убивати по одному не було часу. В’язнів масово виводили у двір і розстрілювали чергами з автоматів. Згодом «енкаведисти» спростили собі роботу: кидали до переповнених камер гранати або ж виводили ув’язнених у коридор і вистрілювали просто там.
Після остаточного відходу совєтів місцевий люд поспішив у тюрми шукати родичів і сусідів, а побачив там жахіття.
«То була з тої сторони яма і з другої сторони яма. Люди повитягували трупів з тих ям. Були і відрізані язики в кишеньках, а жінкам груди були відрізані», – розповідає отець Петро із Золочева, який у чотирнадцятирічному віці був серед тих, хто зайшов на подвір’я Золочівської тюрми.
А таке про кінець червня 1941 року можна почути від екскурсовода в музеї історії Стрийської тюрми: «Люди зайшли в подвір’я тюрми, побачили сміття, почали його розкидати, виявили там ями, залиті вапном. Вапно помішали, а звідти стирчать людські руки, ноги. Почали витягувати тих людей, промивали, багато тіл були дуже понівечені, виколоті очі, повідрізувані вуха, ніс».
У тюрмі на Лонцького у Львові відразу після відступу совєтів побував і юний Любомир Полюга, який згодом пішов в УПА та став особистим охоронцем генерал-хорунжого Романа Шухевича. «Таку картину, котру навіть розказати важко, її треба відчути, побачити. Трупів тягнуть обдертих, покривавлених, пам’ятаю жінку зовсім розхристану, з грудей тече кров. За ноги тягнуть і складають. Деякі люди ходять і пізнають своїх родичів і близьких, лемент, крик, при чому страшний сморід», – пригадує Полюга.


Червень 1941 року – найчорніша сторінка історії кожної західноукраїнської тюрми. З 22 по 30 червня у трьох львівських тюрмах убито близько 4000 в’язнів, у Самборі – 1200, в Стрию – 1100, в Дрогобичі, Добромилі, Тернополі, Перемишлі – по 1000, Золочеві – 750. Кількість убитих в урочищі Дем’янів Лаз на Івано-Франківщині сучасні дослідники називають до 2500, а в Луцькій тюрмі – 2750. Ще 1500 – в Дубно на Рівненщині.
Не всі тіла було закопано в подвір’ях тюрем. Одне з найстрашніших відкриттів – це соляні шахти в урочищі Саліна в Добромильському районі на Львівщині. Туди бригади НКВС і звозили трупи раніше закатованих людей, і вели на розстріли. Загалом в урочищі Саліна, шахтах та місцевій церкві вбито 3600 людей.
«Такого аналогу у світі, щоб кидали живих, мертвих і не добитих у соляну шахту, я не зустрічала», – розповідає дослідниця кривавих убивств у Саліні Марія Прокопець.
В’язнів вели колонами на розстріл. «Найбільше запам'ятався дідусь, який йшов у останньому ряді. Вирізнявся він гуцульським традиційним одягом. Штани, сорочка були вишиті. Поверх сорочки була одягнена вовняна, розшита візерунками безрукавка-гунька...» – згадує в книзі спогадів, яку зібрала Марія Прокопець, тодішній місцевий мешканець Василь Фартушок.
«Після того, як москалі відійшли, люди з острахом почали виходити з хат. Бачимо: біжить народ на Саліну. Ми за ним. Що я там побачила, ліпше би не бачила. В саду, коло молодої черешні, лежала купа одягу. Різного. Все в крові... Хтось пішов дивитися до костелу і звідти почувся нелюдський крик. Люди туди кинулися і я за ними... А там на стіні розіп'ята людина», – пригадує літня мешканка Добромиля, пані Євгенія.
На Галичині це були не перші й не останні репресії. До них вдавалися і поляки, і німці. Але до таких масових розстрілів додумалися лише совєти. Сьогодні, слухаючи новини з окупованих на Донбасі територій, про допити і знущання над полоненими, галичани немов пірнули у свою страшну історію.
За понад сімдесят років уже сучасні «енкаведисти» не позбулися своєї кровожерливості. Тому чекати на милість дарма. Запорука перемоги – лише в умах українців. Отож не лише галичани, а українці загалом мають звільнити свою територію від міфів про те, як гарно жилося за комуністів, і ностальгії за радянським минулим.
Мар’яна П’єцух, «Вголос»