Німецька Демократична Республіка, створена 1949 року на територіях, які встигла захопити Червона армія, наступаючи на Захід, залишалася особливою країною аж до кінця свого існування. Її перетворили у форпост соціалізму на самому порозі вільного світу. На відміну від Західної Німеччини, яка в 1950-х роках позбулася контингенту окупаційних військ та стала реально незалежною Федеративною Республікою Німеччиною, на Сході окупаційний контингент радянських військ продовжував перебувати від 1945 року аж до падіння Берлінської стіни.

Внутрішня структура НДР була організована за прикладом Радянського Союзу. Як і в СРСР, формальний керівник держави (у НДР ним був Вільгельм Пік) виконував чисто представницькі функції, а справжня влада перебувала в руках партійного керівництва. Секретарем Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) був спочатку Вальтер Ульбріхт, 1971 року його змінив Еріх Хонеккер. Обидва були прихильниками жорсткої моделі управління з повною централізацією і націоналізацією економіки та придушенням будь-яких ознак вільного суспільства. Тому в НДР аж до кінця її існування утримувався суворий режим сталінського зразка. Обов’язковим його елементом була потужна репресивна система, яку в східнонімецькому варіанті уособлювала Штазі (нім. Stasi) — вона була одночасно зовнішньою розвідкою та внутрішньою службою безпеки.

Оскільки Східна Німеччина була найзахіднішим сателітом СРСР, який безпосередньо межував із демократичним світом, вона була предметом особливого зацікавлення спецслужб та військових. Зокрема, насиченість населення НДР працівниками спецслужб була вищою, ніж будь-де: на 77 осіб припадав 1 працівник Штазі. Крім цього, уся Східна Німеччина була всіяна військовими базами СРСР, у тому числі тими, котрі мали на озброєнні ядерні ракети. Радянська армія фактично була головною військовою силою, оскільки східнонімецька армія була малочисельною і повністю залежною від поставок спорядження з СРСР.

Аналогічно до решти сателітів, у Східній Німеччині виробився специфічний, незвичний для Заходу спосіб життя. Хоча, з огляду на безпосередню близькість до «ворога», влада дбала про відносний матеріальний достаток громадян, але всепронизувальний контроль був, мабуть, найсуворіший з-поміж усіх республік. А середовище партійних апаратників являло собою, як і всюди в СРСР, «державу в державі», непідконтрольну суспільству і значно краще забезпечену матеріально.

Особливості життя «дедеронів», як іронічно називали в ФРН мешканців Східної Німеччини, відтворено в Музеї Німецької Демократичної Республіки. Людина, яка потрапляє туди, опиняється наче в іншому середовищі. Половина музею зроблена у вигляді квартири звичайного мешканця. Експозицію оформлено так, щоб створити ілюзію, що господарі щойно покинули «квартиру» — на столі в кухні залишено міксер, у вітальні працює телевізор, у ванній усе необхідне для ранкового душу розкладено по поличках. Відвідувач музею має можливість усе «відчути на зуб» — відкрити шафки, посидіти на диванчику, увімкнути лампу. Мабуть, для багатьох, хто свого часу жив у СРСР, обстановка «квартири» викличе ностальгію, принаймні автору доводилося бачити аналогічне умеблювання кухні, телефонний апарат, міксер у квартирах багатьох знайомих.

У кімнаті «квартири» відбувається перше знайомство з пропагандою в НДР — постійно увімкнений телевізор «передає» «соціалістичні», «ідеологічно витримані» новини, а на полицях стоїть лише «благонадійна» література.

Наступна частина експозиції розповідають про різні сторони життя. Окремі блоки присвячені побутовим умовам, пресі, армії, опозиції. Перший з них ілюструє моду в НДР: поруч із «радянськими» фасонами суконь, блузок, штанів — ціла колекція західних джинсів.

Далі відвідувач має можливість ознайомитися з блоком, присвяченим пресі, літературі та цензурі. Преса була повністю «партійна» і призначалася не так для інформування суспільства, як для просування «єдино правильного» погляду на все, що відбувається. Одночасно з перетворенням ЗМІ на рупор пропаганди відбувався жорсткий контроль над літературою — партія залишала за собою право визначати, що може читати «звичайний» житель. У музеї цей вид цензури промовисто ілюструють дві книжкові полиці: на одній книги лежать у вільному доступі, інша відгороджена ґратами. На першій лежать «ідеологічно вивірені» книги — «Філософський словник», художні книги на сюжети «дружби народів», біографії та праці класиків марксизму та керівників НДР і СРСР. Натомість за ґрати потрапила майже вся світова класика — Камю, Арендт, Поппер, навіть Кант.

У музеї можна побачити повне екіпірування східнонімецького солдата — однострій, верхній одяг, військовий квиток, нагрудний медальйон. Тільки цей блок, присвячений Народній німецькій армії, мав звукове оформлення — коли відкриваєш нішу, де експонується однострій і гвинтівка, лунає запис німецьких військових команд.

Заслуговують уваги і експонати, присвячені опозиції в НДР. Остання не відзначалася потужністю та організованістю з двох причин: перенасиченістю НДР спецслужбами і радянськими військовими, а також близькістю ФРН, яка давала можливість просто виїхати або втекти на Захід. «Опозиційний» стенд включає копіювальну машинку та примірники листівок.

Завершальна частина присвячена життю партійного апарату. Тут можна побачити автомобіль «Опель», окремо репрезентовані продукти і техніку та робочий кабінет партійного працівника.

Музей НДР є одною зі спроб відтворити атмосферу «реального соціалізму» для тих, хто не мав можливості жити в умовах панування партії. На відміну від більшості подібних музеїв, він не має меморіальної функції і для більшості відвідувачів є цікавинкою з минулої епохи. Можна сперечатися щодо правильності такого підходу, але в будь-якому разі слід віддати належне фаховості його творців.

Автор — Олеся Ісаюк
Джерело: Україна Incognita