Тюрма на Лонцького

Зібравши прем’єрними пропозиціями велику кількість представників різновікових категорій відвідувачів, у музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів „Тюрма на Лонцького” у Львові відбувся багатоплановий святковий захід „Ніч музеїв” до Міжнародного дня музеїв, приурочений роковинам сумнозвісної акції „Вісла”.

Вечір розпочався спільним молебнем, що його біля хреста на подвір’ї колишньої слідчої тюрми для політв’язнів в’язниці відслужив представник Центру військового капеланства УГКЦ о. Андрій Хомишин. Почесна варта пластунів поклала до хреста гірлянди живих квітів та запалила лампадки.

Із зворушливими словами до присутніх звернулися члени наглядової ради музею Віра Лясковська та Мейлах Шейхет, а також голова Асоціації галерей і музеїв, віце президент УНК ІКОМ Зеновій Мазурик  та вдова незабутнього Івана Геля – п. Марія Гель. Не залишили байдужими слухачів акапельний пісенний виступ Софії Федини та народного самодіяльного хору „Нескорені” під керівництвом Богдани Сімович.

Зокрема Віра Дмитрівна Лясковська, будучи однією з тих небайдужих і енергійних людей, завдяки яким музей існує, дуже емоційно і зворушливо, зі сльозами на очах розповіла про довгу і наполегливу боротьбу і подолання багатьох перешкод для його створення:

«Доля цієї землі, на якій ми стоїмо настільки стала моєю долею… Я не знала, що тут на Галичині, куди моя родина, мій тато приїхав отримати пів мішка якоїсь пшениці чи жита, мішка картоплі для того,щоб після війни можна було посадити город і прожити сім’ї.

Пройшло п'ятнадцять років після незалежності і тільки тоді завдяки ще одному вандалізму, який відбувся на оцій землі, де ми з вами стоїмо, я дізналася на сесії міської ради, що там, де лежали трупи, під огорожею, де стоїть оця поважна, красива сосна, яку вдалося зберегти тим людям, які живуть на четвертому поверсі [будинку навпроти], які теж були репресованими і вони просили-молили цих негідних людей, які вирішили тут збудувати ресторан, житловий будинок, вікна якого мали дивитися на вікна тюрми. Це було страхіття! Це все сталося у 2005 році.

І тоді завдяки цьому, що ми, декілька жінок – Ірина Калинець, Тетяна Крушельницька і я прибігли сюди, зупинили той кран і більше він не рухався. Ви собі можете уявити таку картину: там була будка виконроба, він виходить, руки в нього трясуться, він плаче і каже: «Я не знаю, кого я маю просити, кого я маю боятися. З того місця ми вивезли цілий людський скелет і багато кісток. вивозили, Бог зна куди.

Розпочалося наше протистояння. Це була «холодна війна». Ми зверталися в прокуратуру, вимагали, щоб встановити, куди висипали ті кістки.

До нас долучився пан Мейлах Шейхет, щоб очистити цю територію від того зла, яке творилося вже в наші часи, уже в часи незалежності руками, ногами і тим коротким розумом, буз чуття серця на цій землі.

Ця територія повністю була означена і вивчена. Отут під стіною ще лежать закопані восьмеро людей, яких в останні дні, після того як вони допомогли енкаведистам тих нещасних людей,більше 700 осіб кинути в три величезні ями за вашими спинами. Вони всі пересипалися вапном, засипалися землею. Потім приїжджали люди, впізнавали після того, як закінчилася ця енкаведистська страшна рать. Хто впізнавав – забирав, кого не впізнавали – хоронили в інших місцях. Під тією стіною до цього часу також ще лежать закопані, зариті енкаведистами люди. В тому маленькому подвір’ячку є шість могил.

Це все було досліджено методом біолокації, який споконвіку властивий українцям. Пращурі будували церкви, шукаючи територію, яка б відповідала мораллю, відповідала б духом високому церковному духу. Дослідження були підтверджені свідченнями ще живих очевидців тих подій, описами газет в архівах.

Безумовно важко, неможливо не хвилюватися. Бо все те,що ми відчували, коли ходили по цій зруйнованій, збещещеній території вже в часи незалежності… Це особливо боляче!

На щастя, працівники нашого Львівського УСБУ віднеслися з високою відповідальністю і все зробили для того,щоб ця споруда була відкрита. Віддали частину будівлі під музей. Це така коротенька історія».

Своїми роздумами про розуміння,значення,цінування свободи поділився Зеновій Мазурик. Відомий фахівець музейної справи відзначив важливе значення і роль музею «Тюрма на Лонцького» для увіковічення пам’яті і розуміння справжньої ціни свободи сучасним і наступними поколіннями:

«Під час молитви ласкаве весняне сонце пригрівало мою щоку. Довкола лунають звуки вільного міста, в якому живуть вільні люди. Ці вільні люди, що живуть в цьому місті чи розуміють цінність свободи, яка до них прийшла? Якою ціною здобута та свобода, якою вони зараз можуть користуватися? Ціна цієї свободи є і тут, на цьому місті.

Згадалися мені також слова мого батька, який оповідав мені про те, що він побачив в судововишнянській тюрмі, коли в 1941 році шукав своїх рідних. І сказав мені: «Не забувай цього ніколи!»

Ми користуємося свободою і може невміло ми навіть нею користуємося. Тому що не знаємо ціни цієї свободи. Люди, які витримали знущання і зберегли в собі внутрішню свободу, були міцнішими, ніж ми, що не можемо витримати спокус добробутом, тих спокус, які зараз так линуть до нас з усіх боків.

І щоб зрозуміти і пам’ятати це для того є музей. Добре що на тому місці є музей. І цей День музеїв, який ми сьогодні святкуємо, був ініційований ЮНЕСКО після війни, для того, щоб пам’ятати. Пам’ятати минуле, щоб будувати своє майбутнє!

Гаслом цьогорічного Дня музеїв є «Я і мій музей». Кожен повинен знайти свій музей і в своєму музеї відродити пам'ять, зрозуміти і відчути цінність ту, заради якої працюють ті музеї, люди, які не дуже отримують винагороду за цю роботу. Але вони роблять дуже велику роботу. Ця інституція в нашому суспільстві є дуже важлива, бо без музею не може бути народу, не може бути суспільства! Без музею, без пам’яті нема людини!

І тому я вважаю,що цей музей є дуже важливим музеєм тому, що він нам нагадує ту цінність людини. Мусимо пам’ятати ту цінність. Якщо забуваємо, мусимо прийти в музей «Тюрма на Лонцького» і зрозуміти цінність свободи. Тільки в тюрмі можна зрозуміти цінність свободи!

Не даймося тим спокусам, які є , можливо, міцнішими, сильнішими і руйнівну силу мають більшу, ніж ті страждання. Заради тої свободи страждали ті люди, кров яких тут землю поїла.

Свобода нас визволить! Правда нас визволить!»

Мабуть, нікого не залишив байдужим виступ вдови відомого громадського діяча, багатолітнього політв’язня Івана Геля. Адже пані Марія Гель з власного досвіду знає, як важко розлучатися на довгі роки з рідними і дорогими людьми, носити передачі, ходити на виснажливі допити в КГБ, зазнавати постійного морального тиску, погроз, обшуків. І те, що на місці в’язниці,в якій перебували її родичі і чоловік тепер музей, де відбуваються урочисті заходи – для неї багато значить, вселяє віру і впевненість в непоборність української нації:

«Не віриться мені, що я сьогодні стою на цьому подвір’ї, ніби на святковому, а колись у мене тут були дуже-дуже страшні моменти, коли я приходила і передачі приносила. Коли я через цю стіну намагалася підсніжники кинути,бо думала, що може хтось із цих хлопців, які тут є – Чорновіл, Осадчий, мій чоловік, Іван Гель, Калинці, Стефа Шабатура потрапить цей букетик квітів. Я навіть не знала, що тут таке велике подвір’я.

А коли приходила під ті залізні двері і виходили енкаведисти брати передачу, то просто тіло тряслося і страшно було.

Сюди ходила і моя мама в 1950-х роках, теж носила передачі, оскільки вся моя родина була арештована, а потім до 25 років засуджена. У нас була криївка з партизанами, яку видав Сташинський. І довелося моїй мамі сюди носити передачі.

Страшенно тут мучили. Як мені брат розказував, а йому було 20 років, коли його сюди посадили. Його тут били. Чотири кати стояли по чотирьох кутах і один другому , як м’яча так били. І він кров’ю стікав, а коли зомлів і вже не дихав, то вони виливали відро води на нього і так тривало далі. Одежа зігнила на ньому.

Я дякую Господу Богу, що ще змогла прийти сюди, на це вже святкове подвір’я. Ті люди, які мучилися тут ніколи не розчаровувалися ні в чому, ніколи не жаліли ні про що. І не треба і нам, дорогі, шановні розчаровуватися і жалувати за тим, що немає так, як ми хотіли, як ми боролися. Бо треба боротися нам іще. Значить, так Бог хоче,щоб і ми боролися. Передавайте своїм дітям, внукам,щоб вони не були байдужі, бо треба за Україну боротися. Вона ж така могутня і на неї з усіх боків накидаються.

Наша Україна, наша могутня земля, як той острівець серед великого океану і кругом стоять крокодили з великими пащами і кожен хоче її проковтнути. І з усіх боків. Чому вічно нас звідкись виганяють, розстрілюють, вічно голодом морять, як на Великій Україні. Тому немає чого дивуватися, що та люди такі Людей, цілі села голодом виморили. А хто прийшов на ці землі. Хіба нам тепер з них українців робити?  Хто не помер з голоду, того розстрілювали. По пів мільйона. І далі так? Не даймося! Ми повинні бути сильними! Ми повинні бути мужніми! Я не кажу автомати брати.

Колись, як мого чоловіка заарештували, мене постійно на допити в КГБ викликали. Я казала: «Чого ви хочете? Вони ж не з автоматами, вони ж не стріляли так, як ви. Нікого.» А слідчий мені сказав: «Його слово, то ще гірше, як автомат».

І дійсно, Слово було перше, Слово це є Бог, Слово це є Україна, наша Батьківщина. І ми повинні з цим Словом боротися і шанувати його!»

У своєму виваженому і проникливому виступі голова єврейської громади Львова закликав українців і євреїв не піддаватися на різноманітні провокації, не дозволяти посіяти між собою зерно ворожнечі заради спільної пам’яті про такі схожі трагічні і криваві сторінки історії обидвох народів:

«Ми зібралися, щоб вкотре вшанувати пам'ять премучеників, страчених тільки за те, що вони не відповідали стандартам комуністичної та нацистської ідеології, через те, що були нескорені, любили життя і свободу більше, ніж оманливі обіцянки катів. Через те, що любили Бога, по-справжньому, не схиблюючи Його заповідей. Через те, що не хотіли підкоритися могутнім сатанинським силам, бо знали, що ці сили згинуть. Ми стоїмо на цій скривавленій землі, до нас волають душі святих мучеників: не забути про минуле заради майбутнього. Вони закликають нас бути такими ж пильними, як були вони. Адже завдяки їхнім стражданням ми живемо.

Бог не прощає жорстокості і свавілля. Ця земля зазнала неймовірних страждань. Тут був час, коли смерть була звичайним явищем. Коли не було чим плакати і люди волали бажаючи смерті, щоб не бачити нелюдську жорстокість, і в яку вони б ніколи не повірили ще декілька днів тому.

Доноси, грабіжництво, висилання на Сибір, розлучені сім’ї, родини, в момент осиротілі діти, які ставали дорослими при страчених на їхніх очах батьках.

Не можливо охопити нелюдську безодню, в яку кинули народи України дві найжорстокіших ідеології – комунізм і нацизм. Ми – ті, що залишилися живими і ті, що народилися після війни до цього часу страждаємо від втрати найкращого людського матеріалу створеного Богом та знищеного катами комуністичного та нацистського зразка.

Єврейський народ пережив Голокост від нацистів і другий Голокост від комуністів. Ми були перші жертви. Українці, поляки та інші народи стали наступними жертвами тоталітарних режимів.

Нацисти мостили шляхи пам’ятниками з єврейських кладовищ, комуністи цими ж пам’ятниками будували ідолів ленінів і сталінів, клали єврейські пам’ятники під фундаменти цих ідолів.

Ми страждаємо від деморалізації, яку принесла безмежна жорстокість і від потрощеного сумління, відсутності відповіді на запитання: як це могло статися?

Але марні їх спроби! Унікальні паростки єврейського духовного життя з України та Польщі живлять єврейські громади в цілому світі. Чудова галицька культура, єврейська культура – джерело музикальної, художньої, мистецької палітри багатьох поколінь. Адже троє-четверо з п’яти юдеїв у світі походженням з України.

Я бачив в американському посольстві у Києві величезну галерею портретів видатних американців походженням з України. Серед них євреїв є велика частка.

Найгірший для нас здобуток комуністів сьогодні – це те, що вони нас намагалися посварити і до цього часу продовжують ці намагання, щоб таким чином прикрити і виправдати свої злочини. Але їх спроби марні!

Ми їх зрозуміли. Ми повинні дати відсіч спробам й далі руйнувати цей чудовий світ, створений Богом для квітучого життя!

Заради життя, заради щасливого майбутнього цього краю ми повинні об’єднати наші зусилля проти чорних нелюдських ідеологій. Ми їх обов’язково переможемо, але тільки разом!

Молімося за те, щоб незалежність, могутність і демократичний розвиток України ми зріли щодня!»

Генеральний директор Національного музею-меморіалу „Тюрма на Лонцького” Руслан Забілий подякував громаді за підтримку музею та відзначив меценатів, громадських діячів, кінодокументалістів та представників ЗМІ подяками та пам’ятними подарунками. Зокрема серед нагороджених – голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров, співачка Софія Федина, журналісти Соломія Чудик, Вахтанг Кіпіані, Роман Шостак, доброчинці Олександр Ганущин, брати Богдан та Ярослав Дубневичі, Петро Писарчук, Олеся Байко, Василь Ліпінський, друзі та партнери музею Почесний консул Канади у Львові Оксана Винницька, науковець Юрій Зайцев,а також друзі і партнери з Литви Далія Куодіте та Євгеніус Пейкштеніс та інші.

Програму продовжив виступ струнного ансамблю Тараса Менцінського, у програмі якого прозвучали твори Імпровізація для віолончелі соло Є. Зноско-Боровського, Партитура №3 Прелюдія Й.С.Баха, Тема з варіаціями та Andante Струнного квартету соль мінор для двох скрипок, альта і віолончелі В.Барвінського, Allegro moderato та Largo sostenuto із Струнного квартету in Eb,  Op.33 Й.Гайдна, Largo sostenuto «Отче наш…» із Квінтету соль мінор В. Барвінського  у виконанні Модеста Менцінського, Катерини Шалайської , Любові Мазяр, Мар’яни Андрійків, Михайла Ковальчука, Руслана Козопаса, Андраша Кіраля, Андрія Ломінського та Тарса Менцінського.

Надзвичайне зацікавлення відвідувачів музею-меморіалу викликала прем’єра локаційної екскурсії „Чотирикутник смерті” за маршрутом „Пам’ятник жертвам комуністичних репресій –Тюрма на Лонцького – Управа Гестапо й Управління НКВД-МГБ-КГБ – Шталаг для військовополонених на Цитаделі”. Першу екскурсію провів науковий співробітник музею Ігор Дерев’яний, який разом із Русланом Забілим виступив автором розробки нової додаткової пропозиції для екскурсантів.

Незмінний інтерес гостей музею до відтворення сцен з історії колишньої політичної в’язниці викликали реконструктори товариства „Пам'ять”, перебрані у відповідні костюми. До кабінету слідчого, роль якого неперевершено віртуозно виконував Олександр Василюк, вишиковувалася довга черга охочих випробувати себе на міцність у психологічному протистоянні із ненависним енкаведистом.

Годі було протовпитися й у підвальні приміщення музею, де директор магазину військового спорядження „Штурм” Володимир Правосудов та історичні реконструктори демонстрували зразки зброї, яку у боях використовувала УПА, серед яких унікальними є угорський пістолет-кулемет 39-М із різьбленням дерев’яних частин, виконаних повстанцем під час зимування у криївці.

Другий поверх музею перетворився на мистецьку галерею, де знайшлося місце презентації унікальної картини „Дорогою життя” народного художника України Миколи Андрущенка та виставці графіки яскравих представників андеграундного мистецтва радянських часів братів Петра та Андрія Гуменюків, а також фотовиставці репродукцій історичних світлин повстанської тематики із Закерзоння, яку демонстрували в супроводі архівних аудіо-записів спогадів учасників українського визвольного руху на вказаних теренах із колекції, що її нещодавно передав Центру досліджень визвольного руху та музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» польський дослідник українського походження Богдан Гук. Окрім того працівниця Центру досліджень визвольного руху Ірина Когут озвучила сторінки книжок учасників українського підпілля на Закерзонні.

Музейний кінозал, що був розташований як на другому поверсі музею, так і у його подвір’ї, дав змогу здійснити фото-мандрівки світовими музеями тоталітаризму й резистансу (Німеччина, Латвія, Чехія, Росія, Вірменія, Ізраїль), побачити відеозаписи спогадів репресованих та політв’язнів та переглянути просто неба  історичний документальний фільм канадського режисера Мирослава Іванека „Вогонь і зброя”, присвячений подіям визвольної боротьби на Закерзонні та операції „Вісла”.

Сцена на третьому поверсі музею, перетвореному на концертний зал, прийняла почесного гостя „Ночі музеїв” – відомого фортепіанного імпровізатора отця-диякона Романа Коляду із Києва, котрий виступив із циклом психологічних музичних портретів „Людина, яка сидить навпроти”. Цей проект став можливим завдяки тісній співпраці із музеєм львівської бардеси і громадської діячки Наталки Криничанки — авторки програми  «Скарби слова».

Натомість співпраця із мистецьким об’єднанням „Нурт” дала можливість ознайомитися із відео-інсталяціями учасників багатьох вітчизняних та закордонних фестивалів візуального мистецтва Михайла Барабаша й Мирослава Вайди, а також виставкою плакатів Ярослава Філевича, об’єднаних інтерпретацією теми ув’язнення та визволення.

Також у концертному залі відвідувачі „Ночі” музеїв” змогли почути лекцію Остапа Мануляка про репресованих композиторів та музику, переглянути мультимедійний блок творів учасників фестивалю електроакустичної музики „Ars elettronica”: аудіовізуальні композиції та відео-арт „На тему Йосифа Коффлера”, “Атмосферні опади” Остапа Мануляка та Михайло Барабаша, „Етюди старовинного міста” Любави Сидоренко,  “Звукоізоляція” Богдана Сегіна та Мирослава Вайдаи. У виконанні ансамблю сучасної музики “Con-sonus” у складі Богдан Булка (скрипка), Юрій Булка (кларнет), Юрій Гуран (флейта), Остап Мануляк (електроніка) слухачі отримали рідкісний шанс ознайомитися із такими електроакустичними композиціями, як „Oktaven” Богдана Булки, „Seiten”, „З кларнетом”, „Імпровізація” Юрія Булки, ”Густина 21.5” Едґара Вареза, „Oremus fratres”, „Композиція до віршів І.Калинця” Остапа Мануляка, „Дума” Євгена Петрова, „Etude noire” П’єра Шиффера, дві п’єси із циклу „Aus den sieben Tagen” Карлхайнца Штокгаузена та колективна композиція „Pentagraphos”. Для багатьох відвідувачів знайомство із подібною музикою стало першим одкровенням, але у в’язничних стінах ці звукові медитації, орієнтовані на самозаглиблене сприйняття, здобули особливу конотацію.

Відповідним виявився контекст „Ночі музеїв” у „Тюрма на Лонцького”також і для прем’єри відео-інсталяції „Сходи Олекси Гірника”, київського кінорежисера Олега Чорного який про вчинок самоспалення Олекси Гірника на Чернечій горі з протесту проти насильницької русифікації, дізнався вже тоді, коли Україна стала незалежною державою…

До естетичного спротиву репресивній системі з боку українських „шістдесятників” тематично звернулися й учасники поетичних читань „Коло свободи” Наталя Трохим, Олена Галета, Галина Гевків та Юрій Кучерявий, отримавши змогу читати твори Василя Стуса та Ігоря Калинця із фондових експонатів музею – рукописів, вилучених під час арештів письменників та їхніх приятелів. Читання відбулись у рамках програми «Скарби слова Львівщини: організація творчих. літературних зустрічей відомих митців з метою виявлення нових талантів».

Поетів на колі лавочок-гойдалок змінила співка членів молодіжної організації „Борець”, члени якої, запаливши ватру, виконали під гітарний супровід свої улюблені патріотичні пісні. На завершення вечора вони виклали на музейному подвір’ї яскраве і палахке коло свічок.

Завершило насичену інтелектуальну програму „Ночі музеїв” виконання власних композицій на слова українських поетів XX ст. популярного львівського „Гич-оркестру”, який зібрав чисельну молодіжну аудиторію (понад 100 осіб), що іще довго не хотіла розходитися з-під стін музею після закриття свята.

Не залишилися байдужими вдячні і зворушені відвідувачі музею.

Ось лише декілька відгуків:

Гостя свята львів’янка Анна Підлужна:

«Музей «Тюрма на Лонцького» вигідно вирізнявся з-поміж інших музеїв найбільш насиченою програмою і найкращою рекламою. Інформацію про захід можна було знайти в різних джерелах. Складові програми були розраховані на людей різних вікових категорій і з різними смаками та уподобаннями: квартет віолончелістів, скрипалька, неповторна і незабутня імпровізація Романа Коляди, реконструкція допитів, виставка зброї, демонстрація графіки, картини, виступ «Гич-оркестру», читання поезії…Кожному своє – дітям, молоді, людям поважного віку, прихильникам класичної музики і сучасних течій, зокрема електронної музики. Хотілося б, щоб таке повторювалося щомісяця».

Тетяна Стигорська:

«Мені найбільше сподобався виступ Романа Коляди. Музика проймає до серця. Здавалося б, місце таке похмуре, тюрма, де замучили стількох людей, а під впливом цієї музики все забувалося. Взагалі програма насичена, різнопланова і дуже цікава. Хочеться якнайшвидшого продовження».

Поважний пан середніх літ відзначив:

«Екскурсія «Чотирикутник смерті» — це інтеграція музею в історію міста. Це вперше в Україні щось такого роду відбувається. Тому це варто продовжувати, вдосконалювати і розвивати».

Фото: Юрій Ольш