Із сумом повідомляємо, що 25 січня 2012 року у Коломиї помер Дмитро Гриньків. Похорон відбудеться 27 січня в Коломиї.

Відомий на Прикарпатті поет, прозаїк, журналіст, політв'язень та громадський діяч пішов з життя на 64-му році. Смерть настала у кареті швидкої допомоги. Причина — хворе серце.

ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ (нар. 11.06.1948, с. Марківка Печеніжинсько-го (нині Коломийського) р-ну Івано-Франківської обл. – п. 25.01.2012, м. Коломия).

Засновник Спілки Української Молоді Галичини, член Української Гельсінкської Спілки (УГС), журналіст, письменник.

З селянської родини, причетної до національно-визвольного руху. На формування світогляду впливали родинні перекази, а також мати однокласника Романа ЧУПРЕЯ Гафія Луцак, яка бесідувала з молодими людьми, давала їм читати літературу старих видань. 1966, закінчивши Печеніжинську середню школу, Г. з Р.ЧУПРЕЄМ поїхав за комсомольською путівкою в Дніпропетровськ, де вони працювали слюсарями-складальниками на ремонтному заводі. З червня 1967 до листопада 1969 служив у танкових військах на Чернігівщині та на Дніпропетровщині. 1968 р. одружився з Галиною Сербин, став кандидатом у члени КПРС. Демобілізувавшись, повернувся на той же завод. Зіґнорував подання на нагороду ювілейною медаллю до 100-річчя Леніна і з родинних міркувань перебрався до Печеніжина. Влаштувався слюсарем будівельного управління № 112 у Коломиї (пізніше воно стало ПМК-67 – пересувна механізована колона).

1970 вступив на енерґетичний факультет Івано-Франківського інституту нафти і ґазу (вечірнє відділення було в Коломиї). 1971 прийнятий в КПРС, обраний секретарем комсомольської організації підприємства. Перебрався в Коломию, де наймав помешкання в Параски та Романа Рижків, які відбули ув’язнення за участь у національно-визвольній боротьбі. Спілкування з ними увиразнило світогляд. Непокоїла наростаюча русифікація навчання, колоніальний стан України. Г. та коло його друзів обурювали репресії проти української інтелігенції, особливо арешти української інтелігенції, що почалися 12.01. 1972 – про них дізнавалися з висилань зарубіжних радіостанцій та від Параски Рижко. Визрівала думка, що й їм пора вступати в боротьбу. 31.01.1972 в хаті Василя-Івана ШОВКОВОГО в Печеніжині зібралися кілька друзів-однодумців (окрім господаря та Г. – Р.ЧУПРЕЙ, Дмитро ДЕМИДІВ, Василь Михайлюк, Федір Микитюк, Микола МОТРЮК). Підбивши підсумок розмови, Г. застромив ножа в стіл, поклав на колодку руку і склав присягу на вірність Україні. Друзі поклали руки зверху. Так виникла підпільна організація, яка в процесі подальшого обговорення прибрала назву “Спілка Української Молоді Галичини”. У лютому склали присягу Любомир Чупрей ─ брат Романа, Іван Мотрюк, Василь Кузенко, улітку в організацію був прийнятий Василь Гриньків, восени – студент Львівської політехніки Богдан Романишин. На зібранні в травні Д.ДЕМИДІВ узяв на себе обов’язки керівника ідеологічного відділу та написання програми організації, В. -І.ШОВКОВИЙ очолив службу безпеки.

Майбутню Україну організація уявляла собі незалежною соціалістичною державою типу Польщі або Чехословаччини. Досягати цього мали намір шляхом ідеологічної боро-тьби, хоча, залежно від обставин, не виключали і збройної. На одному з зібрань Г. прочи-тав лекцію про становище України в СРСР, спираючись на зібрану ним статистику. Усьо-го зібрань було десять, у лютому 1973 збиралися провести з’їзд усіх членів СУМГ.

СУМГ була організована на зразок бойових загонів УПА: нелегальні зібрання в лісі, в горах; кожний член організації мав псевдонім (Г. — “Грім-гора”). Завдання кожному Г. давав письмово зі врахуванням його можливостей. Це було збирання інформації про дія-льність УПА, вивчення настроїв студентів і вербування нових членів СУМГ, збирання пісень і розповідей про УПА та її леґендарних вояків, збирання літератури з історії національно-визвольних змагань, пошуки зброї, щоб у разі потреби, за словами Г., можна було захистити себе і свою родину. Сам Г. під той час був головою комітету ДТСААФ (Добровільного товариства сприяння Армії, Авіації і Флоту) підприємства, на якому працював, і тому мав можливість навчати стрільби членів своєї групи як легально, так і на нелегальних зібраннях у горах. Г. викрав два будівельні пістолети, які В. -І.ШОВКОВИЙ мав переобладнати для стрільби з однієї руки. Викрали малокаліберну ґвинтівку, карабін, магнітофон, щоб записувати радіопередачі та свої виступи.

Восени 1972 члени СУМГ поклали в Печеніжині вінок до пам’ятника Олексі Довбу-шу з синьо-жовтою стрічкою з нагоди річниці його загибелі.

Найпевнішим членам організації (Д.ДЕМИДІВ, Р.ЧУПРЕЙ, В. -І.ШОВКОВИЙ) було доручено законтактувати з іншими схожими групами, але вони цього не встигли зробити, бо гравер, якого Г. попросив написати назву на заготовці печатки організації, доніс у КГБ. Діставши сигнали з інших джерел, Г. спеціально задля “стукача” скликав збори, де було розіграно саморозпуск організації, і розпорядився кожному зробити в себе «обшук» та понищити все підозріле. Та це тільки пришвидшило арешти.

15.03.1973 були заарештовані Г., В. -І.ШОВКОВИЙ, М.МОТРЮК, затриманий і за два дні заарештований Р.ЧУПРЕЙ, через місяць – Д.ДЕМИДІВ. При обшуку в Г. було ви-лучено заготовку печатки та одне письмове доручення, патрони до малокаліберної ґвинті-вки. Припертий доказами, того ж дня він здав «арсенал», захований на роботі.

Упродовж 2-3 місяців їх винуватили у «зраді батьківщини» (ст. 56 КК УРСР), шан-тажуючи смертною карою або 15-річним ув’язненням. На половині слідства справа була перекваліфікована на ст. 62 ч.1 (антирадянська агітація і пропаганда), 64 (створення анти-радянської організації), 81 ч.2 (викрадення державного майна), 140 ч.2 (крадіжка), 223 ч.2 (викрадення зброї та амуніції).

Івано-Франківський обласний суд на закритому засіданні, що тривало три дні, виніс 9.08.1973 вирок (на його виголошення допустили родичів): як керівник організації, Г. за-суджений до 7 р. таборів суворого режиму та 3 р. заслання, Д.ДЕМИДІВ і В. -І.ШОВКОВИЙ – до 5, М.МОТРЮК і Р.ЧУПРЕЙ – до 4 р... На суді Г. тримався виклично, навіть зухвало.

У політичному таборі ВС-389/36 у с.Кучино Пермської обл. в 1974 р. разом з іншими відомими політв’язнями брав участь у страйку протесту у зв’язку з побиттям С.САПЕЛЯКА. У 1974-75 Г. належав до групи, яка готувала інформацію про становище в таборах і передавала її на волю, де вона з’являлася в самвидаві. Пійманий на гарячому, проковтнув папір, за що в серпні-вересні 1975 р. був запроторений до ПКТ на 2 місяці. У 1975 Г. переходить на статус політв’язня. 1976 підписує разом з іншими в’язнями листа до Комісії Конґресу США з перевірки виконання Гельсінкських угод про умови життя і праці в’язнів в СРСР. Зокрема, через відсутність спецодягу в Г., який працював токарем у звичайній спецовці, кінець рукава попав у верстат. З нього миттєво стягнуло одяг, він вирвався неймовірними зусиллями і в шоковому стані був допроваджений до санчастини.

На початку 1977 р. Г. возили на «промивання мозку» до Івано-Франківська, пропонували написати зречення від своїх поглядів, та він відмовився це зробити. 1978 Г. привезли до Києва, потім півроку тримали в глухій ізоляції в тюрмі «Лефортово» в Москві. Зрештою на клопотання дружини та матері (вона померла в березні т.р.) помилуваний і звільнений у кінці серпня 1978.

Удома зміг улаштуватися наладчиком, згодом токарем на завод «Сільмаш», де КГБ зібрав багатьох колишніх політв’язнів, щоб легше їх контролювати. Спроби схилити до написання покаянних заяв у пресу Г. рішуче відкидав.

Спілкувався з Тарасом – сином політзасланця Василя РОМАНЮКА та з ним самим після його звільнення, з Й.ТЕРЕЛЕЮ. Одержував з неволі і передавав дисидентським ко-лам (Л.ЛЕМИК, П.ЗАЛИВАСІ, Р.Мороз) вірші ув’язненого поета Тараса МЕЛЬНИЧУКА, з яким знався ще з Уралу, 1979 організував йому втечу з психлікарні і переховував його.

1981 в Г. були проведені обшуки у справі Г.ПРИХОДЬКА та І.СОКУЛЬСЬКОГО.

1985—1989 — засновник і редактор машинописного позацензурного журналу “Карби гір”, де публікував статті про дисидентів і національний рух, їхні твори. 1988 разом з В. та П.СІЧКАМИ видав два випуски журналу «Досвітні вогні».

Г. – один з організаторів УГС (1988) та УРП (1990) в Коломиї.

1990, під час виборчої кампанії П.Мовчана, видавав газету «На переломі».

1990-98 – депутат Коломийської міської ради, яка здійснила демократичні перетво-рення, згодом працював у відділі внутрішньої політики міськради, головним спеціалістом при міськвиконкомі, нині консультант цього відділу.

1999 року завершив навчання в Чернівецькому економічно-правничому інституті, юрист.

З 1992 року член Національної Спілки журналістів України. З серпня 1999 – член Національної спілки письменників України.

Видав 4 книги поезії: «Подорож червоного у синьо-жовте» (1992), «Панас Заливаха» (1992), «Скиби волі» (1995), «Вусатий місяченько» (2000) та 3 книги прози: «Мста» – історична повість про боротьбу місцевого населення з печенігами в ХІV ст. (1994); «Тернистими шляхами» – повість про зв’язкову ОУН-УПА Марію Іванюк, 2000 р.; «Кроваві перехрестя» – історичний нарис про зв’язкову ОУН-УПА Юстину Качурак, два видання, 2002 і 2003 рр. Підготував до друку біографічну книжку «Тарас Мельничук», го-тує повість з часів ОУН-УПА. Статті й окремі твори були опубліковані в різних часописах та журналах.

Постановою Верховного Суду України від 9.07.1994 вирок частково скасований за відсутністю складу злочинів, передбачених ст.ст. 62 ч.2 і 64 КК УРСР.

1998 р. за твори «Панас Заливаха» та «Скиби волі» Г. присуджена літературна премія імені Тараса Мельничука; 2002 р. за збірку віршів «Молитви Довбуша» – премія імені Олекси Довбуша; 2003 р. за громадську, політичну і літературну діяльність –літературна премія імені Леся Гринюка.

3.01.2005 р. Г. обрано головою Коломийської міськрайонної організації Всеукраїн-ського товариства політичних в’язнів і репресованих.