Сьогодні, 31 липня, після тяжкої багаторічної недуги на 72 році пішла з життя колишній політв’язень, громадська діячка, поетеса, прозаїк, публіцист, культуролог, літературознавець Ірина Онуфріївна Калинець (Стасів), котра очолювала Наглядову раду Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

Ірина Калинець отримала освіту філолога-славіста у Львівському університеті ім. І. Франка, викладала українську мову і літературу на підготовчих курсах Львівської політехніки, публікувала поезії в українській періодиці. Одружившись із поетом Ігорем Калинцем, влилася до кола українських «шістдесятників», серед котрого були такі видатні дисиденти, як Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, Стефанія Шабатура, Іван Гель. Перших репресій від радянської влади зазнала через звільнення з роботи за виступи на захист переслідуваних діячів культури. У липні 1970 року Ірина Стасів однією із дев’яти львів’ян підписала протест проти арешту Валентина Мороза. Восени того ж року разом з чоловіком надіслала петицію до прокуратури УРСР з проханням дозволити бути присутніми на судовому розгляді справи Мороза, від імені родичів і друзів Мороза зверталася до голові Ради міністрів Радянського Союзу, до Верховної Ради УРСР з протестом проти порушень у ході судового розгляду. У грудні 1971 р. разом із В'ячеславом Чорноволом, Василем Стусом та іншими підписала декларацію про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської, — цей комітет став першою правозахисною організацією в Україні.

12 січня 1972 р. Ірину Калинець арештував КГБ та помістив до слідчого ізолятора – сумнозвісної «тюрми на Лонцького». Серед звинувачень поетесі — «антирадянські» вірші, самвидав і участь у заснуванні першої правозахисної групи в УРСР. Творчість Ірини Калинець також була арештована й заборонена, — згідно з наказом Головного управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР №2-т від 29 травня 1973 року, вказувалося бібліотекам вилучити з загального користування всі її твори.

У липні 1972 р. суд розглянув справу про звинувачення Калинець та Стефанії Шабатури за ст. 62 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») і засудив Ірину Калинець до 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 р. заслання. Через півроку такий же вирок отримав Ігор Калинець. Ув’язнення відбувала у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія) разом з Стефанією Шабатурою, Надією Світличною та іншими. В ув'язненні Ірина Стасів-Калинець оголошувала голодування на підтримку інших в'язнів, висилала телеграми з протестами в різні установи СРСР. На заслання поїхала до чоловіка у Читинську область.

По поверненні 1981р. із заслання до Львова працювала секретарем-касиром в обласному Будинку вчителя, а від 1987 р. стає однією із чільних діячок активізації громадського руху за незалежність України.

1990 р. Ірину Калинець обрано депутатом Верховної Ради України. Від травня 1990 р. вона очолює Львівське обласне управління освіти, реформуючи на цій посаді шкільництво в напрямку українізації. Згодом, підтримана в наукових пошуках св.п. професором Ярославом Дашкевичем, із притаманною їй пристрасністю поринула в дослідницькі історичні розвідки, стала почесним професором ЛНУ ім. І.Франка. Пасіонарність нації стала провідною темою її культурологічних теорій. Упродовж життя Ірина Калинець інтенсивно писала як вірші (збірки «Поезії» (1991), спільна книжка з Ігорем Калинцем «Це ми, Господи» (1993) і «Шлюб з полином» (1995), так іновелістику, історичну белетристику (детективний роман «Вбивство тисячолітньої давності»), казки для дітей (випущені в світ окремими виданнями й опубліковані Лідією Лемик в журналі «Світ дитини»). Видала Ірина Калинець також і свої історичні праці "Студії над «Словом про Ігорів похід» (1999), «Загадки хрещення Русі» (2000), «Епоха гунів та її передісторія».

 Працюючи у Верховній Раді України від 1992 до 1994 головою підкомісії в Комісії з питань освіти, Ірина Калинець на освітянській ниві брала участь у створенні низки нових навчальних закладів (ліцеїв, гімназій, зокрема ліцею «Героїв Крут»), профільної газети «Основа», Міжнародного центру освіти, науки й культури. За свою громадську діяльність Ірина Калинець була удостоєна звання «Героїня світу» (1998 р., Ротчестер, США,), а 2000 р. – нагороджена Княгині Ольги ІІІ ступеня.

Серед інших діячів української культури Ірину Стасів-Калинець завжди вирізняв темперамент. Полум'яний виклик так і рвався із неї, — енергійної, запальної, дотепної й дошкульної, демонстративно інтелектуальної і водночас надзвичайно чуттєвої. Це був палахкотливий вогонь львівської Пасіонарії, чиє тепло і світло зігрівало друзів і нещадно спопеляло ворожі наміри.

Завдяки активності Ірини Калинець громадська ініціатива із ушанування пам’яті жертв комуністичного режиму знайшла також втілення і в заснуванні три роки тому Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Ірина Онуфрівна, уже будучи вражена важкою недугою, дала згоду очолити Наглядову раду музею, розташованого у приміщенні колишньої в'язниці для «політичних», через котру пройшли усі арештовані львівські дисиденти, діяльності яких у русі опору 1960-80-их років планується присвятити другий етап музейної експозиції.

В особі Ірини Онуфрівни Калинець музей та Центр досліджень визвольного руху втратив мудрого Порадника, доброго Друга, незабутню Опікунку, але здобув приклад Служіння Україні до останнього подиху.

Ірину Калинець поховають у четвер, 2 серпня на полі почесних поховань №67Личаківського цвинтаря у Львові.

Вічна їй пам’ять!