26 березня свій поважний ювілей відзначила непересічна львів’янка, яка є прикладом не тільки для багатьох радянських дисидентів, українських «шістдесятників», а й теперішнього покоління патріотів, котрі розвивають національну державу на демократичних засадах. Неперевершеній Ганні Садовській виповнилося 90 років!
Переваги свого віку ювілярка бачить як у тому досвіді, що став персональним здобутком її життя, так і в можливості тепер за допомогою Інтернету спостерігати, оцінювати й аналізувати сучасні громадсько-політичні процеси. Погодьтеся, що одне це робить її інтелектуально активною й ангажованою в наше життя із його проблемами й здобутками.
Пані Ганні Садовській є що і кого згадати. Вона з природніх причин менше має приятелів своєї генерації, але не обділена увагою молодших, до яких має довіру і на котрих покладає поважні сподівання у тому, що стосується долі України.
Незалежна. Самостійна. Це про її ідеал України, якому віддана усе життя. А разом із тим, — це також і про неї, Ганну Садовську як самопосвятну учасницю українського правозахисного руху. Емансиповану, ерудовану, рішучу, інтелігентну, наполегливу, цілеспрямовану й іронічну.
Народилася вона 26 березня 1928 р. у м. Ярослав (Польща) у родині, що була пов’язана із патріархом УАПЦ Мстиславом (Скрипником) та Петлюрою. Згодом її сім’я певний час жила в Яворові Львівського воєводства, там у гімназії працював тато Гані. У 10 класі Ганна разом з батьками переїхала до Львова, де мешкала її бабуся. У Львові навчалася у школі № 34. Здобувала освіту в Львівському політехнічному інституті за спеціальністю «інженер-будівельник», який закінчила 1951 року.
По отриманні диплома працювала в різних проектних установах на посадах від інженера до головного інженера проектів, зокрема й у Львівській філії Київського інституту «Укооппроект». Робота давала змогу частих відряджень для авторського нагляду за спорудженням об’єктів, до проектування яких була причетна. Ці поїздки використовувала для поширення матеріалів і документів самвидаву. А ще повною мірою використовувала переваги подорожей власним автом, яким вельми вправно кермувала. На той час в СРСР побачити водійку було дивиною і гарною прикметою. Кого тільки й куди возила тим автом ця смілива емансипантка, — воно, як і його відважна власниця, справно слугувало конспіративному розповсюдженню позацензурної літератури та правозахисній справі!
На початку 1960-их років Ганна Садовська була в розквіті професійної кар’єри, хоча тільки нею не вичерпувалися зацікавлення архітекторки, — вона добре знала і розумілася на всьому, що становило культурну цінність, чим згодом неабияк дивувала і дратувала КДБ й прокурора, за логікою котрого, технарці зайве кохатися в літературі.
Але вона кохалася. Щиро і неупереджено. А найцікавіше та найвагоміше із прочитаного намагалася поширювати в копіях серед своїх приятелів. Тоді, власне познайомилася і спілкувалася із братами Горинями, Ольгою Мацелюх, Оксаною Мешко, Мирославою Зваричевською, Ярославою Менкуш, Любомирою Попадюк.
На початку вересня1965 року в помешканні Ганни Садовської КДБ учинив трус, її викликали на перші допити на тодішню вул. Миру,1, невзабарі арештувавши за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді (підставою було поширення статей з українських закордонних журналів «Дукля» із Пряшева в Чехословаччині та «Сучасність» із Мюнхена в Німеччині). Відтак півроку архітекторка перебувала під слідством у сумнозвісній тюрмі на Лонцького…
Нагадаємо: від 24 серпня по 4 вересня 1965 року КДБ арештував понад два десятка українських інтелігентів у Києві, Львові, Одесі, Луцьку, Тернополі, Івано-Франківську.
Як згадує обставини свого арешту Ганна Садовська, справа розвивалася таким чином: «Один із арештованих з добрих почуттів поклав собі говорити правду і при тому кілька разів згадав моє ім’я. Мене викликали, показали протоколи його допитів, і спитали, чи то правда. Я заперечила, хоч його зізнання були правдиві. Потім прийшли з обшуком і знайшли кілька плівок, журнали – ні, бо я дала їх Богдану Гориню. Веліли мені йти до праці, а на завтра – в тюрму. То одинокий раз в житті я не спала цілу ніч. Прийшла рано на Лонцького, мене оформили й посадили. Там я була із Славою Менкуш, але коротко, бо її забрали, а мене лишили із «стукачкою», щоб більше вивідати».
«Нічних допитів тоді вже не практикували. Моїм слідчим був Анатолій Тарасенко, потім ще такий Сергеєв, — той на слова не вмів українською, але перед арештами його примусили навчитися, щоб показати інтелігенції, що їй нема проти чого виступати. Раз прийшов прокурор, спитав, хто по спеціальності, а коли довідався, що я інженер, вигукнув «Для чєго попу гармонь?!!», — мовляв, навіщо мені цікавитися літературою і Україною, — така то їхня ментальність була. Потім приїхав начальник КДБ України Нікітченко – елегантно вбраний, костюм, краватка, хустинка – і купа свити з ним. Вони всіх нас викликали на розмову. Мені сказали, аби з хати принесли кращу суконку, щоб я гарно виглядала. А одна там жінка серед них була, то дала ще й помаду до вуст, щоб я губи намалювала Аж конвоїр здивувався: такого в житті не бачив, щоб арештанти так одягнені були. Комісія мені дорікала, що Радянський союз нас виховав і дав освіту, а ми таке проти нього робимо. Я заперечила, що моя сім’я і без того мені освіту дала би. І на запитання: що мені не подобається? – відповідала, не криючись, бо що було кривити, в такому випадку слід було їм вже все говорити. Я сказала, що не подобається русифікація, приниження українців, призначення на керівні посади кагебістів і росіян... Зайшлося про українські переклади, вони кажуть, що Лукаш перекладає. Заперечую: та ж одного Лукаша на цілу Україну мало! Де вся всесвітня література українською?.. Говорили довго. На завершення попередили: «на другий раз, як за таке братиметеся, то наперед думайте, чим то може скінчитися», — пригадує специфічні слідчі дискусії Ганна Садовська.
У лютому 1966 року Ганну Садовську, а також Мирославу Зваричевську і Михайла Косіва, звільнили з-під варти, зарахувавши термін перебування під слідством як мінімальний тюремний строк. Інші львівські фігуранти тієї кримінальної справи, заведеної КДБ 9 серпня 1965 р. отримали різні терміни ув’язнення: Михайло Горинь та Михайло Масютко – 6 років таборів суворого режиму, Іван Гель і Богдан Горинь – 3 роки, Ярослава Менкуш – 2,5 роки, Михайло Осадчий – 2 роки.
Як незвичайну подію згадує своє в’язнично-заочне знайомство із Ганною Садовською відомий український «шістдесятник» Михайло Косів: «Я запізнався із Ганусею (так в нас було прийнято її лагідно назвати на ім’я без подвоєного «ен») доволі несподівано, коли у вересні-жовтні 1965 року сидів у тюремній камері Львівського ізолятора КДБ. Там вечорами із-за стіни чулися голоси: якісь дівчата співали українські пісні. Хто вони, я не знав. Але співав разом із ними. Це страшенно розлючувало наглядачів, які стукали нам у двері й кричали: «Прєкратіть!» А ми собі співали далі. Мене на допитах питали, чи я їх знаю. Та ні, не знав, довідався лише, коли вийшов з ув’язнення, що тими дівчатами були Ярослава Менкуш і Гануся Садовська. Нас не тримали довго, головною метою КДБ було припинити рух самвидаву і налякати нас. Але, намарне сподівалися, що ми після в’язниці не становитимемо суспільної небезпеки, бо я початого не облишив: збирав, упорядковував, редагував, передавав… А познайомилися увіч вже згодом і дуже часто зустрічалися на квартирі. Так склалося, що Ярослава Менкуш вийшла заміж за Антона Заневчика, і до них приходила Гануся Садовська. Своєю чергою, я два-три рази бував у неї вдома. До речі, саме в Антона Заневчика я вперше побачив молоду випускницю Марію, яка погодилася бути моєю дружиною, а хата Заневчика стала моїм рідним домом».
Михайло Косів характеризує Ганну Садовську як особу із рисами чоловічого характеру: «На противагу іншим, ця жінка, хоч і зовсім не сувора, була чітка, зібрана, цілеспрямована, але не героїня, бо таким винятковим героєм і лідером був серед нас Чорновіл. Та як і для нього, ідея України була сутність того, чим жила Гануся!».
Власне на той період, про який розповідає Михайло Косів, припадає також і знайомство Ганни Садовської із В’ячеславом Чорноволом. Ось як пригадує сама архітекторка перші враження від молодого журналіста: «Чорновола я також дуже цікаво пізнала. Мене випустили 19 чи 17 лютого. А на третій день хтось дзвонить у двері. Заходить невеличкий блондин, невисокого зросту, худенький. І представляється, що він є Чорновіл. Я тоді не знала, хто то є. Він пояснив: «Я чоловік Антонів». Ну то я її добре знала (Ред.: Олена Антонів – правозахисниця, мати Тараса Чорновола). Власне В’ячеслав прийшов довідатися, за що нас судили, бо збирав історії політв’язнів для книжки «Лихо з розуму». Ото таке було знайомство з Чорноволом, а за ним – і з іншими людьми, то вже так зачинався більш узгоджений рух, за яким влада намагалася стежити, встановлювала підслуховування тощо. Так, у нашому помешканні над кахляним пєцом я помітила дві просвердлені дірки, а на горищі знайшла якісь дротики, — очевидно, що підслуховували…»
Після ув’язнення Ганні Садовській вдалося поновитися на попередньому місці праці, колектив котрого «узяв її на поруки». «Але спершу зібрали на спільні збори нашу організацію і ще одну, щоб зробити мені публічний осуд. Питають: «Чому читала антирадянську літературу?». Відповідаю, що читати не заборонено нічого, люди мають право все читати, мене так вчили дома: можу читати все, а висновки робити відповідні. Далі питають: «А хто ті ваші поплічники Горині?». Відповідаю, що то дуже порядні люди. Як я то сказала, то слідчий мало з крісла не впав! Але вони знали, як дошкулити: арешт перервав мені трудовий стаж. Однак один адвокат нарадив зберегти стаж, як узятій на поруки, бо був такий закон. Я писала до Києва 4 рази, доки виплатили все. Але їм далі не подобалося, що я контактую з Чорноволом. Так вже мені докучали! Не давали ніде їздити, а мені треба було їздити як головному архітектору проектів. Відряджень не давали, робили авантури, казали, що я то все зле роблю, кричали… То так страшенно діяло на нерви! Врешті ліквідували посаду головного спеціаліста», — розповідає про утиски й моральні тортури Ганна Садовська.
Але світ був не без добрих людей (декотрі з них навіть належали до комуністичної партії). Вони допомагали їй, а Ганн Садовська – іншим.
Відтоді, як пані Садовська познайомилася із чільним лідером українського опозиційного руху, вона стала близько причетною до кола Української Гельсінської групи, для котрої тривалий час зберігала бібліотеку самвидаву і касу УГГ. Розповсюджувала журнал «Український вісник». Чорновіл довіряв їй у всьому. І вона незрадливо, чітко й головне непомітно для нишпорок провадила важливу роботу із збирання допомоги як політв’язням, так і їхнім родинам.
Донька Івана Геля, який був засуджений за націоналістичну діяльність, розповідає, що саме Ганна Садовська організовувала допомогу родинам політв’язнів: «Моя мама дотепер близько товаришує з пані Ганною і з великою вдячністю згадує все, що пов’язане із нею за півстолітнє спілкування: її підтримку, дружбу, допомогу. Від себе скажу: її квартира була для всіх прихистком, а господиня – привітною і гостинною. Збереглися фотографії Ярослава Лемика з тих пам’ятних вертепів і колядувань 1972 року, — властиво, наколядоване призначалося для допомоги дружинам політвязнів, щоб ті змогли поїхати на побачення до чоловіків. На тих світлинах в оселі пані Ганни та її мами Марії – молодь покоління наших батьків: Любомира Попадюк, Олена Антонів, Ірина Калинець, Василь Стус, Стефанія Шабатура і навіть є ми — малі діти Калинців, Гелів, Осадчих. Це знамениті фотографії, які передають творчу атмосферу в середовищі української інтелігенції Львова. Саме у цій оселі ми вітали учора пані Ганну із її ювілеєм. Все було надзвичайно зворушливо, бо вона має щирих друзів. Ця дружба осяває і наших дітей, ми постійно святкуємо родинно із пані Ганною і Різдвяні й Великодні свята».
Окрім цього Оксана Гель свідчить: «Вони приятелювали разом: Атена Пашко, Марія Гель і Ганна Садовська. Були добрими коліжанками. Чорновіл після першого звільнення з ув’язнення неодноразово зустрічався із Михайлом Горинем та іншими однодумцями, а потім і Левком Лук’яненком саме в помешканні пані Садовської. А які прекрасні виправи своїм «Москвичем» в Карпати влаштовувала вона для Чорновола й пані Атени! Відпочивали і працювали пліч-о-пліч».
Це ж підтверджує і Ірина Волицька, донька Атени Пашко: «Окрім того, що мама чулася неймовірно щасливою, кохаючи В’ячеслава Чорновола, вона була також і його ідейною помічницею. Мама до кінця життя дорожила як великою цінністю дружбою із пані Ганною Садовською. Їх багато чого пов’язувало, але насамперед – ставлення до справи життя В’ячеслава Максимовича. Вони поділяли його пріоритети й мету, знали справжню велич його шляхетного духу. Ганна Садовська усім казала, що Чорновола треба цінувати, бо іншого такого нема й не буде, тому так самовіддано допомагала в його роботі».
Сама ж Ганна Садовська про діяльність Української Гельсинської Групи розповідає так: «То саме було поширення літератури, усвідомлення людей, що можна писати звернення до інших країн і вимагати, щоб влада дотримувалася прав людини. Стали збирати відомості про всіх репресованих. Це вже була правозахисна організація. Наперед почала Москва то робити, а вже потім пішло до нас. Спочатку всі зібрані відомості возили до Москви, де були дисиденти, закордонні амбасади й міжнародні журналісти. Так то вже ставало ширше відомо. Окрім того ми пробували навіть спомини якісь збирати. Скажімо, я в Умані записала 5 плівок дуже гарних спогадів Надії Суровцевої, яка у всіх українських урядах вела відділ документації. І ті уряди все мінялися, а вона лишалася, потім із останнім урядом вихала. Пані Суровцева була дуже цікавою людиною, то ж я часом їздила до неї. На жаль, дала ті спогади одному нашому близькому приятелеві, а він не повернув, хоча брехав, що віддав, — аж я чогось підозрюю, чи вони в кагебе не опинилися, мушу то вияснити».
Цікаво, що про те, чим саме Ганна Садовська була корисною В’ячеславу Чорноволу, не знали докладно навіть його однодумці. Цілком зрозуміло, що так було задумано з метою конспірації, щоб не обтяжити провини інших на випадок можливих арештів. А вони не забарилися, бо після першого покосу української інтелігенції 1965 року настав більш масовий другий – 1972 року.
«Чорноволівський «Український вісник» робили дуже нелегально. Особисто знав, що до нього причетні троє: Чорновіл, Атена Пашко і я, який із першого випуску брав участь у збиранні матеріалів і редагуванні. Хто іще? – тільки здогадувався: сестра Чорновола Валя, Валентин Мороз, Опанас Заливаха. Здогадувався також, що серед цього кола Ганна Садовська була тією, хто збирала матеріали. Коли Чорновола арештували, ми продовжили випуск «Українського вісника», щоб відвести від нього підозри. Я став редактором-упорядником, а Кендзьор робив мікроплівки, щоб їх через Словаччину передавати на Захід, де виходив ширший наклад, а тамтешні радіостанції «Свобода», «Голос Америки» та «Радіо Ватикану» зачитували матеріали про український рух опору. Це слухав увесь світ!», — стверджує Михайло Косів.
За словами Михайла Косіва, йому було достеменно не відомо, що робила Ганна Садовська: «Трудно сказати. Не знаю, бо все робилося таємно. Мала зв’язки з тими, хто приїжджав із-за кордону. Коли займалася збиранням допомоги, то також робила не публічно, а дискретно. Авто давало їй можливість мобільного зв’язку, їхала сама, підвозила інших, скажімо Ніну Строкату з Одеси, коли та була у Львові. Я тішуся, що на моєму життєвому шляху була така душевно тепла особа. Дуже поважаю її і люблю. Най буде міцна здоров’ям! Вшануймо її, бо вона того варта!»
Радянський політв’язень Ігор Калинець також підтверджує: «Наші дороги із Ганною Садовською не перехрещувалися, тому я не можу сказати, що саме конкретно вона робила, знаю тільки, що ця порядна кобіта в русі допомагала у фінансових справах. Ставлюся до неї із великою повагою, як до української патріотки, яка однією з перших серед нас зазнала ударів: у 1965 році сиділа півроку в тюрмі на Лонцького. Її життя – чисте і достойне. Таких людей треба шанувати й віддавати їм належне. Слава Богу, що дав їй довгий вік! Долучаюся до найкращих побажань!».
До речі, арешти 1972 року, які вирвали із львівського товариства Ігоря Калинця та його дружину Ірину, також принесли і в оселю Ганни Садовської кілька нових обшуків. Цього разу навчена власним тюремним досвідом, була обачнішою, тому й уникнула звинувачень у виготовленні й поширені вільного слова. Але за гратами опинилися найближчі друзі. То ж знову треба було збирати кошти та організовувати допомогу новим та рецидивним арештантам, піднімати голос на їхній захист.
«На якийсь час Ганна Садовська, яка жила неподалік від університету на тодішній вул. Галана, 6, прихистила мою маму в своєму помешканні. В ті місяці, що я був у тюрмі, саме з її квартири готували мені до передач пакунки, таке ж було і в період моїх таборів», — пригадує радянський політв’язень Зорян Попадюк.
1978 року на Любомиру Попадюк і Ганну Садовську було опубліковано пасквіль у газеті «Львовская правда», згодом усунуто з посади і того ж року звільнено з роботи. Як вказував в енциклопедичному виданні «Смолоскипу» про рух українського опору Осип Зінкевич: відтоді працювала сезонним опалювачем у котельнях Львова!
Те, що в ті часи позбавлення можливості роботи за спеціальністю було політичними репресіями, підтверджує і відеолітописець українського руху спротиву, відомий громадський і політичний діяч Ярослав Кендзьор: « Коли судові процеси 1966 року відправили «перший ешелон» із нашого кола в т.зв. малу зону мордовських і уральських концтаборів, «другий ешелон», до якого належали і Ганна Садовська, і Михайло Косів, і Ірина Калинець, і я, залишився у великій зоні без роботи (а за неробство, хоча воно й не з нашої вини, влада переслідувала). Мене в травні виключили з передостаннього курсу факультету журналістики і я три роки ніде не міг влаштуватися, навіть асенізатором!».
«Постійний нагляд недремного ока, виклики, вимоги пояснень, протоколи… Не знаю, як це все витримувала Ганна Садовська, але вона не розпачала. Її квартира поблизу університету в старому будинку із високими стелями й кафльовими пєцами (кухня й два покої) завжди була для нас своєрідною Меккою. Тут можна було побачити Ірину Калинець, Михайла Гориня, Чорновола. Цьому товариству затятих антирадянщиків пані Ганна безвідмовно допомагала у будь-якій справі чим могла, надавала свою друкарську машинку чи авто-тарадайку для поїздок на зустрічі, сама вправно кермувала. У 1969—1971 роках на квартирі Ганни Садовської зустрічалися часто, щоб дискретно вирішувати справи, організувати збірки грошей і речей. Вона докладно знала повадки КДБ і тому попереджувала нас, аби ми були обережні. А ми зухвало збиралися у кафе «Нектар» на вул. Саксаганського, туди й Ганя приходила. Хоч нас постійно супроводжували тайняки, ватагою ходили на другий день Різдва в центр, до знайомих, а потім на Новий Львів у майстерні до художників, з яких один Богдан Сорока чого вартий був! Як шаленіли чекісти, щоб нас залякати, а ми не криючись співали не Рік Новий, а Син Божий народився! Це була страшна крамола, бо тоді навіть за читання творів Шевченка молодь із вузів виганяли. Добре, що Ганю оминув другий погром 12 січня 1972 року. Вона була однією із тих хто продовжив справу арештованих…», — розмірковує Ярослав Кендзьор.
Як зазначає Ярослав Кендзьор, із новою силою антирадянська активність спалахнула у помешканні Ганни Садовської, коли від 1985 стали вертатися із заслання засуджені. «Її квартира знову зробилася спільним штабом, тут діяла Пресова служба Української Гельсинської Спілки, часто заходила Людмила Шереметьєва, дружина Ярослава Дашкевича, котра в хаті моїх батьків в селі Солонці конспіративно тиражувала Чорноволів «Український вісник». І це правда, що Ганя казала усім про Чорновола «Господь на прислав одержимого, він звихнутий на Україні!», наказуючи при цьому берегти його й шанувати», — стверджує Ярослав Кендзьор.
Здавалося б, що іще може доповнити портрет ювілярки, вималюваний її прихильниками? Але Ганна Садовська така непересічна, що може іще неабияк здивувати різними гранями свої особи. Вона любить природу: гори, річки, песиків і котиків, та й інших тварин, пташок, рослини. І то як! Не тільки мандрує Карпатами, а й долає гірські спуски на лижах, а річки – на байдарках. Про це її захоплення розповідає Володимир Воробкевич, батько якого був співробітником Ганни Садовської в «Діпросельелектро».
«Знаю Анцю з подорожей, їздили з нею і Стернюком – небожем єпископа Володимира, на байдарках по Стиру, мандрували по білоруських і литовських річках та озерах, були в Карелії, Кижах, Мурманську, на Ладозькому озері. Траплялися різні пригоди: скажімо, сильні хвилі на озері, а в Ані в байдарці аспірант із незгідливим характером і кінськими жартами, який на середині озера заходився розгойдувати човен, — і вона мужньо витримала ту його небезпечну витівку. А коли подорожували річкою Березина в Білорусі, Анін білий кучерявий песик Цяпка застряг у болоті, вона кинулася його рятувати, дістала, жаліла, мила. Коли ж той Цяпка не зачув, що уночі хтось коло намету ходить, то напучувала його: «Ти гавкай, страш!». Окрім приємності мандрувати ,має іще одну: дачу. Ми взяли ділянки по сусідству в селі Підтемному на річці Зубрі. Їздили туди разом, будували хатки своїми силами. Аня здійснила свою мрію, має велику дачу, де садить екзотичні рослини і дбає про них. Вона добре розуміється на сільському господарстві, вивчає спеціальну літературу, знає потреби всіх садових та вазонкових рослин. У неї маса розкішних вазонків у хаті, — вона плекає красу і радість!», — милується Володимир Воробкевич із дружиною Ромою.
Квіти додалися й 90-ті уродини Ганни Садовської. Приймаючи їх і озираючись на прожиті роки, ювілярка не втрачала оптимізму і заохочувала визнавати як непроминальну вартість один дуже важливий здобуток: «Усе лихе й страшне пережилося, — тепер маємо свою Державу!»
Ірина Єзерська, Вікторія Садова