У серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції-шістдесятників. Серед них 4 вересня 1965 р. у Феодосії був арештований 47-річний раніше суджений за «контрреволюційну пропаганду» вчитель, письменник Михайло Масютко.

Про свій арешт та ув’язнення згодом, після виходу на волю, він напише книгу-спогад «В полоні зла» (розпочав 6.10.1973 р. ) Під час слідства Михайло Масютко перебував у слідчому ізоляторі львівського обласного відділення КДБ при Раді Міністрів УРСР, відомому в народі як «тюрма на Лонцького». Перебуванню тут присвячено значну частину книжки. М. Масютко назавжди задокументував перипетії слідства, в’язничний побут, в’язничний інтер’єр та екстер’єр, свої рефлексії та багато інших важливих елементів функціонування тюрми для політичних в’язнів.

Михайло Масютко

Мемуарна поема «В полоні зла»  вийшла друком ще у 1999 році зусиллями рідного молодшого брата Михайла Масютка Вадима Черкаса (Масютка). А власноруч виконаний автором рукопис книжки родина передала цьогоріч до Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

Авторський рукопис являє собою 537 аркушів формату А4, списані з двох сторін кульковою ручкою. Папір пожовк від часу, але чіткий почерк Михайла Масютка дозволяє прочитати усе написане, включно з авторськими правками та ремарками.

Нижче наводяться фрагменти з книги спогадів Михайла Масютка з акцентом на його перебуванні у «тюрмі на Лонцького»:

«У невеликій військовій машини, яку шофери називають «газиком», підвезли нас до похмурого будинку на вулиці Миру. Ця вулиця раніше називалася вулицею імені Сталіна, ще раніше, за німців, вона називалася вулицею імені Гітлера, а ще раніше, за Польщі, називали її вулицею Лонського[1]. У Львові вона славна тим, що на самому початку її розташована кадебістська тюрма. За німців вона була гестапівська, за Польщі – жандармська. Тридцять з гаком років пройшло з того часу, коли припинилося панування поляків  у Львові, проте й тепер для львів’ян вулиця залишається вулицею Лонського, а її назва асоціюється з назвою в’язниці. Говорять «його забрали на Лонського» — і ці слова у людей викликають жах. Правда зі смертю Сталіна, після того, як Берія побував у Львові і дав розпорядження значну частину в’язничних приміщень передати іншим установам, у похмурому будинку «на Лонського» розташувалася міліція. Багато хто з мешканців Львова подумав, що знаменита в’язниця «на Лонського» вже не існує і нікому не загрожує. Та вони помилялися. Кадебістська в’язниця «на Лонського» ніколи не припиняла свого існування, вона лише трохи звузилася та заличкувалася міліційними установами».

Камера

«Я опинився в кам’яному мішку. Це була камера завдовжки три метри і завширшки трохи більше метра. Тут стояло вузьке залізне ліжко, яке займало майже всю камеру. Залишалося місце між ліжком та бічною стіною, де можна було пройти боком. В головах стояла маленька шафка-тумбочка, в ногах зелений баняк – «параша». Вгорі причілкової стіни було вузеньке віконце, затулене рамою з шибками матового скла. Високо над дверима у вибитій у стіні заглибині світила електрична лампочка».

«Світло у камері не гасло всю ніч. Електролампа з своєї заглибини в стіні била мені просто в очі. Проте на мене це не діяло, сон і без цього мене не брав. Час від часу заслонка вічка у дверях відчинялася і мій погляд натикався на око наглядача. Наглядач не говорив нічого. Та коли мені світло набридло, і я вкрив голову ковдрою, віконце у дверях відчинилося і я почув тихий голос: –«Розкрийте голову».

На прогулянці

«Я переводив свій погляд згори вниз і переді мною повставала кострубата стіна з вирвочками на рівні людської голови. І тут ці вирвочки? Чи вони є в усіх стінах цих майданчиків? Яка чистота вгорі, в небі, і який бруд внизу, на землі! Ті вирвочки в кострубатому мурі перепліталися в моїй уяві з рудим волоссям і ластовинняям між ним на руках Старікова, з його зеленувато-сірими очима, з непорушним кам’яним обличчям Сєргадєєва, з гарним, але перекривленим від крику обличчям Гальського».

З розмови зі слідчим під час допиту

«Якщо я дуже розумний, то навіщо мене направляти у психіатричну лікарню? В психлікарню направляють психічно неунормованих людей. Розумна людина не може бути психічно неунормованою. А якщо я дуже дурний, то мене треба випустити на волю. Дурний не може бути небезпечний для вас. Дурних не притягають до судової відповідальності за їхні дії, бо дурних дуже багато на світі. Що до того, що мене «треба вбити», то це я вже чув від вас. Я знаю, що ви можете вбити. Але я вам повинен сказати, що смерть у мене не викликає такого страху, як у вас. Я готовий до смерти щодня і щохвилини – так, що можете вбивати, ваша сила і ваша влада наді мною».

В’язничне подвір’я

«Після прогулянки повели мене до лазні. До лазні треба було йти через те саме тюремне подвір’я, яким мене завели сюди, коли я вперше потрапив між ці стіни. Тепер я добре роздивився на ті великі кам’яні брили, якими було устелене подвір’я в’язниці. Та це ж надмогильні пам’ятники! На кожній з них викарбувано шестикутну зірку і закарлючки єврейського письма.

…Хто міг це зробити? Кому прийшло в голову устелити тюремне подвір’я цвинтарними пам’ятниками. Те, що вони всі з єврейського цвинтаря, давало підставу мені здогадуватися, що це зробили не російські чекісти, а німецькі нацисти. Але той факт, що російські чекісти ось уже двадцять другий рік топчуть своїми чобітьми ті пам’ятники, які кинули їм під ноги  нацисти, говорить про те, що вони схвалюють таку роботу. Говорить про те, що їм до вподоби човгати своїми ногами по людській скорботі. Хоч би покрили ці пам’ятники шаром асфальту, щоб не так кидалася в очі їхня солідарність з гестапо.  Та де там! Вони хизуються своїм святотатством. Вони охоче переймають вчинки нацистів. Німецькі окупанти застелили тюремне подвір’я пам’ятниками з єврейського цвинтаря, а російські окупанти застелили тротуари Львова пам’ятниками з цвинтаря Січових Стрільців[2]».

Михайло Масютко (1918—2001) – вчитель, письменник, дисидент, політв’язень радянських тюрем й таборів (1937—1939, 1965—1971).

Народився на Херсонщині. Вперше зазнав репресій за свої погляди в 1934 році, коли був виключений з Запорізького педагогічного інституту за доносом щодо його розмови про Голодомор. Перший арешт і суд над М. Масютком відбувся в листопаді 1937 року. Тоді, будучи засудженим до каторжних робіт на золотих копальнях Колими, обморозив собі ноги. Мати добилася перегляду справи і 3.11.1939 року Верховний суд СРСР скасував вирок. Однак реабілітований був лише в 1940 році.

В 1942 році призваний до армії, згодом перекинутий на фронт. Після демобілізації у 1946 році в Берліні повернувся до родини в Крим і працював вчителем. Рятуючись від голоду того ж року переїхав з матір’ю в Західну Україну, у м. Дрогобич, де працював завучем залізничної школи.

1948 р. – вступив на редакторського-видавничий факультет Львівського поліграфічного інституту, звідки за «ідейні хиби» був відрахований незадовго до захисту диплому.

У 1953 році закінчив екстерном філологічний факультет Львівського педінституту.  Викладав українську мову і літературу на Волині. Пізніше працював науковим співробітником музею Івана Франка у Львові.

У 1956 році захистив дипломну роботу в Московському заочному поліграфічному інституті. З 1957 році жив і працював на педагогічній роботі у Феодосії.

На початку 1960-х років стає  активним членом руху українських шістдесятників. У самвидаві виходить низка його гострих критичних статтей. Підтримував товариські стосунки з багатьма своїми однодумцями-шістдесятниками, зокрема Михайлом Горинем. За ним весь час стежили співробітники КДБ.

Арештований   4.09.1965 року у Феодосії і відправлений на слідство до Львова. Під час обшуку у нього вилучили чимала самвидавних творів та забороненої в СРСР літератури. Під час слідства написав працю про відхилення у національній політиці в УРСР і відправив її в президію XXIII з’їзду КПРС.

Під час слідства тримався впевнено, не давав свідчень, які б скомпрометували товаришів і себе винним не визнавав.  Проти творів М. Масютка чи  не вперше провели філологічну експертизу, висновки якої він обґрунтовано спростовував. Однак   23.03. 1966 року Львівський обласний суд засудив його за ст. ст. 62 ч. 1 та 64  КК УРСР на 3 роки ув’язнення та 3 роки таборів суворого режиму. Після касаційної скарги ув’язнення було замінено на табори суворого режиму при збереження загального терміну  6 років.

М. Масютко карався у мордовських таборах, де, незважаючи на тяжкий стан здоров’я, тривалий час працював вантажником в аварійній бригаді. Після написання «Заяви до Верховної Ради України»  у грудні 1966 року його посадили на пів року у ПКТ за «виготовлення та поширення у таборі антирадянських документів».

18.07.1967 року за рішенням Зубово-Полянського районного суду, без попередньо висунутих звинувачень за начебто «систематичне невиконання норми та порушення табірного режиму» разом з Михайлом Горинем та Валентином Морозом був переведений на тюремний режим у Владимирський централ терміном на 3 роки.

М. Масютко відмовився від табірної роботи, весь час присвятивши інтелектуальній праці: уклав словник для перекладу з української мови на есперанто, написав оповідання «Смерть Сталіна», яке зачитали  на «Радіо Свобода».

Після звільнення у вересні 1971 року не отримав дозволу на прописку вдома. Поселився у с. Дніпряни коло Нової Каховки. Перебував під постійним контролем КДБ. Після арештів української інтелігенції у 1972 та подальших   роках М. Масютку часто викликали на допити. Однак досвідчений чоловік жодних свідчень на давав.

Впродовж 1970-х років писав книгу спогадів «В полоні зла» (остаточно завершив роботу над нею у 1985 році). Дав згоду на членство в УГГ. Активно працював над літературними, науковими та публіцистичними творами.

Реабілітований 28.10.1992 року.  Останні роки життя провів у Луцьку, де й помер після важкої хвороби. Частина доробку М. Масютка видана його братом Вадимом Черкасом. Однак ще  чимала частина його творів  досі неопублікована.

Ірина Єзерська

[1] Авторський правопис збережено тут і  надалі.

[2] Насправді внутрішнє подвір’я в’язниці та адміністративних споруд органів держбезпеки устелили мацевами із єврейського цвинтаря зруйнованого нацистами саме чекісти. Після Другої світової війни кіркут був остаточно зруйнований радянською владою, коли на його місці у 1947 р.  постав колгоспний «Центральний ринок».