14 вересня 2020 р. минає тридцять років від дня демонтажу львівського пам’ятника Володимиру Леніну. Перша спроба «увіковічнити» його постать на окупованих українських землях була ще у 1941 р., однак, Друга світова війна перекреслила ці плани. Він був зведений у 1952 р. скульптором Сергієм Меркуровим.

Розташований на однойменному проспекті у центрі міста, цей пам’ятник був частиною монументальної пропаганди комуністичного режиму. Для радянських лідерів авторитет «вождя світового пролетаріату» був до сакральності незаперечним, а вшанування його імені стало невід’ємною частиною радянського ідеологічного вчення усього періоду існування СРСР.

Проте, у другій половині 80-х рр. ХХ ст., під впливом політики перебудови та гласності, громадськість дізналась та відкрито обговорювала чисельні злочини проросійського окупаційного комуністичного режиму. Тоді ж із заслання та в’язниць поверталися дисиденти, які ініціювали створення громадських національних організацій, поширювали самвидав, а головне – сприяли зростанню національного усвідомлення львів’ян.

Як наслідок, Львів стає центром національного відродження західних областей УРСР. Згодом поодинокі протести трансформувалися в участь тисяч осіб у несанкціонованих мітингах, маніфестаціях й страйковому русі, під час яких лунали гасла щодо незаконності радянської окупації України, зросійщення українського населення, політичних переслідувань та репресій, руйнування екологічної системи й культурні проблеми. По при заборони проводити вуличні акції громадянської непокори, арешти, побиття учасників протестів та адміністративні покарання, обкомівська влада й правоохоронні структури не змогли зупинити стрімко наростаючий антикомуністичний розвій.

У 1988 р. осередком протестного руху стає Ленінський (сьогодні – Галицький) район міста у його центральній частині – на відтинку від Театру опери та балету до пам’ятника Адаму Міцкевичу. Тут, на місці майбутнього розташування пам’ятника Тараса Шевченка, виникає непідконтрольний КПРС протестний осередок, відомий як «львівська клумба», або «гайд-парк».

Перший мітинг відбувся 13 червня 1988 р. біля пам’ятника Івана Франка, як протест патріотично налаштованої громадськості Львова на заборону секретаря міськкому Адама Мартинюка провести установчі збори Товариства української мови імені Тараса Шевченка у Будинку культури будівельників, що на вулиці Василя Стефаника. Тут було озвучено проект статуту та перші ухвали товариства, а відтак започатковано вуличні антикомуністичні виступи, перебіг яких згодом отримає назву – «мітинговий марафон».

Чи не щодень на підприємствах проводилися велелюдні страйки, в яких приймали участь усі трудові колективи львівських фабрик і заводів, навчальних закладів та адміністративних організацій. Багатотисячні мітинги розгорталися на Площі Ринок, коло приміщень обкому та міськкому КПРС-КПУ, обласної прокуратури, у Шевченківському гаю, на Личаківському і Янівському кладовищах, біля стадіону «Дружба» (сьогодні – «Україна») тощо.

Упродовж 1989 р. українські національні спілки стрімко політизувалися й місто потрясали багатолюдні мітинги очолювані Народним Рухом України, Українською Гельсінською спілкою, Союзом незалежної української молоді, Товариством Лева та іншими національними організаціями. Вони відбувалися під гаслами «Україні – волю!», «КПРС – на смітник історії!», «СРСР – тюрма народів!» й вимагали відновлення державності самостійності України. Одним із загальновживаних лозунгів було гасло «Тирану не місце у Львові!», яке стосувалося доцільності знаходження пам’ятника Леніну на центральній площі міста.

Як результат, силові протистояння між учасниками страйків та керованими обкомом правоохоронними органами МВС й КДБ ставали усе частішими та агресивнішими. Наприклад, 12 березня 1989 р. під час проведення санкціонованого мітингу на стадіоні «Дружба» проти мітингувальників було застосовано сили 6 роти загону міліції особливого призначення, яка застосувала спеціальні засоби й завдала протестуючим важких тілесних ушкоджень [1].

У 1990 р. перемога національних сил на виборах до Верховної ради УРСР та місцевих рад й скасування шостої статті Конституції СРСР про «керівну і спрямовуючу роль КПРС в радянському суспільстві» поклали край радянській владі у Львові. Після проголошення «Декларації про державний суверенітет України» безперервно зменшувалася кількість охочих бути членами КПРС. Масовим явищем стає добровільне самопозбавлення партійного квитка. У порівнянні із початком перебудови компартійна організація втратила близько 55% її кадрового складу [2].

Ініціаторами реформ ставали обласна, міська та районні ради першого демократичного скликання. Прийнято ряд рішень, які стосувалися декомунізації політичної, економічної та культурної сфер розвитку міста. Ключовим серед них було питання про ліквідацію пам’ятника Леніна, як основного символа рядянської окупації Львова. Боротьба проти «канонізації» образу Леніна у місті посилилась 28  липня 1990 р., коли в газеті «За вільну Україну» до жителів міста звернулась інтелігенція Львова із питанням про доцільність дотримання культу вождя у суверенній Україні.

Першим на західноукраїнських землях пам’ятник Леніна демонтували у Червонограді. Це сталося 1 серпня 1990 р. Завдяки «Радіо Свобода» новина облетіла увесь світ. Вже 8 серпня пам’ятник перестав бути у Тернополі,  15 серпня – у Миколаєві, 17 серпня – у Коломиї, 28 серпня – у Надвірній, 4 вересня – у Бориславі, 5 вересня – у Дрогобичі, 14 вересня – у Винниках.

Втративши монополію на владу компартійні органи міста сприймали декомунізаційний процес як протиправну дію. Вони апелювали до  колективного звернення прокурора Української РСР Михайла Потебенька, міністра юстиції Віталія Бойка, міністра внутрішніх справ УРСР Андрія Василишина,  виконувача обов’язків голови КДБ УРСР Євгена Марчука скерованого до голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука 31 серпня 1990 р. в якому демонтаж пам’ятників Леніну в УРСР було визнано незаконним актом [3]. Таке рішення було зафіксовано у парламентській постанові «Про порушення закону Української РСР про охорону і використання пам’яток історії та культури» датованій 11 вересня 1990 р.

У відповідь, 11 серпня 1990 р. Львівська обласна рада прийняла ухвалу про перенесення пам’ятника Леніна у Львові. Після відповідного рішенням міської ради Львова (118 – «за», 8 – «проти», 1 – «утримався»), 14 вересня 1990 р., під час п’ятидесятитисячного зібрання на площі біля Театру опери та балету, гранітний постамент пам’ятника було демонтовано, а його бронзову частину  перевезено на подвір’я одного із комунальних підприємств Львова. У вигляді брухту вона була продана й розплавлена на метал.

21 вересня 1990 р. Львівська обласна рада ухвалила правомірність демонтажу. У інтерв’ю газеті «Точка зрения» 22 – 28 вересня 1990 р. голова облради В’ячеслав Чорновіл характеризував цей акт як важливий політичний крок. Зокрема він говорив: «Розуміло, що ці пам’ятники давно перестали бути просто пам’ятниками видатній особистості, вони стали уособленням пануючої ідеології» [4]. Цікаво, що за результатами опитування проведеного центром «Соціоінформ» 10 листопада 1990 р. серед 1 294 комуністів Львова, 50% респондентів підтримували демонтаж пам’ятника [5].

Таким чином, демократизація суспільства, яка на зламі 80 – 90-х рр. ХХ ст. закономірно переросла у антикомуністичний, а згодом державотворчий рух, на початку 1990-х рр. позбавила радянську владу монополії на політичну владу у Львові. Одним із помітних наслідків мирного національно-визвольного процесу був демонтаж пам’ятника Леніна у 1990 р., як ключового символа комуністичної окупації України. У такий спосіб патріотично налаштована громадськість міста виразно декларувала відмову від комуністичного верховенства ще до відновлення державної самостійності України у 1991 р.

  1. Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО) ф. 3. оп. 62. Спр. 557. арк. 79-81
  2. ДАЛО Ф. 3. оп. 62.Спр. 726. арк. 11.
  3. Галузевий державний архів Служби безпеки України Ф. 16. Пор. 8. Спр. 14. арк 162
  4. Чорновіл В. Твори : у 10 ти. т. — К. : Смолоскип, 2002.
  5. ДАЛО ф. 3. оп. 62. Спр.808. арк 3.

Олександра Несп'як