Тюрма на Лонцького

5 грудня відомій художниці-шістдесятниці, активній громадській діячці, політув’язненій радянських таборів Стефанії Шабатурі виповнилося б 80 років. А 17 грудня цього року минає четверта річниця її смерті.

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є декілька предметів, пов’язаних із нею. Серед них дві вишитих закладки до книжки, фото Стефанії Шабатури та повість Гната Хоткевича «Тарас Шевченко». Фото і книжка із дарчим написом та автографом художниці.

Дві вишитих закладки до книг: менша – розміром 16,5×2,5 см, яка лежала у книжці та більша – 28,5×3,2 см, оправлена в рамку під склом, виготовлені в таборі у Мордовії між 1972–1978 рр. Перша вишита гладдю, друга – хрестиком блакитно-чорними нитками на полотні. Обидві ідеально збереглися.

Чорно-біле фото художниці зроблене в листопаді 1979 року на засланні у Макушино. Про що свідчить підпис на звороті. Присвята на книжці є наступною: «На пам'ять про несподівану зустріч у Львові. Стефанія Шабатура. 16 липня 1979 року».

Ці речі влітку 1979 року Стефанія Шабатура подарувала молодому чоловікові, канадійцеві з українським корінням Ігореві Томківу. А фото, очевидно, надіслано пізніше у листі. Вони познайомилися у Львові, куди чоловік приїхав з мамою на екскурсію, а Стефанія відбувала останні дні зустрічі з мамою перед поверненням до місця заслання у  с. Макушино Курганської обл.

Навесні 2017 року Ігор Томків приїздив в Україну і відвідував Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького». Тоді він й вирішив передати до музею ці пам’ятки  від Стефанії Шабатури, а також листи і листівки – результат їх багатолітньої переписки.

Тоді Ігор Томків і розповів історію їх знайомства з Стефанією Шабатурою.

«В 1979 я приїхав в Україну вдруге. Головною причиною була зустріч мами з її родиною (мама ще хотіла зустрітися з своєю родиною). Вона сама не бажала їхати і я поїхав з нею. Як і вперше, ми спробували поїхати в село. Це нам вдалося. Ми приїхали туди, але по селі пішла одразу чутка. Хтось доніс і ми змушені були втікати. Зустріч не відбулася. Якщо б нас зловили, то ми відразу змушені були виїхати з України. Для родичів то б створило великі проблеми. Бо ж вони порушили  б тоді заборону.

Ми тоді мали чотири дні у Львові і приїхали сюди. По приїзді одразу мама відпочивала у готелі, а я пішов подивитися місто. Коло пам’ятника Федорову і руїн (давніх мурів – І.Є.) я побачив, як жінка пояснює якомусь чоловікові, що це таке. Надзвичайним було те, що вона була у вишиваній сорочці. Я такого ніде не бачив ні першого разу, ні під час цих відвідин України. Це привернуло мою увагу і викликало неабиякий подив, бо так люди не ходили. Я тоді пройшов повз, а вони припинили розмову і відвернулися від мене. Я нічого не сказав. Вони тоді пішли до Успенської церкви в дворик. Я тоді підійшов до них, сказав, що з Канади і попросив послухати її розповідь про це місце. Вона тоді сказала, що якщо хочете це чути від дисидентки, то прошу дуже. Я тоді запитав її, хто вона. Жінка назвала своє ім’я, і воно було відоме мені. Я знав, що вона мала семирічний термін ув’язнення і три роки заслання. Це мене здивувало, бо той час ще не минув. Чому ж вона у Львові? Вона пояснила, що під час заслання дозволяють відвідати родину. І вона, власне, у Львові відвідувала маму. Чоловік, котрий був з нею, був із Москви з фонду Солженіцина. Він приїхав, щоб зустрітися з нею. Думаю, той фонд допомагав її мамі, котра не мала інших доходів. І тоді вона сказала до нього, не пам’ятаю як точно «ви, москалі» чи «ви, росіяни» (сміється – І. Є.) говорите, що наші мови такі схожі, що немає жодної проблеми говорити однією або іншою. І сказала йому, що буде говорити українською, бо я не розумію російської. І він не так добре розумів, деякі слова ловив. Так що то було цікаво, що вона йому таке сказала, і він побачив, що мови наші хоч схожі, але не все можна зрозуміти.

Ми тоді домовилися зустрітися на наступний день. Я сказав, якщо це створюватиме їй якісь проблеми, то я не хочу їй зашкодити. Я не впевнений, чи саме в той час вона звернула мою увагу, що за ними слідкує якась особа. Вона погодилася мене поводити по місту. Наша зустрічна наступний день відбулася. Але вона, я думаю, передумала, подумавши, що можливо, цього краще не робити. Цього разу, пам’ятаю, вона показала осіб, які слідкували за нами.

Вона принесла мені книжечку про Тараса Шевченка і декілька маленьких вишивок своєї роботи в подарунок. Це була Божа Матір з Дитятком, закладка до книжки і що третє – я забув. Я маю це вдома. І це був кінець. Зустріч була короткою. І нічого, ніхто нічого не говорив.

А як ми виїжджали з України, в Чопі є довга зупинка… О, що було дивно. Ми сіли в поїзд з однією канадійською сім’єю – мамою і донькою були в одному купе. Прийшла особа і нас з мамою і речами забрали й повели в інше купе. Ми думали: «О, може є багато місця і вони роблять нам, щоб було вигідніше. Ми там трошки розпакувалися. Тоді вони прийшли і почали питати, в кого і де ми були. Сказали відкрити нам валізи. Почали все переглядати. Тоді забрали маму, а мене залишили і сказали роздягнутися.  Валізу в середині роздерли, щоб подивитися, чи я чогось не вивожу. Знайшли ту книжку і вишивки. Питали мене, що я ще вивожу. Сказали, що та книжка, яку мені дала Стефанія, не є легальна. Не пам’ятаю, яке слово вони вживали точно. Я ж сказав, що ця книжка була надрукована в Радянському Союзі так, що я не розумію, в чому вона нелегальна. Вони її таки залишили. Тоді вони мене тільки в підштанцях забрали. Я навіть не одягнувся. Взяли мене в другий кінець вагону, посадили і почав щось питати російською. Я сказав, що не розумію і мені треба українською. Я також тоді запитав, в того, хто мене випитував його ім’я. Я хотів знати якесь ім’я, щоб пізніше знати, з ким я говорив. Вони розкричалися, що це не моя робота питати, то вони ставлять питання. Хотіли, щоб я написав заяву.

Казали мені, що в той час один українець з Бельгії був заарештований. Питали мене, чи я чув про такого (Ярослава Добоша-І.Є.). Я сказав, що так. А вони тоді кажуть, що зі мною станеться те саме, що й з ним. Я був членом Пласту. Це була молодеча організація, неполітична. Мені їхні слова були дивними, тому, що я нічого не привозив і нічого не вивозив. Я навіть був такий лютий на цю систему. Взагалі не боявся, бо я знав, що є цілком невинний. Хоч я знав, що вони хоч винен, хоч не винен можуть задержати. Я почав писати таку заяву. Вони хотіли,щоб я описав, як відбулися події. Я почав писати, але англійською, а не українською. Сказав їм, що я не вмію добре писати українською. Я почав писати, що я « I’m leading this under stress»[i]. Він це побачили і каже, що ти не пиши «under stress», що треба то закреслити. Я закреслив і тоді написав слово «under dаvers»[ii](сміється- І.Є.) «Under dаvers» –  означає те саме, але він того не знав (сміється- І.Є.).

І ще питали про нашу зустріч із Стефанією. Я сказав, що я з Канади і хотів, щоб вона мені розповіла про те, що вона розповідала тому чоловікові. Вони  тоді маму привели. Вона була дуже знервована. Я ж мамі нічого не говорив про зустріч з Стефанією Шабатурою, щоб вона не журилася і не думала, що я зроблю щось небезпечне. Вона від них почула це вперше. Мама була дуже невдоволена і спитала, що я робив. Я їй сказав, що я нічого не робив, тільки зустрів Стефанію і це все, і що вона мені зробила подарунок. І нічого. Вони нічого не мали, нічого не знайшли, нічого не було і нас відпустили.

Наша зустріч з Стефанією була абсолютно випадкова. Як ми повернулися до Канади я не знав, що буде, чи її будуть викликати. І щоб вони знали, щоб з нею не було – хтось слідкує за нею. І я тоді подумав, що буду до неї писати. І я це почав робити. І з наміром подружжя. Так ми почали писати один до одного. Так, що я знав, що вона отримує мої листи».

Я на ці листи 30 чи 40 років не дивився. Навіть не пригадую, що я точно тоді писав. Я тоді подав подання до Посольства. Я це робив через Ігоря Бардина. Він мені в цьому помагав. Ігор Бардин адвокат з Торонто. Він усі офіційні документи для мене полагоджував. Зі мною також сконтактував отець Чинченко з Вінніпегу. Про нього я дізнався від Стефанії Шабатури. Вона мені про нього написала. Я його до того часу не знав. Він писав мені і казав, що також вживає заходів, щоб Стефанію забрати до Канади. Ми так переписувалися. І всі ті з радянським урядом … Тоді вони сказали, щоб я туди поїхав, щоб одружитися. Я би цього не робив, бо якби я поїхав, то вже знову б може не виїхав. Я їм взагалі не довіряв.

 Змінювався  час, Горбачов прийшов до влади.  Вже видно було, що Союз розпадеться. Вже був навіть дозвіл (на виїзд –І.Є.), вона пройшла медичний огляд. Це було приблизно в середині, може, 1986 року. Тоді вона написала мені і сказала, що в неї є тільки мама, нікого коло мами немає ближче. Просила забрати її і маму. Я тоді написав, що в моїх обставинах не міг утримати маму і Стефанію. Так, що та справа, щодо її переїзду до Канади закінчилася. Пізніше вона приїздила до Канади на запрошення однієї української жіночої організації. Я мав з нею зустріч. Тоді я знову поїхав в Україну. Знову ми бачилися. Вона вже жила на площі Свободи. Познайомився з її мамою, побачив мамині картини. От так закінчилася ця маленька історія».

Стефанія Шабатура

Стефанія Шабатура (1938–2014) – талановита художниця-шістдесятниця, ткаля, активна громадська діячка, , дисидентка,  член Української Гельсінської Групи та Спілки художників України, політув’язнена радянських тюрем та концтаборів.

Народилася 5 листопада 1938 року в селі Іванє-Золоте (тепер Заліщицького району Тернопільської області). Рано втратила батька, який загинув на війні. Виховувала її мама Ганна, знана народна художниця і майстриня, від якої очевидно, й передався дочці талант. У 1961 р. закінчила художнє училище, а в 1967 р.– Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва за фахом художник-прикладник.

У 1960 – х роках С. Шабатура брала активну участь у роботі львівського Клубу творчої молоді “Пролісок”, а також виготовленні та  розповсюдженні самвидаву. Належала до когорти небайдужих молодих митців, роботи яких формою і змістовним наповненням так відрізнялися від соцреалізму. У її квартирі збиралися талановиті молоді люди на літературні вечори, альтернативні до офіційних радянських з їх задушливою атмосферою. Водночас займала активну громадську позицію, була співавтором і підписантом численних заяв, протестів, листів до вищого партійного керівництва на захист української культури та проти репресій інакодумців. Зокрема у 1970 р. разом із групою львівських письменників і художників виступила на захист Валентина Мороза.

Ув’язнена під час так званого «Великого покосу» — масових арештів української інтелігенції 12 січня 1972 року, невдовзі виключена зі Спілки художників. Зокрема їй інкримінували, розповсюдження самвидавних збірок «Веселий цвинтар» Василя Стуса, «Крик з могили» Миколи Холодного, статті Валентина Мороза «Серед снігів». Під час слідства перебувала у сумнозвісному слідчому ізоляторі Управління КГБ у Львівській області, широко відомому в народі як «тюрма на Лонцького».

12 – 13 липня 1972 року засуджена Львівським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР – проведення антирадянської агітації та пропаганди, до 5 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання.

Каралася в жіночому таборі ЖХ-385/3-4 в селищі Барашево у Мордовії. Разом з своєю подругою Іриною Калинець, Надією Світличною, Іриною Сеник, Ніною Строкатою та іншими жінками-політв’язнями брала активну участь в акціях протесту, голодівках, домагалася статусу політв’язня, амністії для всіх в’язнів сумління, за що її неодноразово карали ШІЗО (штрафний ізолятор, карцер) і ПКТ (приміщення камерного типу). Усього на її долю випало 115 діб карцерів і півтора року ПКТ.

У таборі С. Шабатурі заборонялося малювати, у зв’язку з чим жінки-політв’язні на знак протесту оголошували голодівки. Лише в 1974 р. одержала малярський набір. Наприкінці 1975 р. С. Шабатуру возили етапом до Львова на «перевиховання». 10 грудня 1975 р., у День прав людини, перебуваючи у львівському сізо КГБ, вона, як і в попередні роки, оголосила голодування в знак протесту проти порушень прав людини в СРСР. За таку непокору, одразу ж після повернення до табору, жінці оголосили акт про спалення 150 її малюнків та екслібрисів. «Крамольною» виявилася навіть літера «Ш» – підпис автора під малюнками, оскільки нагадувала тризуб. На знак протесту в лютому 1976 р. художниця відмовилася від примусової табірної роботи. За це її покарали карцером, а в квітні того ж року  на півроку кинули до ПКТ.

Табірна адміністрація не одноразово погрожувала тендітній молодій жінці фізичною розправою за непокору у відстоюванні своїх людських і громадянських прав, участі у протестних акціях політв’язнів.

Заслання відбувала в с. Макушино Курганської обл. Працювала в художній майстерні при Будинку культури (оформлення наочної агітації). 2 грудня 1979 року повернулася до Львова. Рік перебувала під адміністративним наглядом. Як й інші політв’язні пройшла через відмову у прописці, проблемами з працевлаштуванням, тиск за відмову співпрацювати з КГБ. Розглядала навіть варіант еміграції до Канади через шлюб з канадійцем українського походження. Однак через численні бюрократичні перепони та втручання КГБ виїхати їй не вдалося.

Наприкінці 1980-х рр... С. Шабатура активно поринає в національне відродження. Була активісткою Львівських організацій “Меморіал", Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження катакомбної УГКЦ. Впродовж 1990—1995 рр. була депутатом Львівської міськради. З 1991 р. – голова Марійського товариства милосердя. В роки незалежності отримала можливість вільно займатися творчістю і донести її до публіки. Гобелени Стефанії Шабатури не раз експонувалися на виставках і були високо оцінені критиками та глядачами.

Реабілітована у 1994 р. У 1999 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Указом Президента України від 8.11. 2006, як член УГГ, нагороджена орденом «За мужність» І ступеня.

17 грудня 2014 року померла у Львові після тривалої важкої недуги на 76 році життя.

Ірина Єзерська,

наукова співробітниця

[i] Я перебуваю в стресі.

[ii] Під тиском.