22 листопада земля Личаківського цвинтаря у Львові (поле 86) прийняла труну із тілом покійного художника Олега Мінька , чиїми останніми словами, за свідченнями його рідних, були саме оці: «Шістдесятники не здаються!» Згадуючи революційні події цих днів, друзі завжди поминатимуть шістдесятника Олега Мінька.
У книжці «Шістдесятники. Брама світла» незабутнього Романа Корогодського так часто зустрічається при описі першого знайомства цього українського культуролога із багатьма непересічними митцями того покоління національно свідомої інтелігенції саме оця фраза: «Ми познайомилися в майстерні Олега Мінька…». І це справді було так. В майстерні Олега Мінька сходилися поети і художники. Молоді й геніальні. Українські шістдесятники.
«Олегові М. – присвячую», — це йому донеччанину із Макіївки червоною барвою дедикація на рукописному зшитку збірки «Оранта» Ірини Стасів 1970 року. За два роки до того, як окошиться над тим поколінням молодих їхнє вільнодумство масовими арештами, потаврувавши всі геніальні твори чорнильним штамом КНИИСЭ объект №»…
Одна із того чудового покоління – скульпторка Марія Савка-Качмар на громадській панахиді, яку о.Севастьян Дмитрух запропонував влаштувати не на цвинтарі, а таки у церкві св. Климентія Шетицького, де відспівували покійного Олега Мінька, власне й згадала Ірину Стасів-Калинець, яка розмірковувала над образом свічі і світла: «Тіло, як воскова свіча, тане. А що є світло? Остання картина Олега Мінька перегукується із роздумами Ірини Калинець про світло свічки, існування земного задля духовного. В його особі для нас явлена ще й неподільна єдність Батьківщини як зв’язку Великої України й Галичини», — наголосила художниця, звертаючи увагу скорботної громади на виставлений в церкві мольберт із незавершеним полотном Мінька.
«Дорогий Друже, блаженна путь на яку ступає душа…Полум’я свічки з твоєї останньої картини світить ясно, бо життя було світлим, і душа зараз зближається із джерелом світла. Він пішов до Всевишнього, твердо вирішивши в цей складний момент, що шістдесятники не здаються. Залишив нам прекрасні твори, якими утверджував новітнє мистецтво від 1960-их років, показавши , що можна вписати високі досягнення в мистецтві, створивши власний світ. Відходить із славою і добрим іменем, але буде з нами завжди», — сказав Ігор Калинець, зазначивши, що головною рисою Олега Мінька була доброта.
Цю думку розвинув у прощальному слові і художник Микола Шимчук: «Діогенова бочка його була наповнена християнськими істинами: робити добро, жити скромно. Сам собі встановлював ліхтарик, щоб ставати кращим. Жив реальним життя, але був дотепним фантазером і мрійником».
До слова, мешкав Олег Мінько у Львові на вул. Тернопільській, де живе чимало місцевих художників. Від імені мешканців вул. Тернопільської, котрим самопочуття не дозволило прийти на охорон, слово узяв художник-реставратор Юрій Островський, який зауважив, що відсутність такого виразного акценту, як постать Мінька, котрий іде на роботу в академію і вертається звідти, суттєво змінить пейзаж вулиці.
«Так, він був скромним трудівником. У цьому нас переконує виставка з його творами, яка відкрилася в академії до ювілею буквально кілька тижнів тому.», — підтвердив ректор Львівської національної академії мистецтв Андрій Бокотей, — іще один яскравий митець із покоління шістдесятників.
Із видатним українським художником XX століття, учнем славетних Романа Сельського і Карла Звіринського, Олег Міньком прощалися його учні, співробітники із кафедри художнього текстилю ЛНАМ, мистецтвознавці. Та серед цих промов була одна, котра камер тонально відгукнулася у серцях багатьох, хто знав і любив Олега Мінька. Це слово проголосив один живий із тих трьох митців (Флінта, Медвідь, Мінько), твори яких в одній виставці справили вибуховий ефект в тогочасному суспільстві, ознаменувавши нові тенденції в малярстві і мистецтві загалом.
То ж слово Любомиру Медвідю:
«Скажу максимально просто, без епітетів, без гучних наголосів: сьогодні прощаємося із красивою людиною, якій ім’я – Олег Мінько.
Скажу коротко: сьогодні ми прощаємося із благородною людиною, що у складних життєвих обставинах оберегла себе від прогинання перед усякою людською марнотою – перед владою, різнопартійною міфологізацією, стадним інстинктом виживання за будь-що і будь-якою ціною.
Скажу стисло: прощаємося із порядною людиною, яка зуміла жити повноцінно і плідно, нікого не обмежуючи й не кривдячи.
Скажу одним зобов’язуючим словом: прощаємося із доброю людиною, поруч якої суперечливе життя ставало яснішим і для рідні, і для друзів, і для учнів, і для суспільства, в якому нам суджено розвиватися.
Скажу, що прощаємося із християнином не лише по роду, хрещенню, віросповіданню, а й з християнином по величному одкровенню. Прощаємося із українцем не лише по народженню, а й по найглибшому усвідомленню, переконанню, увіруванню і зобов’язанню.
Прощаємося із людиною, яка не уміла зраджувати, хапатися за щаблі кар’єри, затьмарювати розум лакомством, наживою, заздрістю.
Прощаємося із особистістю, повною гідності, прямостояння, справедливості, наповненою змістом конкретних і добрих діл.
Сьогодні прощаємося із тілом, яке прожило не надто довге, але ясне, не заплямоване соромом життя.
Однак, сьогодні не прощаємося із мистцем, у якого просте, велике і живе ім’я – Олег Мінько. Ніхто, жоден з нас не прощається з повноцінним руслом живої творчості Олега Мінька, наповненим вимовним духом його яскравих, талановитих полотен. З делікатним гумором, ліризмом, ностальгією, шляхетним сарказмом, парадоксальністю, тривогою, тугою за вічною і бездоганною красою, щедро пролитими уздовж берегів його картин. Не прощаємося із порухами його пензля, що на полотні нашої культури вивів рядки красивого, зворушливого, благородного тексту, який нашому суспільству прочитувати довго й завжди з натхненням і радістю, бо це мудрий, талановитий, важливий текст значимої і просвітленої Божою ласкою людини.
Тому стоїмо тут із сумом, але не у безнадії.
Тому не прощаємося з Тобою, дорогий і незрадливий Друже, самовідданий трудівниче, бо продовжимо нашу путь, збагачені щедрим дарунком, що Ти його заповів кожному з нас і своїй улюбленій Україні.
Окремо звертаюся до Олі, Ірини, онука й зятя. Як близькі друзі Олега, ми невимовно вдячні вам за те, що ви незмінно були йому гарним, відмінним, чудовим вінком. Нехай ваші сльози витре утіха, а львівська земля стане колискою його слави.
Слава Ісусу Христу!»
