Тюрма на Лонцького

Про історію УПА багато говорять на мітингах, кричать в мегафони, однак мало видають якісних книг чи документальних фільмів. Аби більше розібратися в історії УПА в умовах сучасної дезінформації учасники Дискусійного клубу у Львові запросили на зустріч Володимира В’ятровича. Історик, голова вченої ради Центру досліджень визвольного руху, публіцист, директор архіву СБУ 2008—2010 рр., старший запрошений дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету у 2010—2011 роках та автор багатьох книг провів своєрідний «лікнеп» для студентів факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка. В рамках DC Talk «жовтня резистансу», що присвячений історії Української повстанської армії, автор прочитав лекцію «УПА: СЛІД В ІСТОРІЇ».

«Якщо збройна боротьба припинилася десь в другій половині 50-х років, то інформаційна триває досі, – зазначив історик протягом лекції. Інформаційна війна, в якій беруть участь ті ж гравці: українська сторона (на жаль, зараз фактично не представлена державою), російська сторона (представлена двома державами: власне Росією та тепер ще й українською владою), а також польська сторона, яка намагається звинуватити УПА в масштабних воєнних злочинах, відповідно зупинити визнання її визвольним рухом. Також є німецький фактор, який відіграє провідну роль в Євросоюзі. Зараз німцям заважає тягар Другої світової війни і вони намагаються розділити його на поляків, українців, литовців, звинувачуючи їх в Голокості». Інформаційна війна за очорнення УПА триває і в ній домінуючою є відсутність знань.

Отож, з метою ліквідувати це незнання — про історію, боротьбу, стратегічні цілі і вплив УПА на homo sovieticus, національні революції, інформаційні фронти та концепції сучасного лідера:

Ігор Полянський, асистент кафедри зарубіжної преси та інформації ЛНУ ім. І. Франка:

Матиму два запитання: з історичного боку та історіософського. Перше – існує багато суперечливих даних про діяльність УПА на східних теренах. Зокрема, що українські повстанці були причетні до створення та функціонування багатьох молодіжних організацій, здобутки яких радянська влада потім приписала собі. Скажіть, чи є якісь відомості, аби прояснити дане питання. Друге, історіософське — привід для міркувань. Скільки шумовиння навколо питань УПА, що не дає нам можливості чітко бачити ситуацію. Якби всі сторони (Росія, Польща) визнали історичний факт і понесли для себе ясність історичного минулого, як би це змінило нинішню політичну ситуацію в Європі?

І росіяни, і поляки здебільшого знають, що було УПА. І бажання вирвати цю сторінку з нашої історії є невипадковим. Зробивши це, живий ланцюжок, який привів до незалежності України в 1991 році, руйнується. Тому що без пам’яті про УПА зникла і не дійшла би до нас пам’ять про Холодний Яр, про 1920-ті рр., про спротив перед Голодомором. Відповідно, тоді 1991 рік виглядає просто випадковістю, геополітичним непорозумінням, яке треба усунути. Я абсолютно переконаний, що політики найвищого рівня і в Польщі, і в Росії знають і розуміють місце і роль УПА в нашій історії. Їм не йдеться про суть певних злочинів УПА, тому що такі, очевидно, були. В Другій світовій війні жодна з воюючих країн – ні радянська армія, ні американська, британська, німецька армія, армія крайова і так далі – не може похвалитися тим, що вона не чинила злочинів. Але це не перетворює ці армії в злочинні. Натомість щодо України починається фарс — а давайте ми закцентуємо увагу на злочинних діях, скажемо: “ця армія була злочинна”. А якщо армія (серцевина українського визвольного руху ХХ століття) була злочинна, то цей визвольний рух якийсь не зовсім правильний. Відповідно його результат неправильний, відповідно і проголошення незалежності є випадковим. Отакий хочуть отримати геополітичний результат.

Щодо історичного питання: треба дуже коректно користуватися термінами. Ми не можемо говорити про УПА на східних теренах України. УПА в пік свого розвитку охоплювала максимум Правобережжя. Далі вона практично не проривалась, за винятком декількох спроб у формі рейдів. Натомість підпільні ланки ОУН були по всій Україні. І діяли вони до кінця 1940-их років, подекуди до початку 1950-х років. Коли я був директором архіву СБУ, ми реалізовували великий проект – проводили аналіз матеріалів, що стосуються діяльності ОУН на сході. І ми були вражені – знайшли просто тисячі документів! Донбас, Крим, Харків (подекуди це 1947—1948 рік, а подекуди навіть 1952-й.).

Ця сторінка невідома, замовчується. Чому? Тому що хочеться презентувати визвольну боротьбу як західноукраїнську, як тільки галицьку. Для того, аби зіграти на певному сепаратизмі, що інші українці не брали участі і не підтримували. Вони «нормальні» радянські, а тут якісь «ненормальні» галицькі українці, які взялися за боротьбу.

Можливістю для використання таких маніпуляцій є наше незнання. З цього приводу рекомендую прочитати «Літопис УПА» (том 18 Нової серії) – близько 800 сторінок цілком присвячених матеріалам про діяльність ОУН на Сході. Поки вийшла лише одна книга, можливо, коли зміниться політична ситуація, будуть виходити інші.

Богдан ТИХОЛОЗ, франкознавець, доцент ЛНУ ім. І. Франка:

Як історик Ви цілком закономірно багато говорили про минуле УПА: славне, героїчне, драматичне і трагічне. Однак дата, яка була останньою в розповіді (Акт проголошення Незалежності), напевно, таки ще не хепі-енд. Тому можна довго дискутувати про те, яку незалежність маємо, а ще більше про те, якої не маємо. Але чи має УПА майбутнє — як певний формат збройного спротиву відомо кому і відомо чому?

Для багатьох було травмою дізнатися, що ні 1991, ні 2004 рік – не хепі-енд. Буде ще багато таких травм, хепі-енду не буде — show must go on. Це постійний процес боротьби, в якому ми мусимо брати участь. Інакше ця країна буде не такою, як ми хочемо. Що стосується можливості відродження УПА, то я скептично ставлюсь до цього. Я вважаю, що найбільший досвід, який ми маємо взяти в УПА, — це те, що хлопці не боялися робити нове. Якщо ми зараз спробуємо штучно повертати історію назад і говорити про необхідність збройної боротьби чи формування боївок – ми програємо. Історія показує, що будь-яке повторення виливається в трагікомедію і фарс. Ми повинні бути готові працювати по-новому.

Напередодні чергових виборів є сподівання чи побоювання масових акцій. Мене дуже бентежить, коли твердять: «Ну, цього разу вже не буде Помаранчевої революції. Цього разу ми їм дамо, цього разу поллється кров, цього разу ми наведемо порядок». Йдеться про те, що нібито Помаранчева революція програла, бо була ненасильницькою. Однак Помаранчева революція не зазнала поразки. Зазнали поразки політики, які не зуміли скористатися її результатами.

Насильство з боку протестантів легітимізує владу. Ви перестаєте бути хорошими хлопцями і дівчатами, які борються за свободу і демократію, ви стаєте терористами. Тому мене бентежить і дратує, коли історією УПА маніпулюють – мовляв, от вони боролися і ми будемо боротися. Нова реальність вимагає нових форм боротьби. І якщо ми будемо не готові до того, ми програємо.

Соломія БУЙ, студентка І курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка:

В своїй розповіді Ви вже згадували, що кожна з армій чинила якісь певні воєнні злочини. Однак, на цьому акцентують увагу, лише говорячи про УПА. Сьогодні маємо дві протилежні думки: УПА — антигерої, злочинці чи герої. Але герої ці подекуди дуже ідеалізовані: Шухевич — геній боротьби, вояки – винятково миротворці. Чи мають місце якісь факти злочинних дій саме УПА?

УПА була партизанською армією, яка більш схильна до воєнних злочинів, аніж регулярна. Хоча в УПА діяла воєнно-польова жандармерія, яка карала і розстрілювала за мародерство, недозволені акції і т.д., такі факти мали місце. Якщо говорити про польсько-український конфлікт, то видавалися накази «не вбивати вбивати жінок і дітей». Що це означає? Це означає, що перед тим вбивали. Аналогічні накази маємо зі сторони армії крайової.

З моральної точки зору війна є злом, тому що передбачає вбивство. Якщо оцінювати з точки зору політичної, визвольної, то війна може бути виправдана, адже здійснювалася для того, аби врятувати народ від можливих подальших репресій, щоби він не став жертвою голодоморів, голокостів й інших катастроф, які були б можливі, якщо б не було кому стати на захист.

Герої чи злочинці? Таке дихотомічне чорно-біле бачення будь-якої війни є неправильним. Пам’ятаєте, у Радянському Союзі про Другу світову війну говорили як про «Великую Отечественную», про те, що там були лише «наші і німці». Але наші були і серед німців, і німці були серед наших.

Якщо говоримо про війну, то хто є героєм на війні? Це людина, яка: а) здатна пожертвувати собою, заради блага інших; б) це людина, яка здатна вбивати інших. Тільки такі люди можуть бути героями на війні. Як Мел Гібсон в «Хороброму серці» – попри те, що вбиває, він залишається героєм. А українські повстанці мали бути хлопчиками з церковного хору і, не дай Боже, когось зачепити? Це подвійні стандарти.

Звинувачувальна інтонація, що «всі вони бандити» приводить до зворотної реакції – «всі вони герої». Це провокує таку дуже плоску дискусію у   форматі «сам дурак». І вона абсолютно не продуктивна. На жаль, вона страшенно популярна серед ЗМІ. Цей феномен я називаю «таблоїдизація історії», коли журналісти, не особливо розбираючись, що було насправді, намагаються подати все в жовтуватому та емоційному вигляді, адже це підніме тираж газети.

Завдання журналістів — заглибитись в контекст, не наводити уривками. І тут на вас як журналістів падає величезна відповідальність, навіть більша, ніж на істориків. Варшавський музей Другої світової війни проводив в 2010 році соціологічне опитування, що формує історичні уявлення. 10 чи 12% сказали, що історичні монографії, близько 20 % — науково-популярна література, і понад 40% — що ЗМІ. Насправді ви — представники ЗМІ, ви формуєте історичну свідомість людей.

Ярослав НАЗАР, студент ІІІ курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка:

У своїй статті «Якби не було УПА?» Ви стверджуєте, що ми маємо обов’язково пам’ятати те, що було, вивчати історію УПА, тому що без пам’яті ми будемо просто «геополітичною помилкою, яка потребує вирішення». Але ми не можемо заперечувати, що певна частина населення була настільки вгодована тією радянською пропагандою, а тепер вже промосковською пропагандою, яка не прагне цього пам’ятати, просто не сприймає. Не через те, що вона це осмислила і зробила висновки, а через те, що просто їй так сказали. Це роз’єднує нас. Як Ви вважаєте, можливо, для вивчення цього питання варто піти від протилежного і сказати про те, що робили НКВДисти — як вони жорстоко розправлялися з українцями, на будь-якій території нашої держави: на сході, півночі, центрі, півдні чи на заході, як вони розстрілювали зокрема і членів УПА? Можливо така емоційна точка зору, свідчення і факти якось зможуть нас об’єднати і наші погляди утвердити в одному руслі?

До минулого потрібно підходити зі всіх сторін. Той варіант, який ви пропонуєте, теж надзвичайно цікавий, тому що показує, чому це все почалось. У Львові у створеному за моєї участі музеї «Тюрма на Лонцького» експозиція присвячена конкретній події – розстрілу в’язнів влітку 1941 року. Туди приїжджають люди з цілої України, які після огляду музею дуже добре розуміють, чому вояки взялися за зброю.

Але я не можу погодитись з тим, що історія Україну роз’єднує. Роз’єднує Україну не історія, а міфи довкола неї. Якщо ми почнемо показувати минуле і визвольний рух, що реально охоплював всю Україну, якщо в цьому повстанському русі харків’яни побачать своїх земляків, донеччани своїх і так далі, очевидно, ці питання будуть зняті.

Зараз визвольний рух демонструють як локальний, мало не громадянську війну, що на користь сьогоднішній владі, яка намагається не допустити його визнання. Ми маємо спростовувати ці міфи, хай яка та історія важка і непроста. З виставкою «УПА. Історія нескорених» я об’їздив цілу Україну: і Крим, і Донецьк, і Харків. Нас супроводжували політичні акції, протести. Стояли молоді хлопці і дівчата з прапорами «ПР» чи «Комуністичної партії», які на питання «як розшифровується УПА?» не готові були відповісти.  Ми ї    М   Ми пропонували «Давайте згорнемо мегафони і просто підемо в середину, біля кожного стенду почнемо говорити. Що тут є неправильним?» І коли вони заходили в зал, коли дивилися на фотографії повстанців (хлопців та дівчат приблизно такого ж віку), вони змінювались. Ці стереотипи тануть, наче сніг на сонці. Потрібно лише діяти.

На жаль, навіть в 2005—2010 році при владі Ющенка системної роботи не було. Як казав Кучма, «національна ідея не спрацювала». Звичайно, що не спрацювала. А хтось пробував її запустити? Хтось пробував цю національну ідею донести, навіть сформулювати? Для наших політиків це надзвичайно характерно. Взяти якусь ідею, використати її назву і нічого на зробити для її реалізації, а потім сказати: «От бачите, не працює, треба щось інше». В нас не працює національна ідея, в нас не працює ринкова економіка, в нас не працює ліберальна демократія. А хоч щось з того всього хтось намагався впроваджувати в життя?

Олег ТВЕРДЬ, студент ІІІ курсу факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:

Ви працювали головою архівів СБУ, і мені цікава складність роботи в цьому архіві… Чи хтось ставав на заваді Вашої роботи?

Взагалі цікавою є історія, як я опинився в цьому архіві. Я закінчив історичний факультет ЛНУ, в 2004 році був доволі активний в громадсько-політичному житті, одним з засновників громадянської кампанії «Пора!», в серпні 2004 року приїхав до Києва робити революцію, де нас неодноразово заарештовували та затримували. Після Помаранчевої революції ми з почуттям виконаного обов’язку повернулися до Львова.

Я повернувся до науки, історії, вважаючи: все, хепі-енд. Але в архіві СБУ зрозумів – там не те що 2004 рік не відбувся, там і 1991 року не було, тому що на всі мої прохання отримував відповідь «ніззя». Відповідно я написав статтю про те, що СБУ зберігає секрети неіснуючої держави. В результаті отримав дзвінок: «Доброго вечора, вас турбують зі Служби безпеки», на що я подумав: «Ну все, дописався». Але на зустрічі мені просто запропонували підготувати пропозиції щодо роботи архіву. Після цього мені подзвонили, що «з вами хоче зустрітися керівник СБУ Валентин Наливайченко». Зустріч відбулася в грудні 2007 року, Наливайченко дуже цікава особистість: достатньо молодий, з досвідом дипломатичної служби, заступник міністра закордонних справ, і він з ходу мені запропонував роботу, мовляв, «Даю вам зелене світло».

Я переїхав до Києва, працював як радник голови СБУ, потім як керівник архіву. З якими труднощами доводилось стикатись? В першу чергу – це зовнішні труднощі. Росія піднімає дикий шум, крики, що це все фальсифікація, що «ви не маєте право відкривати архіви, бо там можуть бути наші секрети». Я в результаті дослужився до звання персони «нон-ґрата» в Росії.

Але страшніше було долати все-таки внутрішні труднощі. Я прийшов працювати в архів, який з радянських часів був кадровим відстійником. Туди “списували” всіх, кому треба «дослужить до пенсії». Ситуацію слід було змінювати зсередини. Були важкі розмови з представниками старшого покоління, які пішли з роботи, бо зрозуміли – в новому форматі їм не захочеться працювати. Але і з молодшим поколінням теж було важко, потрібно було дати їм якусь нову місію роботи. І ми її сформували – допомагати людям знаходити те, що вони шукають в минулому (наприклад, історії їх родин). І це подіяло.

Також я привів в архів молодих істориків, громадських активістів, бо ми займались не тільки історією, ми займалися просуванням цих тем. Результатом нашої роботи є нинішній історичний бум в наукових і художніх історичних працях. Подивіться на найновіші бестселери: Василь Шкляр «Чорний Ворон», написаний на архіві СБУ, Оксана Забужко «Музей покинутих секретів», «Червоний» Андрія Кокотюхи, написані теж на тих матеріалах, «Танго смерті» Винничука... Відбулися незворотні зміни.

Олеся ЯРЕМЧУК, студентка V курсу факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка:

А яка ситуація зараз? Чи є інформаційний доступ, оскільки теперішня політична складова, мабуть, дає свій знак?

По-перше, треба зрозуміти, що закон не змінився. Змінилася політична ситуація і в результаті вони побоюються публікувати матеріали. Але, як то кажуть: «борітеся – поборете», доступ до архіву за умови достатньої наполегливості можна здобути. Я маю тільки історичну освіту, але я змушений освоювати юридичну практику, для того, щоб відстояти своє право на правду. Минулого року ми реалізовували великий проект, який так і називався «Право на правду», ми написали посібник того, як людина, опираючись на сучасне законодавство, може вимагати доступ до архівів. І це працює. Ми допомогли десяткам людей отримати потрібну інформацію, цього року виграли суд в СБУ. А здавалося, політична ситуація абсолютно безнадійна. Тому рекомендую всім бути наполегливими. Є гарна приказка Едмунда Берка: «Єдине, що потрібно для тріумфу зла, щоб добрі люди нічого не робили». Це стосується всього, а зокрема й архівів. Якщо ми не будемо стукати, якщо ми не будемо вимагати, то пам’ять поступово замерзне і ми не зможемо цього вже відкрити.

Юліана ЛАВРИШ, аспірант факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка:

Минулого тижня на Дискусійному клубі ми обговорювали питання лідера в українській історії на фундаменті статті Олега Ольжича «Дух руїни», де прозвучали думки, що не конче українському суспільству потрібен лідер, потрібно, щоб формувалося справді суспільство громадянське. Яким, на Вашу думку, виглядає концепт українського лідера сьогодні? Якого лідера ми сьогодні потребуємо?

Навіть протягом 20-50-х років діяльності УВО і ОУН уявлення про лідера часто змінювалося. Починалося з того, що лідер, як Коновалець, – військовий керівник (в першу чергу дисципліна, авторитаризм), далі — концепція 30-х років – вождизм. Коновалець став таким вождем, потім частково і Бандера. Розкол в ОУН на бандерівський та мельниківський відлам приніс зміни, яких вимагало молоде покоління. Власне, одним із приводів розколу був конкретний вияв вождизму Андрія Мельника. Відповідно, сам концепт вождизму починає руйнуватися. Арешт Бандери як харизматичного лідера ще більше зруйнував цей стереотип. До влади приходить радше новий варіант керівника — вже не харизматики, а менеджери. Роман Шухевич, Василь Кук — люди, які були більш керівниками в теперішньому розумінні цього слова.

А нинішнє очікування лідера? Як на мене, це часто призводить до самообману. Прекрасний приклад того, що один лідер нас не врятує — це доля Віктора Ющенка, якому всі співали «осанна» тільки для того, щоб потім співати «розіпни». Людину возвеличують неймовірно, покладають на неї неймовірні надії, складаючи з себе відповідальність. Але яким би він геніальним не був, зробити сам він не зможе нічого. Це хибні очікування, які зараз штучно плекають в Україні.

На жаль, це й далі працює. Наприклад, люди дуже емоційно та бурхливо реагують на Віталія Кличка як людину, яка може врятувати націю, державу і т.д. Я бачив, що цим зловживають й інші політичні сили — і «Свобода», і Олег Тягнибок, який теж представляє такий лідерський тип партії.

Але я переконаний, що масштабні зміни, які треба провести в Україні, одною людиною не зробляться. Звісно було би добре, аби були харизматичні люди, які б отримали суспільну підтримку. Але потрібна команда. Успіх Саакашвіллі – це успіх харизматика плюс досвід менеджерів, які були біля нього. Вони зробили кадрову революцію. Для людей, які приєдналися до цієї команди, амбіцією стало не купити нову яхту, нову дачу, амбіцією стало створити свою державу. Не можна чекати, що прийде хтось один і визволить нас. Це рабська психологія.

Йосип ЛОСЬ, професор, завідувач кафедри зарубіжної преси та інформації ЛНУ ім. І. Франка:

А чи є актуальною концепція Карлейля, яка говорить про те, що лідер може висловити те, що хоче народ?

Вона актуальна для того, щоб мобілізувати людей. Але тоді величезна відповідальність падає на того керівника, який мусить працювати, не тішити себе тим, що «я справді можу щось змінити, тому що народ в мене повірив». Тут треба розуміти специфіку такого лідерства – від такого може й голова закрутитися. Я думаю, саме це сталося з Ющенком. Його неадекватно зависоко занесло і людина втратила розуміння реальності. Коли тебе починають оточувати люди, які фільтрують інформацію і подають її лише в певному потрібному і приємному вигляді, ти втрачаєш зв’язок зі світом. Якби все це не було побудовано навколо однієї особистості, а все-таки була б якась команда, навіть з суперечками чи конфліктами всередині, думаю, поразки б не було.

Олеся ЯРЕМЧУК, студентка V курсу ЛНУ ім. Івана Франка:

Підсумовуючи, я б хотіла згадати, що на попередніх засіданнях Дискусійного клубу ми розглядали медійний аспект і пробували знайти відповідь на запитання як висвітлювати тему УПА, аби це не було провокацією, або ж нав’язування. Як, на Вашу думку, потрібно подавати матеріали про УПА в цьому інформаційному вакуумі?

Найпростіший і найдоступніший спосіб достукатися до читача, слухача, глядача – починати з конкретної  історії, а потім виходити на глобальних контекст. Подивіться книжку, яка стала бестселером книжкового ринку, попри те, що це історична, наукова література – Тімоті Снайдер «Криваві землі». Кожен розділ починається з якоїсь історії. Наприклад, історії чоловіка в Україні, який попри те, що вмирав з голоду, пішов на цвинтар копати свою яму. А потім автор виводить нас в інший контекст: а чому він копав, а що це за голод? Або ж історія єврейської дівчинки, яка дряпає на стіні синагоги прощання зі своєю мамою... Таким методом невигаданої людської долі промовляє історія.

О.Я.: І на завершення нашого «лікнепу» — оскільки між нами здебільшого студенти, запропонуйте нам як приклад три джерела (книги чи статті) про УПА, які, на Вашу думку, має прочитати кожен студент.

Не буду вас втомлювати дуже серйозною науковою літературою. З науково-популярного варто прочитати цікаві історії на фоні ширшого контексту – це «Історія з грифом «Секретно»» (дві книги, які нещодавно вийшли). З історії УПА найновіша і найцікавіша, як на мене, монографія-дослідження Івана Патриляка «Перемога або смерть: український визвольний рух у 1939—1960 роках».