Михайло Горинь

17 червня відомому українському шістдесятнику, дисиденту, правозахиснику, громадському діячеві Михайлу Гориню виповнилося б 92 роки. У фонді Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається ряд матеріалів, що належали йому. Серед них є фотографія Михайла Гориня після повернення з останнього ув’язнення до  Львова у 1987.  Із сімейного архіву родини цю світлину, як і інші речі, передала дружина Ольга Горинь.

На кольоровій, дещо вицвілій від часу фотокартці, розміром 12,4Х17 см, в повний ріст зображений елегантний чоловік в білій сорочці та світлин штанях з незвично короткою ще зеківською стрижкою.

За його плечима залишилися роки боротьби із системою, підпільне видання й розповсюдження самвидаву, напружена правозахисна робота, переслідування, а потім понад десять років радянських тюрем й таборів, підірване здоров’я, два інфаркти. Однак  всі перипетії не зламали мужності й впертості Михайла Гориня. Після виходу на волю, він знову поринає в активну роботу, стає одним із лідерів національно-демократичного відродження кінця 1980–. 1990-х років, моральним авторитетом, одним з тих людей, завдяки яким відбулася українська незалежність в 1991 році.

Михайло Горинь (17.06.1930 – 13.01.2013) – український дисидент, один із лідерів українського правозахисного руху в СРСР, політв’язень радянських тюрем й таборів (1965 – 1971, 1981 – 1987).

Народився в с. Кнісело тепер Жидачівського району Львівської області. Родина рятуючись від депортації у Сибір переселилася до м. Ходорова. У 1955 році закінчив Львівський університет (відділення логіки і психології). Не раз Михайла Гориня, як сина учасника українського підпілля та за власні зв’язки з ОУН, від виключення рятував ректор Євген Лазаренко. З середини 1950-х і до першого арешту працював на педагогічній та науковій  роботі, готував дисертацію з психології.

У травні 1962 року познайомився з молодими киянами, представниками нової генерації творчої інтелігенції – Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем й поринув в активну культурницьку роботу й розповсюдження самвидаву. У 1963 році був одним з організаторів Клубу творчої молоді «Пролісок» — осередку молодої інтелігенції, яка хотіла відійти в своїй творчості від офіційних шаблонів.

18.04.1966 року засуджений на закритому засіданні Львівського обласного суду за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 6 років таборів суворого режиму. Карався в мордовському таборі (Дубровлаг). За активні протести проти свавілля табірної адміністрації, розповсюдження самвидаву серед в’язнів, відстояння свого статусу політв’язня 18.07.1967 року засуджений на 3 роки ув’язнення у Володимирському централі. Навіть в ув’язненні зумів передавати інформацію про становище в’язнів на волю.

27.07.1969 – політв’язні з СРСР М. Горинь, Л. Лук’яненко та І. Кандиба звернулися до Комісії прав людини при ООН зі скаргою на тюремну адміністрацію, яку звинуватили в отруюванні харчів.

Після звільнення й повернення до Львова його очікували довгі перипетії, знайомі усім політичним інакодумцям в СРСР, пов’язані з неможливістю працевлаштуватися за фахом та отримати прописку коло родини. Про наукову роботу довелося забути. 1977 року влаштувався психологом на заводі «Кінескоп» у Львові, продовжив активну правозахисну роботу, зокрема в УГГ, офіційно членом якої став в 1982 році. У домі Горинів проводилися часті обшуки, встановлено було прослуховування, стеження, здійснювалися різноманітні провокації співробітниками КГБ.

Після другого арешту 3.11.1981 року, Михайло Горинь в знак протесту проти сфабрикованої справи з підкинутими документами, оголосив голодування, що спричинило серцевий напад. Вдруге засуджений 25.06.1982 року на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання, названий особливо небезпечним рецидивістом. Попри слабке здоров’я (в ув’язненні переніс два інфаркти) продовжив правозахисну та публіцистичну роботу.

Звільнений 2.07.1987 року разом з багатьма іншими політичними в’язнями після особистої домовленості М. Горбачова та Р. Рейгана. Розпочав активну роботу на волі , був одним з лідерів та моральних авторитетів національно-демократичного відродження кінця 1980-х–початку 1990-х років. Співзасновник та голова секретаріату НРУ (1989), голова УРП, почесний голова РХП, народний депутат Верховної Ради України І та ІІ скликань. Один з ініціаторів загальнонаціональних акцій «Ланцюг єднання» (січень 1990), «Дитяча дипломатія» (поїздки дітей зі Східної України на Західну на великі релігійні свята) та ін.

Михайло Горинь нагороджений Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1998), ІІ ступеня (2005), Орденом Ярослава Мудрого V ступеня (2000), Орденом Свободи (2009), Орденом «За мужність» І ступеня (2006).

Помер 13 січня 2013 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

 Ірина Єзерська-Вдовенко