24 грудня минає 83 роки з дня народження В’ячеслава Чорновола –  журналіста, дисидента, правозахисника, одиного із лідерів руху шістдесятників, громадського та політичного діяча.

Його постать  стала символом національного та демократичного відродження кінця 1980-х – початку 1990-х років, а ім’я назавжди пов’язане із відродженням української державності в 1991 році.

Він віддав багато сил та енергії державному будівництву та демократичним перетворенням в пострадянській Україні . На жаль, життя його обірвалося надто рано.

В’ячеслав Чорновіл  (1937 – 1999) – народився у селі Єрки Звенигородського району Черкаської області у вчительській сім’ї. На формування його світогляду та антирадянської позиції, як сам зазначав, мав вплинув той факт, що його рідний дядько по батьковій лінії став жертвою сталінських репресій 1930-х рр., а сім’я зазнала переслідувань.

У 1960 р. закінчив факультет журналістики Київського університету. Під час навчання мав неприємності і річну перерву  за свої суспільно-політичні погляди. Це стало перешкодою в 1963 р. до навчання в аспірантурі Київського педагогічного університету та захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка – українського письменника, творчість якого що в радянські часи довгий час була забороненою.

1960—1963 рр. – редактор молодіжних передач на Львівському телебаченні. Деякий час працював на будівництві Київської ГЕС, згодом – завідувачем відділу у газеті «Молода гвардія». Як літературний критик, досліджував творчість Т. ШевченкаВ. СамійленкаБ. Грінченка.

З 1963 року  разом із Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Аллою Горською стає активним учасником руху шістдесятників, видавцем та розповсюджувачем самвидаву, організатором та учасником багатьох мистецьких та громадських акцій.

4.09.1965 р. разом з І. Дзюбою та В. Стусом висловили спонтанний публічний протест проти арештів української інтелігенції в кінотеатрі «Україна» під час прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». За цю першу акцію відкритого протистояння радянській владі був звільнений з роботи, викликаний на допит, а у його помешканні провели обшук.

У 1966 році за відмову давати свідчення на закритому політичному процесі проти братів Михайла та Богдана Горинів та виступ у приміщення суду проти переслідувань людей за інакодумство, звільнений з редакції газети «Друг читача» і засуджений на три місяці виправних робіт.

У 1966—1967 рр... виходять праці В. Чорновола «Правосуддя чи рецидив терору?» та «Лихо з розуму: Портрети двадцяти «злочинців» про порушення прав людини в СРСР, політичні репресії та арешти української інтелігенції в 1965 році. Книжки вийшли закордоном, молодому авторові присуджено міжнародну журналістську премію за захист прав людини (Великобританія).

За ці книги та ряд інших праць уже в роки незалежності, в 1996 році удостоєний Державної премії України імені Т. Шевченка – найвищої нагороди у сфері культури і мистецтва. В Радянського Союзі 3.08.1967 р. молодий журналіст був арештований, а 15.11.1967 р. засуджений Львівським обласним судом за ст. 187-1 ч. 1 КК УРСР  «Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад» на три роки ув’язнення в таборах суворого режиму.

Після дострокового звільнення у лютому 1969 р. згідно з амністією пише статтю «Що і як обстоює Б. Стенчук», в якій викриває негідні ідеологічні методи роботи КГБ та КПРС.

У 1970 р. розпочинає видання підпільного машинописного журналу «Український вісник» — найважливішого періодичного видання українського самвидаву. До чергового арешту В. Чорновола вийшло п’ять номерів, які було опубліковано закордоном.

Влітку 1971 р. звернувся до Комісії прав людини ООН з приводу чергової загрози арештів української інтелігенції. Восени того ж року пише листа до ЦК КПУ на захист історика Валентина Мороза та ініціює створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої – мікробіологині, правозахисниці.

12.01.1972 р. арештований КГБ під час так званого «Великого покосу» української інтелігенції. Як і під час попереднього арешту, перебував у слідчому ізоляторі КГБ відомому, як тюрма «на Лонцького».  Попри моральний тиск, зокрема на його малолітніх дітей, погрози арештами сестри та дружини, причетність В. Чорновола до видання Українського вісника так і не була доведена.

12.04.1973 р. засуджений Львівським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на шість років ув’язнення в таборах суворого режиму та три роки заслання. Термін відбував у таборах Мордовії. Був організатором та учасником багатьох акцій протесту, голодувань у боротьбі за статус політв’язня і проти свавілля табірної адміністрації. Під час ув’язнення стає лауреатом Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). Разом з художником Борисом Пенсоном написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975), яка в 1976 році була опублікована закордоном. У 1978 році етапований на заслання в селище Чаппанда у Якутії, де продовжив активну правозахисну  роботу. Працював чорноробом у радгоспі, кочегаром. У 1978 р. став членом міжнародного ПЕН-клубу, а у 1979 р. – член Української Гельсінської групи. За що у квітні 1980 р. арештований за сфабрикованим звинуваченням у зґвалтуванні і засуджений на п’ять років позбавлення волі. На знак протесту тримав 120-денне голодування. У 1983 р. звільнений умовно через протести прокурора Якутії.

Після повернення в Україну у 1985 році зміг влаштуватися на роботу знову лише кочегаром. Влітку 1987 р. відновив видання «Українського вісника». Після того, як восени 1987 р. разом з М. Горинем дали інтерв’ю закордонній журналістці Марті Коломієць, розгорнулася кампанія за їх видворення з СРСР. В. Чорновіл та М. Горинь звернулися до урядів усіх країн, щоб їх не прийняла жодна держава.

Наприкінці 1980-початку 1990-х рр... стає одним з лідерів українського національно-демократичного руху, поринув в активну громадську роботу, був співорганізатором та учасником багатьох мирних політичних демонстрацій та мітингів. Ініціював відновлення роботи УГГ, яка трансформується в Українську Гельсінську спілку – першу в Україні опозиційну до радянської влади політичну партію. Налагоджує контакти з національними рухами інших поневолених СРСР народів: грузинським, вірменським, литовським, естонським та ін.  Лідер громадсько-політичної організації,а згодом політичної партії – Народного руху України. У березні 1990 р. обраний депутатом Верховної ради України. Одночасно був головою Львівської обласної ради. Двічі – у 1994 та 1998 році обирався до Парламенту, де очолював депутатську фракцію Народного руху. З 1995 р. член Парламентської асамблеї Ради Європи. Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 р. Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час-Time» (з січня 1995 до травня 1998) і «Час» (з жовтня 1998 до березня 1999).

 У 1991 р. був кандидатом у Президенти України. Зайняв друге місце (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27 %).

Загинув за нез’ясованих обставин 25.03.1999 р. в автокатастрофі поблизу м. Бориспіль під Києвом. Похорон В. Чорновола став однією з наймасовіших акцій в незалежній Україні того часу. За різними даними у похоронній процесії взяло участь приблизно 150-250 тис. осіб. Значна частина суспільства вважає загибель В. Чорновола політичним замовленням.

Ірина Єзерська-Вдовенко