Нічні чування пам’яті: «Тюрма на Лонцького»

«Хто птаху пам’яті закуту
посеред ночі випустить з-за грат...»

Цього року розлогою програмою «Ніч музеїв» Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» відзначив не тільки Міжнародний день музеїв, а й День пам’яті жертв політичних репресій 1937-38 років, 70-ті роковини депортації кримськотатарського народу, 60-річчя Кенгірського повстання політв’язнів ГУЛАГу та вшанував пам’ять «Небесної сотні».

Як розкрити такі психотравматичні теми перед сучасним консументом розваг, не переходячи в атрактивності масових заходів етичної межі, знають щонайліпше у Львові, в музеї «Тюрма на Лонцького», де «Ніч музеїв» вже вкотре стає для відвідувачів сильним імпульсом стимулу глибше пізнавати минуле через ознайомлення із музейними колекціями.

«Музейні колекції об’єднують» — таким було гасло, запропоноване міжнародною організацією музеїв ІКОМ на відзначення Дня музеїв 2014 року. Щоправда у Львові це гасло не надто популяризували, як і не поширювали зовсім тих універсальних афіш, що їх підготував ІКОМ, надаючи змогу кожній установі вписати свою програму до загального символічного зображення об’єднавчого дерева.

Однак зміст гасла, покликаного нагадати про те, що музеї допомагають налагоджувати і зміцнювати живі зв’язки між окремими відвідувачами, цілими поколіннями й різними культурами, під час «Ночі музеїв» у «Тюрмі на Лонцького» вдалося розкрити у всій його повноті. Тож не випадково саме за активну популяризацію музейної колекції напередодні Дня музеїв було відзначено премією міського голови Львова для музейних працівників Ірину Єзерську, зберігача фондів Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького. Вона – одна із молодих істориків цього закладу, котрий ефективно уміє за допомогою збірки артефактів не тільки зробити музей місцем зустрічі кількох поколінь, а й наслідком цієї успішної зустрічі отримати нові унікальні поповнення до колекції.

У «Тюрмі на Лонцького» не просто лунає жвава поліфонія діалогу між відвідувачами і головним експозиційним об’єктом, що ним є слідчий ізолятор для політв’язнів трьох окупаційних режимів. Тут, що дуже важливо, відвідувачі мають змогу «розповідати історію» власним голосом. Ставати особистим гідом у місці, пов’язаному із приватною біографією.

Тут демонструють спадщину в новій, іноді дуже й дуже незвичній інтерпретації, — особливо, коли йдеться про діяльність на цій території зболеної пам’яті представників сучасного мистецтва. Прикладом тому – актуальний мистецький проект «Камера», створений молодимми художниками у пам’ять про «Небесну сотню» спеціально для музею «Тюрма на Лонцького» .І така беззастережна демонстраційна сміливість щодо осмислення минулого надихає на більшу відвертість при ментальному конструюванні майбутнього, в якому ніщо із того, що відбувалося в цьому місці, не має права повторитися коли-будь ізнов.

Це саме заради таких безумовних категорій як цінність життя, особиста свобода, права людини тощо музей «Тюрма на Лонцького» культивує пам’ять у фільмах та спогадах очевидців й учасників історичних подій, виставках артефактів і музичному концертуванні, декламації поезії й хоровому співі, релігійних поминальних ритуалах та творах контемпорарі-арту. А ще — у солідарній співпраці активних громадян та інституцій, які вважають розвиток музею у колишній в’язниці справою власного сумління.
Тож коли мотивацією дій стає совість, вдається влаштовувати грандіозні музейні атракції і без жодної копійки бюджетних асигнувань. Історики недарма наголошують, що реалізувати музейну місію в суспільстві їм допомагає активна діяльність партнерів.

Не стала винятком і ця — четверта з черги у практиці «Тюрми на Лонцького» — «Ніч музеїв», до організації котрої доклалися священики Центру військового капеланства УГКЦ, співаки народного самодіяльного хору Товариства політв’язнів і репресованих «Нескорені» під художнім керівництвом диригента Богдани Сімович, імениті львівські письменники й журналісти, працівники архіву Львівського національного університету ім. І.Франка, аматори історичної реконструкції із Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять», учасники струнного ансамблю під керівництвом доцента Львівської національної музичної академії ім. М.Лисенка Тараса Менцинського, молоді художники із Української академії друкарства та Львівської національної академії мистецтв, члени місцевого національного товариства кримськотатарської культури, молодіжної громадської організації «Борець» та чимало інших прихильників цього місця пам’яті.

Усі вони розуміють: культурна спадщина буває різною, і «Тюрма на Лонцького» — це безсумнівно також національна спадщина, бо, як співається у пісні, «отака історія нашого народу…»

Отож, увазі читачів — докладний фоторепортаж Юрія Ольша із «Ночі музеїв» у «Тюрмі на Лонцького».
Із-за мурованого паркану на вулиці в історичному центрі міста хвиля голосів високо здіймає у тепле надвечір’я щемливу ноту «Вічної пам’яті». Біля високого дерев’яного хреста на в’язничному подвір’ї править панахиду дуже молодий священик. Це традиція – кожен музейний захід розпочинати спільною молитвою. До цього спонукає місце, що його ще довго не відмолити…

Відспівують і жертв сталінських репресій 1937—1938 років, і політв’язнів, котрих енкаведисти закатували в тюрмах західної України наприкінці червня 1941, і тих, хто вмер, не витримавши гестапівських тортур, і тих, хто перейшовши слідство у цих застінках, загинув від непосильної каторжної праці в Сибіру, Середній Азії та Колимі, і нещодавно поховану «Небесну сотню».

Серед тих хто молиться – почесний президент Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В.Стефаника НАН України Лариса Іванівна Крушельницька із своєю донькою Тетяною. Представниці галицького інтелігентського роду Крушельницьких поминають репресовану на Східній Україні родину і увесь знищений Соловецький етап української культурної еліти.

Натомість уродженець Чернігівщини пан Гончаренко, не маючи де оставити свічку на могилі репресованих родичів, бо ж місця їх поховань не відомі, приходить сюди. Каже, що це місце національної пам’яті молитвою об’єднує усіх.

Цікаво, що тут люди моляться не лише за християн, а й за євреїв, які стали жертвою нацистської заглади, і за кримських татарів, що загинули в депортації…
Серед людей на музейному подвір’ї виділяється зовнішнім виглядом ортодоксальний юдей. Це Мейлах Шейхет, який входить до наглядової ради музею і сприяє виявленню. дослідженню та впорядкуванню масових поховань на територію цього меморіалу.

Молитовний хор вмовкає, поступаючись місцем патріотичному репертуару самодіяльного колективу. Співають колишні репресовані та їхні діти, народжені на засланні. Співають про героїзм тих, хто прагне здобути народові волю.

Як символ цієї волі до неба здіймаються білі літавиці, розсипаючи листівки із нагадуванням про 60-ту річницю Кенгірського повстання. Так колись політв’язні розповсюджували інформацію про повстання за межі зони.

Колишній багаторічний політв’язень Іван Мамчур не стримує сльози. Напередодні йому пішов 90-ий рік. Але як учора він пам’ятає і утримання в тюрмі на Лонцького, і в Кенгірському таборі із в’язничним режимом. Його спогади про жорстоке придушення Кенгірського повстання «І тоді на людей ішли танки…» спеціально до цього дня вийшли друком окремою брошурою із передмовою старшого наукового співробітника Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Ігоря Дерев’яного.

У музейному кінозалі історик Ігор Дере’яний демонструє на великий екран фотографії ГУЛАГу, світлини із побуту політв’язнів, портрети організаторів повстання. Знайомить із характеристикою події за версією американських дослідників, на думку яких це була «зеківська революція» мирного ненасильницького характеру.

Іван Мамчур підтверджує, що Кенгірське повстання, яке тривало 42 дні було найбільшим і найорганізоваанішим, але влада постановила за будь-яку ціну повернути в’язнів до роботи, застосувавши проти беззбройних людей тисячі солдатів МВД із собаками й танкиТ-34 , керовані з повітря гвинтокрилами, внаслідок чого 700 в’язнів було розчавлено гусеницями танків…

Ігор Дерев’яний далі провадить кіноекскурс наступними періодами радянських репресій, пропонуючи увазі глядачів фільм російських істориків про Пермські табори, з яких не повернулося живими чимало українських патріотів. Серед них – колеги й побратими дисидентки Ірини Калинець, чиїй пам’яті присвячено презентацію тому вибраної публіцистики та розгорнуту в цьому з залі документальну виставку, підготовлену працівниками архіву ЛНУ ім. І Франка, де незабутня очільниця наглядової ради музею працювала на посаді професора філологічного факультету.

На великому екрані одна за одною пропливають світлини Ірини Калинець та її дисидентського оточення. Усі ці неймовірно вродливі й високо освічені молоді «шістдесятники» увійшли в історію української культури як автори першорядних мистецьких творів. За задумом поета Ігоря Калинця – упорядника й видавця багатотомної творчої спадщини дружини, у день іменин Ірини кожна присутня в музеї Ірина отримує у подарунок книжку Ірини Калинець.

Під стелою пам’яті у струнному виконанні звучить «Аве, Марія» та інша музика світлого смутку й жалобної краси. Її з особливим натхненням кожного року виконує тут квартет Тараса Менцинського.

Естафету музикантів підхоплює популярна львівська письменниця Дара Корній. Вона читає новелу «Сторінка з життя» і каже, що їй дуже сумно та гірко. І не лишень тому, що саме місце і тема — День пам'яті жертв політичних репресій — печальна та трагічна. Справа в іншому. Мало людей, мало молоді, мало розголосу в пресі та на телебаченні про таку потрібну нашій пам'яті та історії подію. А пам'ять кричить-голосить у цьому музеї звідусіль — стіни, вікна, стеля, підлога, повітря надихані, напоєні втратами, смертю, кров'ю та болем.

«Хто побуває тут хоча б один раз, отримає повічне щеплення від комунізму, соціалізму, тоталітаризму та інших нелюдських, антигуманних філософій, маразмів та покручів духу людського. Духовність — це не просто слова, це вміння любити і себе, і ближнього, і світ, і батьків, і Бога. І це властивість пам'ятати про те, якою чорною та безжальною буває темрява, в якій живе зло, котре легко може отруїти навіть найчистішу душу, коли ми перестанемо вірити в Бога, дотримуватися його заповідей, перетворивши все — і віру, і пам'ять на фарс», — переконує Дара Корній.

Із письменницею погоджується засновник «Книжкової криївки» на пл. Ринок у Львові Олександр Василюк, який в однострої майора НКВД разом із приятелями з Товариства «Пам’ять» не вперше бере участь у програмі «Нічі музеїв». Цей затятий популяризатор української літератури має неабиякий хист актора-імпровізатора, уміє розговорити й наймовчазнішого. До нього на сеанси історичної реконструкції – черга.

Охочих долучитися до відтворення слідства Олександр Василюк знайомить із процедурою допитів, різноманітними засобами тиску на затриманих, статтями карного кодексу, за якими інкримінували «контрреволюційну діяльність» в СРСР, практикою вироків, що їх виносили позасудові органи, та й загалом із політикою радянської влади щодо подолання т.з. «українського буржуазного націоналізму». Цього року під час реконструкції трапився казус: вартовий Іванов відлучився, і арештовані накинулися на майора (Олександрові Василюку в цій ролі неабияк по-справжньому дісталося). От якими завзятими можуть зробити людей листівки про повстання політв’язнів!

До речі, про листівки. На пам’ять про «Ніч музеїв» у «Тюрмі на Лонцького» відвідувачі виготовляють листівки власноруч. Допомагає їм у цьому волонтерка — студентка Української академії друкарства Анастасія Старко, знайомлячи із технологією виготовлення прокламацій підпільників. Залишається притиснути аркуш паперу до намащеного фарбою ліноритного кліше. Анастасіїна подруга ставить на чорно-білому відбитку кольоровий акцент – Тризуб! – і пам’ятка готова. Найдужче така змістовна пізнавальність приваблює дітей.

Серед тих, хто завітав на «Ніч музеїв» у супроводі дитини, — популярний телеведучий «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані. Він також долучився до оновлення музейної експозиції: привіз із Німеччини й передав «Тюрмі на Лонцького» плащ утікача із СРСР Михайла Процайла. Музейники виставили цей експонат в оточенні із артефактів недалекого радянського минулого. За тло слугують предмети начебто позитивного значення, однак ними створено атмосферу тотальної замкненості – від народження до смерті — у «великій зоні», промаркованій державним кордоном СРСР.

У ситуації із експонуванням роздертого плаща утікача із СРСР впадає в око і креативність дизайнерської думки Романа Федюка, котрий залучено до функції виставкового стенду старе залізне тюремне ліжко. Відтак стає зрозумілим, що музейники в умовах абсолютної відсутності фінансування на розвиток експозицій, таки можуть давати раду, вдаючись до неабиякої винахідливості. Аналогічно і з демонстрацією інших раритетів, як от вервиця із м’якуша в’язничного глевкого хліба, вишивки арештанток, гобеленний портрет Тараса Шевченка із конфіскатів КГБ тощо. З умілої руки п. Василя Шаруна унікальні артефакти під час «Ночі музеїв», не залишилися замкненими у фондосховищі, а без посередників промовляли до розуму та почуттів відвідувачів.

Та найбільш вдячного глядача і слухача здобула та частина «Ночі музеїв», що була присвячена 70-им роковинам депортації кримськотатарського народу. Вислухавши розповідь журналістки Марії Шиманської про захисника прав кримських татар генерала Григоренка, присутні занурилися у переплетення ниток родинних історій колишніх і теперішніх переселенців: так спільними розповідями кримські татари Севгіль Канєєва, Ділявєр Саїдахметов, Сердар Сейтаптієв, які тепер живуть і навчаються у Львові, виткали із трагічних та оптимістичних спогадів оригінальний «Кримський килим України».

Не обійшлася без рясних оплесків і прапрем’єра моновистави за новелою Ервіна Умерова «Самотність», що її до випуску готує актор Едем Ібадуллаєв під режисерським керівництвом відомого театрального діяча, засновника львівського театру «І люди, і ляльки» Олега Новохацького, котрий сам у дитинстві пережив депортацію кримських татар із Ялти й зазнав переселенських поневірянь із репресованою родиною.

Скласти уявлення про те, як відбувалася депортація кримських татар із півострова на необжиті простори Середньої Азії, відвідувачам музею допомогла демонстрація фільму «Хайтарма», влаштована координатором акції «Крим SOS» у Львові Алімом Алієвим.

На завершення програми охочі зібралися круг вогнища на музейному подвір’ї, щоб згадати під гітарний супровід музику своєї юності й поспівати в колі молодих членів громадської організації «Борець» нові пісні нинішньої революційної доби. І це був напрочуд наснажливий і надихаючий останній акорд нічних чувань пам’яті у музеї «Тюрма на Лонцького»!