До 207-х роковин з Дня Уродин Тараса Шевченка пропонуємо для наших відвідувачів міні виставку матеріалів, пов’язаних з великим поетом. Усі ці експонати, що колись   належали особам, які зазнали переслідувань та репресій за свої переконання,  тією чи іншою мірою мають на собі відбиток непростих історичних та політичних перепитій, що випали на долю України у ХХ ст.

Кожен з цих одинадцяти артефактів має за собою історію чийогось життя, повного випробувань. За кожним з них стоїть людина з непростою долею.

Портрет Тараса Шевченка мальований на слюді
Автор Люба Барабаш-Білинська. Час і місце: Тайшет, перша половина 1950-х років. Слюда, титанова гуаш. Розмір 11,5 Х 7,7 см

Портрет створений у жіночому таборі в Тайшеті, полонянки якого спеціалізувалися на обробці слюди. Експонат передала молодша сестра авторки Люби Барабаш-Білинської, яка в дев’ятнадцятирічному віці була арештована за зв’язки з підпіллям.

листівки з експозиції 1.Листівка поштова «Портрет Тараса Шевченка». Львів, 1912–1913 рр. Автор портрета Антін Манастирський. Папір глянцевий,друк. Розмір 13,8 Х 8,9 см Листівку надруковано ще до Першої світової війни. Передана до музею М. Гладченко із особистої колекції. 2.Листівка «Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Київ, 1989. Зображення одного з найвідоміших прижиттєвих портретів Т. Шевченка. Папір, друк. Розмір 10,3 Х 14,5 см 3.Листівка «Т. Г. Шевченко 175 (1814–1861 )» Київ, 1989. Без автора. Папір, друк. Розмір 9 Х 15,7 см

Листівку №1 надруковано ще до Першої світової війни. Передана до музею М. Гладченко із особистої колекції.

Хоругва із зображенням Тараса Шевченка. Робота непрофесійного художника, найймовірніше ткалі-надомниці Львівського художньо-виробничого комбінату або глинянською майстринею. Львів, 1970—1980-ті рр. Вовна, кислотні барвники. Тканий. Розмір 10,7 Х 7,7 см

Чи не найзагадковіший експонат музею.  У радянські часи він був вилучений із приватної колекції і зберігався в сховищах КГБ.  Причиною прискіпливої уваги спецслужб був витканий на хоругві Тризуб. Дарувальник, який побажав залишитися інкогніто, стверджував, що хоругва з часів міжвоєнного Львова, 1930-х років і використовували її в українських демонстраціях того часу. А вилучили її під час радянських репресій 1940-х років. Однак результати експертизи фахівців показали, що час створення припадає на пізній радянський період.

Листівка «Дорога до могили Т. Г. Шевченка в Каневі»
Київ, 1962 р.
Автор картини О. Ф. Фіщенко
Папір, друк.
Розмір 10,5 Х 14,7 см


Листівки з експозиції: 1. Листівка «Т. Шевченко» Без місця і дати. Без автора. Папір, друк. Розмір 10,6 Х 14,8 см 2. Листівка «Портрет Т. Г. Шевченка» Київ, 1961.
Автор картини І. М. Крамськой.
Папір, друк.
Розмір 10,2 Х 14,9 см
3. Листівка «Пам’яті Тараса Шевченка»
Київ, 1961.
Художник А. Мистецький.
Папір, друк, золоте тиснення.
Розмір 10,2 Х 14,8 см

Усі вище перелічені листівки потрапили до музею із колекції громадської діячки, колишньої політув’язненої Надії Мудрої (1924 — 2013), яка, навчаючись на третьому курсі хімічного факультету Львівської Політехніки,  в 1947 році була арештована радянськими органами за приналежність до ОУН і засуджена за ст. 54- 1 «а» та 54-11 КК УРСР на 10  років ув’язнення та заслання. Під час слідства перебувала у «тюрмі на Лонцького».   Термін відбувала в Магадані та Усть-Омчугу. Передала матеріали до музею  родичка Надії Мудрої Леся Крип’якевич.

Портрет Тараса Шевченка
Львів, Львівська меблева фабрика «Карпати», 9.01.1991
Без автора.
Дерево, лак. Різьба, трафаретне малювання по дереву.
Розмір 14 Х 28 Х 0,8 см
Даний портрет подарувала музею львів’янка Вікторія Садова, як зразок класично радянського трактування поета

Даний портрет подарувала музею львів’янка Вікторія Садова, як зразок класично радянського трактування поета.

Книга
Гнат Хоткевич. Тарас Шевченко. Повість.
Львів, 1966.
278 сторінок.
Папір, друк.
Розмір 14 х 9 с

Цю книжку подарувала у далекому 1979 році художниця Стефанія Шабатура канадійцю з українським корінням Ігорю Томківу. Про це свідчить дарчий напис на форзаці книжечки:  «На пам'ять про несподівану зустріч у Львові. Стефанія Шабатура. 16 липня 1979 року». Вони випадково познайомилися у Львові, коли молодий чоловік приїхав на екскурсію до цього міста, а Шабатура, яка в той час відбувала заслання в с. Макушино Курганської області, під час відпустки провідувала маму.

Стефанія Шабатура була арештована 12 січня 1972 р. разом із багатьма іншими українськими дисидентами під час «великого покосу»  української інтелігенції. Засуджена Львівським обласним судом за ст. 62-1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 5 років таборів та 3 років заслання. Під час слідства перебувала у слідчому ізоляторі КГБ, відомому в народі як «тюрма на Лонцького».

Навесні 2017 року Ігор Томків приїздив в Україну і відвідував Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького». Метою його візиту було передати до музею речі, подаровані йому Стефанією Шабатурою, а також листи і листівки – результат їх багатолітньої переписки.

Тоді Ігор Томків і розповів історію їх знайомства з Стефанією Шабатурою та походження матеріалів, що поповнили музейний фонд.

«В 1979 я приїхав в Україну вдруге. Головною причиною була зустріч мами з її родиною (мама ще хотіла зустрітися з своєю родиною). Вона сама не бажала їхати і я поїхав з нею. Як і вперше, ми спробували поїхати в село. Це нам вдалося. Ми приїхали туди, але по селі пішла одразу чутка. Хтось доніс і ми змушені були втікати. Зустріч не відбулася. Якщо б нас зловили, то ми відразу змушені були виїхати з України. Для родичів то б створило великі проблеми. Бо ж вони порушили  б тоді заборону.

Ми тоді мали чотири дні у Львові і приїхали сюди. По приїзді одразу мама відпочивала у готелі, а я пішов подивитися місто. Коло пам’ятника Федорову і руїн (давніх мурів – І.Є.) я побачив, як жінка пояснює якомусь чоловікові, що це таке. Надзвичайним було те, що вона була у вишиваній сорочці. Я такого ніде не бачив ні першого разу, ні під час цих відвідин України. Це привернуло мою увагу і викликало неабиякий подив, бо так люди не ходили. Я тоді пройшов повз, а вони припинили розмову і відвернулися від мене. Я нічого не сказав. Вони тоді пішли до Успенської церкви в дворик. Я тоді підійшов до них, сказав, що з Канади і попросив послухати її розповідь про це місце. Вона тоді сказала, що якщо хочете це чути від дисидентки, то прошу дуже. Я тоді запитав її, хто вона. Жінка назвала своє ім’я, і воно було відоме мені. Я знав, що вона мала семирічний термін ув’язнення і три роки заслання. Це мене здивувало, бо той час ще не минув. Чому ж вона у Львові? Вона пояснила, що під час заслання дозволяють відвідати родину. І вона, власне, у Львові відвідувала маму. Чоловік, котрий був з нею, був із Москви з фонду Солженіцина. Він приїхав, щоб зустрітися з нею. Думаю, той фонд допомагав її мамі, котра не мала інших доходів. І тоді вона сказала до нього, не пам’ятаю як точно «ви, москалі» чи «ви, росіяни» (сміється – І. Є.) говорите, що наші мови такі схожі, що немає жодної проблеми говорити однією або іншою. І сказала йому, що буде говорити українською, бо я не розумію російської. І він не так добре розумів, деякі слова ловив. Так що то було цікаво, що вона йому таке сказала, і він побачив, що мови наші хоч схожі, але не все можна зрозуміти.

Ми тоді домовилися зустрітися на наступний день. Я сказав, якщо це створюватиме їй якісь проблеми, то я не хочу їй зашкодити. Я не впевнений, чи саме в той час вона звернула мою увагу, що за ними слідкує якась особа. Вона погодилася мене поводити по місту. Наша зустрічна наступний день відбулася. Але вона, я думаю, передумала, подумавши, що можливо, цього краще не робити. Цього разу, пам’ятаю, вона показала осіб, які слідкували за нами.

Вона принесла мені книжечку про Тараса Шевченка і декілька маленьких вишивок своєї роботи в подарунок. Це була Божа Матір з Дитятком, закладка до книжки і що третє – я забув. Я маю це вдома. І це був кінець. Зустріч була короткою. І нічого, ніхто нічого не говорив.

А як ми виїжджали з України, в Чопі є довга зупинка… О, що було дивно. Ми сіли в поїзд з однією канадійською сім’єю – мамою і донькою були в одному купе. Прийшла особа і нас з мамою і речами забрали й повели в інше купе. Ми думали: «О, може є багато місця і вони роблять нам, щоб було вигіднішеМи там трошки розпакувалися. Тоді вони прийшли і почали питати, в кого і де ми були. Сказали відкрити нам валізи. Почали все переглядати. Тоді забрали маму, а мене залишили і сказали роздягнутися.  Валізу в середині роздерли, щоб подивитися, чи я чогось не вивожу. Знайшли ту книжку і вишивки. Питали мене, що я ще вивожу. Сказали, що та книжка, яку мені дала Стефанія, не є легальна. Не пам’ятаю, яке слово вони вживали точно. Я ж сказав, що ця книжка була надрукована в Радянському Союзі так, що я не розумію, в чому вона нелегальна. Вони її таки залишили. Тоді вони мене тільки в підштанцях забрали. Я навіть не одягнувся. Взяли мене в другий кінець вагону, посадили і почав щось питати російською. Я сказав, що не розумію і мені треба українською. Я також тоді запитав, в того, хто мене випитував його ім’я. Я хотів знати якесь ім’я, щоб пізніше знати, з ким я говорив. Вони розкричалися, що це не моя робота питати, то вони ставлять питання. Хотіли, щоб я написав заяву.

Казали мені, що в той час один українець з Бельгії був заарештований. Питали мене, чи я чув про такого (Ярослава Добоша- І.Є.). Я сказав, що так. А вони тоді кажуть, що зі мною станеться те саме, що й з ним. Я був членом Пласту. Це була молодеча організація, неполітична. Мені їхні слова були дивними, тому, що я нічого не привозив і нічого не вивозив. Я навіть був такий лютий на цю систему. Взагалі не боявся, бо я знав, що є цілком невинний. Хоч я знав, що вони хоч винен, хоч не винен можуть задержати. Я почав писати таку заяву. Вони хотіли,щоб я описав, як відбулися події. Я почав писати, але англійською, а не українською. Сказав їм, що я не вмію добре писати українською. Я почав писати, що я «I’m leading this under stress»[1]. Він це побачили і каже, що ти не пиши «under stress», що треба то закреслити. Я закреслив і тоді написав слово «under dаvers»[2](сміється- І.Є.) «Under dаvers» –  означає те саме, але він того не знав (сміється- І.Є.).

І ще питали про нашу зустріч із Стефанією. Я сказав, що я з Канади і хотів, щоб вона мені розповіла про те, що вона розповідала тому чоловікові. Вони  тоді маму привели. Вона була дуже знервована. Я ж мамі нічого не говорив про зустріч з Стефанією Шабатурою, щоб вона не журилася і не думала, що я зроблю щось небезпечне. Вона від них почула це вперше. Мама була дуже невдоволена і спитала, що я робив. Я їй сказав, що я нічого не робив, тільки зустрів Стефанію і це все, і що вона мені зробила подарунок. І нічого. Вони нічого не мали, нічого не знайшли, нічого не було і нас відпустили.

Наша зустріч з Стефанією була абсолютно випадкова. Як ми повернулися до Канади я не знав, що буде, чи її будуть викликати. І щоб вони знали, щоб з нею не було – хтось слідкує за нею. І я тоді подумав, що буду до неї писати. І я це почав робити. І з наміром подружжя. Так ми почали писати один до одного. Так, що я знав, що вона отримує мої листи».

Я на ці листи 30 чи 40 років не дивився. Навіть не пригадую, що я точно тоді писав. Я тоді подав подання до Посольства. Я це робив через Ігоря Бардина. Він мені в цьому помагав. Ігор Бардин адвокат з Торонто. Він усі офіційні документи для мене полагоджував. Зі мною також сконтактував отець Чинченко з Вінніпегу. Про нього я дізнався від Стефанії Шабатури. Вона мені про нього написала. Я його до того часу не знав. Він писав мені і казав, що також вживає заходів, щоб Стефанію забрати до Канади. Ми так переписувалися. І всі ті з радянським урядом … Тоді вони сказали, щоб я туди поїхав, щоб одружитися. Я би цього не робив, бо якби я поїхав, то вже знову б може не виїхав. Я їм взагалі не довіряв.

 Змінювався  час, Горбачов прийшов до влади.  Вже видно було, що Союз розпадеться. Вже був навіть дозвіл (на виїзд – І.Є.), вона пройшла медичний огляд. Це було приблизно в середині, може, 1986 року. Тоді вона написала мені і сказала, що в неї є тільки мама, нікого коло мами немає ближче. Просила забрати її і маму. Я тоді написав, що в моїх обставинах не міг утримати маму і Стефанію. Так, що та справа, щодо її переїзду до Канади закінчилася. Пізніше вона приїздила до Канади на запрошення однієї української жіночої організації. Я мав з нею зустріч. Тоді я знову поїхав в Україну. Знову ми бачилися. Вона вже жила на площі Свободи. Познайомився з її мамою, побачив мамині картини. От так закінчилася ця маленька історія».

Міні виставка  працюватиме впродовж березня-травня 2021 року. Подивитися її можна на у одній із камер на другому поверсі музею.

Ірина Єзерська-Вдовенко