Тюрма на Лонцького

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається колекція унікальних листів 1977 – 1978 рр., написаних до відомої дисидентки, громадської діячки, поетеси, політв’язня Ірини Калинець в останній рік ув’язнення в концтаборі та перший рік заслання її друзями і соратниками, відомими учасниками руху опору другої половини XX ст.

Листи ще за життя до музею передала сама адресатка, перша Голова Наглядової ради музею, одна з його ініціаторів створення, ревна захисниця і опора музею «Тюрма на Лонцького».

Особиста кореспонденція завжди була важливим і цікавим джерелом досліджень, а тим паче, музейним експонатом. Адже, у першому випадку, листи є не лише подають багато цікавої інформації про адресата та адресанта, умов їх життя, інтереси, а й є своєрідним свідченням епохи, пануючих у ній естетичних смаків, моральних принципів, соціальних, політичних умов. У другому випадку, завжди цікаво побачити щось, до чого торкалася рука людини, людини непересічної, що вже стала частиною історії, роздивитися її особистий почерк, спосіб викладу думки, переживання і перипетії певного періоду її життя.

Із старих пожовклих аркушів, списаних понад третину століття тому, до нас промовляють В. Чорновіл, В. Мороз, С. Шабатура, П. Рубан, Н. Світлична, О. Антонів, О. Попович та ін. Вони постають перед нами, як звичайні люди з своїми клопотами, інтимними переживаннями, уподобаннями.

Листи, написані 35 років тому, залишили нам згадку приватного характеру про їх авторів. Особиста кореспонденція є джерелом для встановлення міжособистісних стосунків між відомими шістдесятниками; символом солідарності і взаємопідтримки їх сімей; свідченням чим жили, переймалися, займалися в таборах і на засланні. У листах зафіксовано перипетії життя, та те, що турбувало непересічних людей, що наважилися кинути виклик Системі, у важких реаліях заслання і табірного життя. Листи – символ взаємопідтримки і допомоги один одному, тих, хто втратив волю, відірваних від рідної землі, сім’ї, рідних і дорогих людей і змушених впродовж довгих років поневірятися у таборах і засланнях по неозорих і суворих просторах Радянського Союзу. Не покидали вони один одного в біді і ті, що були в зоні, і ті, хто залишався формально на волі, або у «великій зоні»! Кому з них було легше, а кому важче? Невідомо.

Адже «неблагонадійним» не так легко було знайти роботу і облаштуватися, а ще постійний контроль, виклики в КГБ, постійні нагадування, що за тобою стежать. Наприклад, Іван Кандиба в листі від 11 травня 1978 р. пише: «За останній час біля мене ніяких змін. 4 травня викликали на Миру. Допитував мене додатково по справі Левка за дорученням республіканського той слідчий, що вів Вашу справу, забув як його звати. Він вже майор. Допит тривав дві години. Мав часу походити по місту та відвідати декого… З 4 травня я теж без роботи – закінчився опалювальний сезон. Шукаю іншої та поки нічого не маю».

Не легко було й Надії Світличній, яка сама виховувала маленького сина, який вже з раннього дитинства зазнав «піклування» найгуманнішої Системи у світі. 16 листопада 1977 р. його мати писала до своєї подруги: «А крім того, надто багато як на його вік доводиться бачити, чути і переживати недитячого. Чи витримає нервова система такі перевантаження? Головне, що й попереду не світить нічогісінько». Взагалі цей лист від Надії Світличної сповнений туги, яка проступає через загалом оптимістичний і життєствердний тон листа, авторка якого, з одного боку, все таки не дозволяє зовнішнім негараздам зламати себе і свою віру в життя, а з іншого, намагається підтримати І. Калинець в неволі: «Позитивних емоцій нема навіть там, де бачать їх люди. І поступово втрачається почуття гумору, а з ним – смак до життя». З легенькою іронією ця мужня жінка, що за рік до того повернулася із табору суворого режиму, пише про складні обставини свого життя «на волі»: «В театри, навіть на дитячі вистави, не ходжу через нагляд, та й часу немає. Така селяві, як говорять легковажні французи. Будьмо дужі і слава Богу, що Богу дякувати, бо якби так не дай Бог, то най Бог зборонить».

Ті, хто перебував у концтаборі також писали у важких умовах. Зокрема, Петро Рубан у листі від 30 травня 1978 р. написав: «Отримав два Ваших листи, майже тиждень не мав можливості відповісти, не було нагоди переслати. Мені дозволили писати, куди завгодно і кому завгодно в необмеженій кількості. Ви розумієте,що цей крок з їх боку зроблено з метою – знати, перш — за все куди пишу й що пишу. Тому мені не дуже приємно пересилать свої листи через цензуру». Криком душі поневоленої людини є його слова звернені до Ірини Калинець в надії, що вона, як ніхто, зрозуміє його, оскільки теж знає, що це – життя в зоні: «Дорога наша Ірино! Можете уявити собі мій стан після нового, дикого по своїй сутності, ув’язнення. О! Як хотілось мені найшвидше зустрітися з Вами, Стефанією – вже на волі, та не судилось в скорому часі. І все ж, я не складаю своєї зброї і, мабуть, таки наближу час побачення, Волі. Але тільки Ви знаєте, як важко вислизнути з цупких обіймів, неможливо і все ж. Мабуть, у рідких осіб нашого положення є такі сприятливі умови для боротьби і звільнення».

Навіть будучи обмеженими у свободі, ці люди не залишали своєї діяльності –  так само працювали над самовдосконаленням: продовжував писати статті, протести і звернення В. Чорновіл, свої дослідження та есе В. Мороз і поетичні твори Ігор та Ірина Калинці. Не маючи змоги працювати за фахом, примусово виконуючи чорнову роботу ці люди продовжували працювати над своїм інтелектуальним зростанням, проходили «табірні університети», знаходили можливості знайомитися з літературними новинками, науковими працями, періодикою (навіть тією, яку було важко знайти у «великій зоні») і вільно творити.

Листування, навіть обмежене, було єдиним способом підтримувати зв'язок між собою розкиданим по «неозорих просторах» СРСР діячами українського дисидентського руху і таким чином продовжувати свою діяльність і боротьбу.Завдяки особистим листам маємо змогу по-новому побачити вже дещо монументалізованих постатей, як наприклад, В. Чорновола, побачити їх людський бік.

У колекції музею налічується 22 листи від наступних адресантів:

1. Лист від 9.06.1977 до Ірини Калинець від Стефанії Шабатури.
2. Лист від 16.08.1977 до Ірини Калинець від Стефанії Шабатури.
3. Лист від 16.11.1977 до Ірини Калинець від Надії Світличної, Київ
4. Лист від 25.11.1977 до Ірини Калинець від Надії Світличної, Київ.
5. Лист від 10.02.1978 до Ірини Калинець від Раїси Мороз.
6. Лист від 4.04.1978 до Ірини Калинець від Олени Антонів.
7. Лист від 11.05.1978 до Ірини Калинець від Івана Кандиби.
8. Лист від 26.05.1978 до Ірини Калинець від В’ячеслава Чорновола
9. Лист від 30.05.1978 до Ірини Калинець від Петра Рубана.
10. Лист від 29.06.1978 до Ірини Калинець від Валентина Мороза.
11. Лист від 05.07.1978 до Ірини Калинець від Івана Кандиби.
12. Лист від 21.07.1978 до Ірини Калинець від Романа Семенюка з оригінальним конвертом.
13. Лист від 31.07.1978 до Ірини Калинець від Разміка Маркосяна із Кенбідаіка (Казахстан).
14. Лист від 17.07.1978 до Ірини Калинець від В’ячеслава Чорновола.
15. Лист від 14.08.1978 до Ірини Калинець від Петра Рубана.
16. Лист від 29.08.1978 до Ірини Калинець від Оксани Попович з оригінальним конвертом.
17. Лист від 8.10.1978 до Ірини та Ігоря Калинців від Лідії Рубан з оригінальним конвертом.
18. Лист від 27.11.1978 до Ірини Калинець від В’ячеслава Чорновола.
19. Лист до Ірини Калинець від Наталки. Без дати.