5 листопада відзначила свій 75-літній ювілей львівська мисткиня, громадський діяч, випускниця кафедри художнього текстилю 1967 р. Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (ЛДІПДМ; сьогодні – Львівська національна академія мистецтв (ЛНАМ)), кавалер ордена “За мужність” (2006 р.) Стефанія Шабатура.
З нагоди свята 6 листопада у Львівській національній академії мистецтв (ЛНАМ) відбулася ювілейна наукова сесія.
Напередодні святкування 50-ї річниці створення СРСР кремлівські верховоди зобов’язали спецслужби країни очистити суспільство від інакомислячих, які стали в опозицію до компартійної влади. Розглядаючи культуру одним з найважливіших ідеологічних засобів утвердження тоталітарного режиму, 28 червня 1971 р. ЦК КПРС ухвалив таємну постанову “Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів”. За місяць, 27 липня 1971 р., таку ж постанову з наведенням місцевих фактів ухвалив ЦК КПУ. Ідеологічним відділам обкомів і ЦК доручалося запобігати поширенню такої літератури, виявляти її авторів, розповсюджувачів і читачів. Небезпеку дисидентів вбачали не в їх чисельності (за даними самвидаву, його активістами були близько 600 осіб), а в тому, що слова цих високоморальних людей були значущими для суспільства. Кагебісти вважали недостатнім ув’язнити дисидентів, адже так вони можуть перетворитися на мучеників. Затриманих треба зламати психологічно, змусити відмовитися від своїх ідей, товаришів, самих себе. Так, на початку 1970-х рр. в УРСР розпочалася друга хвиля арештів дисидентів.
З метою реконструкції фрагментів тогочасних подій проаналізовано розсекречені архівні матеріали Служби безпеки України у Львівській обл. (СБУ ЛО), які її попередник – КДБ, до здобуття Україною незалежності, ревно оберігав під грифом “Цілком таємно”. Одним із документальних свідчень злочинної діяльності органів КДБ є порушена проти львівської мисткині-килимаря С.Шабатури кримінальна справа (КС). Її арештували 12 січня 1972 р. в час проведення низки арештів у Львові та Києві (зокрема, В.Стуса, Ірини Калинець, Я.Дашкевича) в справі №196 порушеній проти В.Чорновола та інших. Ще 20 листопада 1970 р. Стефанія привернула до себе увагу КДБ, тим, що як і В.Чорновіл, І.Дзюба, Б.Антоненко-Давидович та Калинці написала свою заяву до Верховного Суду СРСР, у якій скаржилася на “жорстокість вироку” відносно В.Мороза та їздила на судове засідання в Івано-Франківськ.
Того ж дня (12 січня 1972 р.) кагебісти провели обшук у квартирі С.Шабатури й, з-поміж різних матеріалів вилучили праці: В.Стуса “Веселий цвинтар” (“Вертеп”, “Мені здається, що живу не я…”), М.Холодного “Крик з могили” з дарчим підписом І.Геля (“Привид бродить по Європі”, “Товаришам з тюрми”), В.Чорновола “Як і що обстоює Б.Стенчук?”, В.Мороза “Серед снігів”, І.Калинця “Відчинення вертепу”, фотоапарат “Мінокс”, інше, які п. Стефанія зберігала запакованими в поліетилені у духовці газової плити, про що на допиті (Протокол допиту обвинуваченої, від 19 січня 1972 р.) заявила: “Маю право положити в своїй квартирі любу річ там, де захочу”. Від 13 січня і по 8 квітня 1972 р. її допитували як свідка у справі В.Чорновола. 15 червня 1972 р. мисткиню звинуватили в здійсненні злочину передбаченого ст. 62 ч.1 Карного кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки (КК УРСР) за “антирадянську наклепницьку діяльність”, а матеріали стосовно неї виділили в окрему кримінальну справу №203. Справа складається із 4-х т., кожен обсягом близько 300-т аркушів. Зі справою частково працювала дослідник Л.Крупник, інші науковці. До речі, наступним №204 відкрили кримінальне провадження проти Ірини Калинець.
Зауважимо, що комплексного дослідження КС С.Шабатури немає. Новизна нашого дослідження – спроба комплексно проаналізувати основні матеріали цієї справи, висвітлити суперечливі моменти 1972 р. приділивши особливу увагу позиціям: радянської влади; заарештованої Стефанії; свідків тощо; наголосити на масштабах КС. Діапазон дослідницьких можливостей дозволив залучити використання усної історії шляхом проведення біографічних інтерв’ю у формі розгорнутих діалогів з учасниками тогочасних подій. Отриману інформацію співставлено із зафіксованою кагебістами в КС – П-32157. Колишні свідки, з-поміж іншого, зізнавалися, що, як і обвинувачена, витримували психологічний тиск, погрози. Усвідомлюючи серйозність ситуації та її можливі наслідки, переживали за дітей, родичів. Характерно, щоби не зашкодити ні Стефанії, ні собі, багато з них хитрували. У результаті цього в протоколах часто зустрічаємо: “забув”, “не пам’ятаю”, “можливо бачив, але не знаю, що це” тощо; взаємини з нею називали нормальними; розповідали коли і за яких обставин з нею познайомилися; заперечували розмови антирадянського змісту з боку С.Шабатури.
З метою забезпечення судової перспективності справи слідчі часто, відверто чи завуальовано, погрожували обвинуваченим, провокували, втручалися в особисте життя. Приміром: “Чому у Вас був сумний настрій?”, “Чому Р.Корогородський в листі просить Вас викинути цей лист?” тощо. Їхні дії координувалися інструкціями “зверху”, що засвідчують розсекречені документи Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) (Київ) на кшталт “Інструкції про проведення судово-психіатричної експертизи в СРСР” (1940) тощо, в яких чітко регламентовано як поводити себе на допитах “ворогів народу”. Після закінчення допиту, час початку й кінець якого фіксували, допитувані ознайомлювалися з протоколом допиту, який вони та слідчий підписували. Як правило підписи свідків чи допитуваних були на кожній сторінці тексту протоколу, що, однак, не виключало фабрикування. Перший том КС містить 28 протоколів допитів С.Шабатури, анкету арештованої, виробничі характеристики, допити свідків тощо. Зокрема, увагу привернули записи С.Шабатури щодо уточнень і пояснень причини відмови підписати протокол допиту від 25 лютого, що засвідчив запис після її власного підпису: “Хоч я особисто є проти цього протоколу” (йшлося про “друзів-однодумців”, ув’язнених у 1960-х рр.); відсутні протоколи допиту Мар’яна Гатала, про які С.Шабатура згадувала: “Під час слідства мені давали їх читати”. У травні 1972 р. М.Гатала загинув. Офіційно констатували “самогубство”, але експерт тихенько сказав С.Шабатурі: “Не можна так вдарити себе в груди два рази”.
Масштаби матеріалів цієї справи, яку вів старший слідчий слідчого відділу УКДБ з Дніпропетровської обл. лейтенант Похіл, робили її особливо небезпечною, оскільки засвідчували утиски тоталітарного режиму щодо митців в УРСР. Так, у вилученій на головній пошті Львова “Заяві омуа у зв’язку з протестом групи київських митців” адресованій Б.Сороці від Б.Певного (мешканця США) йшлося: “В березні – квітні 1971 р. в Філадельфії і Нью-Йорку відбулась виставка графіки сучасних митців з України, яка: ніби-то не сподобалася політичним керівникам на Україні і вони доручили митцям Києва і Львова скласти протест проти виставки; ніби-то вони не мають можливості виставлятися за кордоном, а якщо і виставляються..., то з завданням довести, що українське мистецтво є окрасою російського…”. Через півроку, ці факти засудили закриті партійні збори ЛДІПДМ (Протокол № 9, 23 вересня 1971 р.), назвавши причиною цих упущень роботу керівних кадрів львівського відділення Спілки художників УРСР (СХУ) – Д.Крвавича, Е.Миська, Я.Запаска. Дані документи, хоча й відображали позиції радянських ідеологем, але водночас доповнювали висвітлення фрагментів подій зазначеного періоду.
З початком слідства в слідчі відділи УКДБ у Львові та Києві на допити викликали зокрема, М.Старовойт, В.Одзелашвілі, М.Токар, М.Батога, З.Франко, Л.Левицького, В.Мороза, М.Холодного, І.Калинець, І.Геля, В.Стуса, Ю.Шухевича, І.Калинця, В.Чорновола, В.Остафійчука, М.Осадчого; І.Геля, Р.Турина, Я.Кендзьора, інших; викладачів ЛДІПДМ: В.Овсійчука, Д.Довбошинського, Є.Арофікіна, А.Бокотея, Е.Миська, О.Мінька, Є.Безніска, К.Звіринського, інших; громадянина Бельгії Я.Добоша, допитали й маму Стефанії – Ганну Шабатуру, родичів зі с. Іване-Золоте (Заліщицького р-ну Львівської обл.). Всього – біля 120-и осіб, провели три очні ставки тощо. Приміром, на ставці з Б.Черняхівським С.Шабатура взяла все на себе, відштовхнувши його від себе зі словами: “Яке маєте відношення до моєї справи?”, незважаючи на те, що Б.Черняхівський та господиня квартири О.Ізубенко, де проживала Стефанія, були головними свідками, які звинуватили її в націоналізмі. Зокрема Б.Черняхівський зізнався: “Листування носило націоналістичний характер”, засудив надіслані привітання С.Шабатури із зображенням тризуба тощо, а О.Ізубенко запевняла, що Стефанія говорила: “Якобы в нашей стане нет демократии, что человек лишен права голоса...; о бандеровских бандитах...; историю КПСС, политэкономию называла никому не нужными предметами…”.
Проілюструємо ланцюг допитів 1972 р. у справі С.Шабатури, найзначнішими, на наш погляд, фрагментами. Одним з перших, 20 січня допитали І.Геля, який не заперечував, що подарував С.Шабатурі збірку віршів М.Холодного “Крик з могили”, але відмовився назвати особу від якої її отримав, мотивуючи тим, що “вона може бути заарештованою”. С.Шабатуру він назвав відомою “чесністю, щирістю, прямотою..., що своєю творчістю вводила в дивний світ мистецьких образів”. Розповів, що 6 грудня з ним на похорони Алли Горської їхали Ірина Калинець та С.Шабатура і ще троє, яких не знав. Читати й підписувати протоколи допитів він відмовлявся, а тому їх І.Гелю вголос зачитував слідчий по Запорізькій обл. лейтенант Крайчінський.
22 лютого В.Стус свідчив: “Наскільки знаю Стефанію, антирадянськими справами вона не займалася. В неї було своє мистецтво – килимарство”, але частіше він відповідав так: “Це КДБ не стосується”.
3 березня допитали А.Бокотея, який з-поміж іншого показав: “По відношенню до Стефанії як до художника чув тільки позитивне..., антирадянських висловлювань з її уст ніколи не чув… Знаю, що підтримувала близькі товариські зв’язки з сім’єю Калинців”. Того ж року партійне бюро ЛДІПДМ (Протокол № 12, 24 жовтня 1972 р.) його, Гриня та Шелеста спочатку назвало “Політично незрілими від яких необхідно звільнитися, а згодом інформувало: “Довелося звільнити від роботи старшого викладача А.Бокотея й, виключити з числа студентів вечірнього відділу В.Гнатенка за їх зв’язок з буржуазними націоналістами” (Протокол № 8, 27 листопада 1972 р.). В інтерв’ю А.Бокотей уточнив: “Моєму тестеві – працівнику ЛДІПДМ почали дорікати за мій зв’язок з “бандитами”. Почувши це вдома я пішов до заступника секретаря парторганізації Інституту з ідейно-виховної роботи І.Фатєєва зі словами: “Якщо я винуватий, то посадіть мене”. Наступного дня мене викликав ректор В.Борисенко й дорікнув: “Неправильно себе поводиш та й батько в тебе священик”. Відтак, я написав заяву на звільнення та влаштувався працювати на Львівську кераміко-скульптурну фабрику. Про згадані записи партійного бюро не знав”.
7 квітня викликали Є.Безніска, який продовжив низку позитивних показів: “Разом з С.Шабатурою їздили в Одесу приймати виконані роботи в піонерському таборі “Молода гвардія”. Вона здібна, багато працює над собою…” та, запевнив: “Особисто іноземцям своїх робіт на виставку 1971 р. в США не передавав”.
Тим часом слідчий, вивчаючи вилучені на головній пошті Львова листи, що продовжували надходити на адресу С.Шабатури з України і з-за кордону (зокрема від Р.Корогородського), запідозрив у гобеленах Стефанії “Леся Українка” і “Кассандра” елементи націоналізму. До слова, на початку слідства їх вилучили в матері С.Шабатури, але за короткий час повернули. Свій погляд на ситуацію з гобеленами слідчий в “Постанові” (7 квітня 1972 р.) зазначив так: “1970—1971 рр. Шабатура С. зробила гобелен “Кассандра”, який представила на виставку присвячену ювілею Лесі Українки, але він не пройшов відбору. Літом 1971 р. надала можливість туристці з Америки перефотографувати його і фотоплівка потрапила до Америки. Для аналізу гобелену, зокрема його композиційності та ідейної направленості необхідні спеціальні знання, керуючись ст. 196 Кримінально Процесуального Кодексу (КПК) УРСР, постановив: 1. Призначити мистецтвознавчу експертизу, проведення якої доручити викладачам ЛДІПДМ: завідувачу кафедри живопису доц. Д.Довбошинському, завідувачу кафедри текстиля доц. Е.Арофікіну, старшому викладачу мистецтвознавства В.Овсійчуку; 2. На рішення експертів поставлено питання: а) яку ідею за змістом вклала Шабатура в гобелен “Кассандра” та якої вона направленості?; б) Як можна пояснити в гобелені композицію зображення, символи, кольори; в) чи відповідав зміст гобелену “Кассандра” змісту поемі “Кассандра” Лесі Українки?; г) Чи має гобелен в своєму змісті актуальні теми та яке враження він викликає у глядача?”. Наступного дня С. Шабатуру ознайомили з призначенням цієї експертизи та пояснили її “права” (заявляти відвід експертові; заявляти клопотання про призначення нової, інше).
11 квітня слідчий пояснив права й обов’язки експертам: “Зобов’язані явитись по виклику слідчого і дати правильний висновок на поставленні їм питання” та попередив їх про кримінальну відповідальність за ст.ст. 178 і 179 КК УРСР про ухилення від виконання обов’язків, дачу завідомо неправдивого висновку.
Один із призначених УКДБ експертів В.Овсійчук так пригадав ці події: “Перед розмовою, кожного з нас окремо, по годині тримали в кімнаті очікувань КДБ, де ми мали “психологічно розкластися” й, слідкували, щоби ми не домовилися між собою. Як мистецтвознавцю мені доручили написати висновок мистецтвознавчої експертизи, тоді його “дали” підписати Д.Довбошинському та Є.Арофікіну. Вони також тяжко переживали свою участь у цьому. Відвертаючи увагу кегебістів від шаблі, ми наголошували, що вона турецька, а не українська, здобута в бою, оскільки своєї зброї козаки не виготовляли, що синьо-жовте тло, ще не є свідченням націоналізму і т.п.”. Користуючись необізнаністю слідчих мистецтвознавець завуалював суть гобелену фразами про радянські революції. Загалом негативним висновком на двох аркушах (12 квітня 1972 р.) В.Овсійчук професійно обійшов гострі кути й відбувся загальними фразами. З огляду на обрану позицію в висновку він констатував: “Образ Кассандри сповнений болючої експресії, позбавлений глибокого естетичного втілення не знайшов ні пластичної, ні громадсько-гуманістичної наповненості як трактований Лесею Українкою в поемі, ні людяно-пристрасного вирішення. Наголос на песимізмі і руїні, на відчаї… зробив гобелен і далеким від геніального твору... і не співзвучним нашій епосі. Ним автор заперечує суть соціально-філосовських поглядів Лесі Українки. У глядача… гобелен може викликати різні враження: як в розумінні ідейного змісту, так і в оцінці його художньої вартості”.
14 квітня С.Шабатура підписала “Протокол ознайомлення з мистецтвознавчою експертизою” і заявила, що відносно проведеної експертизи та висновку зауважень, доповнень немає. Сьогодні вона з вдячністю згадує “інтелігента В.Овсійчука”, який спробував заплутати слідство хибними свідченнями. Натомість представники партійного бюро ЛДІПДМ (Протокол № 13, 30.04.1973 р.) згадали про гобелени С.Шабатури таким чином: “Вимагала гонорар за свої старі роботи з націоналістичним характером”, що С.Шабатура заперечила в інтерв’ю.
Допити тривали. 15 квітня допитали сина Головного командира Української повстанської армії (УПА) Ю.Шухевича-Березинського, який в графі про постійне місце проживання вказав “Слідчий ізолятор КДБ. Київ”. Говорив він так вміло, що не сказав нічого нового для слідства, окрім того, що познайомився зі Стефанією на квартирі Антонів Олени, що разом з іншими приходив на святкування релігійного свята Різдва на квартиру до Стефи. В інтерв’ю він зізнався: “Брехати – брехав, бо не завжди міг викрутитися. Арештували мене в м. Нальчику Кабардино-Балкарії, що на Північному Кавказі, за зберігання праці С.Караванського. До Києва мене привезли, бо вказав Україну місцем здійснення злочину. Кагебісти так змальовували щасливу радянську дійсність, що я на кілька хвилин майже їм повірив. Після чого ще раз усвідомив з ким маю справу. Інтелігенцію вони брали грубістю, тому, я з часом навчився посилати їх матом”.
Через три дні – 18 квітня, вже у Львові, з приводу вилученої у С.Шабатури збірки віршів “Відчинення вертепу” викликали її автора поета Ігоря Калинця, який похвалив останні гобелени С.Шабатури, арешт мисткині назвав безпідставним та зауважив: “В Україні має місце порушення національної політики. Дехто проводить тут шовіністичну”. Наведений слідчим фрагмент з вірша “Василій Любчик” (1966) зі згаданої збірки “Бо коли малоруський, назад до хопти, між гречкосіїв у курні сіни” з продовженням “Либонь нас жоден дідько не вхопить, любчику, голубчику, скурвий сину” І.Калинець пояснив словами: “Я показав вороже ставлення В.Любчика до українського мистецтва на конкретному факті” (йшлося про спалення портрету Холодного і бюста Архипенка). Події 1972 р. пов’язані з С.Шабатурою пригадав так: “Ми були молодими, організовували літературні вечори з поезією, сміхом та вином. Бачили, що біля будинків стояли машини з прослуховуванням, а за нами слідкують. Знали й про арешти 1965—1966 рр.”.
Згодом, 21 травня С.Шабатура написала заяву на ім’я начальника УКДБ по Львівській обл. Занепокоєння викликала достовірність її тексту, оскільки Стефанія пригадує, що писала лише біографію, що особливо цінно, але заперечує елементи каяття в ній. Оскільки КДБ відоме своєю “правдивістю”, можемо припустити, що заяві могли допомогти зазнати певних змін, а могли й тимчасово “вплинути” на свідомість, про що розповідав Ю.Шухевич. Зазначимо, жодних змін у кримінальній справі дана заява не відіграла, окрім того, що засвідчила патріотичність С.Шабатури, яка перебувала на той час під слідством шостий місяць. Зокрема Стефанія писала: “…мета мого життя – працювати і віддавати всі свої сили і здібності людям. Все, що я робила, про що мріяла..., чого шукала в житті, з чим боролася і навіть в чому помилялася, все це я робила чисто з патріотичних почуттів. Я ніколи не бажала спокою в своєму житті, бо в моєму розумінні спокій – це смерть, а життя – вічний рух, боротьба, пошук. Щоб вчитися… я малювала людям ікони із 7 класу до другого курсу училища, завжди із риском, що мене можуть виключити, але іншого виходу у мене не було…”. В кінці заяви після підпису “Шабатура” зазначено: “Заяву відібрав: старший слідчий УГДБ та підпис Похіла”.
З погляду сучасності виокремимо позицію ув’язненого в Києві В.Чорновола, оскільки це єдиний свідок, який відмовився свідчити в справі С.Шабатури. Відповіді В.Чорновола слідчому капітану Боєчко були однотипні: “На питання відповідати не буду. Причину відказу пояснювати не буду” (Із копії протоколу додаткового допиту обвинуваченого. Оригінал протоколу допиту знаходиться в справі В.Чорновола №196. 12 червня 1972 р.). Віддамо належне такій його позиції, яка безперечно виключила пошук нового компромату стосовно С.Шабатури, але водночас спричинила відсутність будь якої інформації взагалі.
За матеріалами слідства, підтримка С.Шабатури переважною кількістю свідків, суттєво переважала кількість тих кількох осіб, які, у потрібному кагебістам ракурсі, інформували слідчих (Б.Черняхівський, О.Ізубенко, М.Старовойт, М.Токар, Я.Добош, інші). З одного боку, вона засвідчувала високий рівень культури, духовності свідків, але з іншого – спонукала кегебістів до пошуку нового компромату. Тому вони провели наступні експертизи: графічну та криміналістичну експертизу почерку мисткині; оглянули вилучені матеріали в квартирі С.Шабатури та квартирі П.Свенціцького, оглянули КС з обвинувачення В.Мороза (АКС – 37497. У 7-и т.).
Особливо вразила рецензія на вилучений рукопис В.Чорновола “Як і що обстоює Б.Стенчук? (66 запитань і зауваг “інтернаціоналістові”. Березень 1970 р.)” на 54 аркушах цигаркового паперу. Рецензію (обсягом 20 арк.) доручили написати чотирьом львівським науковцям, які розпочали її так: “1969 р. у Товаристві культурних зв’язків з українцями за кордоном (Київ) видрукували працю Б.Стенчука “Що і як обстоює Дзюба?”, де розвінчали спробу І.Дзюби (1965) подати в кривому дзеркалі національне питання в СРСР, зокрема в Україні”. У відповідь В.Чорновіл у зверненні до Б.Стенчука, із сарказмом та різкістю, захищав позицію І.Дзюби: заперечував існування ідеології українського буржуазного націоналізму запитуючи Б.Стенчука: “Чи не підказали б Ви, де наша національна буржуазія − померла чи ще не народилася?”; політику СРСР назвав шовінізмом і русифікацією, заперечив право радянських вчених називатися ленінцями; заяву І.Дзюби про каяття назвав хибним кроком, яку той написав під тиском “дмитерків” і “козаченків” Чого вже жодним чином не могли пробачити В.Чорноволу, то це вимоги “самостійної України”. Окрім того, “атирадянською тирадою” назвали його звернення до Й.Сталіна: “Душенька Сталін! Був би ангел, якби не роги. Тільки й того, що винищив українські національні кадри, виморив голодом або вивіз у Сибір значну частину української людності, виховав національно індиферентне покоління, якому “всьо равно, який язик”. Працю І.Дзюби рецензенти назвали “пасквілем” та “писаниною”, а рукопис В.Чорновола – “ідеологічною диверсією софістичного характеру”, “націоналістичною фальсифікацією політики КПРС і СРСР”.
Аналогічно виглядали, зокрема: “відзиви” на збірки віршів М.Холодного “Крик з могили”, В.Стуса “Веселий цвинтар”, рецензії на рукопис Є.Сверстюка “Остання сльоза”, на поезію Г.Чубая 1967—1969 рр., інші. Окрім цих документів, в КС долучили: “справку на фотоапарат “Мінокс”; “справку на В.Стуса, І.Світличного, Л.Селезненка, Ю.Шухевича-Березинського, М.Плахотнюка, Е.Сверстюка”; довідки на: “нелегальний журнал” “Український вісник”, Я.Добоша, видавництво “Пролог”, на іноземців Б.Певного, Колтунюк, Х.Голод, К.Іваскевич, К.Горбач, Н.Пилип’юк, Т.Геврик, С.Геврик; довідку на українську “буржуазну” організацію “Пласт” і газету “Свобода”; копію повідомлення з фронту про смерть батька 1944 р.; 12 адресних справок; постанову про приєднання до справи речових доказів; постанову про продовження строку слідства і утримання обвинувачених під вартою; рахунки за проведення експертизи і оплату свідкам (123 крб 85 коп.). До речі, пенсію за батьком С.Шабатура в той час отримувала у розмірі 4 крб 50 коп.”. І.Калинець з-поміж іншого розповів, що кошти на приїзд свідків з інших міст стягували з ув’язненого чи його родини, як це, зокрема, було у випадку з Іриною Калинець; довідку про стан здоров’я С.Шабатури; пакет зі зразком почерку С.Шабатури тощо; протоколи про відмову С.Шабатури від захисника та відношення про виділення іншого адвоката; ордер; графік ознайомлення з матеріалами справи; постанову про затвердження обвинувального висновку тощо. Зрозуміло, такими цілеспрямованими методами кагебісти йшли до мети – “штучно” забезпечували судову перспективність даної кримінальної справи.
Треба визнати, що тиск тоталітарного режиму призводив до подвійного сприйняття дійсності. Одні – не витримували ні психологічно, ні фізично, інші – наполегливо просувалися ієрархічною драбиною тоталітарного суспільства, ще іншим громадянам доводилося йти на компроміси із совістю. Наприклад, за рік до арешту С.Шабатури її офіційно відзначили в “Звітній доповіді партійного бюро львівського відділення Спілки художників України” (26 листопада 1971 р.) в якій наголосили: “Творче життя колективу Спілки художників проходить під знаком знаменної дати – 50-річчя утворення СРСР на основі рішень XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду КПУ” та, з-поміж іншого, похвалили: “колективну художню виставку львівських художників у Києві; майстрів декоративно-прикладного та народного мистецтва твори яких відомі далеко за межами Львова та нашої республіки: Шабатури, Левківа, Флінти, Бокотея, Марковича…”. Незважаючи на це, ще до затвердження судом обвинувального висновку стосовно Стефанії, на засіданні Спілки художників УРСР ухвалили рішення: “Виключити Стефанію Шабатуру з членів Спілки художників УРСР за дії, не сумісні з високим званням члена Спілки художників УРСР” (з витягу протоколу №9, 5.06. 1972 р.). Водночас на допитах в УКДБ голова львівського відділення СХУ Е.Мисько (квітень 1972 р.) та інші свідчили на її користь. Зокрема М.Батіг показав: “Я рецензував її дипломну роботу, чув, як Мисько попереджав, щоб вона не приходила в ніч під Новий 1972 р., як раніше, колядувати в Спілку і, що Стефанія сприйняла це за жарт”. Окрім того, на сторінках газети “Українські вісті”, надісланій Б.Певним Е.Миську з США, і вилученій кагебістами на Львівській головній пошті 2 червня 1972 р., були статті під загальним заголовком “Москва змусила київських мистців зневажати нашу молодь і лаяти”, що Е.Мисько коментував словами: “Зустрічав Б.Певного як і інших у складі туристичної групи, домашньої адреси йому на давав”.
Отож, внаслідок упередженого трактування й підтасування фактів, КС С.Шабатури закрили 29 червня 1972 р. Навіть перебування за ґратами не зламало національної свідомості заарештованої. У неї конфіскували і знищили понад 200 екслібрисів та ескізів. 13 липня 1972 р. Судова колегія в кримінальних справах Львівського обласного суду ухвалила: “Засудити Шабатуру Стефанію Михайлівну визнати винною за ст. 62. ч.1. КК УРСР на п’ять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з засланням на три роки”. Початком відбуття покарання вважати 12 січня 1972 р. Стягнути з Шабатури С. судові витрати по справі в сумі 130 крб на користь держави”. Покарання вона відбувала у Дубравному таборі Мордовської АРСР.
У грудні 1979 р. мисткиня повернулася з ув’язнення до Львова, де її чекали важкі будні, й зокрема, знайомі ще з часів навчання в училищі, “чарівні” колготки – нанесені на ноги розведеною марганцівкою із наведеною пензликом стрілкою, що ніколи не спадали, як і увага органів КДБ. С.Шабатуру відразу поставили під 6-місячний адміністративний нагляд. У зв’язку з участю в УГГ залякували новим терміном і 1980 р. адміннагляд продовжили.
Як бачимо, розсекречені архівні документи УКДБ дозволили реконструювати й осмислити хроніку тогочасних подій на прикладі долі визначної постаті українського резистансу – Стефанії Шабатури. Конкретизуючи минуле ми повертаємо його справжній зміст та розуміємо, що такий шлях боротьби за незалежність України заслуговує поваги, адже боротьбі з тоталітарним режимом присвятила себе молода й талановита жінка.
Джерело портал Храму Всіх Святих Українського Народу у Львові
Додано 19.09.2014
