Переднє слово історика

Хтось із мудрих казав, що тварині є природним бажання жити, а людині – жити вільною. У людській цивілізації питання свободи підноситься до рівня однієї із найвищих цінностей. У ХІХ ст. ці цінності були закріплені в міжнаціональних домовленостях, обов’язкових до виконання – у конвенціях міжнародних організації. Порушення цих норм ізолювало державу від світу як відсталу, варварську. Та попри це, й досі у світі тривають процеси аморального порушення права свободи.

В історії ХХ ст. радянський тоталітарний режим запровадив одним із засобів позбавлення волі за політичні переконання трудові концтабори, відомі під загальною назвою ҐУЛАҐ. Цей термін став синонімом СРСР та одним із найбільших злочинів сталінізму проти людства.

Від кінця 1940-х років система радянських таборів примусової праці почала давати збій. В’язні – як політичні, так і кримінальні – об’єднувалися у групи (здебільшого за національною ознакою) та боролися за виживання, домінування, розподіл сфер впливу тощо. І станом на початок 50-х, по завершенню т.зв. «сучої війни», в таборах розгорілася нова війна проти адміністрації. ҐУЛАҐ як елемент економічної системи СРСР перестав функціонувати. Це бачили його керівники, проте не бачили, та й не хотіли навіть чути про цю проблему ідеологічні лідери імперії. У 1952 р. Міністр внутрішніх справ СРСР Н. С. Круґлов доповідав про фактичну втрату адміністрацією концтаборів контролю над зонами та наполягав на ґрунтовній реформі системи таборів. Та й тоді його не почули, а до смерті Сталіна залишився лише рік…

Смерть Сталіна та беріївська амністія переважно кримінальних злочинців (із політичних були звільнені лише ті, хто мали вирок до 5 років) у березні 1953 р. змінила ситуацію в ҐУЛАҐу. Після амністії у спецтаборах переважали політичні в’язні, котрі вимагали зміни таборового режиму для полегшення власного побуту. Американська дослідниця історії ҐУЛАҐу Енн Епплбом називає це явище «зеківською революцією». У 1953‑1954 рр. спецтаборами прокотилися повстання (найбільші були у Воркуті, Норильську та Кенґірі), котрі мали мирний, ненасильницький характер. Приводом до них було намагання адміністрації сталінськими методами утримати контроль над в’язнями (безпідставні розстріли в’язнів). Перші повстання були частково стихійними, інші ретельно продуманими та контрольованими. Форми повстань: страйк, голодування. Форми супроводжувалися висуванням вимог до адміністрації зміни режиму та покарання винних у самочинних розправах. Довготривалість повстань забезпечувалася координацією дій в’язнів у різних зонах, розгубленістю адміністрації, котра не мала ресурсів силового придушення виступів. Саме після зосередження військ для придушення в’язничних виступів, усі вказані повстання були ліквідовані силовими методами. Після чого розпочалися фізичні розправи із керівниками повстань та переселення в’язнів у зонах. Слід зазначити, що влада поставилася до повстань у ІТЛ вкрай жорстоко, депортованих в’язнів направляли у табори суворого режиму, попередньо додавши нові строки ув’язнення.

В 1954 р. у Кенґірі відбулося найбільше повстання, що тривало 42 дні. Воно було найкраще організовано, організатори врахували організаційні недоліки виступів у Воркуті та Норильську (адже після придушення цих повстань, частину в’язнів-учасників перевели до Кенґіру – так поширювалася інформаціята досвід повстанської боротьби).

Підготовкою до повстання керувала законспірована група українців, колишніх підпільників на чолі з Михайлом Сорокою. З їхньої ініціативи створено комітет, що безпосередньо організовував протест. До його складу ввійшли: росіянин Гліб Слученков, що налагодив розвідку, єврей підпільник ОУН Герш Келлер, котрий відповідав за «військовий» напрям роботи (виготовлення ножів, дрючків, запалювальних сумішей) та литовець Юрій Кномпус — керував «відділом пропаганди» (виготовлення та поширення листівок поза табором, «стінгазети» для в’язнів). Несподіванкою для адміністрації став союз політичних в’язнів та кримінальних, оскільки згаданий Слученков був “битовиком”, і розвідку він організував саме з кримінальних в’язнів.

Безпосереднім приводом до виступу став розстріл конвоїром Калімудіним колони в’язнів 15 травня 1954 р., внаслідок чого 18 осіб було вбито, а 33 – поранено. На наступний день група, організована оунівцем Віталієм Скіруком, напалана БУР (від рос. Барак усиленного режима – табірний ізолятор) та звільнила звідти ув’язнених, серед них був і Михайло Сорока. 5 тисяч в’язнів (пізніше до них приєдналися ще 8500 осіб) розпочали страйк, який набув нечуваного розмаху: страйкарі організували генеральну асамблею із двох тисяч учасників та висунули вимоги.

Адміністрація ҐУЛАҐу в особі генерал-лейтенанта Івана Долґіх пішла на переговори зі страйкарями та пообіцяла задовольнити всі вимоги: звільнено 4-х охоронців, відповідальних за розстріл в’язнів, знято колодки з дверей та вікон бараків, встановлено 8-годинний робочий день, безперервний відпочинок уночі. На це пішли, аби заспокоїти в’язнів та повернути їх до праці. Проте на роботу ніхто не вийшов.

Тоді 5 червня І. Долґіх звернувся до непокірних по радіо зі словами: «Замість того, щоб подякувати нашій Партії за піклування, ви піддаєтесь на провокацію авантюризму і сієте розбрат вже протягом 3 тижнів… На словах ви патріоти. Але всі ми стверджуємо: ви не помітили, що 3 тижні непокори в таборі — це не патріотизм, а антирадянська діяльність…. Відновіть порядок у таборі та беріться до роботи задля побудови комунізму». Оскільки це не дало жодного результату, міністр внутрішніх справ Круґлов одержав доручення діяти залежно від обставин, але за всяку ціну повернути в’язнів до роботи.

21 червня до Кенґіру прибув перший відділ МВД: 5 танків Т-34, 1700 солдатів МВД та 89 собак. Їх вторгнення у табір 26 червня завершилося смертю 600—700 в’язнів. Опісля розпочалися розправи із керівниками: Келлера, Кномпуса та Слученкова розстріляно, іншим додали терміни та розпорошили по таборах суворого режиму, зокрема в Берлаґ (район м. Магадана, в народі відомий як табір «Колима»).

Втім в 1954 р. таки було скасовано табірний режим: відтепер в’язні могли вільно пересуватися поза бараками в межах зони, на роботи виходили без конвою, мали 8-годинний робочий день, за роботу одержували гроші у вигляді карток на їжу, яку могли придбати на території зони, а також могли купувати літературу, замовляючи її поштою.

Тоді ж розпочала діяльність Центральна комісія з перегляду справ засуджених за контрреволюційні злочини, до складу якої увійшов секретар ЦК КПРС Аверкій Арістов (комісію ще називали «комісією Арістова»). Як результат 17 вересня 1955 р. було видано указ «Про амністію радянських громадян, що співпрацювали з окупантами в період Великої вітчизняної війни 1941—1945 рр.», відтак переглянуто кримінальні справи та амністовано багато політичних в’язнів, яким інкримінувалася антирадянська агітація. Таким чином, система покликана знищувати т.зв. «контрреволюційний елемент» була ним знищена із середини. Попри великі жертви серед в’язнів сумління під час придушення чекістами повстання, система концтаборів дала глибоку тріщину і незворотній процес її розпаду дійшов свого логічного кінця.

Історія ҐУЛАҐу, хоча вона відбувалася далеко від кордонів Україні, залишається нашою історією, адже сотні тисяч мешканців України, незалежно він національності, провели там, на краю світу, десятки років поневірянь, або й знайшли там смерть. І тому зовсім по-іншому сприймається старе римське прислів’я «Quaecaretoracruorenostro?» (яке узбережжя не пило нашої крові?)… Це слід пам’ятати. Перш за все, щоб усвідомити цінність людського життя та героїзм десятків тисяч українців, що вижили в тих нелюдських умовах і у роки поневірянь не втратили людяності.

 

Ігор Дерев’яний

старший науковий співробітник

Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»

kengir

І тоді проти людей пішли танки…

До 60-річчя Кенгірського повстання

Передусім невеличкий екскурс в історію.

Табір праці у невеличкому населеному пункті Голодного Степу Карагандинської області Казахстану виник не стихійно. Вчені ще за часів царської Росії обдумували спосіб видобутку дорогої міді з багатющих казахських покладів, але для цього потрібні були гроші та людська праця. Щоби випробувати технологічну доцільність чистої міді, царський уряд домовився із урядом Великобританії збудувати мідеплавильний завод. Інженери Великобританії мали вибір, тож сам завод розмістили в такому невеличкому поселенні Карсакпай, де була річка, вода котрої була необхідна для технології збагачення та виплавки міді. Мідну руду для заводу добували в такому ж невеличкому населеному пункті Джезказган, відділеному від Карсакпая на 80 км.

Першу руду доставляли на верблюдах, а згодом збудували вузькоколійку. Готові мідні плити на верблюдах везли до Касійського моря, де вже можна було залізницею або морським шляхом переправити  до Европи.

Цей технологічний процес виплавки міді існував в Карсапкаї і за Радянської влади, але вже як лабораторний, бо влада вирішила працею політичних в’язнів побудувати новий, із сучасною технологією, мідеплавильний завод в населеному пункті Кенгір, для чого власне і створила наш табір праці.

Після відбуття покарання у таборі Кенгір я був залишений там на вічному поселенні й, працюючи в проектному інституті «Джезказганіпроцветмедь», побував у відрядженні в Карсапкаї, на той час чисто казахському селищі. Мене вразив чудовий парк у тому Голодному степу. Він видався якимось дивом серед безкраїх казахських степів, це творіння українських рук і хисту. Чи є в світі місце, де українців не було? Чи то ще за царської Росії, чи в час колективізації українці опинилися і там. Один із них ( прізвища, на жаль, не пам’ятаю), в «голодному степу» виплекав чудовий парк, у котрому казахи його й поховали і збудували пам’ятник.

Будівництво Кенгірського табору праці започаткували німецькі військовополонені в 1944 році, а в 1945 р. до них долучили і японців. Оскільки, згідно з міжнародними угодами військовополонених, Радянська влада мусіла їх відпустити домів, то вирішили цей табір заповнити політв’язням.

Начальство табору, дізнавшись, що в таборі будуть політичні, скерували військовополонених до розбудови і розширення табору, а також зміцнення надійності охорони в’язнів. Табір мав форму прямокутника розміром близько 800 на 500 м, оточений саманним триметровим муром 60 см завтовшки. Всередині цього прямокутника розмістилися три табірні пункти, продуктова база та тюрма, всі вони були відгороджені між собою таким же муром, як і ззовні. Першим табірним пунктом був жіночий відділ, де перебувало 2500 жінок. За ним розміщалася продуктова база із залізничною віткою. Потім другий, чоловічий – 2000 осіб з терміном 10 років перебування, наступний – третій пункт – також чоловічий на 2000 осіб, засуджених на 25 років перебування і,остання, це тюрма. Ось бачите – тюрма в тюрмі. По периметру цього прямокутника «Вишки», де цілодобово перебувала охорона, щоби нам хтось не заподіяв якогось лиха. А лихо сталося – в кожному із табірних пунктів була своя адміністрація і в тому числі начальник режиму. Для кращого ознайомлення з настроями в’язнів набирав собі сексотів, котрі доносили йому про події в таборі. Режим у таборі жорсткішав, в’язні протестували, а начальство не могло собі дати ради. Знаючи із досвіду, що політв’язні з «побутовиками» не зживаються, вирішили привести в табір 300 відчайдушних рецидивістів, бандитів та інших покидьків суспільства, щоби серед політв’язнів зробити заколот. Але не так сталося, як гадалося, молоді політв’язні зустрінулися з «паханом» прибульців, котрому розтлумачили наслідки в разі продовження безчинства, і той погодився жити мирно, і цей «мир» довів до табірного повстання.

Відгороджувальний мур висотою близько 3,5 м з передзонником між другим і третім табірним пунктами побудували наші попередники, але поки що не охоронявся військами МВС, лишень за ним слідкува­ли наглядачі з прохідної, розміщеної за зоною, напроти муру. Отож «шпана», для «розвідки», періодично, без всяких наслідків, перелазила його із 3-го в 2-й табірний пункт, але в господарську зону поряд з жіночою не зва­жувалася лізти, поки не назрів слушний час.

Досі багато письменників, журналістів та очевидців описали події, які відбувалися під час Кенгірського по­встання. І, звичайно, кожний із них виливав почуття зі своєї точки зору чи із слів тих, які пережили ці небу­денні, повні жаху, події. Будучи учасником тих подій від початку до кінця, я хочу висловити своє бачення та пережиття. Не думаю, щоб ті, які починали цей «сабан­туй» (так ми називали подію, що перетворилася у Кенгірське повстан­ня), передбачали такі жахливі наслідки, але сталося.

Тієї неділі, 16 травня 1954 року, в 2-му табірному пунк­ті у вечірній час на дворі, спрямувавши проектор пересув­ної кіноустановки на білу торцеву стіну їдальні, показува­ли кінофільм про композитора Римського-Корсакова.

Уже був пізній час, і наглядачі вимагали, щоб кіноме­ханік прикоротив показ, бо пора робити перевірку в'яз­нів і зачиняти бараки. Дехто перестав дивитися фільм, а в більшості глядачі просили «гражданіна начальника» почекати і дозволити додивитися, бо тільки радості й розради було в нас. Кінопроектор торохтів, фільм був цікавий, і ми не звертали уваги на сторонні шуми. А там за нашою спиною через мур з 3-го табірного пункту ма­сово почали перескакувати «побутовики»-шпана, і мимо нас бігом прямували в бік жіночого табору. Та по дорозі мусили подолати ще одні ворота — до господарського

двору. Усе це робилося в темпі так, що охорона й нагля­дачі не спам'яталися, як перший загін цієї «шпани» опи­нився на мурі в жіночу зону. Верховодою «блатних» був «пахан» Вітьок, він же Віктор Рябов. Власне, він ініцію­вав похід у жіночу зону. Наглядачі, побачивши «нелад­не», скоротили перевірку в'язнів, утекли із зони й спо­вістили начальство. Політв'язні, зрозумівши, що трапи­лось, — що «блатні» можуть познущатися над безборон­ними нашими жінками-однодумцями, — кинулися навздо­гін «блатним». Спинити такий десант «блатних» не було змоги, тож вирішили з ними разом увійти в жіночу зону і там захистити подруг від зневаги. Частина цього «де­санту» перелізла через мур, а інша, разом з молодими хлопцями-політв'язнями, стала пробивати мур, а зробив­ши невеликий отвір, поодинці входила на територію жі­ночої зони. Поки добиралася «шпана» до жіночої зони, наглядачі тієї зони встигли зробити перевірку в'язнів і зачинити бараки; тож, прибувши в жіночу зону, довелося шукати металеве знаряддя, щоби зламати замки. Саме тоді, коли «шпана» ламала замки на дверях бараків, чекі­сти отямилися, підняли тривогу й послали в госпдвір взвод з охоронних військ на чолі з начальником режиму капі­таном В.Бєляєвим, щоб перекрити доступ в'язнів у жі­ночу зону, але частина найвідважніших встигла про­братися туди і заховалася в бараках.

Перші автоматні кулі просвистіли над головами в'яз­нів на пострах, — щоб відтіснити їх від воріт. Натовп стрепенувся, люди почали розбігатися, хто куди, одні в 2- й табірний пункт, інші через отвір у жіночу зону, а ще інші — між будинки в господарському дворі. Світла не було, бо «шпана» по дорозі в жіночу зону катапультами та камінням розбила на стовпах усі електролампочки. Одночасно усім зникнути із госпдвору не було можливості (як цього вимагало начальство), і «крайніх», солдати при світлі ракет розстрілювали. Постріли, крики, прокльони з «поля бою» розрізали нічну тишу безкрайого степу. У кого стріляти, солдатам було байдуже: вони виконували волю начальника режиму табору капітана Бєляєва.

Чи совість колись нагадувала їм про злочин, який вони вчинили?

Після побоїща В.Бєляєв із «милосердя» дозволив увійти в зону бою (в госпдвір) лікарям, медсестрам та санітарам, щоб забрати живих у табірну лікарню , а хто лежав убитий, констатувати смерть (були чутки, що В. Бєляєв добивав поранених; все це виконувалося вночі при світлі ракет). Чекістські «жнива» були жахливи­ми: убитими було 13 осіб, а ще 50 важко поранених, померло в лікарні, котрим, за християнським звичаєм, табірні священики відспівали панахиду. Тіла наших по­братимів віддали на вахту для захоронення їх на табір­ному цвинтарі. В цей час іспанський хірург Фустер ба­гатьом спас життя. В госпдворі чекістська застава три­мала охорону цілу ніч, а вранці інший взвод із саперни­ми лопатками разом з наглядачами увійшов в жіночу зону. Зробили обшук по бараках, вивели усіх мужчин у госпдвір, зробили «розсортування», під час якого части­ну в'язнів забрали в тюрму, а решту перевели — кого в 2-ий, а інших у 3-ій табірні пункти.

Події, які так раптово відбулися, потрясли увесь та­бір. Ніхто вже не спав, а коли наступив день, цікавили­ся своїми побратимами, котрі мимо волі і неволі опини­лися в жіночій зоні. Убитих чекісти встигли вивезти кудись у степ, і там закопали у «братській» могилі, про місце котрої по сьогоднішній день ніхто не знає.

У журналі «Звезда Востока» (№ 4, 1989 р.) є спогад колишнього працівника «Степлагу» в Кенгірі Дми­тра Яковенка, автор висвітлює повстання з точки зору охоронця. В армію його призвали 19-ти літнім юнаком, і служба почалася в Джезказгані з вере­сня 1953 р. Ось, як пише Д.Яковенко про перший день повстання: «Бєзпорядкі началісь в одном лагпунктє, а затем перекінулісь в три другіх, в том чісле в женскій.

Охрана растєрялась, сразу не прімєніла оружія, заключьонниє воспользовалісь нєрєшітельностю, проломілі за­бори і об'єдінілісь в одну массу, охватів все трі лагпункта, хотя лаготдєлєніє по пєріметру било сразу же окружено тройним кольцом охрани, билі виставлєни пулємйоти не только на углових вишках, но і в мєстах вєроятного пролома основного охранного забора».

Про «нєрешітельность» чекістів в газеті «Джезказганская правда» від 02.08.1989 р. журналіст В. Новіков в статті «Восстаніє в Степлаге», маючи доступ до архівних матеріалів, цитує заключне звинуваченая слід­чого ст. лейтенанта режимно-оперативного відділу Сте­плагу Дерягіна, який пише: «...вследствіє чего воєнізірованной охраной по нім бил пріменьон огонь, в ре­зультате чего било убіто 13 заключьонних і 5-ть заключьонних от полученія раненій умерлі в больніце».

На території табору було темно, лишень періодично чекісти ракетами освітлювали територію. Від спалаху ракети можна було бачити, як в'язні, не розуміючи си­туації, стояли групами біля своїх бараків або шукали поміж ними своїх товаришів, щоби дістати відповідь на те, що сталося.

Стрілянина в госпдворі затихла, але шум, окрики та московська матючня доносилися до 2-го табірного пун­кту. Були всілякі припущення, але точно ніхто не міг розповісти про подальший розвиток подій, і я пішов до свого товариша М. Войтовича, який був тоді в бараку № 12, сподіваючись, що він щось більше знає. Обмінявшись між собою скупими відомостями, виріши­ли піти туди, де ще недавно відбувалася стріляни­на. Ворота в госпдвір були зачинені, але як тільки ми наблизилися до них, ворота привідкрилися і «хтось» із чекістів вистрелив по нас із ракетниці, але не влучив, а ракета з гострим шипінням пролетіла мимо наших го­лів... Ми зрозуміли, що з нами ніхто не збирається панькатися, і на цьому наша мандрівка закінчилася.

Подіями, що виникли в результаті «хуліганських ви­тівок» шпани-побутовиків, скористалися політв'язні, які вже давно виношували ідею масової непокори. У таборі свідомі молоді хлопці, вихідці з Галичини, вже довгі роки підпільно вели підготовку до боротьби з чекістами за поліпшення умов перебування в таборі. Чекісти відчува­ли, що серед політв'язнів ведеться якась підпільна пра­ця, бо в'язні ставали сміливішими у відстоюванні своїх політичних прав. Сітку стеження за підозрілими в'язня­ми чекісти-режимники, «куми», вміло розширювали, а для цього знаходили серед відповідної категорії в'язнів сексотів, які були ласі на полегшену працю та деякі «юдині» подачки. Але опір підпільників руйнував сексотську стру­ктуру. Час від часу донощики «трагічно» гинули, а пре­тендентів на таку службу (після атентатів) не так легко було знайти. І ось тієї ночі політв'язні прийняли рішен­ня не виходити на роботу і ставити перед адміністраці­єю табору відповідні вимоги.

Для начальства «Степлагу» ці події могли відіграти дуже погану роль, але те,  що загинуло стільки робочих людей, не входило в рахунок, пришлють із Украї­ни вдесятеро більше, але ж невихід на роботу зірвав план соціалістичного будівництва. Чим їм виправдатися перед вищим начальством «Степлагу». На­ступного дня всі режимники, уся адміністрація увійш­ли в табір і стали «по-доброму» просити політв'язнів вийти за зону на роботу, що вони віддадуть під суд усіх винних, які спричинилися до масового вбивства в госпдворі, в убивстві людей у колоні по дорозі на збагачу­вальну фабрику, людини на ДОЗІ та китайця, що у ви­щих ешелонах ведуться розмови про зняття суворого режиму табору, що знесуть грати з вікон і дверей бара­ків та номери з одежі в'язнів.

Просили, клялися честю чекіста. І політв'язні, зважив­ши свої можливості у протесті і їхні можливості у репре­сивних ставленнях, повірили їм і погодилися завтра (18травня 1954 року) вийти на роботу, бо куди нам було діватися. Здавалося, що всі дійшли до взаємної згоди, і кожна із сторін виконала обіцянку. Наступного дня ви­рішили вийти на роботу. Цей день був звичайним робо­чим днем — підйом, о 6-й сніданок із відомої нам балан­ди (до речі, баланда не мінялася ніколи, все залежало від того, які овочі були заготовлені на зиму). В таборі також відчувався «переднівок», коли овочі закінчувалися. Вихід на роботу на старі свої місця і звична нам рабська праця з думкою заробити більший кусень хліба та якісь копійчані гроші за перевиконану роботу, щоб у табірному ларку придбати щось елементарно необхідне. Увечері під час повернення з роботи відчули якесь ніби краще ставлення конвойних до в'язнів — не було злих окликів, погроз із кількаповер­ховими матюками, а при нашій зустрічі з жіночою коло­ною навіть не реагували на голосні привітання. Здавало­ся, стосунки між нами та владою не тільки унормували­ся, але навіть поліпшилися. Так, нам того хотілося, бо термін покарання, окрім тяжкого пережиття в голоді, холоді, в постійних стресах наближався до кінця. У мене ішов уже 9-ий рік таборового життя, я вже мріяв про продовження навчання, і в таборі, знаходячи вільний час, проробляв матеріали 10-го класу. Тож мимоволі вірив у щирість начальства. Коли підійшли ми колоною під про­хідну вахту і чекали, коли зроблять «шмон» та пропус­тять у зону, побачили зміни: над поперечною стіною, яка відгороджувала 3-й табірний пункт від 2-го, виставили сторожову вежу, на котрій, як і на всіх інших, стояло по два охоронці з кулеметами. Кожній колоні в'язнів, які підходили до вахти, зачитували один і той же наказ: «За порушення табірного режиму, грабунки і насильство між зонами табірних пунктів встановлюється вогнева зона, і, хто її порушить, охорона стрілятиме без попередження». «Наказ» усіх образив — нічого подібного не було ні в чо­ловічих, ні в жіночій зонах. А зайшовши в зону табору, побачили «наведений порядок», усі пробиті нами отвори в розгороджувальних стінах закладені й побілені, дротя­ні передзонники полагоджені й підсилені, а в таборі бага­то наглядачів та офіцерів, які робили заходи, щоби в'язні скоріше повечеряли, після чого — загнати їх в бараки й зачинити на ключ. Мабуть, хотіли виграти час, щоб в'язні звикли до нових обставин. Але не так-то скоро виконати цей технологічний ланцюг — «обслуговування» в'язнів. По таборі почалася біганина молодих хлопців. Кудись до когось забігали, щось залагоджували (до мене також як до бригадира приходив посланець і повідомив, що завтра ніхто не виходить на роботу). Попередили і жіночу зону. Усі прийняли рішення: шляхом страйку домогтися виконання своїх вимог!

«Битовики» знову ж, відчувши свіже повітря свобод та підтримку політв'язнів, не витримали. Коли нагля­дачі почали робити перевірку й готувалися зачиняти бараки, з 3-ої табірної зони пролунав потужний свист, знову почали бити ліхтарі на стовпах, а на даху бараку, в котрому жили «битовики», з'явилося багато «шпани». Улюлюкання і свист змішалися з кулеметною чергою зі сторожової вежі по захисній зоні.

Наглядачі стрепенулися, перестали рахувати в'язнів і вибігли за межі відсіку наших бараків-землянок. Ми теж, не розуміючи, що сталося, бо домовленість була про не­вихід на роботу в завтрашній день, побігли вслід за на­глядачами. Ті побігли на прохідну, а ми побачили, що із 3-го табірного пункту, там, де вчора був пробитий отвір, сьогодні отвір знову пробивають, але на цей раз уже складніше виконували цю роботу, бо за­хисна зона обстрілювалася із кулемета. Політв'язні, по­бачивши, що лавину, створену «битовиками», вже не спи­нити, приєдналися і самі до неї. Як бувалі стратеги партизанських боїв, розпорядилися зібрати із своєї зони са­манні блоки, яких вдосталь валялося на території 3-готабірного пункту (бо постійно йшла якась добудова), не­гайно виклали захисну стінку, і під прикриттям її посу­валися по-пластунськи до відгороджуючого муру. Дося­гнувши його, легко розібрали свіжозакладений отвір. Кулемет невгавав, але кулі встрявали в саманні блоки захисної стінки, не завдаючи шкоди в'язням. Таку ж стін­ку виклали в «запретній» зоні з протилежного боку відгороджувальної стіни, від 2-го табірного пункту. Поряд зі стінкою для надійнішого захисту викопали стрі­лецьку траншею, по котрій по-пластунськи проникали із одного табірного пункту в інший. А треба визнати, що за межі «запретки» (забороненої зони), хоч вона і про­глядалася кулеметниками, ніхто у в'язнів не стріляв. Усе робилося швидко. Коли почали переходити в'язні із од­ного табірного пункту в другий, наглядачі, які перевіря­ли людей в більш віддалених від прохідної бараках, не встигли добігти до неї, і «шпана» (відчайдушні ж були) схопила одного із них (деякі очевидці тих подій згаду­ють, що то був лейтенант Медвежонок), посадила його собіна плечі й під улюлюкання в'язнів (серед котрих був і я) сміливо рушила в «запретну» зону, щоб дістатися із 2-го в 3-й табірний пункт. Наглядач кричав до куле­метників «нє стреляйтє, я свой, я такой-то» і назвав своє прізвище. Кулеметники не стріляли. Перейшовши на другий бік, наглядача відпустили, і він, напевно, відчував себе вдруге народженим. Не вірилося, що таке діється, що відкрито пішли проти влади, було тривожно й стра­шно. Але знаючи про безпощадний нічний розстріл в господарському дворі, боялися, що таке може статися і зараз. Чи доживемо до ранку?

В господарський двір вже не перелазили через мур, а знайшли дерев'яну колоду, вдаряючи нею по воротах, зламали замок й увірвалися всередину. Далі, щоб з'єднати жіночий табір із іншими в одне, треба було зламати розділювальний мур і зробити отвір, через котрий пере­лазили перший раз. Для цього застосували рейку довжиною 5-7 м і дружньо, саман за саманом, вибивали, до появи повного отвору. Тут знову треба було захистити­ся від кулеметного вогню таким же способом, як і при переході зони між 2-м і 3-ім табірними пунктами, але трохи легше, бо заборонена зона проходила близько яко­їсь господарської споруди, за котрою, як захистом, орга­нізовували підготовку до створення пролому. Кулеме­тники не жаліли свинцю, але їхні кулі вгризалися в товсту саманну стіну, не завдаючи шкоди повстанцям. Знову провели безсонну ніч. Десь до половини ночі ку­леметники обстрілювали сміливців, які перелазили че­рез отвори, зроблені в мурах, а потім (напевно, отримали наказ призупинити обстріл) залишилися на своїх міс­цях і були лишень спостерігачами «родинного дійства» в'язнів. Тоді хлопці спокійно розібрали ці отвори до величини вільного переходу, аби старші люди чи жінки могли відвідати одні одних. Під час цієї операції були легкопоранені молоді люди.

У наступні дні, коли вже вільно можна було бувати мужчинам в жіночій зоні й навпаки, молоді люди, які прагнули зустрітися, дочекалися своєї можливості, юна­цькі мрії здійснилися. Не раз ми бачили здалека коло­ни жінок, яких вели на роботу чи з роботи, змордованих непосильною для жінок працею. Вони працювали на малокваліфікованих роботах — на копанні траншей під комунікації, на греблі, на цегляному заводі тощо, але при зустрічі з чоловічими колонами завжди були життєрадісні. Багато молодих людей листувалися за допомогою підпільної пошти, працюючи на одному об'єк­ті, але в різні зміни. На робочому місці, під якимсь пре­дметом залишав хтось із них записку, спочатку вироб­ничого характеру, потім зав'язувалося і любовне лис­тування. Юнаки й дівчата малювали в уяві своє нездій­снене майбутнє і клялися у вірності. І як згодом виявилося, багато із цих мрійників створили для себе щасли­ві сім'ї. А ще, хто не мав такої змоги, то через когось,хто вже спілкувався з дівчатами, розшукував своїх зем­лячок, з якими листовно згадували якісь спільно відомі їм епізоди життя чи спільних знайомих, а повіривши одне одному, освідчувалися в любові. Так було лег­ше переносити усі труднощі, людина жила мрією. Правда, нам не дозволялося листуватися. Для чого «законно» ми мали право написати два листи на рік. Адміністра­ція відбирала їх під час «шмону», садила в карцер на голодний пайок, але припинити «любов» не могла.

Надто різним був уже в'язничий люд — і в морально­му та політичному сенсі. Навіть під час перших перего­ворів, чи, вірніше, першого звернення до нас полковника Чечева, негативні емоції переливалися через верх чаші терпіння. Через те, щоб вести переговори з адміністра­цією табору й у випадку потреби тримати народ у по­слуху, вирішили створити комісію із в'язнів, котрим колектив довіряв і готовий був їх слухатися. Того ж дня, 19.05.54 р. в приміщенні їдальні 2-го табірного пункту (найбільше приміщення в таборі) зібралися в’язні й прямим голосуванням обрали комісію із 12-ти осіб, думали, що то на день-два, а виявилось на цілих 40 днів. Туди увійшли в'язні різних національностей. Най­перше висунули людину військову, рішучу, з твердим характером, яка знала дисципліну й у випадку непослу­ху могла б опанувати масами людей. Ним став полков­ник  Кузнєцов, який ще вчора перебував у табір­ній тюрмі.Віктор Рябов, «пахан», який уже показав себе перед в'язнями, спровокував зі своєю «шпаною» штурм жіночої зони, став начальником режиму.Глєб Слученков, колишній власовець, став відповідальним за таборову безпеку.Герш Келлєр, на прізвисько «Міша», за національніс­тю єврей, був в УПА, його призначили начальником воє­нізованого відділу табору. Він організував для оборони виготовлення металевих палиць, пік, товчене скло тощо. Юрій Кнопкус, німець, очолив відділ пропаганди, щ0 готував звернення до в'язнів і до начальства, робили плакати, стінну газету, випускали радіопередачі.Супрун, вчителька із Прикарпаття, зайнялася пропа­гандою. До складу комісії обрали також Бершадську Любу, Шиманську Марію із Петербурга, Скірука Віта­лія, Кострицького Анатолія (очолив радіозв'язок), Оле­ксія Макеїва, хоч той висловлювався проти повстання, Іващенка.

У таборі було багато людей з вищою освітою, ерудованих, авторитетних, з життєвим досвідом, які з честю могли б очолити це повстання, але в цих умовах вони думали, що не зуміють протиставити себе такому «колосу», як НКВД, це марна справа. Тож виб­рали тих, які зуміли тримати увесь табір у покорі. Збе­рігати порядок і вести переговори з адміністрацією та­бору. З цього дня всю молодь політв'язнів задіяли до самооборони. Сподівалися, якщо в зону вступить охо­рона табору, то самооборона металевими прутами (ви­ламаними із віконних ґрат), товченим склом та піском, зуміє припинити наступ чекістів. Звичайно, це було наї­вним уявленням, але рішення комітету мусили викону­вати, бо іншого виходу не знаходили. Я також, беручи участь у самообороні, ніс варту на одному із відтинків між четвертою та п'ятою землянками, маючи в руках загострену металеву палицю. Її отримав я від попереднього вартового і наприкінці чергування, передавав наступному. Міркував, що коли б наш ворог тримав таку саму зброю, то можна було б надіятися на перемогу, а то...

Наприкінці дня 19.05.1954 р. по радіорепродуктору із управління «Степлагу» повідомили, що з Москви при­була комісія і хоче вступити в перемовини  з в'язнями. В перего­вори вперше вступила новостворена табірна комісія. В зону табору увійшла група вищих офіцерів в оточенні служб «Степлагу», наглядачів та охорони без зброї. Намайдані, перед найбільшою кам'яною спорудою в 2-му табірному пункті — їдальнею, скликали в'язнів, предста­вили нам генерала НКДБ СРСР Бочкова і заступника генерального прокурора СРСР Вавілова, котрі у своїх виступах перед в'язнями підтвердили обіцяні начальс­твом «Степлагу» зміни. Але комісія, окрім попередніх вимог, висунула нові, а саме: для зустрічі з мешканця­ми жіночої зони в розгороджувальній стіні зробити хвіртку, переглянути особові справи, скоротити робочий день до 8 год. і згідно з заліками — скорочення терміну покарання, а кого і випустити на волю. З тими вимога­ми начальство також погоджувалося, але обіцяло з’ясувати ці питання в Москві. Тоді з натовпу почулися окли­ки: «Нехай приїдуть представники Політбюро ЦК КПРС, ми хочемо з ними говорити!». Як не старався представ­ник прокуратури СРСР Вавілов довести нам, що вони «зайняті, не можуть приїхати», що «нам доручено цей конфлікт вирішити, що ще не пізно, приступайте до ро­боти, а ми задовільнимо ваші вимоги», не знайшли спі­льної мови.

«То чого ж ми хочемо?» — свердлила в голові думка. Тепер, поки ми нарікаємо на Степлаг та Караганду, на нас ще зважають, нам обіцяють і, може, дещо дадуть, але коли ми доберемося зі своїми вимогами до Москви, станемо її звинувачувати у всіх людських гріхах, нас можуть тут, у голодному степу, залишити й навічно. Тощо ж робити?

Після того, як відійшло начальство, в'язні ще зоста­лись, щоб обговорити своє справжнє становище. Були різ­ні пропозиції, але одна, на наш погляд, була найбільш реальною. До столу підійшов сивочолий в'язень-росіянин і висловив таку думку: «Ребята, своїм протестом ми уже многого достіглі, может нам би пора на етом встановіться, ведь у ніх сіла, а ми іграєм с огньом». Почувши такі слова, побутовики та молоді хлопці-політв'язні зау­люлюкали промовця і обізвали його зрадником.

«Десятилітники», мужчини старшого віку, у котрих тер­мін покарання добігав до кінця, знищені непосильною фі­зичною працею та постійним недоїданням, старалися не втручатися у ці справи, зате «блатні» відкрито і виклич-но Раділи створеній ними ситуації. Тюрма для них «рід­ний дім» і одна судимість більше чи менше не відігравала жодної ролі, не вперше повертаються із волі в тюрму.

Серед політв'язнів в той час у таборі перебував дов­голітній політв'язень Михайло Сорока, і хоча він осо­бисто не брав участі в комісії, був дорадником в усіх політичних подіях.

Як звичайно, серед більшого скупчення народу з'яв­ляються ентузіасти нового, псевдопатріоти, які ні за що не відповідають, але хочуть «засвітитися». Так і тут. Де­які із них, відчувши свободу та вседозволеність, почали вивішувати антирадянські листівки, відозви. В них зга­дували сексотів, комуністів, були навіть антисемітські гасла. Такі провокативні матеріали були на руку адміні­страції табору, вона тільки чекала, щоб почався якийсь заколот. «Антирадянщина не на нашу руку, нас можуть негайно знищити», — казав М. Сорока. Як тільки голо­вою комісії вибрали К. Кузнєцова, М. Сорока порадив йому тих людей, яких оприлюднили в листівках, ізолю­вати в одній із кімнат КВЧ (культурно-виховна части­на), приставивши до них охорону, щоби часами хтось із озлоблених на них не вчинив їм якогось лиха. В пізніші дні повстання їм дозволили піти за зону.

Життя в таборі ішло звичним порядком, всі життєвонеобхідні табірні установи працювали, ніхто не об­межував нас у нормі харчового продукту, тим більше, що продуктові склади були в господарському дворі, ко­трий перебував у наших руках. Міська торгівля про­довжувала торгувати в ларках ВРП тими товарами, які були завезені в табір ще до початку повстання, а за виручкою щоденно приходила інкасаторка в супроводі двох дівчат-політв'язнів. Ба, навіть посилки наших рід­них віддавали нам на руки. В такий важкий для нас час, десь на початку червня, я також отримав від бать­ків пакунок, котрий став мені у великій пригоді, бо чим довше тривало наше повстання, тим менший ставав па­йок, оскільки харчові запаси вичерпувалися. На даху їдальні вивісили величезний плакат, на якому написа­ти: «Вимагаємо приїзду урядової комісії із Москви»; там же вивісили білий прапор з червоним хрестом і чорною облямівкою — як знак, що там є люди, які стра­ждають і просять допомоги.

В скрутний час, коли бракувало інформації як із-­зовні табору, так і в ньому самому, де проживало близько 6500 в'язнів, знайшлися спеціалісти радіосправи, котрі взялися цю прогалину заповнити. Із підручних матері­алів (телефонних трубок, фізіотерапевтичної установки, кінопересувного апарату та ще деяких інших матеріа­лів) змонтували радіовузол, через який пробували нас про все інформувати, але ми були під постійним нагля­дом, тож адміністрація, зорієнтувавшись, тут же відімкнула електрострум. Та «умільці» не здавалися, їм спало на думку перетворити електромотор на електро­генератор. Тут знову начальство зробило свою справу – перекрили воду. Табір потонув у темряві і зостався без води. Але через кілька днів воду подали. Мабуть, са­непідемстанція роз'яснила адміністрації табору, що від­сутність води може призвести до епідеміологічних хво­роб, які в результаті якихось спілкувань з вільнонай­маними людьми можуть перекинутися на місто.

В'язні, котрих ізолювали і тримали в КВЧ, були сексотами, яких розкрили на початку повстання і утриму­вали окремо від народу, охороняючи їх від можливої по­мсти тих, кому вони нашкодили. Ще М. Талалаєвськии, Лєвін, Бухбіндер, Пєскін, Гонтар, Макеєв (останній на дого­ду адміністрації «Степлагу» в своєму зверненні до в'яз­нів говорив: «Досить вже терпіти збунтованій групі, код­лу зрадників, виходьте за межі зони!»). Тоді ж за зонупішов і І. Соболєв, який за відданість і службу КПРС пізніше очолив колектив проектного інституту «Джезказгангіпроцвєтмєт» (в цьому інституті працював і я після того, як мене звільнили з табору й заслали на вічне по­селення). За весь час «сабантуя» за межі табору перейш­ло близько 30-ти в'язнів.

Напевно, не одному хотілося врятуватися від можли­вого покарання. Отож, таємно обдумували, як це зроби­ти, але совість їм не дозволяла так поступити. Як поки­нути своїх товаришів, а якщо пропадати, то усім разом. Так легше. Операція, котру задумала адміністрація «Сте­плагу», мала метою заманити «добропорядочних» в'яз­нів, щоб вони через утворені ними проломи вийшли за межі табору, а ті, хто залишиться, це — непримиренні во­роги радянської влади. їх легко буде ліквідувати. Але ці задуми не здійснилися, у в'язнів своє сприйняття світу.

Чому продовжувався цей спротив та чому адмініст­рація «Степлагу» не вирішувала проблеми? Чому пред­ставники Політбюро ЦК КПРС, котрих вимагали в'язні, не приїхали, адже ж час тягнувся і ми не працювали, і не тільки ми, вільнонаймані спеціалісти, технологічно зв'язані з нами, також не працювали. А це також бли­зько 1000 осіб.

Ми не спішили на роботу, ми відпочивали, ми нею були ситі по саме горло. Нам потрібна була гарантія, що всі ці домовленості з чекістами будуть виконані! Вірили, що запорукою може бути тільки представник Президії ЦК КПРС. Ми відчували, що розплата за наші «дійства» може наступити, але яка, не здогадувалися.

У другій половині червня раніше зроблені проломи в зовнішній стіні табірного муру чекісти розширили до 4.0 м. Для чого б це? Ще недавно заробляли будь-які отвори в мурі, а тепер розширюють ті, які були раніше зроблені! Здавалося нам, що чекісти хочуть створити кра­щі умови для втікачів із табору, і комісія розпорядилася, щоб напроти тих отворів, від табору, вимурувати такі жділянки муру, щоб внутрішня, табірна охорона могла бути захищена від першого наступу чекістів на табір.

І які ж ми були наївні! По один бік Муру стояли в'язні з металевими прутами (піками) та сипким матеріалом (пісок, товчене скло тощо), а по другий — чекісти з автоматами та кулеметами. Отакеспіввідношення сил...

Життя в таборі продовжувалося, отримували їжу ре­гулярно — три рази на день. В таборі усі служби забезпе­чення працювали, бо комісія налагодила роботу добре, і надуживань чи якихось порушень не було. Навіть «побутовики» мусили підпорядкуватися дисципліні. Періо­дично, приблизно раз на тиждень, змішаний хор, органі­зований колишньою артисткою Київського оперного те­атру п. Лесею (Олександрою Конько), в 2-му табірному пункті давав концерт, у якому п. Леся була солісткою.

Так все ж таки, чим може закінчитися наш «Сабан­туй»? Багато в'язнів задумувалися над питанням: наті­шилися свободою, обіцянками начальства, відпочили від роботи, а що далі?

З Москви бажаних представників не було, а в'язні й далі не виходили на роботу. Час затягнувся, в таборі май­же щоденно відбувалися збори, а з управління «Степла­гу», через репродуктор, зверталося до в'язнів, щоби вони покинули табір, припинили опір і приступили до роботи. На ці звертання адміністрації в'язні відповіли тим же — із даху барака Слава Яремовська та Оксана Войтович через рупор роз'яснювали охоронним військам причи­ну протесту в'язнів, просили не слухати начальство і не стріляти у в'язнів, бо, мовляв, вони ваші брати, сестри, батьки й матері, які, можливо, караються так само, як і ми десь в інших таборах. Щораз частіше чекістська охо­рона табору раптово відкривала в господарському дворі ворота й перевіряла готовність до оборони захисників табору. Тоді група захисників зчиняла алярм, різноголо­сим свистом викликала допомогу для захисту, але воро­та зачинялись, і знову зловісна тиша панувала на цьому відрізку табору. Основна розвідка оборонців табору пе­ребувала на даху бараків, звідки проглядався степ, тери­торія управління «Степлагу» і підходи до табору; але чогось підозрілого не відстежували.

О. Солженіцин в своїй книжці «40 днів Кенгіру» роз­думує словами покірних табірників-комуністичних ор­тодоксів: «Надо сказать, что все еті годи во всех каторж­них лагерях ортодокси, даже нє сговаріваясь, єдінодушно осуждалі резню стукачей і всякую борьбу арестантов за свої права. Немало із ніх билі связани службой у „Кума“, оні прізнавалі любиє форми подавлєнія і унічтоженія, но свєрху — как проявленіє діктата пролєтаріата. Такі же дєйствія, розрознєнниє, но снізу — билі для ніх бандітізмом, да к тому же єщо в бандеровской формє. Срєді благонамєрєнних ортодоксов нікогда не бивало ні одного допускавшего право України на отдєленіє потому, что ето бил би уже буржуазний націоналізм». Далі О. Солженіцин говорить словами цього ж О. Макєєва та Бершадської: «Не треба було починати це по­встання, бо в будь-якому випадку нам буде кінець, від начальства, в кращому випадку новий термін, а від бан­дерівців — ніж в спину. Вони хочуть усіх застрашити залізяками, це художня самодіяльність бандерівців». І тут він знайшов причину очорнити бандерівців.

Переговори з членами комісії, в присутності усього народу в таборі, проходили часто, з'являлися приїжджі представники силових структур та начальства управ­ління «Степлагу», представники тих організацій, на котрих ми працювали: керуючий трестом «Казмідьбуд» Казаревський, начальник будівельного управління А.Колісниченко та інші. їх ми знайомили з нашими вимогами і, насамперед, вимагали приїзду з Москви пре­дставника Президії ЦК КПРС. Усі «гості» намагалися викликати у нас патріотизм радянської людини, при­пинити протест і приступити до роботи.

22 червня із радіорепродукторів управління «Степ­лагу» почули ми, що вимоги в'язнів задовільнені й до нас у Кенгір їде член Президії ЦК КПРС. В'язні повіри­ли в свої сили. Думали, що отой член Президії про все поінформований і згідний з нашими вимогами. А прибув для того, щоб особисто підтверди­ти згоду. Як виявилося, то була дика брехня. В наступні дні, недалеко від табору, з'явилося декілька тра­кторів, які щось там робили, тягали якісь важкі пред­мети вдень і вночі. Крім цього, по залізничній вітці до табору паровоз тягав якісь платформи і постійно гримів буферами, створюючи незрозумілий нам шум. Як потім з'ясувалося, це робилося для того, аби в'язні не знали: на Кенгірський вокзал з Куйбишева прибув каральний полк із 4-ма танками Т-34, котрі треба було таємно підтягнути під табір, заховавши їх за будинок управління «Степлагу». А фальшива какофонія звуків, викликана роботою тракторів та гриманням буферів платформ, присипляла увагу в'язнів-охоронців.

Стратегію раптового нападу на табір розроблено було ще задовго до початку розправи, а будь-яке переміщення карального полку спецпризначення із місця постійного базування могла дозволити тільки Москва. Тож керува­ти операцією придушення політичних в'язнів прибув за­ступник міністра МВД СРСР генерал-майор Єгоров.

Вони були підготовлені до здійснення кривавої роз­прави ще в час вишколу, але, крім «штатної» підготов­ки, треба було їм дати коротку характеристику про тих, кого вони мають присмирити, тож начальники режиму-чекісти, щоденно виступали перед тими «усмирювачами», характеризуючи нас із найгіршого боку, — як зрад­ників народу, котрі в жодному випадку не підлягають перевихованню. Для сміливості, перед самим початком бойових дій, 26.06.1954 р. біля 3-ої год. ранку, коли ще увесь табір спав, лишень на чатах були в'язні-охоронці, полк отримав «фронтову» порцію горілки, останній ін­структаж і сигнал до бою. Операцію з придушення по­встання спланували так, щоб сплячих в'язнів захопити зненацька й одночасно в усіх трьох табірних пунктах

А треба зазначити, що саме в час Кенгірського повс­тання, 31.05.1954 року, в Москві величаво святкували 300-річчя возз'єднання України і Росії. На Красній пло­щі проходив парад. Тоді ж УРСР і РСФСР були нагоро­джені орденами Леніна, а 6-го червня в Москві був від­критий пам'ятник Долгорукому. Історичні події, які характеризували «добрі» братерські відносини двох на­родів, широко рекламувалися серед народу України. Про Кенгірські події ніхто нічого не знав, хоч брало в них участь більше, як 70 відсотків в’язнів-українців. За кілька днів до початку жорстокої акції група вищих офіцерських чинів, на очах в'язнів-охоронців, обійшла із-зовні табір (мабуть, для того, щоб уточнити «поле бою», підправити стратегічний план та посилити охорону табору ще од­ним рядом внутрішніх військ), не звертаючи уваги на те, що десятки очей слідкують за ними.

Після пострілу ракети в напрямку табору почалася «содома і гомора». На сплячий табір безборонних в'язнів посунула «армада» озброєних сучасною зброєю солдатів внутрішніх військ. Згідно з розробленою стратегією фронто­вих дій Другої світової війни, найперше снайпери із сто­рожових веж та вікон управління «Степлагу» убили в'язнів-сторожових, які мали свої пости біля кожного із про­ломів у стіні, що оточували табір, а також розстріляли вартових на дахах бараків, після чого в кожен із табірних пунктів пішли танки «Т-34», за котрими, з автоматами напоготові, в касках, як на фронті, розділений на три час­тини, ішов полк спецназівців. Не було вже кому зчиняти алярм, сигналізувати своїм побратимам, бо стійкові упа­ли першими. Від несподіваного гулу моторів танків та їх стрілянини у вікна, мешканці бараків прокинулися і в панічному страсі не знали, що робити: хто на колінах просив Господа Бога про порятунок, інші, наспіх одягнувшись, почали вибігати надвір, але як тільки переступали поріг бараку, тут же падали, скошені автоматною чергою чекіста. Про захист, до якого готувалися в'язні, не було и мови. То як діяти? Щоб не допустити чекістів у барак, почали забарикадовувати вхідні двері нарами, столами тощо, а вікна — матрацами, напханими тирсою. Рятували­ся як могли. Для танка це не було перешкодою, бо дулом гармати розбивав двері, очищав вікна, а чекісти вкидали в барак димовий заряд, та ще, встромивши дуло гармати у вікно, вистрілювали. Жахливий гул у приміщенні, від якого перепонки у вухах лопалися, та їдкий дим, від якого не було порятунку, доводив в'язнів до розпачу. Намагали­ся закривати ніс і рот мокрим рушником чи якоюсь тка­ниною, але дим стелився по долівці, тому довго в такому стані не можна було перебувати, тож мусили виходити надвір. Розбирали барикади, очищали вікна і одночасно із вікон і дверей стали вискакувати надвір. Спецназівці, щоб залякати в'язнів, спочатку убивали усіх підряд, незважаючи, хто вони — мужчина чи жінка, а вже потім, захлеснувшись кров'ю невинних, стали менше вбивати. Довкруги бараків уже багато лежало убитих, або тих, що вмирали в передсмерних конвульсіях. На них ніхто не звертав уваги. Навколо кров, убиті, вмираючі. А чекісти спішили, бігали від одного бараку до іншого, кричали, ма­тюкалися, виганяли усіх надвір, щоб в'язні подивилися на чекістські «жнива». Команди танкістів, розгулюючи по всьому таборі, розбивали бараки, ламали двері, вікна, допо­магали виганяти в'язнів надвір. У жіночій зоні (1-ий та­бірний пункт) дівчата, доведені до відчаю, подумали, що серед тих чекістів, у танках, знайдуться люди з такими ж чеснотами, як і самі, тому, як тільки їх «викурили» димо­вими зарядами із бараку, взялися за руки і плачучи стали поперек дороги, котрою мчав танк. Боже милостивий, зжа­лься над нами! Надіялися, що хоч у одного із цієї команди дома є родина, є мати, сестра чи наречена, і не посміє їхати на безборонних людей. Але, на жаль, як виявилося, в убивць людяність та інші чесноти відсутні. Командир танка мав час і можливість зупинити металеву потвору чи хоча би змінити напрям її руху. Він бачив тих чотирьох дівчат які, тримаючись за руки, плакали і до чогось закликали. Ні, танкісти були засліплені в ненависті до політв'язнів тому п'яними виконували наказ капітана Бєляєва На повній швидкості металева потвора пом'яла юні тіла, на­мотавши на гусениці шматки тіла, і, не зупиняючись, по­чала ганятися за іншими дівчатами: одних убила а ін­ших залізною масою, приперши боком до бараку, задави­ла. Звідки взялися такі виродки? Хто вони за національ­ністю? Невже ж то нащадки колишніх ординців? Але Гос­подь Бог змилосердився і тут же зупинив зухвалих чекіс­тів. Ця команда разом з танком, розгулюючи по жіночій зоні, наїхала на дворовий туалет і застряла в його ямі

Для коригування бойових дій у всьому таборі був залучений літак У-2, який кружляв над побоїщем, нага­няючи додатковий жах. В книжці «Спина Землі» автор Ю. Грунін згадує один із епізодів пережитого ним: «А етот дальній барак, забаррікадіровавшийся ізнутрі оказался отрезаним от общего разгрома. Я понімал, что упорство бессмисленно. Но что делать? Стало совсем светло. Солдати виломалі оконную раму і крічалі, чтоби ми пригалі к нім із окна. Но ми все словно оцепенелі. Тогда к нам в окно забросілі димовую шашку сек­ція наполнілась єдкім димом. Пришлось лечь на пол Аня подала мне мокроє полотєнце, і сама обвязала себе рот і нос — через влажную ткань лєгче дишать. Одін із мужчін в рукавіцах вибросіл шашку наружу, но к нам сразу же забросілі новую».

Фізичного опору проти чекістів, як мені відо­мо, ніхто не робив, — навіть відчайдушна «шпана» з побутовиків у цей час була смирна і послушно виконувала волю чекістів. Тільки в 3-му табірному пункті, де про­живали 25-тилітники, один із них пробував боротись — вибіг із бараку із металевою палицею, кинувся до чекіста, але інший чекіст автоматною чергою поклав його на землю. Це був божевільний крок людини, яка у відчаї присвятила своє життя повстанню.

Під час повстанських подій, ще до отримання мною від батьків посилки, я вже почував себе погано, — в'ялість, апе­тит пропав та байдужість до навколишнього світу обме­жили мої дії. Думав, що то тимчасово, що якийсь химер­ний настрій огорнув мене, що мине декілька днів, я підкрі­плюсь продуктами з батьківської посилки і все налагоди­ться. Намагався жити по-старому — виконував свої обо­в'язки як бригадир і дотримувався громадських таборо­вих порядків — ходив на зібрання, на концерти, бригада виконувала деякі доручення таборової комісії (будівельні роботи по спорудженню додаткової захисної стіни), ніс слу­жбу вартового на відведеній мені ділянці між 4-им і 5-им бараком-землянкою. До лікаря не ходив, бо навіщо мені лікар, коли я і так на роботу не йду. Інша річ, коли о іти на роботу, тоді пригодились би кілька днів, щоб відпочи­ти. Все одно ліків нема жодних, а без них чим лікар допо­може? Наш лікар людина хороша, виходець із Кавказу (Ба­баєм ми його звали), але слабка, на звільнення від роботи мав ліміт, за котрий не мав права переступити. Мав право звільняти (давати лікарняний) не більше, як 3-4-м особам, і то, якщо в них була висока температура. Але з кожним днем мені ставало гірше й гірше. В останній тиждень пе­ред придушенням повстання я не міг встати із нар. їсти перестав, лишень пив чай у великій кількості.

Акція придушення повстання застала мене на нарах. Від кулеметної та гарматної стрілянини, а також реву літака, який кружляв над табором на невеликій висоті, прокинулася уся бригада. Крізь віконце землянки поба­чили, що до нашого бараку з групою чекістів біжить на­чальник режиму табору капітан Бєляєв, один із найжорстокіших оперативників, а танк своєю масою руйнує між бараками саманну стіну (розкривав видимість). В той саме час, без усякої команди, кілька чоловік із нашоїбригади вийшли з нашої секції бараку і по сходах вгору попрямували на вихід. Першим по сходах ішов Степан Мельник (родом із Волині), і як тільки його голова пока­залася над землею, прогриміла автоматна черга, і Степан упав мертвим. Хлопці, які йшли за ним слідом, прибігли в секцію і сповістили мене про трагічну смерть ні в чому не винної дуже порядної людини.

Десь у мене в цих екстремальних умовах і сили взя­лися — я зірвався з нар, кинувся до дверей, став на порозі и наказав, щоб усі розійшлися по місцях і сіли на нари Я інтуїтивно відчув, що саме так треба діяти. Хто убив Степана, невідомо? — чи це зробив сам Бєляєв, чи супро­воджуючі його спецназівці, невідомо, досить того, що ду­лом гармати танка виламали вікно і Бєляєв закоманду­вав: Всєм вийті ... таку вашу мать". Піднялись нагору усією бригадою, нас оточила група спецназівців, ско­мандували: «Рукі на голову і марш». Останній раз прой­шли ми біля нашого побратима Степана, який лежав у крові на землі, а далі через прохідну, біля багатьох різно­го рангу офіцерів, у степ, де вже раніше були доставлені тисячі в'язнів перших бараків. І хоча в зоні чоловіки були в єдинії родині — разом, в степу нас усіх розділили не гуртом, а в одну лінію, яка простягнулася далеко в степ. Розпорядилися: спочатку — лицем до землі, а зго­дом дозволили сісти. З двох боків, на віддалі яких 20 м стояли охоронці з собаками, а далі простягнулася друга лінія охорони з кулеметними гніздами. Там під пиль­ним оком потужної охорони та палючого сонця сиділи ми цілий день, опершись плечима один до одного. Встати не мали права, бо згідно з попередженням охорони це вва­жалось би спробою до втечі. Туалету не було, а були від­ведені відхожі місця в степу, де на очах усіх з дозволу охорони можна було виконати свої фізіологічні потре­би. Ніхто із в'язнів не взяв зі собою зайвого одягу, крім літньої форми. Першого ж дня бригадири мусили склас­ти списки людей бригади, які на даний час перебували в степу. Кожну людину треба було описати згідно із заведе­ними на них формулярами, а, отримавши такі дані, адмініст­рація могла визначити тих, які загинули під час приду­шення повстання, та людей, які були в таборовій комісії з дотримання порядку чи активно поводилися проти та­бірної влади. Прізвища їх були відомі чекістам від пе­ребіжчиків. Тепер, знаючи, у якій бригаді та чи інша лю­дина, легко її арештувати, що й робилося вже наступного дня. Поки в'язні були в степу, в таборі велися будівельно-відновлювальні роботи та знищення свідків трагедії. В степ, у готові ями вивозили мертві тіла на­ших побратимів та подруг, а в таборі за той час ремонту­вали зруйновані бараки та закладали проломи в мурах охоронної зони. Потужними насосами пожежних машин змивали невинно пролиту кров наших друзів. Ось як цитує в своєму творі «Спина Землі» Ю. Грунін спогади колишнього охоронника цього табору Д. Яковенка, опуб­ліковані в журналі «Звєзда Востока» № 4 за 1989 р. «... протів по существу безоружних людей бросілі около дівізії лічного состава с четирьма боєвимі танкамі. А чтоби заключонниє нє услишалі рьова танкових моторов, прі подходє к лагерю, за час до операції і во врємя єйо, на железнодорожной ветке, вєдущей в лагер, курсіровалі нєсколько паравозов з товарнимі вагонамі, лязгалі буферамі, подавалі гудкі, создавалі какафонію звуков на всю округу. Танкі прімєнілі боєвиє снаряди. Велі огонь по траншеям, баррікадам, утюжілі баракі, давілі гусеніцамі сопротівляющіхся. Солдати прі прориве велі прщельнии огонь по бунтовщікам. Таков бил пріказ командованія, санкціонірованний прокурором» (...)

«Штурм начался внєзапно для заключьонних, на расвєте, продолжался около четирьох часов. С восходом солнца всьо било закончено. Лагерь бил разгромлєн. Догаралі баракі, баррікади і траншеї разрушени гусені­цамі. Вокруг валялісь десяткі і десяткі убітих, роздавлєних, обожжонних заключонних, четиреста человек по лучілі тяжолиє ранєнія»...

Крізь велику призму часу, кожний учасник тих подій по-своєму запам'ятав епізоди тодішньої роз­прави, але усі висвітлюють варварське ставлення «властьімущих» до безборонних в'язнів з трагічними його наслідками. Того дня, десь після обіду, над степом насу­нули хмари і пішов проливний дощ, який промочив нашу одежу наскрізь, до нитки, але сонце, яке виглянуло вслід за дощем, скоро висушило нас. Наступного дня адмініс­трація табору змилосердилася і принесла нам по куску хліба з окропом, а згодом і по коцу на брата, бо там клімат різкоконтинентальний, і ночі дуже холодні. В перший же день перебування в степу вимагали у брига­дирів списки бригад, на основі котрих, згідно з даними, які дали перебіжчики, стали вихоплювати деяких молодих людей 1 відводити їх до столипінського вагону, який сто­яв у залізничному тупику, поряд ешелону, Підготовлено­го для масової відправки в'язнів у інші табори. Одно­часно в степу навпроти нашого табору розставили сто­ли, за котрими урядували судді-чекісти, і за чергою, як і сиділи в степу одним рядом, стали викликати в'язнів до себе. Комісія створювала на в'язня формуляр, за цей час чекіст візуально оцінював дану людину:  яку вона могла вести роль в цьому повстанні, після чого скеровував одних у колону по лівій стороні а інших по правій стороні, тобто кого на етап, інших же назад у табір. Набравши певну кількість людей, конвой відводив їх, куди потрібно. Я через хворобу ледве вже стояв на ногах і боявся, що мене відправлять на етап котрого я вже не міг би витримати, там лікаря не бу­ває. Звичайно, якщо в дорозі помирає людина, на неї складають акт смерті, і на якомусь переїзді, де зупиняє­ться поїзд, сповіщають начальника станції, котрий роз­писується за отриманий вантаж. На цьому і закінчує­ться існування людини — в'язня...

Тремтячи, підійшов я до столу, енкаведист заповнив на мене анкетні дані в'язня, зміряв мене своїм хижим поглядом, і вказав пальцем на колону по лівій стороні. Подумав я, що все, тут починається мій кінець. Що ж, така воля Божа, а моя доля. Але світ не без добрих людей. А, може, то Боже випробування, що тобі, бідола­хо ще рано іти з цього світу, ти ще будеш потрібний. На цей раз десь нагодився начальник нашого табірного пункту майор Голубєв, котрий знав мене і мою бригаду ще з часу, коли ми працювали в табірбуді, будували упра­вління «Степлагу». Побачив мене в колоні на етап, спи­тав, чому я там. Я промовчав, тоді він підійшов до чекі­ста, щось з ним поговорив, потім підійшов до мене, взяв мене за рукав і відвів у колону по правій стороні. Отак Господь Бог випробував мене.

Зібравши потрібну кількість людей у колоні, нас від­вели в табір. Ідучи через прохідну, побачили, що отвори в мурі зароблені, бараки перемонтовані, побілені, а на вікнах вже не було ґрат, подвір'я табору змите від кро­ві пожежними машинами та зливним дощем. Вигляда­ло так, немовби тут не було побоїща, не убивали людей. Я вже не заходив у свій барак, а коц, який видали мені в степу, віддав побратимам із бригади, сам пішов у медсанчастину. Доктор Бабай вислухав мої скарги, вивернув повіку ока, подивився на язик і розпорядився негайно іти в лазарет. «У тебя желтуха, зайдьош сам»? Батькам не хотів про свою хворобу писати, вони і так згорьовані, в постійній тривозі за моє життя. Лікуватися не було чим, а лежав я з такими інфекційниками, як я, в окре­мій палаті, куди, крім обслуги, нікого не пропускали. Харчування було таке саме, як всім, лишень до баланди не сипали солі. Побратими із бригади не давали пропас­ти, часами зберуть цукор, що отримували, та передадуть через вікно в палату. А ще з жіночого табору подруга-симпатія, моя Ольга Борачок, передавала мені свій цу­кор. Одного разу, через вільнонайманих, зуміла придбати одну коробку уколів глюкози. Це і все було моє лікування. Пробув я в лікарні рівно стільки, скільки продовжувалося повстання — 40 днів.

Що ж сталося з організаторами повстання? Безперечно, їх заарештували і столипінським вагоном відправи­ли в Карагандинську тюрму. Там вирішувалася їхня доля.

Із статті Станіслава Кузьміна, надрукованій в журналі Молода Гвардія", № 5-6 за 1993 р. бачимо, що Слученков, Келлер, Рябов, Кнопкус, Іващенко і Скірук за ст. 59-3 Ук РСФСР  (бандитизм) були засуджені до вищої міри покарання — розстрілу. Вирок був виконаний 18 вересня 1956 р (Архів МВД Республіки Казахстан, Ф.7, д. № СО-25). Здавалось би, що все ясно, але ось у газеті Україна молода" за 26 червня 2004 р. у статті Минуле і думи" журналіст Ніна Романюк передає сло­ва дружини Віталія Скірука, що справді, усі організато­ри цього повстання були засуджені до страти, але В.Скірука врятувала від розстрілу хрущовська відлига та безконечні прохання про помилування, які писав в усі інстанції його батько, інвалід Другої світової війни. Розстріл сина замінили тюремним ув'язненням. На Україну В.Скірук повернувся в 1966 р. Доля Кузнєцова, за словами В.Скірука, залишається загадкою. На судівін поводив себе не найкращим чином, і невдовзі його вивезли із тюрми.

В одному із перших друкованих матеріалів про Кенгірське повстання, в книзі О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ» (том третій, частина п’ята, глава 12 «Сорок днів Кенгіру») написано так: «Суд над вєрховодамі  бил осенью 1955 года, разумєєтся, закритим і даже о ньом-то ми толком нічево нє знаєм… Говорят, что Кузнєцов дєржался увєрєнно, докази вал, что он бєзупрєчно себя вьол і нєльзя било прідумать лучше. Пріговори нам неізвестни. Вєроятно, Слученкова, Келлєра і Кнопкуса расстрелялі. То єсть растрелялі би обязатєльно, но может бить 1955 год смягчіл?".

Кенгірське повстання, яке принесло таку кількість люд­ських жертв, стало найяскравішим виразником кризи усієї системи ГУЛАГу. Воно потрясло всю систему спецтаборів і змусило державні органи відмовитися від тира­нії в таборах, перейти до поступок і змінити саму систему.

Додано 15.05.2014