15 жовтня виповнилося б 91 рік Ользі Горинь, громадській діячці, дисидентці, майстрині художньої вишивки, політув'язненій радянських тюрем й таборів, дружині шістдесятника та правозахисника Михайла Гориня.

На жаль, її не стало менше  року тому.

Ще в перші роки існування Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Ольга Горинь передала до його фондів ряд артефактів та фото з сімейної колекції.

Серед них є уривки її власних спогадів про перебування в ув’язненні та таборах. Назвала вона їх «Інта-Абезь у моєму житті політв’язня». Це чотири аркуші формату А4 друкованого дрібним шрифтом тексту з авторськими правками олівцем. Без зазначення місця і дати створення. В них авторка ділиться своїми переживаннями та пригодами давноминулих літ.

Нижче подано декілька фрагментів із тексту:

«Прощалася я з рідним Львовом по-літньому теплого, сонячного 16 вересня 1952 року. Етап. Київ. Золота осінь і в Києві. Погідне, блакитне небо, лагідне сонце в блакиті. Щемно так серце б’ється: прощай рідна Україно на 25 років! І ти, золотоглавий Києве, прощай! Київ бачила вперше через заґратоване віконце воронка».

«В Інті я пройшла весь табірний всеобуч і стала справжнім політв’язнем. Була «роботягою» – ходила на загальні роботи. Праця важка, норми високі, ми виснажені. Було важко дивитися, як у різкі морозні дні жінки корчували дерева, довбали промерзлу землю джаганами, сокирами, кувалдами, ломали – аж іскри летіли – будували дорогу через лісотундру».

«Після всіх покарань: карцери, бури, позбавлення листування, посилок мене відправляють в Абезь.це було покарання і в моральному плані найважче. Табір інвалідний за полярним колом. Уже не видно навіть тих низеньких північних берізок, ялинок. Мертвий спокій. Мертва земля. Мертвий світ – думалося мені поки очікувала під вахтою. Розглядалася. Гнітюча тиша. Білий сніг… і десь там глибоко в підсвідомості: нас же привезли сюди вбивати… помирати... »

«Інвалідний табір, куди мене привезли справляв гнітюче враження не тільки на мене, але на кожного, хто бачив тих стареньких бабусь – селянок, інтелігенток невиліковно хворих, інвалідів, дистрофічно виснажених, яких щоранку по декілька «списували» – вивозили мертвих десь там на кладовища, щоб накрити промерзлою землею в заготовлені неглибокі ями-траншеї. Хай Їм та важка чужа земля буде пухом!»

«Хоч треба, заради справедливості, сказати, що ще багато митарств нам довелося зазнати після звільнення. Але то вже не має відношення до Абезі, що сьогодні десь там ледь животіє без вливання живої крові політв’язнів».

Ольга Горинь (дівоче прізвище Мацелюх) народилася 15 жовтня 1930 року в селі Цетуля тепер Яворівського району Львівської області.

Під час навчання на філологічному факультеті Львівського університету була арештована разом з групою однодумців-студентів, як учасниця ОУН за розповсюдження самвидавних листівок, статтей та інших матеріалів з викриттями злочинів сталінського режиму. У червні 1952 року засуджена до 25 років таборів. Термін відбувала в Інті (Комі АРСР) та Абезі (Казахстан).

Після звільнення в 1956 році закінчила університет (1961 р.), працювала в науковій бібліотеці Львівського університету (1962 р.), художнім керівником Будинку вчителя (1962–1966 рр.), вчителькою (до 1972 р.) Пов’язала свою долю з дисидентом Михайлом Горинем. Разом народили й виховали доньку Оксану та сина Тараса.

Після першого арешту чоловіка в 1965 році на долю Ольги Горинь випали важкі випробування дружини політичного інакодумця в СРСР: допити, стеження, звільнення з роботи, неможливість працювати за фахом, контроль КГБ, довгі роки чекань на чоловіка з ув’язнення.

Попри переслідування її родини, сама Ольга Горинь активно долучалася до правозахисної та культурницької діяльності українських дисидентів. У 1980-х роках боролася проти порушення громадянських прав та відстоювала легалізацію УГКЦ. Була однією з ініціаторок відновлення Союзу Українок, голова Української християнської партії жінок (з 1991 р.)

ЇЇ мистецьким доробком є вишивки, батики, вироби з бісеру, народний одяг (свитки, кептарі, сукні, безрукавки та ін.) Вперше роботи Ольги Горинь були представлені на художній виставці в 1966 р. В 1981 отримала звання майстрині декоративно-ужиткового мистецтва. Персональна її виставка відбулася в Києві в 2004 році.

Ольга Горинь відійшла у Вічність 11 лютого 2021 року.

Усім, хто мав честь знати цю тендітну та привітну жінку, вона назавжди запам’яталася своєю доброзичливістю, енергійністю, оптимістичністю, веселою вдачею та завжди юною душею.

Ірина Єзерська-Вдовенко