Виставка «Епізоди: Олександр Солженіцин, Євгенія Гінзбург» у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» вразила відвідувачів креативністю дизайнерського вирішення експозиції та інтелігентною толерантністю спілкування про літературу із смаком свободи.
Виставку світлин авторів, чиї твори пролили світло світові на тему ГУЛагу, розмістили поміж загратованими шибами чотирьох великих вікон колишнього тюремного коридору. Так із вдалої подачі дизайнера Ольги Сало гостьова експозиція у пристосованому під музейну функцію в’язничному просторі здобула додаткове смислове навантаження, розкривши тему образно не вербальними, а суто демонстраційними засобами, спрямованими на різнорівневе візуальне сприйняття. І цю приховану метафору відвідувачі відчитували безпомилково.
Цікаво, що відкриття саме цієї виставки дало можливість інтегруватися у суспільний діалог про позбування рудиментів тоталітарного минулого і тій особливій категорії глядачів, які іще не належали до постійних відвідувачів цього музею: членів єврейської та російської громад міста. Тон довірливості загальній розмові задав виступ прийомної доньки Євгенії Гінзбург – заслуженої артистки Білорусі Антоніни Аксьонової, яка прочитала фрагмент із роману «Крутий маршрут», що в ньому Євгенія Гінзбург із великою повагою описала таборові випробування ув’язнених жінок із Західної України. До речі, виставку світлин доповнила підбірка журнальних публікацій із першим радянським видруком частин роману «Крутий маршрут: хроніка часів культу особи».
Гостя, яка спеціально прилетіла з Німеччини на відкриття виставки у Львові, коментуючи світлини із родинного архіву, розповідала про складну долю сім’ї репресованих інтелігентів, про далекий Магадан і поневіряння там засланців, про сценічні та екранні проекти, створені на основі мемуарів Євгенії Гінзбург, про літературну діяльність свого названого брата та дівочі спогади щодо львівського періоду життя.
Після виступу старшого наукового співробітника Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, кандидата історичних наук Ігоря Чорновола, який друкував матеріали про Євгенію Гінзбург у львівській пресі в рамках проекту «100 відомих львів’ян», стало зрозумілим, що лакунам у картотеках найретельніший істориків, котрі досліджують дисидентів може протистояти жива пам’ять про спілкування представників різних середовищ, особливо, коли це стосується часів та ідеалів їхньої молодості.
Отож, слухаючи виступ акторки Антоніни Гінзбург, було що згадати і лауреату Шевченківської премії художнику Євгені Безніску з дружиною, і найавторитетнішому львівському архітектору-реставратору Костеві Присяжному, і астрофізику Марії Гірняк, і поетесі Юлії Курташ-Карп, і президенту Міжнародного центру «Голокост» Михайлові Шерману, і перекладачці Лесі Антонович, і колишньому директору Національного музею у Львові, а тепер засновнику резонансного львівського сайту «Ми — манкурти» Олександрові Хохуліну, і звісно, ж одному із авторів репрезентованих світлин – львівському фотографу Олегові Введенському. Розмова точилася про літературу, музику, театр як території безумовної свободи та їхні відповіді на запит людини у пошуках духовної волі.
Епілог до роману «Крутий маршрут» Євгенії Гінзбург
(переклад Вікторії Садової)
По суті, ця книжка жила зі мною більше тридцяти років. Спочатку як задум, потім як постійне писання варіантів, перекреслювання цілих великих шматків тексту, пошуки більш точних слів, більш зрілих роздумів.
Особливо це стосується тієї частини книги, яка не потрапила до опублікованого на Заході у 1967 році томику. Адже життя триває, маршрут мій хоч і втратив за останні два десятиліття свою виняткову крутизну, але все ж залишається досить гористим. Та й вік підійшов граничний. Той самий, коли розуміння вичерпаності всього особистого, нещадна ясність щодо відсутності для тебе завтрашнього дня дарує тобі неоціненні переваги: об'єктивність оцінок, а головне — поступове розкріпачення від того великого Страху, який супроводжував моє поколінню протягом усього його свідомого життя.
І ось коли в світлі цих присмеркових днів перечитуєш неопубліковану частину книжки, що все ще лежить у твоєму столі, виникає непереборна потреба знову щось переробляти. (Не в сенсі фактів, зрозуміло, а в сенсі їх підбору, освітлення, а головне — суджень про них.) З одного боку, це тішить як ознака того, що душа ще не закостеніла, ще здатна до подальшого розвитку, до розуміння нових явищ життя. Але з іншого боку, це безнастанне переробляння (сумна доля усіх рукописів, залежаних у шухлядах!) якоюсь мірою і псують роботу, може навіть і змінюють на гірше її інтонацію.
Тому я і вирішила більше нічого не переробляти. Навіть що стилістичних виправлень. Нехай залишиться все так, як мовилося, тому що навіть недоліки стилю відображають той особливий стан душі, за якого все це писалося.
Мене часто запитують читачі: як ви могли втримати в пам'яті таку масу імен, фактів, назв місцевостей, віршів?
Дуже просто: тому що саме це — запам'ятати, щоб потім написати! — було основною метою мого життя упродовж усіх вісімнадцяти років. Збір матеріалу для цієї книжки розпочався від того моменту, коли я уперше переступила поріг підвалу Казанської внутрішньої в'язниці НКВД. У мене не було за всі роки можливості записати що-небудь, зробити які-небудь нотатки для майбутньої книжки. Усе, що написано, написано тільки з пам'яті. У роботі над книжкою єдиними орієнтирами в лабіринтах минулого були мої вірші, складені теж без паперу й олівця, але завдяки натренованості моєю пам'яті саме поезією вони чітко відбилися в мозку. Я цілковито здаю собі справу щодо саморобного, „кустарного” характеру моїх тюремних і табірних віршів. Але вони до певної міри замінили мені відсутні блокноти. І в цьому їхнє виправдання.
Послідовно писати розділ за розділом я почала ще 1959 року, на Закарпатті, де ми мешкали на дачі. Я сиділа під великим горіховим деревом на пеньку і писала олівцем, тримаючи шкільний зошит на колінах. Перші розділи я ще встигла прочитати Антону. Він був уже невиліковно хворий. І я вперше сполотніла, усвідомивши близькість його смерті, коли він заплакав, прослухавши розділ «Бутирські ночі».
Після його смерті — 27 грудня 1959 року — я писала уривчасто. То не бралася до роботи довгими місяцями, то несамовито працювала мало не цілими ночами. (Удень я в цей час писала заради хліба насущного розмаїті статті і нариси для періодичної преси, переважно педагогічної.)
До 1962 року я стала автором чималого рукопису приблизно з 400 сторінок машинопису. То було зовсім не те, що зараз знають багато читачів першої частини «Крутого маршруту». Бо перший варіант, написаний у тому стані просвітленої гіркоти, який виникає після втрати близьких, був сповнений найпотаємнішими почуттями, що їх довіряють тільки паперу. Епіграфом до того варіанту були Блоківські рядки: «Двадцятий вік. Ще безпритульніш, іще страшніш життя імла ... »Тоді ще не брав участі у моїй роботі внутрішній редактор, оскільки думки про публікацію начебто й не виникало. Просто писала, бо не могла не писати.
Але тут наспів Двадцять другий з'їзд партії, що оживив у мені найнездійсненніші надії. Обдерта течка, яка була досі таємним моїм співрозмовником, моїм конфідентом, раптом прибрала в моїх власних очах нового значення. Мені здалося, що ось він, настав нарешті той жаданий, довго очікуваний час, коли я можу висловитися уголос, коли мої правдиві свідчення підтримають тих, хто щиро хоче, щоб наш національний сором і жах не повторилися.
Я ще і ще раз перечитала свій перший варіант, ущерть переповнений віршами та емоціями, і зрозуміла, що це ще не книжка, а тільки начерки до неї. І я взялася за роботу ізнову, нещадно викидаючи цілі сторінки, які ще вчора були для мене дорожчими над усе. Я перекреслила Блоків епіграф, який зобов'язував до непідйомного для мене загальнофілософського розкриття теми, і взяла новий, з вірша Євтушенка, який зміщував центр ваги в царину конкретної боротьби із спадком Сталіна.
А коли настав кінець моїм багаторічним квартирним поневірянням і я отримала кооперативну однокімнатну квартиру, я спалила стару течку, яку стільки років ховала і переховувала в комунальних умовах. Іноді мені стає шкода, що я знищила її, шкода тієї розкутості й абсолютної сповідальності, які могли б привабити читацькі серця. Але водночас я знаю, що в тому першому варіанті було чимало зайвого, недостатньо продуманого, недолугого композиційно.
Тепер я працювала регулярно, не лінуючись чимало годин просиджувати за машинкою після втомливого редакційного дня. Тепер мені світила цілком певна мета — запропонувати цей рукопис товстим журналам. Можливо, «Юності», де я вже друкувала свої нариси? Або — чим біс не жартує? — Навіть «Новому світу», де вже з'явився до того часу «Іван Денисович»?
На жаль, разом з надіями на публікацію народився в моїй душі і внутрішній редактор, який дзижчав мені на кожному абзаці своє звичайне — «цього цензура не пропустить». І я стала шукати більш обтічні формулювання, нерідко псувала вдалі місця, втішаючи себе тим, що, мовляв, подумаєш, одна фраза — не така вже й велика жертва за право бути надрукованою, дійти нарешті до людей.
Все це дуже позначилося на першій і початку другої частини «Крутого маршруту».
Як тільки рукопис потрапив до редакцій двох найпопулярніших товстих журналів, почалося його п'ятирічне плавання бурхливими хвилями самвидаву. Рукопис, з якого знімали десятки, а може, й сотні копій, з фантастичною швидкістю розмножувався і долав межі Москви. Коли я стала отримувати читацькі відгуки з Ленінграда і Красноярська, з Саратова і Одеси, то зрозуміла, що абсолютно втратила контроль за дивовижним життям моєї ненадрукованої книжки.
Годі й казати, як втішно було знаходити в листах незнайомих людей відгук на те найпотаємніше, що роками виношувалося мовчки. Ці листи, особливо написані молодими, розвіювали мій давній страх перед гіпнотичною силою зведених на нас фантастичних звинувачень. Тепер я бачила, що молодь знімає шапку перед пам'яттю моїх загиблих у катівнях товаришів і дякує мені за ті шматочки правди, які дійшли до неї через мою книжку.
А незабаром пішли листи від письменників. І не тільки листи, а й авторські примірники книжок із зворушливими автографами. Я отримала листи та книжки від Еренбурга, Паустовського, Каверіна, Чуковського, Солженіцина, Євтушенка, Вознесенського, Вігдорової, Панової, Бруштейн і багатьох, багатьох інших. Передавали мені й гарні усні відгуки вчених, наприклад академіка Тамма. Прийшов зі мною знайомитися молодий історик Рой Медведєв, чий батько загинув у нас на Колимі. Інша група істориків подарувала мені свою збірку з написом: «Тій, яка випередила істориків у розумінні історичних подій».
Мені було абсолютно ясно, що всім цим я зобов'язана аж ніяк не якимсь особливим літературним перевагам книжки, а лишень її правдивості. Зголоднілі за простим нелукавим словом, люди були вдячні кожному, хто доклав праці розповісти «де профундіс» про те, як все це було НАСПРАВДІ.
Хочу ще раз запевнити своїх читачів, що я писала тільки правду. У тексті цієї книжки, звісно, можливі неточності, помилки, викликані зсувами пам'яті в часі. Але брехні, кон'юнктурних хитрувань, свідомих замовчувань тут немає. У моєму сьогоднішньому віці, коли дивишся на життя вже ніби звіддалік, нема сенсу хитрувати. Отже, я написала правду. Не ВСЮ правду (УСЯ, напевно, була і мені невідома), але ТІЛЬКИ ПРАВДУ.
Отож, щоб написати ВСЮ правду, мені забракло і поінформованості, і вміння, і глибини розуміння. Вистачило мене лише на те, аби не підпорядковувати свій виклад софізмам, що жонглюють поняттями «доцільність», щоб не підпорядковувати свої роздуми спекулятивним концепціям «даного моменту». Я виходила з тієї найпростішої думки, що правда не потребує виправдання доцільністю. Вона просто ПРАВДА. І нехай доцільність спирається на неї, а не навпаки.
Чим далі я писала, тим більше міцніла на цій думці. Мабуть, з огляду на це виявився позитивним той факт, що я втратила будь-яке сподівання на публікацію книжки у себе на Батьківщині. І якщо в першій частині, у вступі до неї, ще видно руку внутрішнього редактора, то в подальшому тексті вже ніякі сторонні міркування не обтяжували мене.
Тим часом, поки я працювала над завершенням книжки, перша частина поширювалася самвидавом у все зростаючій геометричній прогресії. Один ленінградський професор — фахівець з історії російського безцензурного друку — сказав мені, що, на його думку і його досвідчене око, моя книжка побила рекорд накладів самвидаву не лише нашого часу, а й дев'ятнадцятого століття.
Були, проте, й люди, яким моя книжка не сподобалася. На мій превеликий жаль, одним з них виявився Твардовський. У той час як у відділі прози «Нового світу» до моєї роботи поставилися зі співчуттям і розумінням, головний редактор чомусь підійшов до неї з відвертим упередженням. Мені переповіли, що він казав: «Вона зауважила, що не все гаразд, тільки тоді, коли стали садити комуністів. А коли винищували російське селянство, вона вважала це цілком нормальним».
Важке і несправедливе звинувачення. Звісно, моє розуміння подій до тридцять сьомого року було вкрай обмеженим, про що я і пишу з усією щирістю. Але почувши такий відгук Твардовського про мій твір, я подумала, що навряд чи він прочитав його, а не просто побіжно перегорнув. Інакше він не міг би не помітити, що питання про особисту відповідальність кожного з нас — головний мій біль, головне страждання. Про це я пишу докладно в розділі, названому «Меа Кульпа» (Моя провина). Але Твардовський не помітив навіть цього заголовка.
У редакції «Юності», де мене багато обнадіювали, рукопис теж залежався. А час поміж тим працював проти мене. Усе зрозумілішим ставало, що на цю тему накладено табу. І нарешті одного чудового дня редактор Польовий у розмові зі мною вигукнув: «Невже ви серйозно сподівалися, що ми це надрукуємо?» Після чого «Юність» переслала мій рукопис на зберігання до Інституту Маркса-Енгельса-Леніна, де, як писалося в супровідному папірці, «він може прислужитися як матеріал з історії партії».
Таким чином, до кінця 1966 року всі сподівання на якесь, окрім самвидавівського, життя книжки були поховані. І те, що відбулося далі, стало для мене не просто несподіванкою — фантастикою!
Непередбачувано переплітаються різні шляхи в нашому дивовижному столітті. Раптом я побачила свою книжку (принаймні, першу її частину і шматок другої) надрукованою в Італії. Мене — довголітню мешканку крижаних каторжних нір з місцевостей, у назвах яких переважав звук И (МИлга, ХаттИнах і т.д.) — надрукували в солодкозвучному Мілані. А потім і в Парижі, і в Лондоні, і в Мюнхені, і в Нью-Йорку, і в Стокгольмі, і в багатьох інших місцях.
Мені довелося побачити деякі з цих видань, потримати їх в руках. Частину цих книжок привіз із закордонної поїздки покійний Еренбург.
Це зовсім нова тема, породжена нашим дивним часом і його феноменами. Тема про душевний стан автора подібних видань. Суперечливі почуття роздирають його. З одного боку, він не може стримати природного почуття радості при вигляді свого рукопису, що перетворився на книгу. Та з іншого... Без моїх виправлень, без жодної моєї участі у виданні... Без можливості виправити друкарський гандж (російське видання рясніє помилками в орфографії і пунктуації)... Неначе твою дитину врятували від загибелі якісь чужинці, але при цьому її цілковито відірвали від тебе. А тим часом і земляки дають нещасної матері відчути: вона винна не тільки в тому, що породила небажане для влад дитинча, а й у тому, що не змогла утримати його вдома.
Так чи інак, книжка вступила в нову фазу свого буття: із догутенбергівскої, самвидавівської, рідної вітчизняної контрабанди вона перетворилася на ошатне дітище різномовних видавництв, перекочувала в світ розкішного глянсового паперу, золотих обрізів, яскравих суперобкладинок. Цілковите відчуження твору від його автора! Книжка стала чимось на зразок дорослої доньки, яка безоглядно кинулася «по закордонах», геть забувши про полишену на батьківщині стареньку матір.
А що ж буде з рештою, з неопублікованою частиною книжки? Невже їй судилося залишитися не книжкою, а зошитом? І на що тоді сподіватися? На те, що «рукописи не горять»?
Та нехай там як, а я вважала своїм обов'язком дописати все до кінця. Насамперед не для того, щоб викласти фактичну історію подальших років у таборі й засланні, а для того, щоб читачеві розкрилася внутрішня душевна еволюція героїні, шлях повернення наївної комуністичної ідеалістки до людини, котра чимало скуштувала від дерева пізнання добра і зла, людини, до якої через усе нові втрати і муки приходили й нові осяяння (нехай хвилинні!) у пошуках правди. І цей внутрішній «крутий маршрут» мені важливіше донести до читача, ніж простий літопис страждань.
І все ж...Усе ж я хочу сподіватися на те, що коли не я і не мій син, то, може, хоча б мій онук побачить цю книжку повністю виданою в нашій Батьківщині...
