Сороковини по смерті відомої громадської та культурної діячки Ірини Калинець у Львові вшанували панахидою у церкві , молитвою на Личківському цвинтарі, де вона похована, та презентацією першого тому зібрання її творів у восьми томах.

У церкві Стрітення на вул. Винниченка, парафіянкою якої була Ірина Калинець, зібралася не тільки родина покійної, а й численні близькі, друзі, приятелі та ті, хто знали цю невтомну діячку, поважали її внесок у становлення демократії та розвиток української справи. Національний музей-меморіал „Тюрма на Лонцького”, чиєму створенню й становленню усіляко сприяла та наглядову раду якого очолювала покійна, представляв директор Руслан Забілий.

Присутні під час Служби Божої не тільки спільно помолилися за упокій душі Ірини Калинець, а й почули від її духівника, котрий вділив їй таїнство миропомазання, як до останніх днів не припиняла письменниця наукової роботи над вивченням тексту старозавітного Святого письма, як відкривалися їй у філософському осмисленні пророчі істини, як настійливо вимагала вона продовжити цю справу. Духівник Ірини Калинець назвав велику подвижницю „непроголошеною українською святою нашого часу”, і така теза знайшла глибоке схвалення серед присутніх на прощанні.

Над усипаною квітами та обставленою вінками і лампадами могилі Ірини Калинець, чия домовина покоїться на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові, присутні молилися вже без священиків, але , як і в церкві Стрітення, під спів учасників капели „Трембіта” під диригуванням Миколи Кулика. Хористи відспівали духовні молитви, а потім завели із разом із присутніми журливу пісню на слова Богдана Лепкого „Чуєш брате мій”, і мало хто зміг втримати сльозу при словах „Мерехтить в очах безконечний шлях”, прощаючись із душею української патріотки, що за повір’ям на сороковий день по смерті покидала землю і відлітала до ирію.

Пом’янути Ірину Калинець львів’яни зійшлися до осідку Марійського товариства, яким керує посестра письменниці з років політичного ув’язнення художниця Стефанія Шабатура. Серед тісного кола українських дисидентів-„шістдесятників” чоловік покійної Ігор Калинець репрезентував перший том із запланованого 8-томного видання творчої спадщини та епістолярію Ірини Калинець.

До першого тому під назвою „Шлюб із полином” увійшли поезії, написані до і під час ув’язнення у таборах суворого режиму Мордовії, куди радянська влада посадила поетку за націоналістичний і антирадянський зміст її віршів. Нагадаємо: перше оригінальне видання 1995 р. „Шлюбу із полином” містило передмову Михайла Осадчого та вибране із збірок „Лісовий Никифор” (1965). „Оранта” (1969—1970), „Дорога вигнання” (1968—1971), „Крізь камінь” (1972—1975, „Остання з плакальниць” (1974—1979), „Тирсою в полі” ( 1973—1979)

Окрасою видання є фотографічні портрети молодої Ірини Стасів-Калинець, автографи двох її тестів написаних на аркушах зошита у клітинку, а також репродукції обкладинок самвидавних, діаспорних та вітчизняних видань її поетичних збірок. Епіграфом до першого тому упорядник видання Ігор Калинець поставив фрагмент із елегійного некрологу „Lux aeterna Львівської пасіонарії”, опублікованого IA ZIK 1 серпня ц.р., а додатком зробив як окремі твори Ірини Калинець, датовані кінцем 1980-их – початком 1990-их років, так і витяг із обвинувального висновку в судовій справі Ірини Калинець 10 липня 1972 р., фрагмент книжки „Попід Золоті Ворота” Петра Шкраб’юка і статтю Тараса Салиги „…Свічник загас… і заясніє знову…”