У 2019 році відійшло у Вічність чимало видатних українців. Серед них історик, учасник дисидентського руху,  політкаторжанин Валентин Мороз. Його серце перестало битися 16 квітня цього року.  

Його життя в часи Незалежності проходило у Львові. Тут він був професором, завідувачем кафедрами в Українському поліграфічному інституті (тепер – Українська академія друкарства) та Львівського інституту фізкультури, а ще викладав політологію в Львівській філії Української академії державного управління при Президентові України та написав безліч своїх праць.

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» збереглися його листи до його куми та соратниці з руху шістдесятників Ірини Калинець.

Перший з них – рукописний – датований 29.VI.1978 р. – з часу його перебування в таборі особливого режиму у Мордовії, другий – машинописний – без дати, але очевидно, написаний уже після 1979 р.  й видворення Валентина Мороза закордон. Ще один фрагмент листа Мороза до Ірини Калинець є у листі його дружини Раїси від 10.ІІ.1978 р. Очевидно, маючи табірні обмеження у листуванні – не більше двох на місяць, Валентин Мороз таким чином намагався відповісти якомога більшій кількості осіб.

Темами спілкування між політув’язненими Валентином Морозом та Іриною Калинець були теми інтелектуального штибу. У неволі вони не втрачали часу даремно, а розвивалися, вчилися, вивчали нові мови, розширювали свої знання з історії, етнології,  фольклористики, літератури, цікавилися поезією.

Нижче подано тексти листів:

 10.ІІ.1978

Добрий день, Ірино!

Не чути, не видко тебе із твого далекого Алтайського краю! Що то ти там поробляєш у свому казковому поселенні Ундін?

Отримала я твою картку, відповіла тобі на неї, а саму картку переслала Валентинові. Я давно так роблю. Одна й та сама звістка звеселяє двічі.

Чи отримала ти мою відповідь? (Квитанцію я маю)

Учора я балакала з п. Галею, передавала вітання від бабусі Зені й питала за твого листа на картках – дякувала, отже одержала, не журись.

Маєш від Валентина відповідь на свого листа. Ось вона:

«Вітаю, кумо! От і вертаються старі добрі часи, стара ситуація, до якої я звик: я сиджу в криміналі, а ви пишете мені з Волі листи. Отримав твого листа, Іро, з 16 травня і дуже зрадів. Той самий почерк, що й шість років тому, лиш адреса дивна й далека… От Стефи був лист недавно, на Великдень. Чим займаюся? Англійською мовою. Ну й інше потрохи доробляю. А в основному – чеканням. Рік чекання… Дійсно, історія не королева в моїх захопленнях. Тобто від історії нікуди не втечеш, бо те, що вчора – то уже історія; все, що маємо, чим багаті – все то історія. Проте цікавить мене історія, побачена очима поета (може краще — містика), а не очима історика.

Факт – нецікаво; те, що за фактом – от що цікаво. Прочитай (а може читала?) «Соловейко-Сольвейг» Драча у  №4 «Вітчизни». І хотілося б твоє враження знати. Не пишеш про побут: як влаштувалося і подібне. Доки зайде лист, Ігор уже, мабуть, буде на Волі. Дуже, дуже велике йому вітання. І Дзвінку вітай. Чи хто уже був у тебе? Буду кінчати. Чекаю на листи. Ех, «коли ми зійдемося знову?», як казав Тарас. Цілую кумі руку і зичу всього найкращого. До зустрічі! Будьмо!»

Ось так.

Тут коло нас нічого нового. Суєта суєт і фарисейство навкруги. Одна утіха – втекти від навколишньої дійсності у добру книжку. Так і робимо з Валиком. Одне кепсько – не годна я його витягти з нашої провінції до Львова[1]. Там хоч трохи людей є.

Чи доводилося тобі читати «Пшекруй» за 7-ме травня цього року[2]? Там є велика стаття про прибульців з інших цивілізацій на так званих «літаючих тарілках». Пару років тому довелося мені прочитати дещо англійською мовою в Москві, а тепер уже й польською з’явилося. Чи має це означати, що незабаром і російською щось з’явиться в офіційних виданнях?

Подобався мені також і то дуже – Распутін – прочитала із величезним задоволенням кілька повістей, як на мене, талановитий і не по часам правдивий автор[3].

Ну і маю чудесну книжку німецькою мовою про Томаса Манна. Тридцяті роки – стільки аналогій! Була в Надійки на 9-те травня. А три тижні тому вона вродила Івасика і то сама у себе прийняла пологи. Знай наших! Козацькому роду нема переводу!

Отож не журись там, кинь лихом об землю і скоріше полишай Азію на азіатів. Нехай не приваблюють вони нас екзотичними назвами, у нас і своїх доволі! Чула?

Іванє Золоте, Іванє Пусте – це села на Тернопільщині, на Гуцульщині є село Лукавенькі. А в Земляка читала Веселі Боковеньки? І таку веселу екзотику можна продовжувати без кінця. Ти це ліпше за мене знаєш. Я всього навсього іноземний філолог, а ти ж український.

Ну бувай здорова і головне весела, бо, як кажуть, сміх – то здоров’я, бо я і так намолола бо’зна чого.

  1. P.S. От ти молодець, що наплювала на той ср…Славків указ щодо смугастих, себто щодо бойкотування їх. При чому тут В.? Що він натерпівся чи не найбільше за всіх і втратив нервів скільки. Якби не той чорноротий безтелесий, сповнений нічим, окрім жовчі, дідько,чи було усе те, що сталося? Много шуму из ничего – та й годі.

Обіймаю тебе. Цілую.

Рая М.

29.VI.1978 р.

Іро – кумо, добридень!

Є твій лист од 6-го червня. Велике спасибі, що не забуваєш за щоденними клопотами. Ким працюєш і як влаштувалася з побутом? Все пиши. А як Ігор приїде, одразу хай дасться чути. Велике йому вітання.

Бачу, тебе всерйоз зацікавила наша праісторія. Де є стаття Симоновича про християнство і черняхівців? Охоче прочитаю. То явище відоме: повторний наступ язичництва. Так було в Британії після вторгнення саксів, в Ефіопії після загибелі царства Аксум. А після черняхівської культури у нас велика чорнота: нашестя аварів.

Вплив Середзем’я одразу зникає, навіть римських монет не знаходять; починають приходити люди з півночі. То ж відновлення старої віри – не дивина. Але конкретно про християнство у черняхівців я не знаю нічого.

А відносно кози я не згоден. Про екологію наші предки думали мало, бо після кожної війни чи пошесті людина людину шукала, й була екологічна проблема навпаки: поле заростало лісом, не встигали орати. Взагалі у давньому, органічному суспільстві ніколи не шукай раціоналістичних мотивів. Усі вони – в містиці. От з цього й почнім. Цап – то містичне начало. Пан у греків – з козячими ногами і сатири також. Чугайстер – то ж двійник Пана. А дуза – найорганічніший інструмент! То ж душа природи. Вона обов’язково з козячої шкіри. «Ой на горі на високій два війграни грають». Овечу отару водив цап. А «коза» при обжинках? (Жмут збіжжя, що лишали не зжатим). І вертеп – теж пережиток з тих часів. Але потім, у християнський час, все зі старої віри віднесли до негацій, і воно розглядається як антипод доброї сили.

Зрештою, в органічній релігії нема чіткого поділу божеств на біле і чорне: божество дає надію, але й має таке, що породжує острах. Звідси й антипатія до кози, хоч взагалі вона є природотворчим началом. Як щось нове буде з цієї царини – пиши. У лінгвістиці я зовсім мало знаю.

Вітай Дзвінку, як приїде. Чекаю на листи. Цілую кумі руку. До зустрічі!

Будьмо!

В. М.

Без дати

Як ся має кума? Тут осінь, але дні ще теплі. Взагалі сьогорічне літо переповнене сонцем, а для нас це не байдуже. Навіть потемніти трохи вдалося. Але найбільше сонця у мене було 21 серпня. За цілий рік . Велике спасибі за вірші. То – твої. Пізнав би без підпису, що твої. Як багато поетів (добрих), і як мало з них мають свої вірші. Мабуть, у поета є три етапи: а) початкові банальності, б) добрі вірші, в) свої вірші. Не, таких несамовитих, як Бараташвілі чи Безруч, не беремо до уваги. Тут свої закони. Бо які можуть бути етапи, коли віршів усього півсотні за ціле життя. Аж ніяково, що накинув тобі стільки роботи з тим Грековим. Так ніяково, що й дякувати встидаюся. Знав би, що так ревно візьмешся за те прохання, то й не просив би. Хозари дійсно користувалися єврейським письмом, але справа тут не так в івриті, як у тім, що хозарська держава взагалі була унікумом. Єдине в історії неєврейське суспільство, що прийняло іудаїзм. І не в тім навіть річ – хотіло, чи не хотіло воно прийняти. Євреї ніколи не хотіли давати, розглядаючи свої духовні надбання як виключно національну святиню. Ніколи не прагнули ширити ні свою мову, ні свою релігію серед «гоїв». Мабуть, через те й збереглися. Христа спочатку зрозуміли, як нового царя іудейського (підкреслення автора листа – І.Є.), що прийшов порятувати націю. Тим людям на дорозі в Еммаус було саме так сказано: прийшов цар іудейський. А потім, як християнство почало виявляти потяг стати світовою релігією – євреї «відпустили» його в світ, а самі лишилися з старою вірою, твердою, як камінь з Синайської гори. Як тільки починало пахнути інтернаціоналізмом – відразу викидали. Зрештою, і в нас було таке. Пригадуєш: Іван Сірко визволив бранців у Криму і вертався додому. А за Перекопом деякі з більш прогресивних сказали: не хочем на Україну. Ми звикли у Криму. Хіба ж татари не люди? Де добре, там і рідна земля. Іван Сірко Спінози не читав, дискутувати не вмів – тому й не сперечався. Просто відпустив ті шість сотень, а як відійшли з милю (щоб могли розігнатися коні) – послав козачий відділ, щоб порубати. А те хозарсько-єврейське суспільство лишило по собі цікаві, досі не з’ясовані феномени: караїмів і кримчаків. І що характерно: ті й другі залишилися у Криму. Люди, що розмовляють різновидами хозарської (половецької?) мови і сповідують іудаїзм. Усі, випхнуті із степової рівнини над Дніпром, ховалися у Криму. Спочатку, за Перекоп, а далі – тулилися в горах. Кримські гори – останнє пристановище для зникаючих народів. Так було з таврами. Потім – з готами. Але їх вже нема й у залишках. А хозари й половці лишились у кримчаках і караїмах. Тією дорогою прямували й татари кримські. Уже до війни серед кримського населення вони становили меншість. Але їм не дали можливості перетворитися природним шляхом у зникаючу етнічну групу, на зразок караїмів. Залізний геополітичний закон: хочеш володіти Кримом – мусиш триматися у степах над Дніпром. Не втримався – кінець. Крим не має заплеччя. За Кримом – море. Окрема етнічна одиниця тут існувати не може. Історія довела це вже багато разів. Крим – пастка для приречених.

Чекаю ще віршів із «Голосу трави». Почитав би також Ігореві речі нові. А з старих хочу «Золотий тік». «Середні віки на Україні» я одержав, а з нею «Грошовий обіг…» Котляра.

Листи до мене, наскільки можу зрозуміти, гарно доходять. А коли чий і не дійшов, хай напише ще. Найкращий спосіб у будь-якій справі – методичний тиск. Є гарний лист від пані Оксани[4]. Просто дивуюся, скільки сили у цієї бабусі. Та й бабусею її називати не хочеться, бігме.

«Заячих» образків більше не буде. «Сім кольорів» — останній. Пейзажний етап скінчився. Мусив бути. Треба було заповнити якусь порожняву, «записати» її, щоб на твердому класти нові підвалини. Для чого підвалини? Буде видно.

Усім велике вітання. Як там Михайло? Не лякається трамваїв? Ігореві – салют! Рая, мабуть, нарозказувала, що я зле виглядаю. Але то лиш зверху. Не гризіться тим. І будьте дужі. До побачення. До майбутнього побачення у Львові[5].

[Валентин Мороз]

Біографічна довідка

Валентин Мороз (1936 — 2019).

Народився 15 квітня 1936 року на Волині. Освіту здобув у Львівському університеті (історичний факультет). Працював учителем на Волині, згодом викладав у Луцькому, потім – івано-Франківському педінститутах.

За активну участь в українському русі шістдесятників та самвидавну діяльність вперше арештований у вересні 1965 року і засуджений за ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» до чотирьох років таборів. У таборі в Мордовії написав свою знамениту працю «Репортаж із заповідника імені Берії». Сім’я Мороза теж зазанала утисків – його дружину часто викликали на допити в КГБ, погрожували звільненням з роботи (зрештою – звільнили), схиляли до розлучення. У липні 1967 року за написання та розповсюдження документів самвидаву був переведений з табору до Володимирської тюрми.

Після звільнення продовжив активну діяльність у русі опору, написав статті та есе «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан»,  за що вдруге арештований у червні 1970 року. Судовий вирок за тією ж ст. 62 КК УРСР був жорстокішим — 14 років позбавлення волі (6 років спец тюрми, 3 роки таборів особливого режиму, 5 років заслання). На захист Валентина Мороза піднялося багато представників інтелектуальної та мистецької інтелігенції, іноземні правозахисники, українська діаспора. 

У квітні 1979 року під тиском світової громадськості та після його п’ятимісячного голодування радянська влада обміняла В. Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох шпигунів. Згодом до нього приєдналася його сім’я – дружина Раїса та син Валентин. Жив у США, згодом – Канаді, де займався науковою та публіцистичною діяльністю. Захистив докторську дисертацію в Українському вільному університету у Мюнхені.

До України повернувся у на початку 1990-х років.
У незалежній Україні вийшло друком кілька перевидань двотомної праці Валентина Мороза  "Україна у ХХ столітті".

Ірина Єзерська

[1] Дружина В. Мороза Раїса із сином Валентином жила на той момент в Івано-Франківську.

[2] Пшекруй (Przekrój) — польський гумористичний і сатиричний журнал. Видавався у Кракові з 1959 до 1995 рр...

[3] Распутін Валентин Григорович (нар. 15.03.1937) – російський прозаїк, представник т. зв. «сільської прози».

[4] Оксана Мешко (1905 — 1991) —  хімік, учасниця українського правозахисного руху, політув’язнена, членкиня-засновниця УГГ.

[5] Збережено оригінальний правопис.