Тюрма на Лонцького

У травні фонд Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилася новими цінними артефактами – портретами дисидента Михайла Масютки та його дружини Ганни. Автором їх є сам Михайло Масютко. Їх люб’язно передала дружина рідного брата М. Масютки Вадима – львів’янка Леся Петрівна Черкас.

Характерною особливістю цих графічних портретів, обрамлених рамкою, різьбленою в гуцульському стилі є те, що намальовані вони самим М. Масютком, який захоплювався малюванням, під час його ув’язнення 7 жовтня 1966 року спеціально для дружини до Дня її іменин.

Згадка про цей дарунок із неволі є й у фрагменті листа до дружини Ганни Григорівни від 11.12.1966 р.:

«Дорогенька моя! Я підготував два портрети, твій і мій, коли був у лікарні, я їх намалював, мені зробили тут для них чудові гуцульські рамки, і я так тішився, що зможу тобі їх висловити до дня твоїх іменин, але на жаль, обставини складаються так, що скоро я їх тобі вислати не зможу. Зможу вислати їх тобі тільки місяців через шість. Так само планував я вислати тобі поздоровчу телеграму, але телеграму я тепер вислати не зможу.

… Я тепер з 9.ХІІ.66 на іншій роботі, плету сітки, тобто ті «авоськи», що з ними ходять на базар, а перед тим я працював вантажником у аварійній бригаді, але зате пишу тобі, щоб ти знала і дуже не хвилювалася, я тепер зможу писати листи протягом шести місяців тільки один раз у два місяці.

… Взагалі я духом не падаю, мені тут навіть легше, бо на роботі дуже вже тяжко доводилося працювати і вдень і вночі… Прошу тебе бути стійкою і витриманою. Переживем усе…»

Ці невеличкі портрети, розміром 24,3Х18,3 см у красивому та надійному дерев’яному обрамленні є намаганням подолати грати та відстані, які розділяли двох люблячих, силоміць розлучених на довгі роки людей.

М. Масютко, як свідчить із листа (завуальовано через табірну цензуру), намалював портрети під час перебування в табірній лікарні, куди потрапив після того, як під роботи вантажником розійшлися його післяопераційні шви. Однак не зміг так, як планував, відіслати їх до дружининих іменин, оскільки потрапив на шість місяців до ПКТ за звинуваченням у «виготовленні та поширенні в таборі антирадянських документів».

Михайло Масютко (1918—2001) – вчитель, письменник, дисидент, політв’язень радянських тюрем й таборів (1937—1939, 1965—1971).

Народився на Херсонщині. Вперше зазнав репресій за свої погляди в 1934 році, коли був виключений з Запорізького педагогічного інституту за доносом щодо його розмови про Голодомор. Перший арешт і суд над М. Масюткою відбувся в листопаді 1937 року. Тоді, будучи засудженим до каторжних робіт на золотих копальнях Колими, обморозив собі ноги. Мати добилася перегляду справи і 3.11.1939 року Верховний суд СРСР скасував вирок. Однак реабілітований був лише в 1940 році.

В 1942 році призваний до армії, згодом перекинутий на фронт. Після демобілізації у 1946 році в Берліні повернувся до родини в Крим і працював вчителем. Рятуючись від голоду того ж року переїхав з матір’ю в Західну Україну, у м. Дрогобич, де працював завучем залізничної школи.

1948 р. – вступив на редакторського-видавничий факультет Львівського поліграфічного інституту, звідки за «ідейні хиби» був відрахований незадовго до захисту диплому.

У 1953 році закінчив екстерном філологічний факультет Львівського педінституту.  Викладав українську мову і літературу на Волині. Пізніше працював науковим співробітником музею Івана Франка у Львові.

У 1956 році захистив дипломну роботу в Московському заочному поліграфічному інституті. З 1957 році жив і працював на педагогічній роботі у Феодосії.

Напочатку 1960-х років стає  активним членом руху українських шістдесятників. У самвидаві виходить низка його гострих критичних статтей. Підтримував товариські стосунки з багатьма своїми однодумцями-шістдесятниками, зокрема Михайлом Горинем. За ним весь час стежали співробітники КДБ.

Арештований   4.09.1965 року у Феодосії і відправлений на слідство до Львова. Під час обшуку у нього вилучили чимала самвидавних творів та забороненої в СРСР літератури. Під час слідства написав працю про відхилення у національній політиці в УРСР і відправив її в президію XXIII з’їзду КПРС.

Під час слідства тримався впевнено, не давав свідчень, які б скомпрометували товаришів і себе винним не визнавав. Проти творів М. Масютки чи  не вперше провели філологічну експертизу, висновки якої він обґрунтовано спростовував. Однак   23.03. 1966 року Львівський обласний суд засудив його за ст. ст. 62 ч. 1 та 64  КК УРСР на 3 роки ув’язнення та 3 роки таборів суворого режиму. Після касаційної скарги ув’язнення було замінено на табори суворого режиму при збереження загального терміну  6 років.

М. Масютко карався у мордовських таборах, де, незважаючи на тяжкий стан здоров’я, тривалий час працював вантажником в аварійній бригаді. Після написання «Заяви до Верховної Ради України»  у грудні 1966 року його посадили на пів року у ПКТ за «виготовлення та поширення у таборі антирадянських документів».

18.07.1967 року за рішенням Зубово-Полянського районного суду, без попередньо висунутих звинувачень за начебто «систематичне невиконання норми та порушення табірного режиму» разом з Михайлом Горинем та Валентином Морозом був переведений на тюремний режим у Владимирський централ терміном на 3 роки.

М. Масютко відмовився від табірної роботи, весь час присвятивши інтелектуальній праці: уклав словник для перекладу з української мови на есперанто, написав оповідання «Смерть Сталіна», яке зачитали  на «Радіо Свобода».

Після звільнення у вересні 1971 року не отримав дозволу на прописку вдома. Поселився у с. Дніпряни коло Нової Каховки. Перебував під постійним контролем КДБ. Після арештів української інтелігенції у 1972 та подальших   роках М. Масютку часто викликали на допити. Однак досвідчений чоловік жодних свідчень на давав.

Впродовж 1970-х років писав книгу спогадів «В полоні зла» (остаточно завершив роботу над нею у 1985 році). Дав згоду на членство в УГГ. Активно працював над літературними, науковими та публіцистичними творами.

Реабілітований 28.10.1992 року.  Останні роки життя провів у Луцьку, де й помер після важкої хвороби. Частина доробку М. Масютка видана його братом Вадимом Черкасом. Однак ще  чимала частина його творів  досі неопублікована.

Ірина Єзерська