Україна змінює архівне законодавство. Попри очікування експертів, доступнішими документи не стануть. Ба більше — значну частину свідчень про злочини тоталітарного режиму можуть просто знищити.

Мешканець Херсона, історик Павло Подобєд уже декілька місяців намагається дізнатися про долю свого родича, якого ще 1956 року розстріляли в тюрмі в Кривому Розі. Однак замість правди наштовхується на бюрократичні відписки.

Нещодавно почав цікавитися своїм родоводом.  Зокрема, мене зацікавила доля рідного дядька мого дідуся, якого з родиною виселили в Архангельську область. Мені надіслали довідку лише з Дніпропетровського архіву, в ній була загальна інформація про кримінальну справу на мого родича. Йшлося про те, що він брав участь у визвольному русі. За радянською термінологією, чоловіка звинувачували у співпраці з бандою Іванова, тобто зі степовою дивізією армії УНР 1920 року. Він як заможний селянин подарував шість коней у кінну сотню. Це абсолютно політичний злочин. На жаль, дізнатися більше не можу, адже докладніші відомості є в матеріалах архівно-кримінальної справи, а її готові показати лише близьким родичам. Мені надійшло роз’яснення, що, згідно із законодавством УРСР (!), близькими родичами є дружина, чоловік, мати, батько, брат, сестра, донька або син. Однак його сім’я загинула на засланні, а єдиний син помер у Мюнхені, не залишивши нащадків. Отож виходить, що ближчого родича, ніж я, немає. Ось така патова ситуація.
розповідає  Павло Подобєд.
Історія цього чоловіка не виняткова.
До нас постійно звертаються люди, які хочуть отримати інформацію про своїх родичів. Здебільшого йдеться про ознайомлення з архівно-кримінальними справами. Ми допомагаємо їм правильно оформити запит у Галузевий державний архів СБУ, однак, на жаль, там не завжди дозволяють ознайомитися зі справою. Часто причиною відмови може бути, наприклад, те, що вона містить конфіденційні дані про інших осіб
розповів «Газеті» Руслан Забілий, директор національного музею «Тюрма на Лонцького».

Змінити ситуацію з доступом до архівів мали б поправки до Закону «Про Національний архівний фонд та архівні установи». За словами експертів, вони вже давно на часі — родичі тих, чиї справи зберігають в архівах, та історики сподівалися, що нарешті документи стануть доступнішими. 10 січня Верховна Рада України в першому читанні проголосувала зміни до закону, однак жодних реальних реформ це не передбачає. Історики здивовані, чому, взявшись за зміни до архівного законодавства, парламентарії не розглянули питання доступу до архівів, і наполягають законодавчо закріпити відкритість радянських архівів.
Закон про Національний архівний фонд містить абсолютно застарілу і невиправдану норму, яка обмежує доступ до будь-яких документів на 75 років з огляду на наявність у них «конфіденційної інформації». Архівні установи довільно тлумачать поняття «конфіденційна інформація», невиправдано розширюючи його зміст, відтак мають інструмент, який дозволяє повністю закрити будь-які документи. Цей інструмент необхідно скасувати. Відкритість документів радянського періоду — вимога часу, європейської спільноти, дослідників і сотень тисяч громадян України, чиї сім’ї постраждали від тоталітаризму
говорить Володимир В’ятрович, який у 2008—2010 роках розсекречував архіви СБУ.

Якщо для нащадків існує хоч примарна можливість ознайомитися з архівними справами, то для дослідників вони залишаються закритими. За словами Р. Забілого, щоб ознайомитися зі справами репресованих чи учасників визвольного руху, він як історик обов’язково мусить представити родичів цієї особи. Сьогодні архіви вимагають згоди «спадкоємців», однак, як і у справі Павла Подобєда, в жертв репресій часто немає нащадків. Відтак імена й історії, які варто було б згадати, залишаються таємницею не за законом, а за одноосібним рішенням працівника архіву, який може надзвичайно широко трактувати чинну норму закону про наявність у документах «конфіденційної інформації».
На жаль, ніхто не згадує про те, що інформація є суспільно значима і важлива для дослідників цього періоду
говорить пан Забілий.
Над архівами нависла ще одна небезпека — історики побоюються, що багато документів часів тоталітаризму можуть прос­то знищити.
Зміни до закону, що їх затвердили в першому читанні, можуть створити умови для невиправданого знищення документів. Там передбачено: вилученню з Національного архівного фонду підлягають документи, які втратили культурну цінність, дублетні документи та невиправно пошкоджені документи, що не підлягають відновленню. Натомість немає чіткого та зрозумілого визначення понять, що таке «культурна цінність», який документ вважають невиправно пошкодженим, що таке «дублетні документи». А це дає можливості для зловживань
пояснює юрисконсульт Центру досліджень визвольного руху Віта Лошак, яка у 2009—2010 роках працювала консультантом Галузевого державного архіву СБУ.
Експерти переконані: навіть те, що для працівників архіву може здатися нецінним, для істориків є неоціненним. Зрештою, такий крок нинішньої влади вкотре суперечить загальній європейській практиці. Адже в Європі нині зберігають понищені документи з перспективою їх відновлення. Наприклад, Німеччина має комп’ютерну програму, яка дає змогу відновити документи Штазі зі шматочків паперу після того, як їх порвали чи пропустили через знищувач. Натомість у нас, схоже, намагаються зробити так, аби відновити можна було якнайменше.