Відомий український політичний і громадський діяч Михайло Косів на зустрічі у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» розповів про діяльність львівського клубу творчої молоді, що його він очолював, та про перший післясталінський «покіс» молодої української інтелігенції. Захід було приурочено до відзначення 50-их роковин масових арештів 1965 року.
Михайло Косів розповів: «Коли ми із дослідницею дисидентського руху Ольгою Ігнатенко обговорювали тему зустрічі, я нагадав, що мене арештували акурат у годину нашгої розмови, але 50 років тому. Двоє із КДБ підійшли, коли я виходив із Львівського університету ім. І.Франка, де тоді працював на кафедри історії української літератури, повезли на тодішню вул. Муру до слідчого відділення попри парк. Згодом був обшук там, де я мешкав у Дмитра і Марійки Іванишиних на вул. Папанінців. Вимагали, аби я добровільно віддав зброю і антидержавні матеріали. У мене таких не було. Але були літературні твори, які тоді ходили в списках. Те, що не друкували в офіційних виданнях, — отой «самвидав» і вилучили. Це була переважно поезія, вірші Василя Симоненка, Василя Голобородька, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Бориса Мамайсура. Але була й публіцистика, зокрема стаття про процес над бібліотечним палієм Погружальським. Тож на третій день мені пред’явили офіційне обвинувачення за статтею 62, частина 1 Кримінального кодексу УРСР: «Антирадянська агітація і пропаганда».
Я не був якимось винятковим героєм, тай ніхто із нас, тоді арештованих таким не був, і не знав, як захищатися. Виняток становив Михайло Масютко, який був політв’язнем іще сталінських тюрем і таборів, відбув Магадан та воєнні фронти. Це був безприкладний захист. У нас із Масюком був один і той же слідчий — капітан Юрій Олександрович Володін. Він говорив російською і поводився коректно, я відповідав українською і заперечував антидержавну діяльність. Іноді під час допитів до Володіна доєднувалися інші, оці вже тиснули добряче, дорікали тим,що я ленінський стипендіат ( і справді тодішній ректор Євген Лазаренко покладав на мене надії). Особливо напосідав начальник слідчого відділення полковник Сєргадєєв.
Слідство тривало кілька місяців, щоб відганяти похмурі думки, я зачитувався книжками із тюремної бібліотеки. Аж ось кагебісти надумали вплинути за допомогою батьків, щоб домогтися розкаяння. Одного разу двері слідчої кімнати відчинилися й туди увійшов мій тато Василь. Кинувся мене обняти, й прошепотів: «Михасю, тебе б’ють? Тримайся, якби навіть дуже били, не зрадь друзів!». Я й не зрадив, — про що зазначила у своїх спогадах св.п. Ірина Калинець. Підтримка приятелів проникали навіть через тюремні мури, бо взимку було чути колядування: це для нас співав університетський хор «Черемош». У його «Добрий вечір тобі, пане господарю» я вирізняв окремі знайомі голоси.
Як мене вже вмовляли начальник обласного управління КГБ генерал Полудень чи навіть голова УКГБ, який спеціально з Києва приїжджав, — щоб я виступив із покаянною заявою перед колективом КТМ «Пролісок», та я на це не годився. Одного разу коли до мене полковник Сєргадєєв прокричав: «Тєбє государство дало образованіє і путь в науку, а ти нє хочеш ідейно разоружітся!», як у відповідь вигукнув: «Та срав я на ваше «ідєйноє разоружєніє»! А коли мене завели в камеру, впав утративши свідомість. У мене , тоді 30-річного, трапився інфаркт…
Отож звільнили хворого і як такого, що «перебуваючи на свободі, не становитиме суспільної небезпеки». А я отримав можливість видавати із В’ячеславом Чорноволом підпільний журнал «Український вісник», що згодом став розробкою справи «Блок». Робив, що міг. І що мусив.»
Відеозапис зустрічі із Михайлом Косівим у «Тюрма на Лонцького» можна переглянути тут:
і тут...
