У Львові до 10 червня на третьому поверсі колишнього слідчого ізолятора спецслужб окупаційних режимів відкрито вільний доступ до експозиції творів учасників Епічної резиденції у «Тюрмі на Лонцького» від арт-платформи «Дивина».
Масштабним виставковим проектом «У темряві сяє лише душа!» музей завдячує співпраці із засновниками арт-платформи «Дивина» – Олені Шептицькій та Миколі Кравцю, які заоохотили молодих митців до роботи в програмі Епічної резиденції у«Тюрми на Лонцького».
Учасники програми, що на місяць стали резидентами, створили упродовж квітня-травня 2018 року твори, інспіровані провідною проблематикою музею. Їхній творчій роботі передували пізнавальні екскурсії, самостійне опрацювання історії лиховісної в’язниці, ескізні пропозиції тощо.
Звісно, не все із осмисленого, задуманного та запланованого знайшло своє творче втілення. Також не все, що стосується дискретного часового виконання, як от малярський перформенс гіперреаліста Ігоря Гнатіва чи виступи музикантів, є доступним для сприйняття зараз. Але те, що завдяки наскрізним мотузковим інсталяціям Олени Шептицької буквально вплелося у колективну експозицію, не може не вражати бажанням митців не уникати складних тем чи умов, а працювати із максимальною відвертістю та творчою самовіддачею.
Позбавлений комерційної складової, проект Епічної резиденції у «Тюрмі на Лонцького» став радше концептуально-маніфестаційним, що обумовило його мету привернення уваги до цього місця травматичної памяті та пошанування стійкості духу жертв тоталітарних лихоліть.
Загалом доброчинний внесок митців у справу популяризації музейної проблематики годі перецінити. Обравши інший спосіб достукатися до сердець відвідувачів, аніж науково-популярний виклад історії, художники запропонували артистичну колаборацію, у котру ангажувалися самі, а відтак втягнули в своєрідний діалог і глядачів, створивши атракційний простір у доволі складній (щоб не сказати гранично жорсткій) геометрії тюремної території.
За щасливим збігом обставин музей, який назагал позбавлений будь-яких креативних ресурсів через хронічне недофінансування з боку держави, спромігся відгукнутися на пропозицію художнього експерименту, що не змістив наголосу зі сталої експозиції, а зазвучав контрапунтом її осмислення в інший спосіб – через «тут-і-тепер» творчість, яка завжди важається останнім прихистком свободи.
Внаслідку три поверхи тюремної споруди дозволили органічно співіснувати як основній експозиції, так і тимчасовим тематичним виставкам, що їх абсолютно не заперечив головний месидж творів, запропонованих до показу арт-платформою «Дивина» в тракті Епічної резиденції у «Тюрмі на Лонцького».
При цьому варто зазначити ту міру відповідальності перед памяткою історії, яку виявили митці, не допустивши жодних агресивних втручань у її автентичне тіло при монтажі своїх просторових інсталяцій під загальним експозиційним керівництвом Миколи Кравця, котрий винятково толерантно застосував лише існуючі точки кріплень.
Що ж до самої експериментальної експозиції, то вона, більшою мірою локалізована в правому крилі третього поверху музею, починає затягувати глядача у вир свого візуального ряду іще на сходах першого ярусу, там, де на металеві поруччя, грати та сітки інтригуюче встановлено білі тестильні розтяжки абстрактних форм, підсвічені ультрафіолетом, – такі своєрідні запросини помислити про це місце вищим рівнем абстрагування та буквально піднятися до огляду виставки.
І чим вище догори, тим густішає плетиво червоних мотузкових парабол та фіолет, у якому фосфоричними лініями увиразнюються психоледічні візерунки, абстрактні полотна та фігуративна графіка авторства Олени Шептицької, сягнувши своєї кульмінації на загратованому піддаші…
Обравши ультрафіолетний регістр освітлення за головний провідник ідеї, окресленої назвою «У темріві сяє лише душа!», Микола Кравець подбав і про інші колористичні акценти експозиції, ілюмінувавши її підвісними гірляндами ламп.
А там, де в приміщення джерелить денне світло, куратор розмістив твори, призначені для детального розгляду. Так віконні фрамуги стали промовистим обрамленням для акварельних етюдів Іллі Анатолієвича, здобувши для них додаткову конотацію того, що у вікні (а, відповідно, того, чого засадничо не вільно бачити ув’язненому).
Загалом не тільки згадані пасторальні акварелі, а й чимало інших творів цієї колективної виставки (у т.ч. й текстильно-витинанковий парафраз) апелюють до контрформи, а за більшим рахунком – до фігури відсутності. Тобто до того, чого позбавлений ув’язнений: свого, рідного, простору, тепла, світла, м’якості, затишку, звичних предметів побуту, літератури, живих рослин і тварин, різноманіття природних барв, звуків, запахів, гри, а зрештою й просто інваріантних можливостей, що їх ми, зазвичай не надто переймаючись тавтологією, називаємовільною волею…
На це красномовно натякає і дрібна пластика Вікторії Чернишук, і серія книжкових ілюстрацій Богдани Сібіковської, виставлена у залаштунковій атмосфері імпровізованої графічної майстерні, і художня емаль Тетяни Ільїної, заінстальована на сталемому переплетенні тюремних ліжок, і гротеск футбольних скульптур Макса Кулика, але особливо зворушливо – твори Світлани Захаренко, якими натхненна аматорка квілтінгу та паперової пластики намагалася пояснити суть неволі, – це зневажена людська гідність, коли нема простору, а також змоги (як у тюрмі) самому розпоряджатися собою і власними речами, нема творчості. Тому на виповнення цієї від’ємної в’язничної парадигми рукодільниця у найтіснішій камері створила композицією теплих, притульних, химерних за формою й кольором, але цілком побутово функціональних об’єктів як цілісний світ відсутнього, але таки вельми посутнього, що визначає людину.
Людину, котра знайшла вихід із безвиході і цим звільнилася, показує також і дует Оксани Федчишин та Марії Крисюк у сусідній камері. Коли придивитися уважно, можна помітити, що саме приміщення підказало фабулу. Адже реальні арештатські графіті зі тинькованих стін переходять у елементи твору сучасного мистецтва: нашкрябаний Отченаш – на прощальну запискуіз молитвою; дати, ініціали й прізвіща останніх підслідних – на білі сорочки, що висять на тюремному вішаку; те, що, можливо, відбулося – в анатомічну зарисовку переплетених рук; відчинене вікно натякає на втечу, а біле пір’я на долівці – на одну із її можливостей (відлетіти на ангеловому крилі)…
А там, де людина звільнитися не змогла, запроторена у кам’яний мішок карцеру (її неволю митці із скульптурної групи Skoro Grupсимволізують інсталяцією кубічних металевих кліток), там вона може лише маякувати про своє існування пульсуючим серцем. Простий ефект червоного (як алюзія крові) ліхтаря у напівмороці карцеру направду створює атмосферу містичного співпереживання, коли жарина просторового осердя починає відлунювати форму хреста.
Ще багатшим на алюзії та різнорівневі відчитання текстильних інсталіцій як закоріненого в архетипи метатексту є композиція Наталії Грицюк, що під лаконічною назвою «Камера 46» об’єднала ткані панно, квазі-одяг з етнографічними елементами та жмутки сіна. Тут контрастно мерехтять коди: номери, календарі, візерунки, узори. Але щоб настав світанок після війни, важливо зберігати коди. Тому в розпорядок дня для ув’язнених ( а це автентичний маркер приміщення, який здобуває статус твору під експлікацією «не згодні» ) гобеленниця вплітає розмірковування про пісні, рукописи, землю, дорогу, Марію, молитву, світло, повітря, життя. Колись національна – тепер знівечена традиція, колись вознесіння роси на травах – тепер суха ламкість, колись коса – тепер почварна поголеність, колись людина – тепер глина…
Саме на екзистенційні загроженості зосереджений і твір сучасного українського скульптора Артура Гармідера , що логічно завершує експозицію. Сформована із бганого крафтововго паперу людська постать поміщена у т.зв. м’якій камері – іще одному автентичному вистрої слідчого ізолятора для політично незгодних та прообразі незчисленних психлікарень на службі в репресивного тотарітаризму. Дивовижне потрапляння в колірну палітру обраного локуса, що розпростоюється в жовтавому світлі сценою людських страждань, робить скорчену постать вписаною нестак у простір, як у кореспондування до програмного Ecce Homo.
У цьому прочитується і наголос, заданий загальним мотто Епічного проекту, якому не без певних втрат таки вдалося об’єднати в змістову цілість творчі вислови окремих авторів: поневолити можна тіло, зламати – свідомість, але душа й у мороці світить…
Вікторія Садова
Фото: Юрій Ольш
