Подарунком до 119-их уродин відважної хорунжої Українських Січових Стрільців, чотарки УГА, доктора філософії, педагога і вченої Олени Степанів-Дашкевич стало оголошення 2012 року Роком Олени Степанів-Дашкевич, яка ще за життя, при відсутності своєї держави, була визнана народом національною героїнею.

Своє звернення до депутатів підтримати ухвалою сесії оголошення Року Олени Степанів-Дашкевич голова комісії культури Орест Шейка супроводив прем’єрною демонстрацією фільму про потребу створення меморіального музею героїні.

Цю документальну короткометражку виготовила ініціативна група із відкриття меморіальної експозиції в останньому прижиттєвому помешканні Олени Степанів на вул. Козацькій 11-а у Львові. Відео оприлюднює унікальні документи та світлини, чимало із яких публікується уперше (зокрема й аматорську кінозйомку похорону Степанівни, яку здійснила Ніна Мудра). Активісти розмістили фільм в Інтернеті як відповідь на нічим не вмотивовані сумніви чиновників Львівської міської ради про те, що Олена Степанів справді жила у будинку на вул. Козацькій, 11-а.

У фільмі наведені неспростовні факти та свідчення про те, що на вул. Козацькій 11-а в одній кімнаті з кухнею Олена Степанів замешкала разом із сином Романом Дашкевичем після повернення із сталінських концтаборів. «Невеселі побутові будні, в будиночку не було ні газу, ні води… Було трохи книжок, які з насолодою читала; пристрасно любила кіно. Була бадьорою та оптимістичною», — згадував Ярослав Дашкевич. На цю адресу приходила до Олени Степанів кореспонденція, звідси у липні 1963 року розпочалася і її остання земна хресна дорога на Личаківський цвинтар.

Збігло вже 20 років Незалежності, а меморіальну експозицію про життєвий подвиг Олени Степанів досі в її помешканні не розгорнуто, хоча іще 1992 роком датовано розпорядження представника Президента України у Львівській області про створення меморіального музею першій в історії України жінці-офіцеру українського січового стрілецтва, громадській діячці, вченій, людині, яка своїм життям утверджувала право на існування Української Держави і 120-річчя від дня народження якої ми святкуватимемо у 2012 році.

«Ноєс Вінер Тагблятт» 13 січня 1915 року під великим заголовком «Українка – герой» писав: Кілька днів гостює у Відні молоденька дівчина, яка з любові до Батьківщини, переборовши тисячі труднощів, виконує військову службу серед Українських січових стрільців і за відвагу в битвах була відзначена медалею хоробрості. Єдина в Європі, ця молоденька дівчина-кадет від самого початку війни перебуває в чинній армії…» У кінці було зазначено, що чудова й героїчна українка 16 січня вертається на фронт. Так писали віденські часописи, а за ними й вся європейська та заокеанська преса. Популярними стали світлини вродливої дівчини у військовому мундирі й шапці Українських січових стрільців. Вийшла поштова марна із її зображенням. Це вже була слава! Вона стелилася за Оленою Степанівною шляхом через Карпати й Маківку, криваву битву під Болеховом, московський полон у Ташкенті, Листопадовий зрив у Львові й маршрут Золочівської бригади… Поети прославляли її у віршах, музики компонували мелодії, а народ складав про неї пісні. Так на тлі стрілецької епопеї народжувалася легенда про Олену Степанівну, чиє тріумфальне повернення в Україну після звільнення з російського полону перетворилося на активну пропаганду української незалежницької ідеї.

У науковому доробку Олени Степанівни – понад 75 праць, окрім того, членство в НТШ, лекції на педагогічних курсах у Львові та Варшаві. В період існування у Львові підпільного університету вона викладала географію на філософському факультеті, працювала у відомій у Львові гімназії сестер-василіянок, референтом організаційного відділу Ревізійного Союзу Українських Кооператив, допомагала військовополоненим під час німецької окупації…Усього й не перелічити, що чекає ґрунтовного вивчення, популяризації та усвідомлення. Чекає десятки років. Бо у 1956 році, після повернення Степанівни до Львова, «це сто розтерзане місто, не могло віддячити їй за віддане служіння Батьківщині. Не склавши зброї на фронті національної боротьби, Олена Степанівна зазнала переслідувань від обох окупантів», – згадувала Ірина Книш.

Це переслідування продовжилося і після смерті легендарної українки. «30 березня в мене розбили в помешканні двоє дверей (ломами!) та силою захопили одну кімнату», – писав Ярослав Дашкевич 5 травня 1964 року у листі до Юра Меженка. Про незаконне вселення було складено акт. «В квартиру, в якій проживає багато років Я.Дашкевич, самоуправно вселились 3 мужчини в присутності працівника міліції… шляхом розбиття з допомогою лому двоє дверей – входових знадвору до квартири та дверей з коридору до кухні. Громадянин Дашкевич та його дружина рішуче заперечували проти самоуправного вселення, яким керували лейтенант міліції та домоправитель, посилаючись при цьому на вказівку голови райвиконкому…», – засвідчили мешканці із сусідніх будинків.

На жаль, і в наші часи хтось активно намагається викреслити згадку про Олену Степанівну із національної пам’яті. «Довкола цього будинку вже другий рік точиться боротьба: є 2 постанови про утворення в ньому меморіального музею Олени Степанів, бо там вона і померла, але потужні темні сили та скорумповані чиновники навіть сьогодні, напередодні 100-річчя, не допускають до утворення музею», – писав Ярослав Дашкевич 20 років тому!

Не допускають і сьогодні, напередодні 120-річчя, хоча 1995-м роком датоване розпорядження голови обласної ради народних депутатів про надання цьому будинку статусу пам’ятки історії з присвоєнням охоронного номера 1285. Фільм висвітлює як численні звернення ініціативної групи та громадських організацій упродовж 19-ти років, різноманітні повідомлення в пресі, так і віртуозні відписки не ділом, а словом «патріотів»-чиновників. Нині запорукою того, що Олена Степанів таки повернеться на вул. Козацьку, є воля мешканців – «Музею Степанівни – бути!».