8 червня минуло 135 років з дня народження письменниці, поетки, публіцистки, журналістки, перекладачки, народної вчительки, культурно-освітньої діячки та однієї з активних організаторок жіночого руху в Україні Ольги Дучимінської (1883 – 1988).
Педагогічна діяльність О. Дучимінської розпочалася у 1902 році і тривала майже 30 років у селах сучасних Львівської та Івано-Франківської областей. Літературну діяльність розпочала у 16 років і знайшла підтримку Івана Франка. Друкувати твори почала у 1905 році у «Літературно-науковому віснику» під псевдонімом Ірма Остапівна. Першу її поетичну збірку було опубліковано у Чернівцях у 1911 році. Про поезії молодої авторки схвально відгукувався Іван Нечуй-Левицький. Прозові твори публікувала під псевдонімом Олег Барвінок і Рута, Поважна та ін.У своїй громадській діяльності співпрацювала з Наталею Кобринською та Ольгою Кобилянською. Від 1939 до 1949 рр. – наукова співробітниця етнографічного музею у Львові.
Заарештована 23 листопада 1949 року у віці 66 років у справі замаху на Ярослава Галана. У травні 1951 році військовий трибунал засудив її до 25 років таборів за статтями 54-1а та 54-11 Кримінального кодексу УРСР. Не маючи змоги записувати у таборах вірші, товаришки з ув’язнення вивчали вірші О. Дучимінської напам’ять і після звільнення виносили поезію на волю. Звільнена 75-річна О. Дучимінська у 1958 році. Не мала права повертатися до Львова. Деякий час жила нелегально, зазнаючи цькувань у пресі. Притулок знаходила в Ірини Вільде, родини Ольги Кобилянської та інших своїх небайдужих друзів тазнайомих. З 1977 р. жила в Івано-Франківську, де й померла на 105 році життя. Реабілітована посмертно у 1992 році.
У фондах Національного музею-меморіалу зберігається декілька невеликих аркушів паперу з віршами О. Дучимінської. Передала їх львів’янка Зоряна Сивуляк, старша сестра якої Люба Барабаш-Білинська познайомилася з поеткою у радянському концтаборі. З. Сивуляк згадує, що О. Дучимінська гостювала у їх родинному домі у Стрию після звільнення і вела листування з їх матір’ю та сестрою. Декілька збережених вітальних листівок жінка також передала до музею. Чиєю рукою зроблено записи віршів на даний момент не вдалося встановити. Датування вказує на те, що створені вони в неволі.
Нижче пропонуємо шановним читачам ознайомитися із віршами О. Дучимінської, які зберігаються у рукописному вигляді в музеї. Оригінальний правопис збережено.
Вірші із заслання
МЕТЕЛИК
Втомлений метелик на зону прилетів,
на моє рам’я відпочити сів
і з крилець стрясає подорожну пиль
і з ніжок зсуває мов пчілка прибиль.
Головку дрібную і ріжки помив
і крильця радужні вахляром розкрив
піднісся угору й бистро полетів
на розквітлу квітку спустився, присів.
Квітка йому чашу свою отвира,
Нектаром солодким його напува,
Стомленого горне до грудей як стій:
Коханий , райдужний метелику мій!
З якої країни ти до нас летиш,
Що так утомився, з утоми дріжиш?
І якеє сонце ростило тебе,
Що твоє тіло хорошеє, гладке
І якої райдуги красок позичав,
Що так свої крильця ти розмалював.
І якії вітри тебе занесли
У цей світ неволі… коханий, скажи!
А метелик квітку пестить, обніма
І тихонько шепче:квіточко моя!
Я з такого краю, де сонце панує,
Де моргають зорі і місяць мандрує,
Де золоті поля немов з оксамиту,
Небо з шовкового виткане блакиту.
Вітри навівають там думи бойовії,
Народ в душі носить гарячії мрії.
Із такого краю я до вас лечу
І щире вітання вам усім несу…
З дорогої вам усім країни…,
Я, квітко кохана, лечу - з України!
1953 (032)
БУЛА…
Була колись любов пречиста,
Полуменіла і душа
І так богато дечого було…
І були молоді літа!
Було – хотілось бути героєм,
Сміливих подвигів було бажання,
Була весна… і соловії
Було і палке кохання!
І були мрії на будуче…
Веселощів скільки в серці було!
Були надії, сподівання…
Це все давно вже прогуло!
Була рідня, були подруги.
Це все прогуло вже давно,
Ударив грім, все спопеліло,
Життя розплилось – мов не було.
І були сторогії слідчі,
А ще строгіші суди судили…
І народилось нове життя:
Балони, топори і пили!
- - — — — — — —
А в серцях іскра жевріє…
Її роздують ще бажання,
Із попелу пожар спалахне,
Ростопить нашеє кайдання!
І підоймем прапор високо,
Пісню свободи ще заспіваєм,
Будем орати всі перелоги,
Злату пшеницю позасіваєм!
14.III. 1952 (032)
ОЙ ПІСНІ, ПІСНІ…
Ой пісні, пісні , тюремнії пісні
Роджені в кайданах, виросли в тюрмі,
Написані кров’ю, бо у серці рана.
Мов ріднії діти, дорогі мені!
Ой пісні, пісні, тюремнії пісні
Ви мої рідні, ви моя сім’я,
Вас – у сірому смутку, у горю тяжкому
Глибоко нещасная породила я!
Ой пісні, пісні, тюремнії пісні
Ви одинокі остали мені
Зі всего обдерли (так боляче було!)
плюнули брехнею у лице мені.
Мов на Голгофті, була перед ними,
вони терня в серце вбивали мені,
вбивали те, що зветься «людина»,
що ж з мене остало? – Ой пісні мої!
Липень, 1950 (032).
ОСІНЬ
Перецвило вже літо. Розвилася осінь…
на свою палітру , красок набіра.
прибіра природу, очепурить, малює,
куди не поглянеш, картина нова.
Сама прибралась в тужні хризантеми,
кучеряві айстри, сумне, сине зілля
в золоту кирею себе зодягає
усе прибірає немов на весілля.
Білим березам чеше золоті коси
гузики червоні пришила шипшині,
в криваві китиці прибрала рябину,
червоні коралі чіпає калині.
Сама сіла прясти срібную куделю
нитки павутинні на клубок звиває,
а вітер хапає срібнеє повісмо
у повітрю носить, поля укриває.
А як Покрова на землю сходить
з полонин стадо вже повертає,
«Хід полонинський» іде повагом,
сумно трембіта гори пращає.
В городі квіти головки клонять…
вечером айстри ще цвили-жили,
ранком – (ніччю мороз брав їх в обійми)
на вічний сон вже очі стулили.
І листям плаче деревина…
пишну кирею осінь скидає,
дрібен дощ крізь сито сіє,
мраками поля укриває.
Сама вбирає сірий, скромний одяг,
бо перед нею дальна дорога
зимі вже треба місце вступати.
Зима стоїть вже біля порога.
По осені тільки спомин стане…
землю прикриють білії шати,
бистрії води скують кришталі,
природа може відпочивати.
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _
Це наша осінь … Там на Україні!
Там – крізь простори думками лину
Цілую землю… й тобі вкланяюсь,
мій рідний краю, моя Україно!
І прийде осінь, така воскресна…
Так радісно, весело буде,
повернуть діти у рідну хату,
їх всіх пригорне Мати до груди!
Листопад 1953 (032)
НЕ ЛІЧУ ДНІВ...
Не лічу днів, не лічу ночий,
То що ж лічити їх…Дарма!
Вони летять в простори часу,
мов білі перли зі шнурка.
Та білі перли ще позбирає
І посилля чиясь рука…
а моїх днів і моїх ночей
не позбирати вже дарма!
Вони пропали в просторах часу
і навіть спомину нема…
Не лічу днів, не лічу ночий,
То що ж лічити їх?.. Дарма!
(Тюрма, 1949, грудень)
Ірина Єзерська
