Вихід у світ уже сьомої книжки дослідника історії українського визвольного руху, кандидата історичних наук Володимира В’ятровича став непересічною подією кінця 2011 року. Вже у грудні «Історія з грифом „Секретно“ видрукувана другим накладом, адже за рейтингом продажу в найбільших книгарнях країни видання міцно трималося у першій п’ятірці. Недавно саме за цю книжку автор отримав премію імені Василя Стуса.
Чим викликана така увага українського читача? По-перше, вдалим поєднанням наукового підходу і популярності викладу матеріалу. Що зробити було вкрай непросто, оскільки автор працює з величезним обсягом документального матеріалу, і є спокуса все «поставити на рейки» нудного переліку фактів із цитуванням стосів довідок, окремих справ. На що, до речі, страждають чимало, якщо не більшість, науковців-істориків. Цим вони відштовхують багатьох читачів, яким просто нудно читати їхні опуси. Є щасливі винятки: можу назвати таких авторів (у тому числі й нашої газети), як Юрій Шаповал, Аркадій Сидорук, Дмитро Вєдєнєєв, Володимир Газін… По-друге, Володимир В’ятрович саме й стояв біля витоків розсекречення справ з архіву Служби безпеки України, очолюваного ним у 2008—2010 роках (у книжці представлено 32 історії, в центрі яких — людські долі, карколомні злети і падіння учасників протистояння між комуністичною системою та рухом опору їй наших земляків). Або ж, за словами автора, в центрі його уваги — «герої та зрадники, які періодично змінюють одне одного». Додамо: через зміну політичної кон’юнктури й занадто велику «еластичність» багатьох політиків і так званих інтелектуалів оцінки подій та фігурантів книжки блискавично стають протилежними... І такий «підхід» — не поодиноке явище в сучасній Україні.