До Львова завітали 11 портретів людей, в очах яких відбилася війна. Мистецький проект українсько-канадського художника Тараса Полатайка «Війна. 11 портретів» побував уже в кількох містах України, США та Канади і нарешті дістався Львова. Протягом місяця, з 19 березня до 19 квітня, у музеї «Тюрма на Лонцького» львів’яни і гості міста зможуть подивитися на ці обличчя, послухати 11 реальних історій реальних людей і водночас допомогти армії.Тарас Полатайко й сам міг би розповісти цікаво історію про себе – про те, як з 1989 року жив у Канаді, а в часи Майдану покинув там все й приїхав на Батьківщину, бо, як він каже, «тут твориться історія». Однак зараз розповідає він про виставку.
Ідея фотографувати у Київському військовому госпіталі поранених бійців і записувати з ними інтерв’ю у митця з’явилася в рамках співпраці з благодійним проектом Національного художнього музею «Леви своїх не лишають», спрямованим на допомогу бійцям АТО.
Тарас каже, що вирішив відображати в своїй творчості не минуле, а сучасність, якою б вона не була. «Воно так і вийшло, що кажу: давайте замість того, що було, робимо про те, що є. Від цього почалася акція «Леви своїх не лишають», і кілька місяців тому ми оголосили, що вона триватиме до перемоги», – пояснює художник.
Автор проекту зізнається, що фотографувати та записувати інтерв’ю з пораненими бійцями було непросто. « Більшість погодилась на інтерв’ю. А один хлопець каже: «Ти мені поверни моїх друзів, тоді поговоримо». Було й таке. І ще в той час був хаос, армія лише формувалася. Їм зі Сходу приходили смс-ки з погрозами, тому вони трохи насторожено ставилися: хто ти, навіщо це, куди ця інформація піде? Але коли я пояснював, що це буде в музеях, що це мистецтво, і це благодійна акція для АТО, вони одразу зацікавлювались», – зазначає Т.Полатайко.
Утім, довгі розмови вийшли не з усіма одинадцятьма героями мистецької акції. Автор пояснює, що записував інтерв’ю протягом кількох днів, і під час першої розмови поранені бійці зазвичай мало розповідали про себе. «Молодим хлопцям взагалі важко було говорити. Хлопець без ноги лежить, а тут хтось з мікрофоном приходить за інтерв’ю. Тому вони розповідали по-мінімуму. А коли вдруге, втретє приходиш, то іншого плану спілкування починається», – каже Тарас. А поговорити вдруге митцеві вдалося не з кожним бійцем – частину з них перевели з Київського госпіталю до Ірпіня, бо в Києві залишали найважчих поранених. Тому деякі інтерв’ю вийшли по 15 хвилин, а деякі по 30 секунд.
Автор каже, що прагнув зробити своїх героїв максимально реальними. «Хотілося зняти і записати все, як є. Я свідомо уникав будь-якої типології по регіонах, віку тощо. Я заходив у палату чи когось виловлював на перекурі і пропонував записати інтерв’ю і зробити фото. Усіх, кого я зняв і записав, я всіх показую без жодного редагування, цензури. Навіть звук не чистив, щоб зберегти атмосферу. Деякі інтерв’ю переривають. Людина без ніг лежить, приходить медсестра укол зробити, відповідно на записі є перерва, шум. Спочатку асистент почистив звуки. Я послухав і кажу: повертай все, як було. Тобто вийшов зріз тих кількох днів у серпні, це правда, якою вона була, жодного слова звідти не забрано», – наголошує Т.Полатайко.
Про більшість бійців, портрети яких робив, Тарас знає дуже мало. Пояснює, що мало хто з них погоджувався називати навіть своє прізвище. З тієї ж причини художник не може сказати, чи є серед його героїв львів’яни. «Там є кадрові офіцери. Один хлопець взагалі не знав, що йому можна говорити, – раптом він якісь таємниці видасть. Тут багато різних нюансів. Тому я їм сказав представлятися так, як вони хочуть, як їм зручно. Так я їх і попідписував: декого по імені, декого – ім’я і позивний, декого по прізвищу. Хтось казав, звідки він, хтось не казав. Як вони хотіли говорити, так і говорили. Я їх не примушував. Тому, на жаль, не знаю, чи є львів’яни. З тих, кого знаю, найближче – хлопець з Калуша», – каже митець.
Історії у поранених бійців різні. Кожна по-своєму вражає. Наприклад, боєць на ім’я Денис розповідає, що цілий місяць з середини травня до середини червня був на передовій на горі під безупинним вогнем. Говорять поранені військові на записах не відшліфовано. Хтось суржиком, хтось зі специфічними для того чи іншого регіону висловами – так, як вони розмовляють у житті. І це змушує тих, хто ці історії чує, відчувати, можливо навіть переживати частину того, що переживає боєць.
«Різні покоління. Є і мобілізовані, і добровольці, і контрактники. Просто треба слухати, вони про себе краще розказують, ніж я», – зазначає Т.Полатайко і додає, що точно знає, що одного з хлопців, зображених на світлинах, уже немає серед живих.
«Сергій «Динаміт» місяці півтора тому загинув. Сергій пройшов увесь Майдан, контужений там був по кілька разів на день і не знав, що він був контужений. Про це йому вже потім медики сказали. Щось йому кололи, піднімали, і він повертався на барикади. Потім одразу після Майдану поїхав на Схід, на фронт. Познайомились ми з ним, коли в нього було перше поранення. Тоді він уже одужував. Ми з ним записали інтерв’ю, і після того він повернувся на фронт. Сергій родом з Хмельниччини, жив і працював у Борисполі. У нього було кілька успішних бізнесів, які він продав одразу після Майдану, 400 тисяч гривень віддав на формування батальйону «Золоті ворота» і пішов на фронт. Уже звідти допомагав пораненим, їхнім родинам», – розповідає щемку історію загиблого героя Тарас.
Відзнявши портрети й записавши інтерв’ю, Т.Полатайко вирішив не просто їх демонструвати, а й збирати під час виставок кошти на потреби військових. Він зізнається, що такою благодійною діяльністю він і його колеги займаються вперше. «Раніше ніхто з нас збором коштів не займався, музей цим займався. А потім, коли виставка стала їздити по містах – Одеса, Чернівці, Івано-Франківськ і паралельно Нью-Йорк, Торонто, Оттава – дещо змінилося. В Одесі також збором коштів музей займався. А потім в Чернівцях сталася прикрість – директор музею не захотіла збирати кошти. І тут випадково через Facebook я зв’язався з волонтерською групою. Тепер я контактую з волонтерським рухом у тому місті, де відбувається виставка, і такий формат набагато зручніший», – зазначає художник, який вже частково й сам став волонтером.
«Я знаю, що на першій виставці зібрали понад 30 тисяч гривень. В Івано-Франківську зібрали близько 10 тисяч, бо виставка була коротка – лише два тижні. У Чернівцях я не питав, бо там збором коштів волонтери займалися», – каже Тарас Полатайко.
Львівський музей «Тюрма на Лонцького» перейнявся допомогою військовим і надав свої приміщення для виставки. «Зараз ми говоримо не про історію, а про те, що відбувається в реальному часі. Саме поширюючи правду про війну, ми можемо допомогти. Проект покликаний консолідувати нас усіх, зрозуміти, що відбувається в Україні», – наголошує директор музею Руслан Забілий. Його заступниця Вікторія Садова також щиро хвилюється за долю військових і просить всіх присутніх на відкритті виставки допомогами армії.
Скільки коштів протягом місця зберуть у Львові, точно знатиме Володимир, який координує збір у «Тюрмі на Лонцького». Володимир і сам випадково долучився до волонтерського руху: знайомі попросили допомогти з доставкою медикаментів до лікарень, і після того Володимир вже не зміг покинути благочинну діяльність.
Утім, якщо українці зазвичай переймаються долею поранених бійців і охоче жертвують, хто скільки може, то відвідувачі виставок у Канаді та США переважно приходять просто подивитися. «Для нас воно наше, воно болюче. А там воно далеке. Вони, звісно співчувають. Більше приходять такі люди, які цим цікавляться. Скажімо, у Нью-Йорку три тисячі виставок на тиждень відкривається. Там є все: від Ірану та Індонезії до України. Тобто там наша виставка одна з багатьох. Помітно, коли в Україні наші люди приходять, їм воно болить, треба організовуватися, допомагати армії. А перелетів з Києва до США – ну виставка, так. Звісно, що відчуваєш симпатію американців, що це агресія Росії. Але для них воно абстрактне», – ділиться враженнями Т.Полатайко.
Митець розповідає, що хоче продовжити почате й відшукати героїв своїх робіт. «Я хочу завершити цю історію. Але вийшло так, що їх попереводили. Навіть коли я вдруге до них приходив, декого вже в Києві не було. Хочу поїхати до Києва, якщо це можливо, дізнатися, що з ними зараз. Художник працює спонтанно, інтуїтивно – спочатку робиш, а вже потім думаєш», – пояснює він.
Особливість мистецької акції в тому, що кожен, хто приходить на виставку, дивиться в очі бійців, слухає їхні голоси, кладе гроші до скриньки, також стає часточкою проекту. Тепер долучитися до нього можуть і львів’яни.
Музей «Тюрма на Лонцького» працює з 10:00 до 19:00.
Ірина Рєвунова
---
за матеріалами сайту Galnet:
http://galnet.org/news/273094-11-oblych-na-yakyh-lyshyla-vidbytok-vijna
