Oliegh_Olzhich

До уродин поета Олега Ольжича 21 липня перегляд і обговорення кінотрилогії «Я камінь з Божої пращі...» ( ф.1 «Ольжич», ф.2 «Добжорстока, як вовчиця», ф.3 "«Незнаний воїн»), відзначеної 2002 року Національною премією України ім.Т. Шевченка.

Олег Ольжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба), * 8 (21)
липня 1907 (19070721), Житомир — † 10 червня 1944, концтабір
Заксенгаузен) — український поет, археолог і політичний діяч, очолював
культурно-освітню референтуру Проводу Українських Націоналістів (1937)
і Революційний Трибунал ОУН (1939-41), заступник Голови ПУН та Голова
ПУН на українських землях (з 05.1942), Голова ПУН ОУН
(01.1944—†10.06.1944).

Найголовнішою справою свого життя вважав не поезію, не науку, а
боротьбу, діяльність професійного революціонера. Ця домінанта часто
проступає в його віршах, а ще більше — в житті. Наприкінці тридцятих
років у житті Олега Кандиби-Ольжича літературна і наукова діяльність
відходять на другий план. Псевдонім «Ольжич» змінюється на підпільне
псевдо «Кардаш». Він вирішує, що треба залишити затишок кабінету, і
якщо доведеться, то в «сірій вмерти від шінелі гранати». До початку
війни Олег Кандиба-Ольжич вже не археолог і не поет — він
борець.Ольжич, що належав до фракції мельниківців, під час Другої
світової війни очолював відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в
Києві, був одним із засновників Української національної ради (5
листопада 1941 р.), якою керував економіст М. Величківський. Оскільки
рейхскомісаріат наприкінці 1941 р. заборонив діяльність ОУН, вона
перейшла в підпілля, перебравшись до Львова.У 1942 р. Ольжич-Кардаш
разом з Оленою Телігою та Іваном Ірлявський приїжджає до Києва з
патріотичною місією ОУН. У Києві він не тільки випускає газету «Наше
слово», журнал «Литаври», а й керує підпільної боротьбою мельниківців
проти окупантів. Один за одним гинуть товариші — Олена Теліга, Михайло
Теліга, Іван Ірлявський, професор Бухало. Їх розстріляли в Бабиному
Яру. 95% членів ОУН, які вирушили на схід похідними групами, були
знищені на території «рейхскомісаріату України». Ольжич належав до
тих, хто свідомо дивився смерті в очі і не відступав. Наприкінці
травня 1944 у Львові його заарештувало гестапо і негайно перевезло
через Берлін в Заксенхаузен — страшний концтабір, що поглинув понад
200 тисяч людей з усієї Європи. Відгороджений стіною, в Заксенхаузені
існував секретний об’єкт Целенбау — барак-бункер, в якому тримали
особливо небезпечних в’язнів. Там сиділи син Сталіна Яків Джугашвілі,
французький міністр Рібо, колишній прем’єр-міністр Німеччини Лютер,
головнокомандувач польської Армії кранової генерал Стефан
Ровецкі-Грот, польський єпископ Владислав Гораль та багато інших
відомих постатей. Там же знаходилися майже всі члени проводу ОУН з
лідерами двох непримиренних крил С. Бандерою і А. Мельником. У
Целенбау Ольжич сидів у камері № 14, де зазвичай знаходилися заковані
в кайдани в’язні, приречені на смерть. Кайдани ці були прикуті
ланцюгом до цементної підлоги. Ольжича часто брали на допити. У
результаті страшних тортур, які застосовувало гестапо, він і помер 9
червня 1944 року. Коли звістка про смерть Олега Ольжича поширилася
серед в’язнів, єпископ Владислав Гораль відслужив у своїй камері
панахиду за упокій його душі, а в’язні різних національностей у своїх
келіях-«одиночках» молилися — кожен на своїй мові — за загиблого.
Непохитну вірність ідеї, яка палала у нього все своє життя, Ольжич
довів геройською смертю.