gorska3Це звичайний документальний фільм. Чомусь так склалося, що більшість документальних фільмів — звичайні, і на них мало звертають уваги. Особливо, коли їх показують по телебаченню. Старі фотографії, хронікальні кадри, спогади «очевидців» — увесь цей класичний перелік складових документального кіно рідко може надовго затримати увагу глядача і тим більше схвилювати його серце. Останнє і не вимагається. Документ мусить фіксувати і надавати необхідну інформацію. Але саме цього найчастіше бракує нашому документальному кіно. Інформація губиться за патетикою, що претендує на поезію, за марнославством промовців, які забувають про тему фільму, поспішаючи якнайбільше сказати щось на зразок «я і слони». Губиться за звичним уже марнослів'ям, коли були потрібні емфатичні герої (і для боротьби «за» і для боротьби «проти»).

Майже зовсім немає марнослів'я у фільмі Олени Левченко «Алла Горська». Майже. Все ті ж фотографії, розповіді друзів, хронікальні кадри (серед них, до речі, є дуже рідкісні й цінні: Алла Горська з колегами за роботою над монументальною мозаїкою), картини й вірші — але все разом не схоже на черговий портрет безликого народного героя. Це фільм про людину рідкісного таланту й життєвої сили — жінку і митця. Сильну, талановиту, відкриту, чесну, невимушену, невгамовну — і обов'язково жінку: чуттєву, завжди вродливу, і хіба трохи по-чоловічому вперту ідеалістку. Фільм складається у тонке плетиво історії долі Алли Горської і долі її покоління, яке часом схоже на вишукані «неомодерні» роботи Віктора Зарецького, її чоловіка, більше, ніж на різкі, експресивні роботи самої Горської — такі ж безкомпромісні, як і їхня авторка. Недаремно так часто ми бачимо на екрані портрет дружини роботи Віктора — la femme fatale з полотен Густава Клімта: вродливе обличчя в обрамленні буйного орнаменту, який прикрашає внутрішні стінки душі...