Тюрма на Лонцького

Радянський період 1939—1941 рр

17 вересня 1939 року Червона армія перетнула р. Збруч, чим ознаменувала початок окупації західноукраїнських земель. До кінця вересня 1939 року ці землі були окуповані та було встановлено німецько-радянський кордон згідно з умовами договору про ненапад 1939 р., т.з. пакт Молотова-Ріббентропа.

Протягом другої половини вересня 1939 р. радянська влада була встановлена у Західній Україні. Для узаконення радянської влади в Західній Україні було організовано загальні вибори – Українські народні збори. Вони проходили 26-28 жовтня 1939 р. та відбувалися за ретельно спланованим сценарієм.

Після встановлення радянської влади у Західній Україні було створено характерний для УРСР адміністративно-територіальний поділ: Волинська (6 районів), Дрогобицька (10 районів), Рівненська (5 районів), Львівська (13 районів), Станіславська (10 районів), Тернопільська (13 районів). У Львові – 4 міські райони, 14 міст виділено в обласне підпорядкування. Всього 202 сільські райони. Виконавчими органами стали обкоми (обласний рівень), міськкоми, райкоми комуністичної партії.

Паралельно відбувається формування карально-репресивного апарату. В листопаді 1939 року спостерігається передислокація з РСФСР працівників НКВД: 400 працівників НКВД (офіцерський керівних склад) за рахунок випускників училищ: Ленінградського – 60 осіб, Саратовського – 40, Смоленського – 50, Рязанського – 30, Горьківського – 53, Новочеркаського – 35, Воронезького – 40, а також 110 з інших закладів. І попри те, що закон «Про організацію органів НКВД Західної України» було прийнято лише 6 грудня 1939 р.[1]

Такі заходи мали на меті формування репресивного апарату у Львові з метою успішності боротьби проти противників радянської влади та території Західної України та проведення швидкого процесу радянізації краю. Очевидно, що цю мету не можливо було реалізувати з допомогою місцевого населення, навіть враховуючи прихильне ставлення українців та євреїв до нової влади восени 1939 року. Отже саме тому стала необхідною передислокація в Західну Україну співробітників НКВД із Росії. Ці факти свідчать про готовність нової влади до проведення радянізації насильницькими методами.

У листопаді-грудні 1939 року було сформовано управління НКВД у Львівській області (начальник Дятлов, капітан міліції), що містилося у приміщення колишньої польської в’язниці по вул. Лонцького (тепер вул. С. Бандери, 1). Тут також перебувало в’язничне відділення управління НКВД Львівської області (начальник Лерман, лейтенант державної безпеки).

Наводимо також список осіб та їх посади, що безпосередньо керували репресіями у м. Львові та області. Арсєєв ‑ опер. уповноважений в’язничного відділення у Львівській області, Харитонов Л.П. ‑ прокурор Львівської області (з 04.10.1939 до 29.06.1941 та з 10.11.1943 до 01.09.1944), Сергиєнко В.Т. ‑ начальник управління НКВД Львівської області, Коноваленко О.А. ‑ замісник начальника управління НКВД Львовскої області, Михайлов ‑ замісник начальника управління НКВД Львівської області, Шумаков ‑ начальник слідчої частини управління НКВД Львівської області, Козлов А. С. ‑ начальник слідчої частини управління НКВД Львівської області, Попов А.В. ‑ начальник в’язниці НКВД № 1 (тепер вул. С. Бандери, 1), Лавришев Д.П. ‑ секретар комуністичної партійної організації обласного управління НКВД; Стадниченко І.А., Дорфман О.Ш., Климочкін П.П., Селівестров С.Ф., Мухін В.О., Гуленко П.Е., Приз М.К., Гандін В.І., Зеленський В.П., Ловчинников О.Т. ‑ працівники слідчої частини обласного управління НКВД. Проте командування репресивними акціями здійснював нарком НКВД УРСР комісар державної безпеки ІІІ рангу І. Сєров, котрий з 22 вересня перебував постійно у Львові. Між іншим лише у Львові на потреби НКВД було передано 18 будинків та додатково 951 квартира[2]

НКВД у своїй діяльності використовувало новоприбулих партійних працівників, яких вже до 2 жовтня у Західній Україні перебувало 240 осіб, а також ЦК комсомолу – 142. До 5 жовтня прибули ще одна тисяча комуністів та 500 комсомольців. В їх завдання входив обов’язок пропагування «позитивних сторін» радянського життя, «справедливості» радянської влади, на відміну від колишньої польської влади тощо. Для НКВД ці партійні працівники займалися збором та постачанням інформації про противників нової влади, представників інтелігенції та ін. вони агітували населення Західної України вступати до партійних організації, після чого схиляли новоспечених комуністів до «співпраці з органами». Їх кількість постійно збільшувалася: станом на квітень 1940 р. у західних областях перебувало 16 тисяч комуністів, а в середині 1941 р. – 37 тисяч членів та кандидатів у члени ВКП(б)[3].

Від 4 квітня 1940 р. згідно Постанови Політбюро ЦК ВКП(б) «Питання західних областей України», під грифом «Цілком таємно», було озброєно керівників районних та міських рад, керівників виконавчих органів влади ‑ обласних та районних виконавчих комітетів, а також керівників комсомольської організації. Протягом двох тижнів Генштаб РСКА (Робочо-селянської червоної армії ‑ офіційна назва військ СРСР) організовано роздачу 1 800 револьверів з набоями до них. Також було забезпечено цих працівників відповідними документами на право носіння зброї (це завдання покладалося на НКВД)[4].

Арешти відбувалися зазвичай вночі, згідно з наперед підготованими списками осіб, місця їх помешкання. Це мало свої переваги, адже унеможливлювало завчасну втечу потенційного арештанта й не привертало увагу сторонніх осіб (арешти відбувалися близько третьої-п’ятої годин уночі). До будинку під’їжджав автомобіль з оперативною групою НКВД, швидко відбувався арешт та припровадження арештованого до в’язниці.

Репресії набули наступних напрямків: виселення у віддалені райони СРСР, арешти та ув’язнення інтелігенції, розстріли особливо небезпечних для радянської влади політичних в’язнів.

В першу чергу репресіям підлягали політичні кола та інтелігенція, якщо розглядати проблему через призму соціальної структури. За національної ознакою, в першу чергу репресіям підпали поляки, і лише потім ‑ українці. І це логічно, адже поляки перебували на керівних посадах державних структур, були провідними викладачами вищих навчальних закладів та формували вищу наукову та промислову еліту. Другою ознакою пропольських репресій став той аргумент, що поляки втратили свою державність, вважали радянську владу окупаційною та розпочали формування підпільних організацій, метою яких було відновлення незалежної Польщі шляхом всенародного повстання. Їх керівниками та учасниками були переважно військові.

В кінці вересня 1939 року генерал Мар’ян Жегота-Янушайтіс створив у Львові Польську Організацію Боротьби за Свободу (Polską Organizacię Walki o Wolność). Наступна за нею постала організація Союз Збройної Боротьби (Związek Walki Zbrojnej). Восени 1939 року у Володимирі Волинському, Луцьку, Рівному та Львові утворено Польсько організація військова (Polską Organizacia Wojskowa), в кінці цього ж року – ще одна організація «Rydz-Śmigły», що налічувала 600 членів на чолі з полковником Войтовичем та капітаном Рацилевичем. В січні 1940 року полковник Тадеуш Маєвський організував Службу Перемоги Польщі (Służbę Zwycięstwu Polski), що мала суто військовий характер[5].

Одними з перших жертв радянських репресій стали полонені польські офіцери в ході бойових дій в Галичині у вересні 1939 року та полонені представники польської влади, бізнесу та правоохоронних органів. У доповідній записці НКВД СССР (Л. Берія) адресованої ЦК ВКП(б), Й. Сталіну зокрема, йшлося про перебування у таборах для військовополонений «(не беручи до уваги солдатів та молодших офіцерів) – 14 736 колишній офіцерів, чиновників, поміщиків, жандармів, тюремників, осадників та розвідників – за національністю більше 97 % поляки

З них:

• Генералів, полковників та підполковників                                     ‑    295
• Майорів та капітанів                                                              ‑ 2 080
• Поручників, підпоручників та хорунжих                             ‑ 6 049
• Офіцерів та молодших командирів поліції,
• прикордонної охорони та жандармерії                                ‑ 1 030
• Рядових поліцейських та жандармів,
• тюремників та розвідників                                                    ‑ 5 138
• Чиновників, поміщиків, ксьондзів та осадників                   ‑    144

В тюрмах західних областей України та Білорусії свього утримується 18 632 арештованих (з них 10 685 поляки), в тому числі:

• Колишніх офіцерів                                                                 ‑ 1 207
• Колишніх поліцейських, розвідників та жандармів             ‑ 5 141
• Шпигунів та диверсантів                                                       ‑    347
• Колишній поміщиків, фабрикантів та чиновників               ‑    465
• Членів різноманітних контрреволюційних та повстанських
• організацій та різного контрреволюційного елемента                  ‑ 5 345
• перебіжчиків                                                                           ‑ 6 127

Виходячи з того, що всі вони є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади, НКВД СССР вважає необхідним:

І. Запропонувати НКВД СССР:

1. Справи про перебуваючих у таборах для військовополонених 14 700 осіб колишніх польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів, осадників та тюремників;
2. а також справи про арештованих та перебуваючих у в’язницях західних областей України та Білорусії в кількості 11 000 осіб членів різноманітних шпигунських та диверсійних організації, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників та перебіжчиків.

• ‑ розглянути у винятковому порядку, із застосуванням щодо них вищої міри покарання – розстрілу. […]

ІІІ. Розгляд справ та винесення рішень покласти на трійку у складі т.т. Мєркулова, Кабулові, Баштанова (Начальник І-го Спецвідділу НКВД СССР).»

На доповідній записці свою згоду із пропозицією розстріляти інтернованих та ув’язнених власними підписами ствердили: Й. Сталін, К. Ворошилов, В. Молотов, А. Мікоян. До документу є приписка: «т. Калінін – за, т. Каганович – за.»[6].

Відповідь від 5 березня 1940 р. на цей документ була схвальною щодо пропозицій Л. Берії.

Нажаль невідомим залишається скільки серед вищенаведених арештованих було українців та представників інших націй.

Таким чином розгорнулася боротьба проти військових польських організацій. Станом на 10 грудня 1939 р. НКВД заарештували в Західній Україні 1057 осіб, в т.ч. 570 офіцерів, 487 учасників контрреволюційних організацій.

Відразу після Народних зборів відбулися арешти провідних діячів української інтелігенції, за здалегідь підготованими списками, складеними у радянському консульстві: наприкінці вересня-початку жовтня 1939 року були заарештовані лідери УНДО, колишніх послів до польського сейму, сенаторів І. Німчука, Г. Тершаковця, В. Целевича, Д. Левицького, К. Левицького, В. Кузьмовича, О. Луцького та інших. Репресії не оминули й інших представників українських партій: Іван Новодворський та Андрій Гривняк (соціал-радикали), соціал-демократ Володимир Старосольський, редактори Іван Квасниця та Мелетій Голінатій, адвокат Альфред Говикович, професори Амвросій Березовський та Гриневецький, інженери Віктор Цебровський, Тимофій Ковалюк, Зиновій Ковалик. У газеті «Краківські вісті» за 1942 р. надруковано понад 250 прізвищ заарештованих та розстріляних НКВД або вивезених до Сибіру у вересні-жовтні 1939 р. галицької інтелігенції[7]. Не постраждали від радянських репресій лише члени деяких політичних партій: Василь Мудрий (УНДО), лідери Української соціалістично-радикальної партії (Михайло Стахів, Остап Павлів), Української соціал-демократичної партії (Лев Ганкевич), Фронту національної єдності (Дмитро Палій), котрі виїхали до Польщі, окупованої Німеччиною.

В грудні 1939 р. відбулися арешти провідної львівської інтелігенції: професори С. Ґрабський, Л. Дворак, С. Ґломбінський, доктори Є. Яґляж, З. Вахловський, К. Веронський, К. Ґржибовський та ін. Доктора Р. Зубика заарештовано в січні 1940 р. (пізніше він загинув) за його позицію збереження НТШ. Не уникли арештів й відомі літератори: В. Бронєвський, А. Ват, Т. Пайпер, А. Полєвка, В. Скужа, А. Штерн[8].

У наступному 1940 році карально-репресивна діяльність НКВД набуває нових обертів. 13 травня 1940 р. було прийнято закон про «Заходи з покращення оперативно-чекіської роботи управлінь НКВД західних областей УРСР та БРСР». Виконуючи цей закон, було організовано групи для «чистки» органів НКВД, загальне командування проводив старший майор Антонов. У Львові така група нараховувала 20 осіб. У травні 1940 р. у Львові було збільшено кількість слідчих на 40 осіб. Ці факти підтверджують наростання опору населення процесам радянізації, зокрема антирадянської діяльності польських військових організацій та ОУН. Саме тому проводиться ротація та збільшення контингенту співробітників НКВД для досягнення успішного результату у боротьбі проти цих підпільних організації.

Після арешту відбувалося слідство шляхом застосування тортур (фізичного та психологічного тиску) для отримання зізнання від підозрюваного у інкримінованих злочинах. Часто при цьому вимагали зізнання у злочинах, які підозрюваний не здійснював. Після отримання свідчень та завершення протоколу відбувався закритий суд, що складався з трьох осіб без участі підсудного. Судді швидко приймали рішення та виносили вирок: депортація засудженого у віддалені райони СРСР на 5, 10, 20 років. Часто рішенням суддів була «ВМН» ‑ вища міра покарання (від рос. высшая мера наказания), тобто розстріл. Проте у багатьох випадках його замінювали на ув’язнення у ІТЛ (виправно-трудові табори ‑ від рос. исправительно-трудовые лагеря). Процес слідства відбувався у в’язницях, зокрема у в’язниці № 1 по вул. Сталіна (тепер вул. С. Бандери, 1).

Збереглися спогади учасника українського визвольного руху Богдана Казанівського, арештованого НКВД у січні 1940 р., про особливості слідства у в’язниці «на Лонцького»: « […] Слідчі примінювали до мене різні фізичні і психічні тортури, а всетаки не вдалося їм мене заломати. Сказали: “Ми тебе будемо тримати 10 років, не дамо тобі жити ані вмерти, будемо з тебе тягнути кишку за кишкою, ми не польська поліція де ти до нічого не признався, ти нам скажеш все що знаєш і то, чого не знаєш”. […] »[9]. Про особливості камерних умов Б. Казанівський повідомляє наступне: « […] кинули до кімнати де було коло 90 вязнів. Не було ні ліжок, ні стола ані лавки, що було за польської окупації. Був лише один предмет в камері званий «Парашою» […] Оце вся камерна обстановка. А народу так тісно, шо годі було перейти до смердючої параші. Тяжке повітря, нема чим дихати. До сну лежали як оселедці в бочці.  […] ».

Від 1940 р. розгорнулася боротьба НКВД проти польських військових організацій. У ході якої більшість з них припинили своє існування. Паралельно ці репресії розпочалися й проти ОУН, що на той час мала широко розбудовану організаційну мережу з високим рівнем конспірації. Її головним керівним органом була Львівська крайова екзекутивна (КЕ), котру очолив Д. Мирон – «Орлик». Структура організації мала наступні відділи-референтури: організаційна (очолив І. Максимів – «Ромб»), пропаганди (М. Вовк – «Андрій»), військова, розвідувальна (М. Матвійчик – «Лук»), Служба безпеки[10]. КЕ підпорядковувалися окружні екзекутиви у Львові, Станіславові, Дрогобичі та на Волині. На той час головним завданням для ОУН стала підготовка т.зв. «пробоєвих груп», чисельністю від 5 до 20 осіб. Це були добре вишколені бойовики, навчені володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості тощо. Головним їх завданням був пошук інформації про розташування ворожих позицій, кількісні та якісні його переваги, а також настрої населення. Розроблялися плани захоплення населених пунктів та інших важливих об’єктів, складали «чорні списки» представників влади, силових структур, на котрих готували замахи. Створювали склади із зброєю (навіть у підземеллях собору св. Юра). З допомогою такого роду відомостям та вишколенню бойових кадрів ОУН готували повстання проти радянської влади у Західній Україні.

Таким чином, ліквідувавши польський збройних опір, керівництво НКВД зосередило основні сили на нейтралізації ОУН. Наведемо кілька гучних судових процесів на її провідними членами. В жовтні 1940 р. було засуджено 11 керівників ОУН (10-х – до розстрілу, одного – до ув’язнення). У 1941 р. репресії посилилися: в січні цього року відбувся т.зв. Процес 59-ти: судилище над провідними діячами ОУН, більшість з котрих було розстріляно. У травні 1941 р. заарештовано 62 члени ОУН, половина з них були розстріляні, інших ув’язнили. Цього ж самого місяця співробітники НКВД ліквідували ще 39 членів ОУН. В квітні-травні 1941 р. заарештовано, за даними НКВД, 1865 членів ОУН. Згідно польських джерел, у Львівському окрузі залишилося 25 % людей, що вели підпільну антирадянську роботу до червня 1941 р. Загалом протягом 1939—1941 рр. було розстріляно та ув’язнено від 16 тис. до 35 тис. членів ОУН.

Чітко відома кількість заарештованих НКВД осіб в Західній Україні. В 1939 р. – 5 406 поляків, 2 779 українців, 1 439 євреїв; в 1940 р. – 15 518 поляків, 15 024 українців, 10 924 євреїв; в січні-травні 1941 р. ‑ 1 058 поляків, 5 360 українців, 797 євреїв. Отже всього в 1939—1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українців, 13 160 євреїв[11]. Аналізуючи динаміку арештів та кількісний й національних склад арештованих, можна стверджувати, що в 1939 році арештам підлягали у своїй більшості поляки (представники владних структур, інтелігенція та представники виробництва та бізнесу), менше – українці (інтелігенція, представники дрібного виробництва та бізнесу) та євреї (в їх руках перебував переважно бізнес). В 1940 р. посилюється опір радянській владі як поляків так і українців, про що свідчить кількість арештованих. Таким чином можна констатувати про найбільший розмах арештів як окремого елементу радянських репресій в Західній Україні.

При таких масштабах арештів в’язниці у м. Львові були переповнені. За часів першої радянської окупації (у тогочасному суспільстві побутував термін «перші совіти») тут було організовано три в’язниці: № 1 – в’язниця по сучасній вулиці С. Бандери, 1, № 2 – Замарстинівська в’язниці (по вул... Замарстинівській), № 4 – в’язниця «Бриґідки», що отримала назву від колишнього монастиря ордену св. Бриґіди по колишній вулиці Казимирській (тепер вул... Городоцька). В’язниця № 3 перебувала у м. Золочеві у внутрішніх приміщеннях замку. При масштабах арештів вищеназвані в’язниці були постійно переповнені. Згідно з довідки про «Дислокацію, ліміт і наповнення тюрем Української ССР станом на 10 червня 1941 р.» у Львові перебувала наступна кількість арештованих: у в’язниці № 1 при ліміті в’язнів 1 500 осіб, перебувало 3 638; у в’язниці № 2 при ліміті в 270 осіб, перебувало 801; у в’язниці № 4 при ліміті 300 осіб, перебувало 706; у в’язниці № 3 при ліміті 350 осіб, перебувало 625. При вищенаведених масштабах арештів, цілком очевидно, що в’язниці постійно були переповненні.

Щоб уникнути більшого переповнення в’язниць, радянська влада проводила депортації в’язнів у віддалені райони СРСР. Вони регламентувалися наступними офіційними постановами вищого керівництва СРСР: Постанова Ради народних комісарів СРСР від 5 грудня 1939 р. № 2001 – 558 сс про насильницьку депортацію населення із західних областей України та Білорусії (основні засади депортації, визначення осіб, що підлягають депортації, їх використання у радянському виробництві, місць депортації, ресурсів для проведення депортації тощо), Інструкція НКВД СРСР від 29 грудня 1939 р. № 2122 – 617 сс «Про порядок переселення польських осадників із західних областей УРСР та БРСР» затверджена Постановою РНК СРСР (визначалися умови та спосіб переведення осадників) та положення НКВД СРСР «Про спецпоселення та трудове влаштування осадників, котрих виселяють із західних областей УРСР та БРСР» від 29 грудня 1939 р. (регламентував умови роботи депортованих на місцях депортації).

Згідно з вищенаведеними документами виселенню підлягали сім’ї переважно польського населення із західноукраїнських земель (хоча й досить часто до цієї категорії зараховували й українців, переважно селян), котрих депортували у зони лісової промисловості для використання їх як робочої сили. Під зонами лісової промисловості зазначалися Кіровська, Пермська, Вологодська, Архангельська, Іванівська, Ярославська, Новосибірська, Свердловська, Омська області, Красноярський та Алтайський краї та Комі АРСР. Депортованим заборонялося забирати з собою багаж більше ніж 500 кг на сім’ю, їх нерухомість, свійська тварина та птиця націоналізовувалися. Дозволено було мати з собою окрім одягу, посуд, дрібні господарські інструменти, гроші та коштовності, валізи чи скрині для транспортування речей. Виселення проводили ешелонами по 55 вагонів кожних. На місцях депортацій організацією розселення та роботи осадників займався відділ виправно-трудових колоній управління НКВД при загальному керівництві начальства ГУЛАҐу.

Про результати організації розселення та роботи депортованих можемо судити з доповідної записки НКВД СРСР Центральному комітетові ВКП(б) про кількість, умови праці та проживання виселенців із західних областей України та Білорусії від 1940 р.:

«З повідомлень крайових та обласних Управлінь НКВД Наркомплекс СРСР до цього часу не зробив необхідних заходів щодо повного трудового використання осадників та біженців, переселених із західних областей УРСР та БРСР. У ліспромгоспах Архангельської області з 29 660 працездатних спецпоселенців використовуються на роботах 25 192 особи. У ліспромгоспах Свердловської області з 9 226 працездатних працюють лише 6 012 осіб. У ліспромгоспах Красноярського краю з 8 770 працездатних працюють 7 297 осіб. У тресті «Захсибтрансліс» Алтайського краю з 1 708 працездатних задіяно на роботах 1 440 осіб. У трестах «Красліс» Красноярського краю та «Захсибтрансліс» Алтайського краю мають місце невиходи на роботу через віддаленості спецпоселень (10-15 км) від лісорозробок.

Наркомплекс СРСР не забезпечив у достатній кількості ліспромгоспи інструментами, пилами, сокирами, напильниками, центрівками, тачками, теплим спецодягом та взуттям. В Підосиновському районі Архангельської області замість 120 лучкових пил, необхідних для роботи спецпереселенців, в наявності тільки 10, в Леуновському лісоділянці Пенежського району видається 1 сокира на 5 осіб теслів-спецпереселенців, одна пила і одне долото на дві бригади теслів.

В Нейському ліспромгоспі Ярославської області замість 60 пил в наявності 30, а сокир замість 100 штук – 33. У Ключанському механізованому лісопункті Молотовської області осадники не забезпечені інструментами.

Через недостатньої в ліспромгоспах мережі дитячих садків та шкіл жіноча праця використовується у незначній кількості.

У Няндомському районі Архангельської області з 1 549 спецпереселенців, що використовуються на роботах, 737 осіб не мають взуття, у Виноградівському районі тої самої області  через відсутність взуття не працюють більше 100 осіб, а Марійській АСС – 126 осіб.

Аналогічне становище з організацією праці, використанням осадників та біженців на роботі, із забезпеченням інструментами та спецвзуттям є у кіровській, Вологодській, Іркутській, Новосибірській, Горьківській областях та в Комі АРСР.

Становище із забезпеченням житлплощею, ремонтом бараків, гуртожитків залишається й надалі у незадовільному стані. У спецпоселеннях велика залюдненість, антисанітарних стан, у багатьох бараках немає переборок, діти, жінки та чоловіки сплять на тапчанах чи нарах всі покотом на голих дошках без постільних засобів. У середньому на кожного спецпереселенця припадає житлплощі від 1,5 до 2 кв. м. Ремонт бараків та гуртожитків до зими проводиться повільно.

У спецпоселеннях Підосинівського, вельського, Опаритського, Няндомського та інших районів Архангельської області осадники та біженці розселені в сушилах, кладовках, дезинфекційних камерах та в бараках з протікаючи ми дахами, з старими стінами.

У всіх спецпоселеннях Алтайського краю бараки до зими не підготовані: печі не складені, вікна не засклені. Такий самий стан з ремонтом бараків у Свердловській, Молотовській, Ярославській, Вологодській, Іркутській, Кіровській областях та в Комі АРСР.

Постачання продуктами харчування у спецпоселеннях організовано незадовільно. У спецпоселеннях Пинежського, Вилегодського, Няндомського районів Архангельської області, Тюбіль, Черьомушки Красноярського краю у продажі є тільки хліб. Зареєстровані випадки захворювань спецпереселенців на цингу. Їдальні забезпечують обідами тільки 60 – 70% спецпереселенців.

Санітарний нагляд за спец поселеннями та медична допомога спецпереселенцям організовані незадовільно. У спецпоселеннях трестів «Красліс», «Північполчрліс», у липні – вересні цього року від тифу, дизентерії та інших хвороб померли 298 спецпереселенців.

У Прилуцькому районі Комі АРСР в жовтні зареєстровано 45 випадків захворювань на черевних тиф. Мають місце захворювання на черевний тиф у Свердловській, Горьківській та інших областях.

НКВД просить Ваших вказівок Нарком лісу та Наромздраву СРСР.

Народний комісар внутрішніх справ Союзу РСР                         Л. Берія

Розіслано:

т. Сталіну

т. Молотову»[12]

Згідно з польськими дослідженнями (Анджей Щезник) було 4 етапи депортацій: перший етап 10 лютого 1940 р. ‑ бл. 220 тис. осіб, другий етап – 13 квітня 1940 р. ‑ бл. 320 тис. осіб, третій ‑ червень-липень 1940 р. ‑ бл. 240 тис. осіб, четвертий ‑ червень 1941 р. ‑ бл. 300 тис. осіб. Разом протягом 1940—1941 рр. депортовано бл. 1 млн. 80 тис. поляків[13]. Ці данні ґрунтуються на повідомлені польського міністра у еміграції у 1949 році про виселення 980 тис. населення (польських громадян) внаслідок чотирьох депортацій: перша депортація відбулася в лютому 1940 р. і вивезенню підлягало 220 тис. осіб, друга – квітень 1940 р. – 320 тис., третя – червень 1940 р. – 240 тис., четверта – червень 1941 р. – 200 тис[14].

Натомість московські історики Валентина Парсаданова та Ніколай Бугай вважають, що на 1942 р. у східних районах СРСР перебувало 1 млн. 173 тис. осіб, депортованих з західних територій країни (Західна Україна та Білорусія, Прибалтика), з них лише 389 тис. ‑ поляки[15]. Між іншим смертність серед в’язнів складала 16 %.

Подібну кількісну оцінку дає й українська історіографія ‑ 1,2 млн. осіб депортовано з Західної України та Західної Білорусії[16].

В науковій літературі існують й інші підрахунки депортованих, зокрема Богдан Подольський вважає, що протягом 1940—1941 рр. було депортовано 990 тис. осіб на схід[17].

Тогочасні джерела змальовують іншу картину депортацій. Метрополія Андрея Шептицького подає данні про виселення з Галичини 400 тис. українців у роки радянської окупації[18]. А згідно з радянськими документами із фондів ГАРФ кількість депортованих ще менша ‑ 45 569 осіб[19].

Втрати м. Львова та Львівської області під час депортації лютого 1940 р. оцінюються у 20 966 осіб (переважно це були родини осадників, державних урядовців високого рівня, також групи колишніх польських військових офіцерів). У квітні 1940 р. зі Львова вивезли від 12 до 30 тис. осіб (переважно сім’ї військовополонених). У червні-липні 1940 р. із станції Підзамче зі Львова 16 ешелонами вивезли 20 770 осіб (переважно біженців з території Польщі, окупованої німецькими військами). Більшість з них становили євреї, були також і українці та поляки – кваліфіковані робітники та інтелігенція. Загалом втрати Львова під час депортацій оцінюються у близько 100 тис. осіб[20]. Проте майже не можливо визначити точний національний склад депортований, оскільки головним критерієм виселення було їх соціальне становище. І враховуючи відсоток загиблих в’язнів у дорозі, точно встановити їх кількість надзвичайно тяжко. Частина документів із цією інформацією перебувають у фондах архівів Російської федерації і не всім українським науковцям вони доступні. Інша частина, документи створені на місцях була частково знищена, частково передана до Києва.

Окремим напрямком діяльності НКВД були слідча. У слідчій практиці співробітники НКВД застосовували методи тиску на арештованого, про що свідчать слідчі матеріали щодо Бялостоцького Стефана Федоровича, арештованого 4 листопада 1940 р. Йому було інкриміновано участь у боях проти РККА у 1918—1920 рр. у складі Армії УНР. На допиті 7 листопада 1940 р. Бялостоцький пояснював, що у 1918 р. був мобілізований до УГА та брав участь у боях проти польського війська. В одному з боїв 1919 р. потрапив до полону, де перебував протягом 6 місяців[21]. Проте вже на допиті 20 грудня 1940 р., що тривав від 20.00 до 22.00, він підтвердив те обвинувачення, що було йому інкриміновано співробітниками НКВД та визнав свою вину[22].

Також мало місце й фабрикування справи шляхом фальсифікації речових доказів. Це спостерігається у справі Сташинського Петра Васильовича, арештованого 9 жовтня 1940 р. У день арешту в його квартирі співробітники НКВД провели обшук та залучили до слідчої справи наступні речові докази: польський паспорт (1 шт.), радянський паспорт (1 шт.), світлини (2 шт.)[23]. Проте 11 квітня 1941 р. співробітниками НКВД було проведено повторний обшук квартири Сташинського П. та вилучено: гвинтівки іноземного зразка (2 шт.), револьвери іноземного зразка (3 шт.), пістолети іноземного зразка (3 шт.), мисливська рушниця (1 шт.), польські гранати (3 шт.)[24]. Очевидно, щоб швидше завершити цю справу, що затягнулася (станом на кінець червня 1941 р. слідство не було формально завершене), співробітники НКВД намагалися незаконними методами довести її до суду.

У 1940 р. НКВД провів велику роботу з викриття ОУН. Ця робота завершилася низкою відкритих судових процесів протягом зими-весни 1941 р. Найбільш відомий з них т. зв. „Процес 59-ти”.

Члени ОУН за суджені на „Процесі 59-ти” пребували під час слідства у в’язниці № 2. цілком імовірно, що допити проводили у цій в’язниці. Слідство тривало з вересня до грудня 1940 р. та було пов’язане із поступовими арештами оунівців. У січня 1941 р. слідчі матеріали були передані до обласного суду у м. Львові. На лаві підсудних опинилися наступні особи:

1. Максимів Іван Андрійович,
2. Вовк Микола Андрійович,
3. Матвійчук Микола Михайлович,
4. Думанський Михайло Іванович,
5. Березовський Кость-Арпад Амброзійович,
6. Сороковський Семен Григорович,
7. Єднорог Богдан Савич,
8. Марків Юрій Михайлович,
9. Коцюба Тарас Теодорович,
10. Куницький Богдан Миколайович,
11. Левицький Олег Васильович,
12. Нирка Станіслав Михайлович,
13. Тисляк Степан Михайлович,
14. Слюсар Дмитро Йосипович,
15. Волошина Олена Василівна,
16. Ковалик Володимира Тимофіївна,
17. Грицай Марта Теодорівна,
18. Коверко Дарья Максимівна,
19. Пик Ірина Олександрівна,
20. Наконечна Марія Іванівна,
21. Винників Наталія Сидорівна,
22. Пакуляк Михайло Іванович,
23. Горбаль Роман Томович,
24. Дяків Роман Григорович,
25. Гончарюк Богдан Семенович
26. Берест Роман-Мар’ян Петрович,
27. Гошко Микола Михайлович,
28. Матвійчук Андрій Михайлович,
29. Думанський Петро Іванович,
30. Думанський Степан Іванович,
31. Малащук Людвига Іванович,
32. Клак Петро Васильович,
33. Клак Софія Степанівна,
34. Круп Теодозій Володимирович,
35. Грицалюк Богдан Миколайович,
36. Пецух Михайло Іванович,
37. Онуферко Степан Антонович,
38. Булка Орест Іванович,
39. Гаврилишин Мирослав Дмитрович,
40. Старка Богдан Микитович,
41. Чарковський Михайло Теодорович,
42. Комар Володимир Степанович,
43. Комар Любов Степанівна,
44. Зубач Ірина Антонівна,
45. Жидик Григорій Стефанович,
46. Столяр Олена Теодорівна,
47. Ставарська Галина Петрівна,
48. Кохман Ганна Йосипівна,
49. Данилевич Михайло Васильович,
50. Клячківський Дмитро Семенович,
51. Матла Олена Антонівна,
52. Притуляк Стефанія Василівна,
53. Безпалько Ірина Володимирівна,
54. Боднар Ганна Андріївна,
55. Попадин Ольга Петрівна,
56. Світлик Лідія Юліанівна,
57. Шухевич Наталія Йосипівна,
58. Маткіська Марія-Ангеліна Петрівна,

Цим особам інкримінували злочини за статею 54, пінктами 2 та11. 59-му Шенгері Петрові Івановичу – за статями 19, 54-2, 54-11, 20, 206[25].

За слідчими документами злочини підсудних полягали у наступній діяльності.

З березня 1940 р. на посаду керівника організаційної референтури крайової екзекутиви Максиміва. Березовського ‑ референтом пропаганди КЕ. Матвійчука – референтом розвідки. Ковалик ‑ керівником жіночої сітки ОУН, такожвона організувала пошук конспіративних квартир для перебування кур’єрів від закордонного центру ОУН та для таємних зустрічей членів крайової екзекутиви.

Максимів оргнізував розширення мережі ОУН: Шевчик проводила агітацію серед жінок, Березовський та Сороковський ‑ серед студентів, Ковалик та Пакуляк – на підприємствах, фабриках та заводах[26].

Таким чином на 1 вересня 1940 р. кількість членів ОУН у Західній Україні, що підпорядковувалися Львівській КЕ, складала 5500 осіб. Це дозволило розпочати підготовку антирадянського повстання, котре планувалося на вересень 1940 р. Для цього було розроблено „Мобілізаційний план”, котрий був розісланий у всі області Західної України у серпні 1940 р. Попередньо зроблено облік військовий-українців РККА. Розвідка ОУН проводила збір матеріалів про розташування та плани військових частин. Також створювали „чорні списки” працівників партійних структур, офіцерів РККА, співробітників НКВД, особи, що прибули із Сходу України. Було проведено заходи із створення т.зв. „Сеньйорату” – осіб старшого віку, що повинні стати „кістяком” державного апарату новоствореної держави внаслідок повстання. Ця робота у Львові була доручена Пакулякові.

Проводиляся військова підготовка кадрів ОУН у лісах, використовували при цьому польську зброю, котру збирали у спеціальні схрони. На гроші, що надсилалися з-за кордону купувалася військова література, устави, інструкції, топографічні карти[27]. Березовський, Сороковський, Єднорог здійснили заходи з створення ланок ОУН у східних регіонах УРСР[28].

Щодо індивідуального змісту злочинів підсудних проти радянської влади, то він розглядався індивідуально та був наступним:

• Максимів – з 1930 р. член ОУН. В листопаді 1939 р. перейшов радянсько-німецький кордон та опинився у Німеччині, а в січні 1940 р. ‑ повернувся в Україну. У лютому 1940 р. – організував у Коломиї 6-денні курси для ОУН та створив молодіжну сітку. Зберігав кошти ОУН. Часто виїжджав до Станіслава з інспекційними перевірками[29].
• Вовк – з травня 1940 член ОУН, завербований Березовським. Псевдо ‑ „Андрій”, керівник львівського округу ОУН: Куликівський, Яворівський, Винниківський, Городоцький, Щирецький, Бібрецький, Рудський повіти. З 1 вересня 1940 р. Член крайової екзекутиви як керівник референтури пропаганди[30].
• Матвійчук – керівник референтури розвідки з 1 вер 1940 р. Брав участь у підготовці повстання[31].
• Думанський – замісник керівника референтури розвідки. При арешті у нього було вилучено гранату, револьвер та антирадянська листівка[32].
• Березовський – член ОУН з 1934 р. Псевдо ‑ „Карпо” та „Кречет”. Керівник референтури пропаганди. Завербував Вовка, Сороковського[33].
• Сороковський – працівник референтури пропаганди[34].
• Єднорог – член ОУН з 1939 р. Завербований Голімбйовським. Очолив ОУН у Львівському університеті, а потім у всіх внз Львова, працівник референтури пропаганди. Агітував студентів з Харкова та Одеси вступати в ОУН та створювати ланки ОУН на сході України[35].
• Костишин – член ОУН з 1935 р. Псевдо ‑ „Лис”, „Вовк”. До 1939 р. керівник Юнацтва ОУН у Дрогобицькому окрузі. З 1939 переїхав до Львова. Замісник керівника організаційної референтури, керував Винниківським, Яворівським та Куликівським повітовими проводами ОУН. Зберігав 45 топографічних карт, військову літературу. З 1940 р. проживав під прізвищем Марків[36].
• Коцюба – член ОУН з 1937 р. Псевдо ‑ „Верба”. До 1939 р. керівник Юнацтва ОУН у гімназії Дрогобича. У Львові з 1940 р. керував Юнацтвом ОУН та займався вербуванням учнів шкіл до лав ОУН[37].
• Куницький – член ОУН з 1938 р. З 1939 р. керівник Юнацтва ОУН в одній з львівських шкіл. Кур’єр між крайовою екзекутивою та Центром ОУН у Кракові[38].
• Нирка – керівник Юнацтва ОУН в одній з львіських шкіл. Проводив облік працівників НКВД, зберігав антирадянську літературу, зброю. Брав участь у переховуванні радіостанції ОУН, переданої з-за кордону. При арешті намагався застрелитися з „Браунінга”, що був вилучений та доданий до улік проти нього[39].
• Левицький – псевдо „Смерека”, з лютого 1940 р. – керівник Юнацтва ОУН у двох середніх школах Львова. Проводив збір інформації про місця проживання працівників НКВД та партійних структур, адреси та плани військових частин[40].
• Тисляк – член ОУН з 1937 р. під псевдо „Степ”. До 1939 р. ‑ керував міським окружним проводом ОУН. Зберігав револьвер системи Нагана, польську гвинтівку та 29 набоїв, пачку пороху, антирадянську літературу. З метою конспірації вступив до ВЛКСМ[41].
• Слюсар – член ОУН з 1940 р., завербований Сороковським. Вербував студентів Львівського університету[42].
• Волошина – зберігала грошовий фонд ОУН на суму 8.000 рублів (радянськими та іноземими знаками)[43].
• Ковалик – член ОУН з 1934 р. керувала жіночою сіткою, займалася пошуком конспіративних квартир для потреб ОУН[44].
• Грицай – член ОУН з 1936 р., завербована Іриною Козак. З 1939 керувала Юнацтвом ОУН в одній з середніх шкіл Львова. З 1940 р. – замісниця керівника кур’єрської референтури Шевчик. Відали шифрувальною роботою, обліком членів ОУН, зброї, зв’язкових на території Західної України. Під час арешту у неї були вилучені всі вищевказані матеріали та додані до справи[45].
• Коверко – член ОУН з 1938 р., завербована Дарією Сидір. З 1939 р. – інструктор ОУН в одній з середніх шкіл Львова, кур’єр Льівівської крайової екзекутиви та Тернопільським обласним проводом[46].
• Пик – член з 1936 р. з 1939 р. тримала конспіративну квартиру для потреб ОУН[47].
• Наконечна – член ОУН з січня 1940 р., завербована Ганною Кінкою – „Віра”. Зберігала антирадянську літературу, листівки та шифри[48].
• Винників – член ОУН з 1939 р., завербована Іриною Козак. З 1939 р. керівниця осередку Юнацтва ОУН в одній з середніх шкіл Львова, що налічував 15 членів. Зберігала антирадянську літературу[49].
• Пакуляк – член ОУН з 1937 р. Керівник міського проводу ОУН у Львові, створив „Сеньйорат”. В 1939 р. двічи переходив радянсько-намецький кордон[50].
• Горбаль – замісник керівника Львівського міського проводу ОУН. У власній квартирі приймав керівни ка тернопільського обласного проводу ОУН Вальчика – „Сум”[51].
• Дяків – завідуючий складом зброї, у саді собору св. Юра. Арсенал налічував 9 ручних кулеметів, 11 гвинтівок, більше 1000 бойових набоїв. Переховував у власній квартирі Л. Зацного. В липні 1940 р. відвідав Чернівці (захоплені РККА) для створення ланки ОУН[52].
• Гончарук – в липні 1940 р. був кур’єром на Буковину для встановлення контактів з місцевим осередком ОУН (керівник „Славко”)[53].
• Берест – працівник референтури розвідки. Проводив збір матеріалів з розташування аеродромів, військових частин та підрозділів РККА, організовував перетинання кур’єрами ОУН радянсько-німецького кордону. При арешті у нього вилучено пістолет системи Дрейса з набоями та антирадянську літературу[54].
• Гошко – член ОУН, арештований у Перемишлі. Після загибелі 3 вер 1940 р. його сина Володимира, керівника референтури розвідки у Бродах, переїхав з Брод до Львова. Переховувався у свого брата. За дорученням Матвійчука повинен перетнути радянсько-німецький кордон. Заарештований при переході[55].
• Матвійчук – керівник референтури розвідки. Завербував Береста[56].
• Думанський Степан – працівник референтури розвідки, замісник Думанського Михайла – керівника референтури розвідки, його брата[57].
• Думанський Петро – брат Думанського Михайла. Зв’язковий крайової екзекутиви та Центру ОУН у Кракові. Заарештований на конспіративній квартирі. При затриманні спробував втекти[58].
• Малащук – член ОУН, завербований Думанським Михайлом. Утримував конспіративну квартиру де зустрічалися члени крайової екзекутиви з кур’єрами від Центру ОУН у Кракові[59].
• Клак Петро – член ОУН, завербований Думанським Михайлом. Працічвник референтури розвідки. проводив збір відомостей про РККА[60].
• Клак Софія – член ОУН, працівниця референтури розвідки. проводила збір відомостей про РККА[61].
• Круп – член ОУН під псевдо „Харон”. Кур’єр крайової екзекутиви до Дрогобицького і Перемишльського обласних проводів. Вів вербування нових членів ОУН. Володів інформацією про радіостанцію у Перемишлі та перевіряв її дієздатність. Проводив пошук шляхів переходу радянсько-імецького кордону[62].
• Грицалюк – член ОУН, для потреб котрої зконструював радіостанцію[63].
• Пецух – член Юнацтва ОУН з січня 1940 р. Керував ланкою Юнацтва в одній з середніх шкіл Львова[64].
• Онуферко – член Юнацтва ОУН з березня 1940 р. керівник ланки одній з середніх шкіл Львова. Вербував нових членів[65].
• Булка – з листопада 1939 р. член Юнацтва ОУН[66].
• Гаврилишин ‑ з червня 1939 р. член Юнацтва ОУН. керівник ланки у одній з середніх шкіл Львова. Вербував нових членів[67].
• Старка ‑ з січня 1939 р. член Юнацтва ОУН[68].
• Чарковський ‑ член Юнацтва ОУН[69].
• Комар Володимир – член ОУН з 1935 р. До 1939 р. керівник Юнацтва ОУН у гімназії «Філлія», вербував нових членів. З 1939 р. ‑ розвідник та військовий інструктор ОУН. Проводив збір даних про партійних працівників[70].
• Комар Любов – член ОУН з літа 1940 р., зв’язкова[71].
• Зубач – член ОУН з 1939 р. під псевдо „Ольга”. Утримувала конспіративну квартиру для кур’єрів центру ОУН у Кракові[72].
• Жидик – член ОУН. Утримував конспіративну квартиру у якій приймав Дмитра Мирона – провідника крайової екзекутиви[73].
• Столяр – член ОУН з лютого 1939 р. З вересня 1939 р. – зв’язкова крайової екзекутиви з Волинським обласним проводом ОУН. Завербувала 4-х осіб до ОУН[74].
• Стоварська – член ОУН з літа 1940 р. Переховувала у власній квартирі Дмитра Мирона[75].
• Кохман – член ОУН з квітня 1940 р. Завербована до ОУН Ковалик. Зв’язкова. Утримувала конспіративну квартиру для прийому кур’єрів від Центру ОУН у Кракові[76].
• Данилевич – член ОУН з 1936 р. До грудня 1939 р. ‑ керівник Збаразького повітового провод ОУН. Підпорядковувася Д. Клячківському, за завданням котрого віз до Львова друкарську машинку для потреб крайової екзккутиви. Затриманий на конспіративній квартирі[77].
• Клячківський – з липня 1940 р. член крайової екзкутиви ОУН. Керівник Юнацтва ОУН у Станісллавській області. З січня 1940 р. надав Данилевичу фальшиві документи та відправив його до Львова з друкарською машинкою для потреб крайової екзекутиви[78].
• Матла – член ОУН. Утримувала конспіративну квартиру для прийому кур’єрів від Центру ОУН у Краків[79].
• Притуляк ‑ член ОУН, зв’язкова[80].
• Боднар ‑ член ОУН з лютого 1940 р., утримувала конспіративну квартиру для зустрічей членів крайової екзекутиви[81].
• Попадин ‑ член ОУН з квітня 1940 р., зв’язкова Шевчик з Боднар[82].
• Безпалько ‑ член ОУН[83].
• Світлик ‑ член ОУН, зв’язкова[84].
• Шухевич Наталя ‑ член ОУН, кур’єр. Утримувала конспіративну квартиру для прийому кур’єрів від Центру ОУН у Кракові[85].
• Матківська ‑ член ОУН. Зв’язкова з Бучацьким окружним проводом ОУН[86].
• Шангера – член ОУН для конспірації погодився на роботу в НКВД. Не доносив про дії та плани ОУН. Навпаки попереджав про арешти членів ОУН. Передав Нирці списки імен працівників НКВД, при арешті спробував накласти руки. При обшуці у Нирки виявлено револьвер з набоями та списки імен працівників НКВД, передані Шенгерою[87].

Судове засідання тривало з 15 до 18 січня 1941 р., внаслідок чого сві підсудні були засуджені за ст. 54, п. 2 та 11:

«Суд вважає, що всім підсудним по цій справі злочин по ст. ст. 54-2 та 54-11 цілком доведено»[88].

Таким чином Максимів, Вовк, Матвійчук, Думанський Мих, Березовський, Сороковський, Єднорог, Костишин, Коцюба, Куницький, Левицький, Нирка, Тисляк, Слюсар, Волошина, Ковалик, Грицай, Коверко, Пик, Винників, Пакуляк, Горбаль, Дяків, Гончарук, Берест, Гошко, Матвійчук, Думанський Петро, Думанський Степан, Малащук, Клак Петро, Круп, Грицалюк, Пецух, Комар Володимир, Комар Любов, Зубач, Столяр, Рубинський, Клячківський, Боднар були засуджені до розстрілу та конфіскування майна на користь держави[89]. Клак Софія, Наконечна, Булка, Онуферко, Гаврилишин, Старка, Чарковський, Жидик, Ставарська, Кохман, Матла, Притуляк, Безпалько, Попадин, Світлик, Шухевич, Матківська – по 10 років ІТЛ та по 5 років ураження у правах та з конфіскацією майна на користь держави[90].

Після суду їх помістили до в’язниці № 1 до здійснення вироку. Протягом кількох наступних днів всі засуджені написали прохання про помилування, а згодом їх батьки слали листи та телеграми у республіканський суд та особисто до Сталіна із проханням помилування[91].

Внаслідок таких заходів вироки засуджених було переглянуто та змінено наступним чином: вирок щодо Зубач змінено на 10 років ув’язнення в ІТЛ. Злочин Думанського П. перекваліфіковано на ст. 54 п.12 – заміна вироку на 10 років ІТЛ. Вироки Куницького, Левицького, Слюсар, Волошиної, Грицай, Коверко, Винниківа, Горбаля, Гончарука, Малащука, Круп, Пецух, Комара Володимира, Комар Любови, Столяр, Клячківського, Боднара, Шенгери замінено на 10 років ІТЛ. Вироки Клак, Безпалько, Матківської замінено на 8 років ІТЛ. Булки, Онуферко, Гаврилишина, Притуляк, Старки, Чарковського – 6 років ІТЛ. Світлик, Ставарської, Попадин, Шухевич – 5 років ІТЛ. Звинувачення Жидика перекваліфіковано на ст. 19-54-2 та замінено вирок на 4 роки ІТЛ. 27 березня 1941 р. ВМН Пик замінено на висилку за межі СРСР. Вироки щодо Максиміва, Вовка Матвійчука, Думанського М., Березовського, Сороковського, Єднорога, Костишина, Нирки, Тисляка, Ковалик, Пакуляка, Дяківа, Береста, Гошко, Матвійчука, Клака Петра, Рубинського залишили без змін, тобто ‑ ВМН[92].

Більшість вироків смертної кари були здіснені 14 квітня 1941 р. Вони стосувалися: Максиміва[93], Думанського Михайла[94], Вовка[95], Сороківського[96], Нирки[97], Гошка[98]. Щодо інших, засуджених до розстрілу, інформації немає. Збереглися документи, що інформують про розстріли 26 червня 1941 р. у в’язниці № 2 братів Клак Софії: Клака Миколи Степановича[99], Клака Григорія Степановича[100], Клака Івана Степановича[101].

Наступних судовий процес відбувався 12-13 травня 1941 р. На лаві підсудних опинилися 39 осіб, причетних до діяльності ОУН та арештованих протягом листопада 1940 – січня 1941 рр. (за винятком Глуха В. С., арештованого в грудні 1939 р. та Гриніва О. І., арештованого у березні 1940 р.):

1. Глух Василь Степанович (він же Андрусишин Андрій Степанович),
2. Собашек Іларіон Йосипович,
3. Гасин Володимир Васильович,
4. Винничук Іван Васильович (він же Сич Остап Васильович),
5. Гринів Орест Іванович,
6. Могильницька-Трачук Євгенія Авксентіївна,
7. Грималюк Василь Миколайович,
8. Зубрій Іван Миколайович,
9. Дзедзінський Лев Леонардович,
10. Малик Микола Тимофійович,
11. Мацьків Микола-Мирослав Михайлович,
12. Тихолиз Євстахій Теодорович,
13. Гнур Петро Олександрович,
14. Зачкевич Ольга Михайлівна,
15. Гавур Роман Михайлович,
16. Дуда Мирослава Павлівна,
17. Котелко Микола Степанович,
18. Гурій Григорій Дмитрович,
19. Вовк Нестор Гаврилович,
20. Богурат Мирон Іванович,
21. Котович Ніна Анатоліївна,
22. Думанська Марія Владиславівна,
23. Павлусевич Теофілія Михайлівна,
24. Шкляр Галина Рафаїлівна,
25. Калівошко Ілля Назарович,
26. Юр Василь Кирилович,
27. Пец Іван Михайлович,
28. Онишко Василь Михайлович,
29. Приндин Михайло Михайлович,
30. Біленький Богдан Ярославович,
31. Кішай Маркіян Миколайович,
32. Романишин Іван Миколайович,
33. Сулима Іван Теодорович,
34. Ліуш Іван Васильович,
35. Кузик Йосип Петрович,
36. Мазай Євген Васильович, обвинувачені за ст. 54 п. 2 та 11 КК УССР.
37. Бартків Михайло Миколайович,
38. Бартків Теодор Петрович ‑ за ст. 54 п. 1 та 11,
39. Лебіщак Григорій Михайлович – за ст. 54 п. 12[102].

Під час слідства всі ці особи перебували у в’язниці № 1 (окрім Лебіщака Г. М. Та Бартківа Т. П., яких утримували у в’язниці № 2.). Їх злочини полягали антирадянській діяльності. Індивідуально їм інкримінували: Могильницькій-Трачук – членство в ОУН, організацію Юнацтва ОУН у м. Володимирі-Волинському[103]; Зачкевич ‑ членство в ОУН, керівництво антирадянської роботи серед фізкультурників м. Львова[104]; Думанській ‑ членство в ОУН, роботу кур’єра між Львівським та Дрогобицьким обласними проводами ОУН[105]; Біленькому ‑ членство в ОУН[106]; Пецові ‑ членство в ОУН[107]; Юру ‑ членство в ОУН, утримування конспіративно-явочної квартири для потреб ОУН[108]; Павлусевич ‑ членство в ОУН, утримування конспіративно-явочної квартири для потреб ОУН, роботу зв’язкової крайової екзекутиви[109]; Глухові ‑ членство в ОУН, перехід радянсько-німецького кордону з метою передачі інформації для Центру ОУН у Кракові[110]; Гнурові ‑ членство в ОУН, керівництво кур’єрською (за матеріалами НКВД – шпигунською) групою[111]; Кішаєві ‑ членство в ОУН та керівництво найорайоного проводу ОУН у м. Львові[112]; Гриніву ‑ членство в ОУН та зберігання нелегальної антирадянської літератури та зброї[113]; Тихолизові ‑ членство в ОУН та розвідувальну діяльність на користь Німеччини[114]; Лебіщакові ‑ членство в ОУН[115]; Ліушу ‑ членство в ОУН[116]; Гавуру ‑ членство в ОУН та розвідувальну діяльність на користь Німеччини[117]; Бартківу Михайлові ‑ членство в ОУН[118]; Гурію ‑ членство в ОУН[119]; Грималюкові ‑ членство в ОУН[120]; Зубрію ‑ керівницво Львівською окружною екзекутивою та антирадянській роботі пов’язаний з керівником крайової екзекутиви ОУН „Робертом”[121]; Бартківу Теодорові ‑ членство в ОУН[122]; Малику ‑ членство в ОУН[123]; Сулимі ‑ членство в ОУН[124]; Кузикові ‑ членство в ОУН[125]; Шкляр ‑ членство в ОУН[126]; Богуратові ‑ членство в ОУН[127]; Котович ‑ членство в ОУН[128]; Приндинові ‑ членство в ОУН[129]; Дуді – підозрювалася у зв’язку з членами ОУН, оскільки була затримана на конспіратівній квартирі ОУН[130]; Онишко ‑ членство в ОУН[131].

Львівський обласний суд виніс підсудним наступні вироки: Глухові, Собашеку, Гасин, Винничуку, Гриніву, Грималюку, Зубрію, Дзедзінському, Малику, Мацьківу, Тихолизу, Гавуру, Калівошко, Біленькому, Мазаю – ВМН з конфіск майна на користь держави[132]; Могильницькій-Трачук, Гнуру, Зачкевич, Котелко, Гурію, Кішаю, Сулимі – „позбавити волі в далеких місцях Союзу терміном на /10/ десять років, з поразкою в правах по п. а,б,в, ст 29 КК терміном на /5/ п’ять років з конфіскацією майна.”[133]; Котович, Приндину, Романишину, Кузику – 8 років ІТЛ з поразкою у правах на 4 роки та з конфіскацією майна на користь держави. Вовку, Богурату, Думанській, Павлусевич, Юру, Пец ‑ 7 років ІТЛ з поразкою у правах на 3 роки та конфіскацією майна на користь держави. Дуді, Шкляру, Онишко, Ліушу, Бартківу Михайлові, Батрківу Теодорові, Лебіщаку – 6 років ІТЛ з поразкою у правах на 3 роки та конфіскацією майна на користь держави[134].

Проте не всі вироки були виконані за приписом суду. Окремі особи з числа засуджених були розстріляні 26 червня 1941 р. у в’язниці № 1. Зокрема: Сулима І.[135], Котович Н.[136], Приндин М.[137], Романишин І.[138], Павлусевич Т.[139], Пец І.[140], Бартків М.[141], Даду М.[142], Шкляр Г.[143], Вовк Н.[144]

У цій самій справі проходили й окремі особи, що були засуджені індивідуально позасудовими радянськими органами. Зокрема:

Литинська Євгенія Григоріївна, арештована 11 вересня 1940 р., інкриміновано ‑ причетність до ОУН та роботу окружної зв’язкової (за матеріалами, вилученими у Максиміва І.), звинувачена за ст. 54, п.п. 1 та 11 КК УРСР[145].

Ярема Марія Іванівна, арештована 11 вересня 1940 р., інкриміновано – членство в ОУН та роботу окружної зв’язкової (за матеріалами, вилученими у Максиміва І.), звинувачена за ст. 54, п.п. 2 та 11 КК УРСР[146].

Кунька Зиновія Василівна, арештована 11 вересня 1940 р., інкриміновано – членство в ОУН та роботу окружної зв’язкової (за матеріалами, вилученими у Максиміва І.), звинувачена за ст. 54, п.п. 2 та 11 КК УРСР[147].

Шуст Ірина Михайлівна, арештована у 12 квітня 1941 р., інкриміновано – членство в ОУН, ідеологічна робота в ОУН (за свідченнями Столяр О. та Ковалик В., засуджених на „Процесі 59-ти”), звинувачена за ст. 54, п.п. 2 та 11 КК УРСР, засуджена воєнним трибуналом 6-ї Армії. Розстріляна 26 червня 1941 р[148].

Домбровська Мирослава Зиновіївна, арештована у 12 квітня 1941 р., інкриміновано – членство в ОУН, антирадянську пропаганду, вербування нових членів в ОУН (за свідченнями Столяр О. та Ковалик В.), звинувачена за ст. 54, п.п. 2 та 11 КК УРСР. Засуджена воєнним трибуналом 6-ї Армії[149].

Левицька Богдана Йосипівна, арештована у 12 квітня 1941 р., інкриміновано – членство в ОУН, вербування нових членів в ОУН серед вчителів (за свідченнями Столяр О. та Ковалик В.), звинувачена за ст. 54, п.п. 2 та 11 КК УРСР. Засуджена воєнним трибуналом 6-ї Армії[150].

Савчин Іван Сафронович, арештований у вересня 1940 р., інкриміновано – володіння інформацією про переховування зброї для Львівської крайової екзекутиви ОУН, про що відомо з свідчень Гниди Г. І., звинувачена за ст. ст. 20, 54, п.п. 2 та 11 та ст. 196 КК УРСР[151].

22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. Актуальним питанням для радянської влади постала проблема переповнення в’язниць політичними в’язнями. Особливо це стосувалося тюрем прифронтової зони, зокрема й у Львові.

Станом на 1941 р. у Львові було три в’язниці: № 1 – в’язниця на вул. Комсомольській з головним входом із вулиці Лонцького (тепер Степана Бандери), № 2 – Замарстинівська в’язниця (на вул. Замарстинівській), № 4 – в’язниця «Бриґідки» на вулиці Казимирській (тепер Городоцька). В’язниця № 3 перебувала у м. Золочеві (у тогочасних документах ‑ Злочів) у внутрішніх приміщеннях замку. Згідно з довідкою про «Дислокацію, ліміт і наповнення тюрем Української ССР станом на 10 червня 1941 р.»[152] у Львові перебувала така кількість арештованих: у в’язниці № 1 при ліміті в’язнів 1 500 осіб перебувало 3 638, у в’язниці № 2 при ліміті 270 осіб перебувало 801, у в’язниці № 4 при ліміті 300 осіб перебувало 706, у в’язниці № 3 при ліміті 350 осіб перебувало 625. Таким чином у Львові станом на 10 червня 1941 р. перебувало 5 145 в’язнів, з них 70,7 % складали в’язні тюрми № 1.

Офіційним вирішенням цієї проблеми у перші дні війни стали: наказ № 2445/М наркома державної безпеки В. М. Меркулова[153] від 23 червня 1941 р. та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова[154] від 23 червня 1941 р.

У першому документі йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на таких, що підлягають депортації в ІТЛ* у центральних та східних районах СРСР і таких, що необхідно розстріляти. Останнє завдання покладалося на місцеве керівництво НКҐБ*. Також у цьому наказі йшлося про передачу до Москви у 1-й спеціальний відділ НКВД СРСР найважливіших, на думку працівників НКҐБ, архівних справ. Списки в’язнів необхідно було вислати до Москви до 23 липня 1941 р. Очевидно, керівництво вважало, що наступ Вермахту не буде таким стрімким та швидким. Тому у документі не йдеться про т. зв. «розвантаження в’язниць»***, тобто масове знищення в’язнів. У другому документі йшлося про організацію евакуації в’язнів та додавався «План евакуації», що має дату 24 червня. Згідно з ним, для евакуації з в’язниці № 1 необхідно було 139 вагонів та виділялося 144[155].

Зі Львова було заплановано евакуювати 4 591 особу[156], а саме: 1 000 – до в’язниць НКВД Башкирської АРСР, 1 000 – до тюрем управління НКВД Орджонікідзевського краю, 1 000 ‑ до тюрем управління НКВД Архангельської області, 1 000 – до тюрем НКВД Іванівської області та 591 – до тюрем управління НКВД Молотовської області. За іншими даними планувалося вивезти 5 000 в’язнів[157]. Порівнюючи кількість осіб, що підлягали вивезенню зі Львова, з відповідними даними інших обласних центрів Західної України, констатуємо факти зосередження саме у Львові найбільшої кількості політичних в’язнів. Для порівняння: з м. Станіславова (тепер Івано-Франківськ) евакуації підлягало 2511 осіб, з Тернополя (у тогочасних документах ‑ Тарнопіль) – 1577 осіб, з Луцька – 1999 осіб, з Чернівців – 2060 осіб.

Згідно з інструкцією НКВД СРСР «Про порядок переселення польських осадників з західних областей УРСР та БРСР»[158] від 29 грудня 1939 р. один вагон ешелону вміщував 30 осіб (у документі зазначалася цифра 25 осіб, проте над нею було вписано число «30»), а також майно переселенців (до одної тонни на одну родину). Оскільки в’язні не володіли жодним майном в наслідок реалізації Указу Президіуму Верховної Ради СРСР «Про надання права ОСО при НКВД СРСР застосовувати конфіскацію майна»[159] від 21 грудня 1940 р., та не могли його мати за умов швидкої евакуації, то при умовному збільшенні кількості в’язнів у вагоні до 50 осіб, 144 вагони було більш ніж достатньо для проведення евакуації.

Проте вже 27 червня 1941 р. начальникові ВОСО штабу фронту адресовано запит про надання ще 90 вагонів для евакуації в’язнів зі Львова. Очевидним стає, що попри план, засобів для евакуації не вистачало. Можна припустити, що ресурси були використані для евакуації керівного складу партійних працівників, хоча постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про порядок евакуації сімей керівних партійних, радянських працівників та сімей керівного складу Червоної армії, флоту, та військ НКВД з прифронтової смуги»[160] з’явилася лише 5 липня 1941 р. Тоді ж було затверджено постанову «Про порядок евакуації населення у воєнний час»[161]. Працівникам НКҐБ було заборонено залишати території згідно з пунктом 4-им Директиви НКҐБ СРСР № 136 про завдання органів безпеки за умов воєнного часу[162] від 24 червня 1941 р.

У доповідній начальника тюремного відділення управління НКВД Львівської області Лермана начальникові управління НКВД по Львівській області Дятлову про хід «розвантаження тюрем від контрреволюційного, кримінально-політичного елементу» від 24 червня 1941 р. повідомлялося, що у тюрмі № 1 підлягало вивезенню 356 осіб, а вивезли лише 26, у тюрмі № 2 – 101, вивезено – 35, у тюрмі № 3 – 128, вивезено – 87[163].

Таким чином евакуювати заплановану кількість в’язнів не було можливості. У відомості вибуття та руху ешелонів по тюрмах УРСР (документ датовано не раніше 5 лютого 1942 р.) повідомляється про те, що зі Львова 2 липня 1941 р. ешелон з 149 з/к* проминув Курськ. Дано напрямок на Уфу. Ешелон з 527 з/к рухається до Кіровограда. Ешелон з 999 з/к 8 липня 1941 р., прямуючи до Новосибірська, проминув Куйбишев. Ешелон з 147 з/к 9 липня 1941 р. прибув до Уфи[164]. Таким чином до місць призначення прибуло 1822 в’язні з запланованих 5 000. Понад 3000 в’язнів залишилося у тюрмах Львова.

З 22 червня 1941 р. розпочалися розстріли в’язнів у в’язниці № 1. Було виконано вироки щодо 108 осіб[165], котрі були засуджені до розстрілу (ВМН – высшая мера наказания).

Вищезгаданий наказ Меркулова № 2445/М про розподіл в’язнів для виселення та для розстрілу, розв’язав працівникам НКҐБ руки. Від 23 червня розпочалися масові розстріли з ініціативи місцевого керівництва.

У вищезгаданій доповідній Лермана йшлося, що у тюрмі № 1, де підлягало розстрілу 1 355 в’язнів, було розстріляно 924 (ймовірно від 22 червня, враховуючи 108 осіб, засуджених до ВМН). У тюрмі № 2, де підлягало розстрілу 471 в’язнів, розстріляно всіх; так само розстріляно всіх в’язнів, що підлягали розстрілу, у тюрмі № 4 ‑ 413 осіб. Осіб, котрі підлягали звільненню, у тюрмі № 1 було 505, а звільнено було 320, у тюрмі № 2 – 31, звільнили всіх; в тюрмі № 3 – 63, звільнили всіх. Причому звільненню підлягала лише частина кримінальних злочинців[166].

У цьому документі йшлося також про поступлення нових в’язнів, тюремні документи яких належним чином не оформлювали. У більшості випадків навіть не вказували обвинувачення, проте впевнено заявляється про приналежність цих в’язнів до ОУН, шпигунів, диверсантів, тобто осіб, що підлягають розстрілу[167].

Протягом наступних днів, 24‑28 червня 1941 р., у в’язниці № 1 тривали розстріли. Імена розстріляних на сьогодні відомі. Ці списки друкувалися у виданнях СБУ (710 осіб)[168] та Іни Федущак (721 особа)[169]. Здійснене автором статті порівняння цих списків виявило, що попри співпадіння більшості даних  число розстріляних протягом 24‑28 червня сягає 757 осіб. Отже, загальна кількість розстріляних в’язнів у тюрмі № 1 складає 1681. Останні екзекуції у в’язниці, згідно з офіційними документами, відбувалися 26 червня 1941 р., про що свідчить звіт керівництва конвойних військ командирові 13 дивізії Зав’ялову[170]. У документі зазначалося, що станом на «26 червня всі львівські в’язниці вже «розвантажені» (тюрма № 1 «ліквідована») – отже виходить, що решта в’язнів повинні бути вже страченими». Проте І. Федущак та О. Романів вважають, що вони тривали до 28 червня – до останнього дня перебування у Львові представників радянської влади[171].

За офіційним документом НКВД, а саме згідно з звітом начальника тюремного управління НКВД УРСР заступникові НКВД СРСР та начальникові тюремного управління НКВД СРСР «Про евакуацію в’язнів з тюрем Західної України та інших областей УРСР»[172] від 12 липня 1941 р., у Львові протягом 22‑28 червня 1941 р. було знищено 2 464 в’язні. Всі документи та архіви у в’язниці спалено за винятком журналів обліку в’язнів та карток обліку цінностей. Збережені документи направлено до Києва.

Натомість сучасні підрахунки науковців оцінюють кількість жертв у Львові протягом 22‑28 червня 1941 р. приблизно в 4 000 осіб[173]. Отже, загиблі в’язниці № 1 ‑ 1681 особа становить 42 % від усіх розстріляних в’язнів тюрем Львова.

Репресії радянської влади у 1939—1941 рр. були спрямовані проти противників нової влади незалежно від їх національності. Головними чинниками належності особи до категорії ворогів радянської влади були соціальний стан та причетність до антивладної діяльності. Таким чином серед заарештованих опинилися поляки, українці, євреї та інші. За офіційними даними кількість заарештованих НКВД осіб в Західній Україні в 1939 р. становить: 5 406 поляків, 2 779 українців, 1 439 євреїв; в 1940 р. – 15 518 поляків, 15 024 українців, 10 924 євреїв; в січні-травні 1941 р. ‑ 1 058 поляків, 5 360 українців, 797 євреїв. Отже всього в 1939—1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українці, 13 160 євреїв[174].

Аналізуючи динаміку арештів, кількісний і національних склад арештованих, можна стверджувати, що 1939 р. арештам підлягали у здебільшого поляки (військові, представники владних структур, інтелігенція та представники виробництва і бізнесу), менше – українці (інтелігенція, представники дрібного виробництва та бізнесу) та євреї (в їх руках перебував переважно бізнес). В 1940 р. посилюється опір радянській владі як поляків так і українців, про що свідчить кількість арештованих. В 1941 р. основна діяльність НКВД та НКҐБ була спрямована проти ОУН.

Серед 757 в’язнів, розстріляних у в’язниці № 1 в кінці червня 1941 р., було 509 українців, що складає 67 %, 177 поляків ‑ 23,3 %, 53 євреїв –– 7 %, 11 росіян –– 1,5 % та 7 осіб інших національностей – 0,9 %.

Щодо питання соціального стану розстріляних, то наштовхуємося на проблему браку джерельного матеріалу. З 757 осіб кримінальні справи наявні на 253 особи. Та й у них часом не згадується про соціальний статус в’язня. Більшість поляків були безробітними, тому їх належність до того чи іншого соціального стану не зазначалася. Безробіття в’язнів-поляків пов’язано з перебуванням їх у нелегальному становищі через переслідування радянською владою. Серед українців найбільший відсоток складають службовці та безробітні, менший – студенти та селяни, незначний – священики.

Серед розстріляних умовно виділяємо три вікові категорії. Перша категорія – це люди до 30-ти років включно, друга – від 31 до 59 років, третя – 60 років та більше. Таким чином, до першої категорії належить 359 осіб, що становить 47 % від загальної кількості (757 осіб); до другої категорії – 376 – 50 %; до третьої – 21 – 3 %. Одна особа (Томаш Яблонський, заарештований 6 червня 1941 р. та засуджений за ст. карного кодексу (далі ‑ КК) УРСР № 54 п. 10 до 6 років ІТЛ[175]) є виключена автором статті з цього списку, оскільки дата народження не вказана. Серед осіб першої вікової категорії було двоє неповнолітніх поляків: 14-літній Хіль Кароль Станіславович[176], звинувачений за ст. 54 п. 2, 6, 11 КК УРСР, та 13-річний Марциховський Вітольд Степанович[177], звинувачений за ст. 19 та 54 п. 2 та 11. Найстаршим серед жертв був 78-річний українець Мишогриб Ілля Федорович, звинувачений за ст. 54 п. 10 КК УРСР[178].

Серед розстріляних до 30-ти років було 249 українців, що становить 69,4 % від загальної кількості цієї вікової категорії (359 осіб); 84 поляки – 23,4 %, 14 євреїв ‑ 3,9 %, 9 росіян – 2,5 % та представників інших національностей – 3 особи (0,8 %). У другій віковій категорії було 248 українців (66 %), 86 поляків (22,9 %), 36 євреїв (9,6 %), 2 росіян (0,5 %) та інших – 4 особи (1 %). У третій – 12 українців (57,1 %), 6 поляків (28,6 %) та 3 єврея (14,3 %).

Таким чином у кількісному та віковому співвідношенні більшість розстріляних складали українці. Кількісно перша категорія людей (віком до 30-ти років – молодь) поступається другій (віком від 30 до 60-ти років – люди середнього віку) лише на 3 %.

Особливістю проблеми розстрілів в’язнів тюрми № 1 м. Львова є незавершеність слідства щодо в’язнів: більшості в’язням не було винесено вироків. Згідно з радянської судовою практикою під час слідства встановлювався зміст злочину відповідно до статей карного кодексу УРСР. Слідство відбувалося у районних відділах НКВД Львівської області (якщо арештований є мешканцем області) або районних відділах НКВД м. Львова (якщо арештований є мешканцем Львова). Після завершення слідства справу спрямовували до вищої інстанції – в обласне управління НКВД, де відбувалося повторне слідство, перевірка фактів змісту злочину та підготовка справи для передачі до Києва на розгляд ОСО при НКВД СРСР*. З початком німецько-радянської війни та швидким просуванням німецької армії, у Львові система судочинства була паралізована, а кількість арештованих збільшувалася. За таких умов переважна більшість розстріляних в’язнів протягом 22‑28 червня не були засуджені звичним для радянської системи способом. З вищевказаних 757 осіб розстріляних в кінці червня 1941 р. у в’язниці № 1, лише троє були засуджені ОСО при НКВД СССР до ВМН, 40 – до відбування терміну в ІТЛ. Слідство щодо решти 714 осіб не було завершено. Більшість справ не були готові до передачі на розгляд ОСО; окремі справи таки були передані до Києва, проте на момент розгляду ОСО в’язня вже було страчено. В лютому 1941 р. до цих непереданих та пізно переданих справ додавалися довідки про отримання справи для розгляду ОСО при НКВД СССР, де зазначалося: у першому випадку ‑ «У зв’язку з військовою ситуацією справа з розгляду знята у зв’язку з тим, що місце перебування обвинуваченого не встановлено»[179], у другому – «У зв’язку з військовою ситуацією справа знята з розгляду ОСО»[180].

Проте не можна стверджувати, що дії НКВД 22‑28 червня 1941 р. не були легітимними з позиції радянського законодавства. У надзвичайній ситуації швидкого наступу Вермахту начальник УНКВД Львівської області та обласний прокурор затвердили нові списки (підготовані працівниками НКҐБ) осіб, що підлягали розстрілу. Вони були затверджені 26 червня 1941 р., але комплектувалися вони у попередні дні. І цілком можливо, що розстріли цих осіб відбувалися з 24 червня, оскільки малоймовірно, що протягом 26‑28 червня можливо було ліквідувати 757 осіб. Ці розстріли здійснювалися під приводом початку воєнних дій та визначення в’язнів як «ворогів народу»[181].

Протягом періоду першої радянської окупації звіти НКВД неодноразово відзначали напади членів ОУН на тюрми з метою звільнення в’язнів. В ніч з 23 на 24 червня 1941 р. на тюрму № 1 відбувся напад, що спричинив втечу групи арештантів. У цей час весь особовий склад тюрми разом з конвойною ротою, що несла зовнішню охорону в’язниці, покинули місто за наказом Військового Штабу і через 4 години повернулися назад. За цей час на приміщення тюрми було здійснено напад бойовиками ОУН та звільнено за різними даними від 220 до 362 осіб. Автор статті ознайомився з чотирма звітними документами НКВД про ці події і в кожному з них фігурують різні дані. Згідно з Доповідною про службову діяльність 233 полку Конвойних військ НКВД за період з 22.6.41 до 29.7.41: «під час відходу зі Львова в 2-й раз, тобто 24.6.41, одночасно розпорядженням Начальника УНКВД було знято з тюрми наглядацький склад, а також військова охорона полку. В’язні, залишені у тюрмі № 1, що мала більше 3 000 з/к, зламали камери та здійснили масову втечу, котра була ліквідована невеликою групою бійців полку, що повертався до казарми з міського патрулювання. На допомогу їм із східних окраїн міста Львова, де полк перебував на відпочинку, була вислана рота. Здійсненими заходами в’язнів помістили до камер. Здійснили втечу 220 з/к переважно битовики. Контрреволюційний елемент втекти не встиг. Бойовим складом було застосовано зброю, а також в’язнями з револьвера обстріляно бійців. В результаті чого зі сторони з/к 13 вбито та 6 поранено. У в’язниці встановлено порядок»[182]. У спеціальному повідомлені начальника Тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова «Про стан у тюрмах Волинської, Рівненської, Тернопільської, Львівської та Чернівецької областей» від 28 червня 1941 р. йдеться: «[…] В результаті бандитського нападу ОУНівців на в’язницю № 1 Львова звільнено 270 осіб в’язнів, засуджених за побутовими статтями КК УРСР […]»[183]. Пізніше, у звіті начальника Тюремного управління НКВД УРСР Філіппова від 12 липня 1941 р., повідомляється: «[…] за час відсутності охорони вчинили втечу з в’язниці № 1 близько 300 в’язнів, переважно кримінальний елемент […]»[184]. І в останньому, непідписаному документі про масштаби репресій в тюрмах Західної України із зазначенням кількості розстріляних, звільнених, евакуйованих (етапованих), маршрутів транспортування, пунктів кінцевого прибуття, кількості жертв серед евакуйованих в’язнів (документ створений на раніше 5 серпня 1941 р.) – зазначено: «[…] 23/VI – втекли 362, завдяки відходу охорони військового та наглядового складу з м. Львова. Матеріали на осіб винних в залишенні тюрми без охорони, що й призвело до втечі в’язнів – передані до слідчих органів […]»[185].

Отже, на різних часових етапах, в інстанціях різних рівнів сформовані ці документи, які, на жаль, не розкривають реального перебігу події втечі в’язнів. За цими документами неможливо чітко встановити кількість в’язнів, що втекли, їх національний, соціальний склад; у них навіть не вказано, якого характеру злочини інкриміновано втікачам. Неможливо встановити, який із цих документів описує реальний ланцюг подій, оскільки на кожному з рівнів створення документів могли відбуватися фальсифікації з метою виправдання прорахунків співробітників органів НКҐБ. Сумнівним видається той факт, що члени ОУН рятували кримінальних злочинців.

Про участь бойовиків ОУН у нападі на в’язницю згадано не лише в одному з вищенаведених документів. Існує також наказ від 9 вересня 1941 р. № 036 про нагородження вояків 233 конвойного полку НКВД, що відзначився у ліквідації втечі[186]. У цьому документі зазначалося про обшуки горищ сусідніх з в’язницею будинків, звідки відбувався автоматний обстріл охорони тюрми. Ці події підтверджує Доповідь про службову діяльність 233 полку Конвойних військ НКВД: «[…] під час чергового нальоту літаків на місто та сильної стрілянини у місті: з кулеметів, гвинтівок, револьверів із вікон, горищ, закапелків і головним чином церков і костелів місцевими контрреволюційними елементами по військах та в’язницях, у тюрмі № 1 серед нагляду виникла паніка, внаслідок якої нагляд покинув в’язницю […]»[187]. Таким чином черговий раз підтверджується зовнішній фактор організації втечі в’язнів, зокрема членами ОУН.

Документальна частина цієї проблеми представлена сухими фактами та цифрами без жодного емоційного навантаження. Проте емоційний шок українського суспільства від залишився у тогочасній громадській думці та пресі, що інформаційно супроводжувала процес розслідування радянських репресій після німецької окупації Львова протягом липня 1941 р.

28 червня 1941 р. останні представники радянської влади покинули м. Львів. І мешканці першим ділом увірвалися до в’язниць. Картина, що представилася їм була жахливою: у паніці співробітники НКВД часто не встигали приховати слідів своїх злочинів і у в’язничних камерах лежали трупи їх жертв. Після вступу передових німецьких загонів до Львова, серед яких був український батальйон «Нахтіґаль», яким командував Р. Шухевич (він знайшов у в’язниці «на Лонцького» труп свого молодшого брата Юрія, працівника львівського радіокомітету, співака-тенора[188], котрого заарештували 1 березня 1941 р. у Львові та знищили лише за рідство з одним з лідерів ОУН), частину тіл жертв радянських репресій було винесено із підвальних камер колишньої в’язниці № 1, частину – ексгумовано із поспіхом виритих могил та виставлено дворі в’язниць для впізнання рідними протягом 1-2 липня 1941 р. Цим процесам сприяла німецька окупаційна адміністрація, котра бачила у цьому пропагандистських зміст для власної користі. Процес ексгумації було відзнято на кіноплівку та використано у антирадянській пропаганді нацистами. Таким чином відбулося перше у світі оприлюднення, з наявністю речових доказів, злочинів радянської влади.

Ті жертви, що не були упізнані та поховані рідними, поховали 2-4- липня 1941 р. Більшість з них ‑ у спільній могилі на 83 полі Личаківського кладовища, 83 невідомих та 9 окремих – на 55 полі Яновського цвинтаря.

Замуровані та закопані таємно останки з санітарних міркувань залишилися тоді на територіях в’язниць.

У лютому-березні 1942 р. німецька окупаційна влада проводила додаткові ексгумації та перепоховання жертв більшовицького режиму з тих самих трьох львівських в’язниць на 55 поле Янівського кладовища. Зокрема, 17-21.03.42 у великих пачках туди були доставлені понад 200 останків, відкопаних на подвір’ї в’язниці на Лонцького[189].

За документацією Українського допомогового комітету (м. Львів, вул. Академічна 28/111) навіть станом на 15 травня 1942 р. не було зібрано всіх матеріалів про українців, що загинули у в’язницях НКВД в кінці червня 1941 р. або були депортовані до ІТЛ СРСР. Голова УДК др. Лисий звертався до „всіх Мужів Довіри УЦК” про допомогу у завершенні збору вищевказаних відомостей з метою використання їх у праці УЦК[190].

На відновленій у роки Незалежності єдиній могилі, що збереглася на Личакові, політв’язні в 1996 р. встановили пам’ятник з написом: «Жертвам масового розстрілу громадян України більшовицьким НКВС 26.06.1941 р. в тюрмі на Лонцкого 1. Серед них: українців – 205, поляків – 21, німців – 6, євреїв – 14, росіян – 5. Вічная їм пам’ять». Проводиться конкурс на встановлення меморіального комплексу «Стіна пам’яті» на краю 55 поля Янівського кладовища. Ведуться роботи по увічненню пам’яті жертв решти в’язниць.