Тюрма на Лонцького

Радянська окупація 1944—1991 рр

В 1944році фронт німецько-радянської війни (1941—1945) перетнув територію України, таким чином завершився процес повторного захоплення СРСР Західної України. Станом на цей період тут розгорнувся та активно діяли військові загони Української Повстанської Армії, що підтримувалися широкою мережею тилового забезпечення – запілля – котра, у свою чергу, опиралася на добровільну підтримку місцевого населення.

Український визвольний рух 1940—1950-х рр... був най тривалішим з найкращим рівнем організації серед всіх антитоталітарних рухів Центрально-Східної Європи. УПА діяла на території всієї Західної України, що складає близько чверті території сучасної України. На цій території проживало близько 15 млн. осіб. Станом на 1944 р. в УПА було задіяно близько 30 тис. вояків. Також слід враховувати людей, що працювали у запіллі. Тут зосереджувалося забезпечення армії, а також інші (крім військового) способи боротьби: пропагандистка діяльність, медична допомога тощо. У тиловому забезпеченні УПА була зосереджена найбільша кількість населення – близько півмільйона осіб.

Таким чином одним з способів встановлення радянської влади була ліквідація українського визвольного руху. Для цього НКВД мали різноманітний арсенал методів, розроблених у міжвоєнний період та вдосконалених під час Другої світової війни: бойові дії проти конкретних загонів повстанців, проведення агітаційної кампанії та провокаційні заходи (знищення, пограбування тощо цивільного населення псевдо повстанськими загонами) з метою дискредитації українського визвольного руху, масові депортації цивільного населення прихильного до УПА (родини повстанців, співчуваючі тощо).

Ці заходи регулювалися відповідними нормативними актами радянської влади: 31 березня 1944 р. було віддане розпорядження № 7129 про виселення «членов семей оуновцев» . Його особисто підписав Л. Берія. 5 квітня 1944 р. була прийнята інструкція про порядок виселення «членів родин оунівців та активних повстанців» під грифом «цілком таємно». Згідно цього документу виселенню підлягали повнолітні члени родин повстанців, котрі були заарештовані або загинули у боях. Їх майно підлягало конфіскації. Окрім цього висилали сім’ї «активу та керівного складу ОУН-УПА» , тобто окрім командирів різних ступенів військових формувань та керівників структур ОУН різного рівня, йшлося про допомагали повстанцям (приносили харчі тощо), але до безпосередньої антирадянської боротьби стосунків не мали. У цьому ж документі міститься замітка що стосується неповнолітніх членів депортованих родин: «Несовершеннолетние члены семей следуют вместе со своими родными» . Отже депортаціям підлягали всі без винятку особи, що мали щонайменшу дотичність до українського визвольного руху 1940—1950-х рр... їх виселяли до Красноярського краю, Омської, Новосибірської та іркутської областей.

Перед організацією виселення, міські та районні відділи НКВД готували списки родин. Ці відомості вони отримували в ході чекістсько-військових операцій, від голів сільських рад, агентів та відомості отримані при допитах полонених повстанців. Після винесення рішення ОСО (від рос. Особое совещание – орган судовою влади, що діяв у надзвичайних ситуаціях) про виселення тієї чи іншої родини, працівники НКВД приходили до помешкання цієї родини та на основі вищевказаного документу випроваджували мешканців будинку, надаючи можливість взяти з собою окремі речі (у багатьох випадках цього не дозволялося робити). Ці родини відпроваджувалися до найближчої залізничної станції та завантажувалися у вагони, що прямували до спец поселень.

За своєю сутністю депортації 1944—1953 рр. нічим не відрізнялися від депортацій 1939—1941 рр., окрім тієї особливості, що в 1939—1941 р. виселяли осіб чия участь у антирадянському русі була доведена. То у 1944—1953 рр. виселяли всіх хто навіть у найменшій мірі був причетний до визвольного руху. Це здійснювалося для того, щоб позбавити підтримки цивільного населення УПА та підпілля ОУН, і таким чином його послабити. З доповідної записки замісника начальника 1-го спецвідділу НКВД УРСР майора державної безпеки М. А. Резніцького з м. Львова замісникові Наркома НКВД СРСР комісару державної безпеки 2-го рангу В. В. Чернишову від 14 жовтня 1944 р. йшлося про кількість осіб що підлягали виселенню з Львівської області – 1 462 осіб .

Умови транспортування виселенців були вкрай несприятливими. З телеграми В. Чернишова від 8 листопада 1944 р. до Наркома НКВД УРСР В. С. Рясного йдеться: «Выселяемые Вами с Украины семьи оуновцев направляются в не оборудованных для перевозок в зимних условиях вагонах … вагоны не утеплены; окон в вагонах нет, печки отсутствуют. В результате среди спецпереселенцев имеется большое количество с простудными заболеваниями; имелось 12 случаев смерти детей. … » .

Станом на 3 січня 1945 р. з Львівської області було депортовано 3 165 осіб. Порівнюючи з депортованими з усієї Західної України (Станіславська (586), Рівненська (3 212 осіб), Волинська (3 582), Тернопільська (1 249), Дрогобицька (1 285) та Чернівецька (241) області) 13 320 осіб, частина виселених з Львівської області складала 23,8% від депортованих з Західної України.

Депортації підлягали за ухилення від служби у Червоній Армії. Так станом на 15 квітня 1945 р. до Караганди (Казахстан) з Львівської області було виселено 2 635 осіб. Що складає 25% від загальної кількості. Для порівняння наводимо дані по інших областях Західної України (загальна кількість – 10 556): Станиславська – 1768 осіб, Дрогобицька – 1720, Рівненска – 1504, Волинськая – 1222, Чернівецька – 878, Тернопільска – 829 .

Станом на 1946 р. із Західної України депортовано 36 609 осіб. З них з Львівської області – 5 927, Рівненської – 7 345, Волинської – 7 439, Тернопільської – 3 780, Станіславської – 5 590, Чернівецької – 1 256, Дрогобицької – 5 272.

За період 1947—1948 рр. етаповано – 77 791 особу. З них з Львівської області – 15 590 осіб, Рівненської – 11 347, Волинської – 9 050, Тернопільської – 13 508, Станіславської – 11 883, Чернівецької – 1 627, Дрогобицької – 14 456.

Найбільша депортація населення із Західної України відбулася 21 жовтня 1947 р. Вона увійшла в історію під кодовою назвою операція «Захід». Планувалася вона ще в квітні цього ж року на найвищому рівні тогочасної влади УРСР. Причини проведення цієї операції були чітко озвучені Микитою Хрущовим на засіданні секретарів обкомів та начальників обласних управлінь МҐБ 23 квітня 1947 року у Львові: «Ганьба нам, вже два роки Шухевич сидить в нас, і не можемо з ним впоратися». Отже головним завданням операції було послабити український визвольний рух на Західній Україні. Генерал Олександр Воронін, начальник Львівського обласного управління МҐБ, запропонував з цією метою позбавити УПА підтримки місцевого населення шляхом масової його депортації. Цю пропозицію підтримав Лазар Каганович, підкресливши, що саме такий хід подій пришвидшить «остаточну радянізацію в західних областях».

10 вересня 1947 року Рада Міністрів СРСР ухвалила наказ № 3214—1050 «про виселення з західних областей УРСР до областей: Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Кіровської, Молотовської, Свердловської, Тюменської, Челябінської та Чітинської членів родин «оунівців» й активних бандитів заарештованих та вбитих у боях». Заплановано виселити 75 тисяч осіб, хоча в МҐБ УРСР планували виселити до 100 тисяч. Командування операцією було доручено заступникові міністра внутрішніх справ УРСР комісару міліції 2-го рангу М. Д. Дятлову.

Операція «Захід» розпочалася 21 жовтня 1947 року о 6.00. Масові депортації прокотилися Львівською, Тернопільською, Станіславською, Дрогобицької, Волинської, Рівненською та Чернівецькою (тут вона тривала до 23 жовтня) областями. Протягом цієї доби було виселено 26 644 родини «активних націоналістів», що становило 76 192 особи, з них 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини . Цих людей чекала нелегка доля працювати у копальнях Челябінська, Молотовська, Караганди та Красноярська, або у колгоспах Омська. Протягом довгої дороги на північ 875 особам вдалося втекти з ешелонів, але 515 з них було схоплено.

Одними з гасел, що ними прикривали свої вчинки карателі, були гасла боротьби проти ворогів трудящого класу – куркулів. Відповідно до цього, майно виселенців було конфісковане та передане у державну власність – у колгоспи. Проте навіть радянська статистика спростовує велику кількість багатств західноукраїнських селян, так у Дрогобицькій області було конфісковано 3462 житлові доми з присадибними господарствами, 835 залізних плугів, 55 дерев’яних плугів, 889 залізних борон, 561 залізний віз, 205 дерев’яних, 1559 коней, 4334 корови, 1215 свиней. Отже, аналізуючи ці дані, констатуємо, що в одному домашньому господарстві було по одній (зрідка дві) корови, 22 % з цих господарств мали по два коні (так само як і возів) і лише 35 % мали по одній свині, 25-26 % господарств були оснащені знаряддями рільництва (плуги та борони). Отже це були незаможні селяни, що після війни тяжкою працею спромоглися лише на йоту покращити свій матеріальний стан, як відразу ж були оголошені ворогами народу владою «захисників трудящого класу».

Депортації 50-х рр. були меншими за масштабами. У цей час виселяли окремих учасників визвольного руху та їх родин. Це було пов’язано, в першу чергу, з послабленням діяльності підпілля. Від 3 вересня 1949 р. згідно наказу Р. Шухевича було припинено діяльність УПА. Військові відділи зменшувалися кількісно та зменшувалася кількість вояків у загонах. Більшість бойового складу переходили у цивільних стан. Їм виробляли фальшиві документи, щоб убезпечити від переслідувань НКВД. Проте вони продовжували роботу на користь підпілля. Боївки ОУН (так тепер називалися військові з’єднання визвольного руху) здійснювали рейди, диверсії, знищували окремих представників окупаційної влади. У цей період характерною перевагою в діяльності підпілля є пропаганда, а не військові операції.

Протягом 1944—1953 рр. з Західної України було виселено близько 204 тис. осіб.

Паралельно з проведенням депортацій, НКВД (з 1946 р. реорганізоване в МҐБ) здійснював військові операції проти УПА. В 1944 р. проти відділів УПА використовували частини Червоної армії, а проти учасників підпілля та їх прихильників – загони СМЕРШу (від рос. «смерть шпионам»). Згодом ці операції здійснювали загони НКВД. Керівництво якого створило загони спеціального призначення – т.зв. легендовані групи. Спочатку ці загони укомплектовувалися з радянських партизанів, пізніше до них входили завербовані учасники визвольного руху. Ці загони, видаючи себе за УПА, здійснювали терор над цивільним населенням: убивства, грабунки, диверсії тощо. Ці дії чинилися для дискредитації визвольного руху. Водночас із цим, вони намагалися встановити зв’язок із справжніми учасниками підпілля для їх ліквідації. В першу чергу полювали на командирів відділів, провідників, тобто керівний склад ОУН та УПА. Розробка плану дій таких спецзагонів належала генералу П. Судоплатову, котрий з травня 1945 р. очолював розвідувально-диверсійний відділ «Ф». Станом на червень 1945 р. з Західній Україні діяло 156 таких спец загонів (1783 вояки). Протягом 1944—1945 рр. за даними НКВД було проведено 26 693 військових операцій проти УПА та підпілля ОУН, в ході яких було вбито 22 474 повстанців і взято в полон – 62 142. При цьому НКВД втратили лише 1 378 вояків .

В ході діяльності спец загонів НКВД було проведено масу каральних заходів проти мирного населення Західної України. Ці акції проте «списувалися» на боротьбу проти УПА. Так у доповідній записці військового прокурора військ МВД Українського округу полковника юстиції Кошарського до секретаря ЦК КП(б)У М. С. Хрущову від 15 лютого 1949 р. йшлося про «факти грубого порушення радянської законності у діяльності т.зв. спецгруп МҐБ». Далі йде мова про те, що «з метою виявлення ворожого, українсько-націоналістичного підпілля широко застосовують т.зв. спецгрупи, що діють під виглядом бандитів «УПА».

Цей вельми гострий метод оперативної роботи, якби він застосовувався розумно, по-справжньому конспіративно і чекістськи підготовленими людьми, поза сумнівом, сприяв би швидшому викоріненню залишків бандитського підпілля. Проте, як показують факти, грубо-провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп, свавілля, що його допускають їх учасники, і насильство над місцевим населенням, не тільки не полегшують роботу з бандитизмом, але навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності і, безперечно, завдають шкоди справі соціалістичного будівництва в Західних областях України.» . Далі в документі наводяться приклади терору цивільного населення: звинувачення у співпраці з органами МҐБ, катування, пограбування тощо. Представники радянської влади самі засуджували такі метод роботи та констатували, що ці спецгрупи часто діють наосліп, не маючи достовірних даних про стан підпілля у тому чи іншому районі. І внаслідок цього підпілля ОУН швидко розкривало подібні випадки та намагалися знищити ці загони.

Водночас із формуванням легендованих груп, НКВД навесні 1944 р. починають формувати для боротьби проти визвольного руху «винищувальні батальйони» (в народі їх називали «стрибками», від рос. «истребительные батальоны»). Вони формувалися з прихильно налаштованого щодо радянської влади місцевого українського та польського населення. В їх обов’язки входили захист радянської влади та господарств та боротьба проти українського підпілля. Станом на 1946 р. чисельність особового складу «винищувальних батальйонів» становила 63 тис. осіб . Ці загони не відзначалися високим рівнем дисципліни та боєздатністю, тому вони в 1948 р. реорганізовані в групи охорони правопорядку, а в 1954 р. – ліквідовані.

За даними НКВД протягом грудня 1945 р. – лютого 1946 р. було проведено 15 562 протиповстанські операції, внаслідок чого загинули понад 4 200 та полонено понад 9 400 учасників українського підпілля.

Згідно вищенаведених даних станом на 1946 р. широкомасштабні протипостанські операції не мали очікуваного для МҐБ успіху. Це було пов’язано з переходом УПА до партизанських методів боротьби – чисельно малими групами, що формувалися з місцевого населення та чудово були обізнані з місцевістю. Це давало можливість успішно проводити боротьбу проти радянської влади.

Таким чином змінювалася й тактика НКВД. Найпріоритетнішим напрямком антиповстанської боротьби було формування агентурної мережі. У кожному населеному пунктів перебували секретні співробітники радянських каральних органів, що займалися пошуком інформації про перебування відділів УПА, про зв’язки УПА з місцевим населенням тощо. Першочерговим їх завданням було виявити керівників ланок підпілля та передати отриману інформацію до місцевих управлінь НКВД. Станом на кінець 1945 р. така сітка було повністю сформована.

Паралельно з цими заходами спеціально готувалися агенти для введення їх в кола українського підпілля, з метою знищення останнього із-середини. Досить часто відомі випадки коли певні посади вагомого значення у підпіллі посідали агенти МҐБ-МВД. Використовуючи вищенаведені методи карально-репресивним органам радянської влади вдалося ліквідувати в Західній Україні структури визвольного руху. Протягом 1944—1953 рр. було знищено 153 тис. учасників та прихильників підпілля, арештовано 134 тис. та депортовано близько 204 тис. осіб.

У часи антиповстанської боротьби (1944—1953 рр.) м. Львів посідав вагоме місце у карально-репресивній системі Західної України. Тут перебували найвище керівництво та особовий склад НКВД, МҐБ та МВД (весною 1944 р. у Львові було зосереджено 4 бригади та один кавалерійський полк військ НКВД, всього 6 525 осіб ). Комплекс будівель по вул... С. Бандери, 1 зберігав за собою місце перебування управління вищевказаних органів. Паралельно із цим тут містилася слідча в’язниця, де відбували тимчасове ув’язнення особи у період проведення слідства: проведення допитів, складання протоколів тощо. Сформовані документи на в’язня передавалися до прокуратури, де ОСО (від рос. «особое совещание» надзвичайний суд) виносило вирок.

Про перебування у цій в’язниці залишилася низка спогадів учасників визвольного руху, ветеранів УПА. Тут перебував зимою 1947—1948 рр. Володимир-Ігор Порендовський (в 1943-44 рр. шеф зв’язку Крайового Військового Штабу УПА-Захід. В 1945—1946 рр. – співробітник Головного Осередку Пропаганди ОУН, учасник Кенґірського повстання 1954 р.). у своїх спогадах він так описав побут у в’язниці: «Найгіршими були для мене зимові місяці 1947—1948 років під час перебування в карцері в пивницях тюрми на вул... Лонцького у Львові [з 1944 р. ця вулиці називалася Лонцького, а з 1946 р. – К. Брюллова – І.Д.]. попереднє перебування на Луб’янці в Москві було всого роду «курортом». Слідчий запевнював, що робить це для добра слідства, що нема більше вільних камер. Усі камери на Лонцького не мали ліжок, бо «країна в руїні після війни, тому не маємо грошей на ліжка для ворогів народу». Але в «нормальних» камерах були дерев’яні підлоги, а в карцері тільки бетон, до того ж вічно мокрий. Я не мав теплої одежі. Не було жодного ліжка стільця. Об одинадцятій годині вечера наглядач відчиняв двері й дозволяв узяти з коридора щит, цебто дві збиті дошки, які можна положити на підлогу й спати на них. Ранком, о п’ятій годині, «падйом», цебто побудка, вставання, і цей щит я мусив винести на коридор. Але й цього спання майже не було. Слідчі залюбки викликували на допити серед ночі. Важко було вдень спати на бетонній підлозі. Не було й це дозволено. У кінці я навчився спати на своїх пів черевиках […] : один пів черевик під бік, другий під коліна, кулак під голову. Вдавалося так деколи подрімати кілька годин, доки не спостеріг цього наглядач. Криком піднімав та й ще додавав «по-батьківськи»: «Не спи на бетоні, а то скоро й ноги витягнеш». Цілою стравою був кип’яток і кусник хліба раз на день. Баланда що третій день. Раз навіть наглядач шепнув до мене: «За що так тебе?» .

Про особливості ведення слідства В. -І. Порендовський розповідає наступне: «У цей час я не признавався до свого справжнього прізвища, не знав, що МҐБ вже давно має не тільки мої особисті документи, але навіть родинні знимки й показує їх арештованим. Пізніше я довідався, що слідчі списували «комісійно» протокол (у «комісії» мусило бути щонайменше двоє чекістів), що допитуваний під час слідства кинувся на слідчого і тому покараний десятьма днями карцеру. Відтак фабриковано новий протокол до часу примушення в’язня підписувати потрібні для МҐБ зізнання.» . Отже співробітники МҐБ часто зловживали своїми посадовими обов’язками, знущалися з в’язнів, позбавляли їх можливості сну, харчування тощо. Таким чином доводячи їх до стану фізичного та морального виснаження.

Садистські знущання над в’язнями не поодинокий випадок. Ірина Матещук-Грицина (з 1944 р. – член СУМу, згодом член ОУН, В 1948 заарештована. В березні 1949 р. засуджена на 25 років ВТТ (виправно-трудові табори). Термін відбувала у Мінлазі (Інта, Абезь) та Казахстані (Карабас) під № В-1-949.) у своїх спогадах описує наступний випадок: «Опинившись у тюрмі у підвальному приміщенні, мої легені вмить заповнилися важким, задушливим повітрям. Спочатку я навіть подумала, що це душогубка. Але тут же до мене підійшла висока, кремезна в міліцейській формі жінка, про яку в народі кажуть – «мужик, а не баба».

Вона почала здирати з мене одяг – спідничку, блузку, нижню білизну, кидала все на підлогу та, ніби ненароком, ставала на це ногами і відкидала в інший куток камери. Я стояла перед нею зовсім гола і намагалась якось прикрити руками своє тіло. Наглядачка (потім я дізналась, що в тюрмі в’язні називали її Бабою Ягою) голосно командувала: «Сесть! Встать! Сесть! Встать!» І так упродовж довгого часу, допоки у мене не закрутилася голова. Мені стало недобре, я втратила свідомість і впала на цемент. Прийшовши до себе, побачила над собою лице Баби Яги. Вона була незадоволена. Їй, видно, справляло приємність управляти моїм дівочим, гнучким тілом. … В стінах тюрми постійно було чути несамовиті, повні розпачу і болю крики людей.» .

Так само як і в 1939—1941 рр. тюремні камери були переповнені, в кінці 40-х рр... простежується подібна ситуація: «… повела мене через якісь лабіринт сходами наверх, опісля – в кінець довгого коридору, по двох сторонах якого виділялись залізні двері з вмонтованими в них замками і заґратованими очками-віконцями. … взявши від нього ключ, відімкнула камеру № 59. Тут довелося пробути мені «під слідством» 6 місяців. …У кутку біля дверей стояла «параша», біля якої також лежали люди. … я розгубилася, не знала, що мені далі робити. Ступити крок вперед не могла – всюди лежали люди.» .

Попри відпрацьовану практику наглядачів в’язниці щодо знущання над арештантами, останні винаходили щораз нові методи опору тюремному режимові та наглядачам: «Подруги по камері завжди одна одну страхували – тісним колом сідали навколо кожної, котра поверталася ледве живою після чергового нічного допиту, заслоняли товаришку від «очка» в дверях, давали можливість хоч трошки їй поспати і запастися силою на наступну безсонну ніч. Наглядачі дуже скоро розгадали цю хитрість і протягом дня декілька разів несподівано «налітали» відкривали раптово двері камери і ловили «злочинця» на гарячому, тобто того, хто був напівсонним, забирали у карцер. Особливо вміло і часто практикувала це Баба Яга. Раніше під час її чергувань ніхто не відважувався навіть стоячи зажмурити очі.» .

До камер часто саджали провокаторів, що видавали себе за діячів ОУН чи старшин УПА тощо. Це робилося з метою входження в довіру до в’язнів та провокування їх на відверті розмови про антирадянські діяльність. Найбажанішою була інформація про імена, посади та місця діяльності учасників визвольного руху. В свою чергу такі заходи адміністрації в’язниці породжували своєрідну культури поведінки серед арештантів, що давало можливість розпізнавати агентуру – справжній учасник боротьби ОУН та УПА ніколи не розповідав про своє минуле та нікого не розпитував про це. Вищезгадувана І. Матещук-Грицина, розповідає про побачене: «Одного разу серед ночі в камеру до нас кинули молоденьку дівчину. Її обличчя, волосся, руки – все було в крові, а на тілі, яке виглядало із-під подертого вбрання, синяки і червоні крововиливи. Вона впала під дверима, неначе непритомна. Всі зірвалися на ноги, підбігли, схились над нею, дехто заплакав. Я тут же в долонях піднесла до неї воду і намагалась вилити їй в рот, але вода розхлюпувалась по обличчю і – о, Боже, що це? – цівкою потекла фарба – синя, червона, фіолетова і замість синяків утворились якісь плями.

Тут же роздався стукіт із сусідньої камери – азбука морзе – точка, тире, точка… Сусіди по камері попереджували: «До вас кинули провокаторку. Будьте обережні! Не вірте в побої. Це – грим, маскування. Будьте уважні!» новенька зірвалась на ноги. Всі оторопіли, відсторонились. А вона витирала фарбу з лиця і ногами з усіх сил гримала в двері. Чиєсь пильне око через віконце в дверях постійно наглядало за цією сценою. Скоро двері відкрились, і «новенька», як ошпарена, вискочила в коридор. Всіх та подія приголомшила, насторожила. Так я вперше в житті побачила справжню провокаторку.

Потім я бачила часто – із синяками і без них, мовчазних і балакучих, «борців», «патріотів» і різних «героїв». Були і такі, які представлялись «зв’язковими» самого головнокомандувача УПА Романа Шухевича-Чупринки та багато інших підставних осіб-сексотів. В тюрмі всі знали про ці підступні, провокаторські дії емгебістів, і тому в камері був закон – про свою справу не говорити нікому, з ніким не ділитися своїми потаємними думками. Всі згадали шосту заповідь Декалога? «Про справу не говорити з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба».

Ми знали, що в кожній камері є «підкидьок-донощик» .

Також спостерігалися випадки корупції та свавілля працівників місцевих відділів МВД. У доповідній записці начальника відділу УМВД Львівської області Костачева до інструктору ЦК КП(б)У Ткачеві від 26 лютого 1947 р. йшлося про грабіжницькі дії керівних осіб каральних органів області, знущання над заарештованими українцями, їх вбивствами. Документ було вислано під грифом «цілком таємно».

У документі зазначалося, що при операціях проти УПА зі сторони співробітників МВД відбувається «порушення радянської законності, розкрадання соціальної власності, присвоєння матеріальних цінностей та використання свого службового становища в особистих інтересах.» . Далі у документів розглядався окремі випадки порушень: порушення законності, розкрадання та корупція.

«1. Про порушення радянської законності.

У гонитві за зовнішніми показниками з кар’єристичною метою колишнім начальником управління МВД Львівської області комісаром міліції 2-го рангу Грушко неодноразово віддавалися розпорядження співробітникам управління МВД та райвідділам МВД проводити роботу, що не відповідали директивам та розпорядженням МВД СРСР та МВД УРСР.

Факти: а) незважаючи на неодноразові протести з мого боку, замісника начальника ОББ [Відділ боротьби з бандитизмом, від рос. – Отдел борьбы с бандитизмом – І.Д.] з слідчої частини Абрамова та колишнього начальника І-го спецвідділу підполковника Володарського, за розпорядженням Грушка райвідділам МВД до 15 серпня 1945 р. була надана можливість проводити самовільні арешти без жодного, навіть заочного погодження управління МВД.

З результаті цієї вказівки райвідділами МВД були здійснені незаконні арешти та інші види порушень радянської законності. Ці вказівки ще й досі присутні у слідчій роботі.

б) кінці 1944 та початку 1945 року було отримано розпорядження МВД УРСР провести операцію з вилучення контрреволюційного елементу.

До початку операції Грушко на нараді керівних працівників УМВД дав вказівки, що порушують радянську законність:

1. Арештувати у місті Львові не менше 7 тис. осіб, не маючи на це жодних підстав та матеріалів (у дійсності під час цієї операції було заарештовано за матеріалами лише 497 осі).

2. Арешт відбувався згідно списків, що оформлювалися пізніше.

3. Опис майна арештованих в момент операції не проводився, а проводився пізніше.

В результаті такого ходу подій були допущені недостатньо обґрунтовані арешти. Оформлення слідчих справ затягнулося. Процесуальні норми КПК порушувалися. Крім того, були створені умови для присвоєння матеріальних цінностей арештованих. На вказаній вище нараді були присутні колишній начальник І-го спецвідділу УМВД – Володарський, його замісник Логінов, колишній зам. начальника ОББ – Свірідов та ін.

в) […] Грушко віддава начальникам райвідділів МВД розпорядження застосовувати фізичні методи допитів. Це по-моєму і призвело до прямого свавілля у певних райвідділах МВД – (самовільні розстріли та побиття) […] в Одеському РВ МВД підчас допиту був побитий арештований до такого стану, що відразу ж помер на стільці [йдеться про вбивство повстанця Левка Дмитровича Дмитріва – «Нечая» з с. Ожидова]. […] Грушко сам особисто неодноразово в присутності співробітників бив затриманих та арештованих, чим давав привід й іншим.

В кінці 1946 року мною проводилася операція у селі Ново-Явуж Яворівського району, де після перестрілки було вбито чотири бандити. Арештований мною та доставлений до РВ МВД гр-н Петришин Іван – господар дому, де були бандити, був побитий Грушком у моїй присутності, нач. РВ МВД, його замісника та інших.

2. Розкрадання соціалістичної власності.

а) Протягом 1945—1946 рр. за розпорядженням Грушка мали місце неодноразові виїзди співробітників хозо [від рос. – господарський відділ] УМВД на машинах за кордон, головним чином до Німеччину. […] окрім машин з-за кордону привозилися: килими, шерстяні тканини та інші промтовари, куди ці товари потрапляли, покрито мороком невідомості. […] при виїздах у райони Грушко та Курішенко не соромилися забирати предмети, що їм сподобалися. У Рава-Руському РВ МВД Грушком був взятий килим у колишнього начальника Малишева, незважаючи на попередження, що цей килим є з конфіскатів. […]

3. Використання свого службового становища для особистої мети.

[…] В УТЛК УМВД неодноразово відбувалися масові втечі, незаконні звільнення в’язнів тощо. Все це залишалося без реагування, оскільки начальник УТЛК УМВД – Петровський «постачав» всім чим завгодно Грушка та його родину. Такі самі «постачання» проводилися за рахунок держави начальником ОДББ УМВД – Мачерою, начальником ХОЗО УМВД – Чумаковим, відповідальним секретарем «Динамо» Січінєвічєм.»

Через в’язницю перейшли всі визначні учасники визвольного руху, що були заарештовані на Львівщині. У вересні 1947 р. у м. Ходорові було затримано Катерину Зарицьку (організатор та керівник Українського червоного хреста з 1943 р.). 22 вересня її перевезено до Львова та ув’язнено на вул... С. Бандери, 1 (з 1944 р. вулиця називалася іменен Сталіна, з 1961 р. миру). Таку саму участь розділили й інші провідники ОУН: Петро та Микола Дужі, Віктор Харків та інші.

Також сюди привозили й загиблих повстанців. 31 січня 1949 р. у Львові було заарештовано шефа Головного Військового Штабу УПА О. Гасина – «Лицаря». При перевезення до в’язниці, йому вдалося вирватися з рук МҐБ, проте втекти йому не довелося. О. Гасин був важко поранений під час втечі в районі перехрестя сучасних вулиць Словацького та Коперніка і, щоб не потрапити живим у полон він застрелився. Таким чином співробітники МҐБ довезли на Лонцького лише тлінні його останки. Серед них можна назвати й інші імена: Осип Дяків – «Горновий» (керівник Львівського Крайового проводу ОУН, загинув 28 листопада 1950 р. у криївці підчас бою з опергрупою МҐБ полковника Фокіна. Разом з О. Дяковим загинули М. Мошанчук – «Бор» керівник Львівського Окружного проводу ОУН, П. Шатинський – «Крук» референт пропаганди Львівського Окружного проводу ОУН, та троє охоронців), Любов Гайовська – «Рута» (референт пропаганди Львівського Крайового проводу ОУН, загинула 28 січня 1954 р. на хуторі Границя Скнилівської сільради Брюховичівського району під час облави МВД очоленої В.о. начальника обласного управління МВД І. І. Богданова), Петро Федун – «Полтава» та ін.

8 лютого 1947 р. у Львові було розкрито та заарештовано членів «Організації бійців за волю України». Було заарештовано 10 осіб, серед яких замісник керівника обласного проводу «ОБЗВУ» з пропаганди М. Слюсаря, керівника розвідки А. Олійника – «Юлько» та ін. Було встановлено, що керівником її був Михайло Ратне – «Грім», організація мала осередки у всіх районах Львівської області. Було викрито її структуру .

Водночас із антиповстанською боротьбою відбувалося переслідування української інтелігенції у 40-х рр. І. Вільде звинувачено у спотворенні радянської дійсності. А. Шмигельського – в ідеологічних збоченнях. Звинувачували й композиторів: В. Барвінського, М. Колессу, Р. Сімовича. З членів Спілки поетів України виключено П. Карманського та М. Рудницького. У Львівському університеті протягом вересня 1947-квітня 1948 рр. було звільнено як політично неблагонадійних 37 професорів, доцентів та асистентів. У 1948 р. було заарештовано, а потім депортовано у концтабори відомого композитора та педагога, директора Львівської консерваторії ім. М. Лисенка В. Барвінського разом з дружиною Наталею. Він повернувся важко хворим із заслання в 1953 р. Після вбивства Я. Галана (1949 р.) хвиля репресій продовжилася: за політичними мотивами в листопаді 1949 р. з вищих навчальних закладів Львова звільнено 53 викладачі. В кінці року з Львівської академічної бібліотеки – 22 працівники. Арешти відбувалися і серед студентів: у жовтні-листопаді 1949 р. у навчальних закладах Львова заарештовано 103 особи, серед яких окрім викладачів були й студенти та учні. Протягом 1950—1951 рр. заарештовано 82 студентів – учасників 8-х молодіжних організацій .

Після смерті Сталіна в 1953 р. дещо пом’якшився політичний клімат у Львові. Проте тоталітарна природа режиму не змінилася, попри те, що карально-репресивні закони, структури та інституції припинили свою чинність та існування. Відбулися також кадрові зміни у владних структурах та адміністративному апараті. Особливо цей процес посилився після ХХ з’їзду КПРС у лютому 1956 р., на котрому прозвучала доповідь М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки». З концтаборів було звільнено частину репресованих політичних в’язнів (не всіх дозволили повернутися на рідні землі). Розпочався т.зв. період «хрущовської відлиги».

Цей період позитивно вплинув на духовну сферу життя. Особливо на розвиток молодих інтелектуалів: поетів, письменників, художників, музикантів та науковців. Ці люди взяли на себе зобов’язання нести та реалізовувати ідеї вільного демократичного життя на рідній землі, плекаючи народні, історичні традиції в рамках існування радянської держави. Оскільки цей злет припадає на 60- рр... ХХ ст., він і отримав назву шістдесятників, а за нонконформістське ставлення до пануючої ідеології – дисидентами, тобто незгодними.

Вже в 1956 р. на філологічному факультеті ЛДУ виник неофіційний літературний гурток «Гомороси» (така назва походить від початковий літер його засновників: Голомбйовського, Моторнюка, Романа (Іваничука) та Солтиса). Осередком духовного, професійного та, в певній мірі, й політичного формування молодої генерації української інтелігенції у Львові відігравало відділенні СПУ (спілка письменників України), яким опікувався Ростислав Братунь, головою ради був Володимир Лучук. На майдані біля оперного театру відбувалися творчі зібрання. Тут виступали Ігор Калинець, Василь Симоненко, Богдан Горинь, Микола Ільницький, Олександр Зелінський, Дмитро Павличко, Роман Іваничук та інші.

Великий вплив на організацію львівської молодої інтелігенції та створення громадських організацій мали перебування у Львові у січні-березні 1962 р. Леся Танюка (керівник київського Клубу творчої молоді «Сучасник», що діяв протягом 1960—1964 рр.) та Алли Горської, а також приїзд восени 1962 р. Івана Драча, Івана Дзюби та Миколи Вінграновського. Власне вони й спонукали створити КТМ (клуб творчої молоді) у Львові в грудні 1962 р. керівним органом стала президія, до якої увійшли: Михайло Косів (президент), Юрій Брилинський, Богдан Горинь, Олександр Зелінський, Микола Ільницький, Володимир Лучук, Володимир Квітневий, Марія Крушельницька та Марія Процев’ят. Перший вечір відбувся в лютому 1963 р. та був присвячений вшануванню пам’яті Лесі Українки. Тут і вирішили назвати клуб «Пролісок», що символізував весняне пробудження. Наступні засідання були присвячені творчості Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка, Б. -І. Антонича та іншим. У цих вечораз брали участь актори Богдан Ступка, Наталя Лотоцька, художники Стефіная Шабатура, Іван Крислач, Еммануїл Мисько, музиканти та співаки Мирослав Скорик, Ігор Хома, викладач ЛДУ Михайло Осадчий, психолог Михайло Горинь, робітник Іван Гель, поет Богдан Стельмах та інші. Наприклад, сценарій засідання клубу присвяченого творчості Б. -І. Антонича підготували Ігор та Ірина Калинці, слово про поета виголосили Богдан Завада, та І. Калинець, І. Вільде поділилася спогадами, поезії Антонича читали Ю. Брилинський та Микола Козак, музичний супровід виконали М. Крушельницька та Зиновій Булик. Після зібрання члени клубу організували покладання квітів до моголи Антонича на Яновському кладовищі. Проте партійне керівництво області не погоджувалося із існуванням цього клубу і у серпні 1965 р. відбулися арешти окремих його членів, що й припинило діяльність клубу. Відродити КТМ вдалося лише на початку 70-х рр...

У 60-х рр... приміщення слідчої в’язниці КҐБ по вул... Миру було оснащене новими технологічними засобами. Було обладнано 3 камери у підвалі під лазні, кожна камера на першому поверсі мала опалення, у підвалі – ні. У коридорах на стінах на відстані п’яти метрів розташовувалася кнопка дзвінка для здіймання тривоги при ексцесах.

У серпні-вересні 1965 р. прокотилася хвиля арештів інакодумців у Львові. До слідчої в’язниці КҐБ потрапили бухгалтер Будинку вчителя Степан Батурин, слюсар електровакуумного заводу І. Гель, науковий працівник музею українського мистецтва Б. Горинь, психолог заводу автонавантажувачів М. Горинь, літературний редактор обласного архіву Мирослава Зваричевська, завідувач кабінету франкознавства ЛДУ М. Косів, викладач факультету журналістики ЛДУ, колишній інструктор обкому партії М. Осадчий та інші.

Перший процес у Львові відбувся 21-23 березня 1966 р. і було засуджено І. Геля. Йому інкримовано розроблення програми Української національної партії та статті «Стан і завдання українського визвольного руху» й засуджено до 3 років таборів посиленого режиму (хоча офіційно систему ҐУЛАҐ було ліквідовано у 1960 р.). 13-15 квітня 1966 р. відбувся суд над Б. Горинем, М. Горинем, М. Осадчим та М. Зваричевською. Їх обвинувачено у розповсюдженні антирадянської літератури. 15 квітня 1966 р. до Львова приїхали І. Драч, Л. Костенко, М. Холодний та В. Чорновіл, наступного дня – І. Дзюба. Вони разом з подружжям Калинців, родичами, друзями підсудних організували пікет приміщення суду. Проте суд все одно виніс вироки: М. Горинь отримав 6 років таборів, Б. Горинь – 3, М. Осадчий – 2, М. Зваричевську засудили на 8 місяців (на час перебування під слідством).

В 1967 р. співробітниками КҐБ було ліквідовано таємну організацію Український Національний Фронт, засновану в 1963 р. Були засуджені її керівники: Зиновій Красівський, Мирослав Мелень, Іван Губка.

В’ячеслав Чорновіл своєю формою опору системі обрав описання розправ над інакомислячими у своїх книгах: «Правосуддя чи рецидиви терору» (1966) та «Лихо з розуму» (1967). У першій з цих книг було розкрито механізми репресій, а у другій – портрети репресованих. Ці книги виходили за кордоном. 3 серпня 1967 р. В. Чорновола було заарештовано та засуджено на три роки ув’язнення. За амністією його було звільнено в лютому 1969 р. В 1970 р. з допомогою М. Косіва та Я. Кендзьора було з’явився перший випуск нового часопису «Український вісник». Тут дописували про процеси порушення свободи слова, переслідування за політичні переконання тощо. Серед дописувачів були О. Антонів, Л. Шереметьєва, А. Пашко, С. Гулик та інші. У підготовці двох перших випусків брав участь Валентин Мороз, списки політв’язнів укладав Ю. Шухевич. Протягом 1970—1972 рр. було видано 6 випусків. Видання було припинено у зв’язку з черговим арештом В. Чорновола. 12-14 січня 1972 р. відбулася хвиля арештів. У Львові заарештовано В. Чорновола, І, Геля, Ірину Калинець, М. Осадчого та С. Шабатуру. Було затримано, проте згодом звільнено Ярослава Шашкевича. Обшуки проводилися у квартирах Л. Шереметьєвої, Л. Попадюк, Г, Чубая, А. Волицької (Пашко), С. Гнатенко (Гулик), пізніше – у Б. Гориня, Я. Кендзьора та інших. С. Шабатуру було засуджено на 5 років таборів та 3 роки заслання. Ірину Калинець – 6 років таборів та 3 роки заслання (заборона протягом певного терміну повертатися на попереднє місце проживання). І. Геля (після першого засудження мешкав у Самборі) – 10 років таборів та 5 років заслання. М. Осадчого – 7 років таборів та 3 роки заслання. В. Чорновола засудили 12 квітня 1973 р. на 6 років перебування у таборах та 3 роки заслання.

26 березня 1972 р. було заарештовано сина Головного Командира УПА Романа Шухевича – Юрія Шухевича. 1981 р. він у таборах втратив зір, проте його не було звільнено за станом здоров’я. Заслання він відбував у інвалідному будинку і лише 1988 р. повернувся до Львова.

11 серпня 1972 р. заарештовано Ігоря Калинця. 17 листопада 1972 р. – Ірину Сеник та засуджено на 6 років таборів та 5 років заслання.

9 листопада 1976 р. у Києві було створено Українську Гельсінську групу, очолену колишнім секретарем парткому СПУ Миколою Руденком. Її метою була боротьба за відновлення прав людини згідно міжнародних конвенцій. Її членами стали в 1979 р. С. Шабатура, Ю. Шухевич, І. Сеник, В. Чорновіл, З. Красівський, згодом – М. Горинь. Згодом їх було всіх заарештовано. 4 грудня 1979 р. у Львові заарештовано та засуджено на 3 роки таборів уродженця Івано-Франківська Петра Січку формально за виступ на могилі композитора Володимира Івасюка, але фактично за причетність до УГГ. У 1980 р. було засуджено В. Чорновола та З. Красівського, першого – на 5 років таборів, другого – 8 місяців таборів та 5 років заслання. 23 березня 1981 р. взяли під варту останнього з членів-засновників УГГ Івана Кандибу та засудили на 10 років таборів та 5 років заслання. М. Гориня заарештовано 3 грудня 1981 р., а засуджено його було 24 червня 1982 р. на 10 років таборів та 5 років заслання.

У 1980 р. була спроба відновлення видання «Українського вісника». За цю справу взявся лікар з червоногруда Степан Хмара разом з київськими журналістами Олесем та Віталієм Шевченками. Разом вони опублікували 7 та 8 числа часопису. 24 грудня 1982 р. їх було засуджено Львівським обласним судом: С. Хмару – на 7 років таборів та 5 років заслання, В. Шевченка – відповідно на 7 років та 4 . О. Шевченка – 5 і 3.

Після проголошення у 1985 р. політики «Гласності», що згодом реорганізувалося у горбачовську «Перебудову», репресії тривали. 22 січня 1986 р. засудили на 2 роки таборів виконроба-будівельника Івана Жулинського за наклепи на радянську владу. 14 лютого засудили науковця Романа Кіся за пропозицію не виховувати солдат у армії в атеїстичному дусі. Лише з 1987 р. розпочинаються процеси звільнення політичних в’язнів у СРСР. Протягом 1987—1989 рр. із заслань повернулися В. Чорновіл, І. Гель та інші.

17 квітня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон про реабілітацію жертв політичних репресій.

Після проголошення незалежності України було ліквідовано КҐБ і у в’язниці утримували лише кримінальних злочинців. Тут перебували районний відділ міліції та міське управління СБУ. Також тут міститься архів СБУ. Сізо, що містилося у тюремних камерах використовувалося до 1996 р. до інциденту із смертю в’язня Мозоли.

 

 

 

Висновки

 

Будівля за адресою вул... С. Бандери, 1 має понад столітню історію. Побудований це комплекс в 1889—1890 рр. Архітектором його був Ю. К. Яновський, що проектував споруду в неоренесансному стилі, характерному для того часу. Проектувався та був побудований як будівля військово-оборонного призначення. Тут містилися казарми для жандармерії. А сам будинок був розміщений у західному оборонно-стратегічному комплексі військовий споруд м. Львова (костел св. Марії-Маґдалини та монастир св. Лазаря). Будівля не мала на меті забезпечення жодних карально-репресивних функції існуючого режиму.

Лише після входження міста до складу Польщі, тут було добудовані приміщення з вулиці Лонцького (тепер Брюллова), що призначалися для утримання в’язнів. У будівельному комплексі за сучасною адресою – вул. С. Бадери, 1 (в часи польської окупації вулиця С. Бандери носила назву Сапіги, вулиця Брюлова – Лонцького, а вул... Коперніка – не змінювалася) розміщувалося кілька установ: комплекс, що примикає до вул... С. Бандери та Коперніка – належав воєводському та міському управлінням поліції. Тут так само перебував особовий склад 2-ого відділу контррозвідки, т.зв. «двуйка», у повноваження котрого входили обов’язки боротьби проти організацій антидержавного спрямування, таких як ОУН та КПЗУ (Комуністична партія Західної України, створена в 1919 р.). Зі сторони вул. Лонцького – офіційно перебував штат IV відділу Головної комендатури державної поліції (Vydział IV Głównej Komendy Policiji Panstwowej), а неофіційно – тюрма для політичних в’язнів. Саме польська влада перебудувала частину приміщень з казарм жандармерії у в’язничні камери і відтоді більшість політичних противників польського панування на українських землях, потрапляючи до рук спецзагонів поліції, утримували саме тут у в’язниці, котру в народі так і називали – «на Лонцького» .

Ця тюрма належала до розряду в’язниць з особливим режимом (ізоляційна в’язниця).

Темпи арештів щороку змінювалися до збільшення кількості ув’язнених та зменшення. Безперечно піком репресивної політики польської влади стала середина 30-х рр... коли було заарештовано та засуджено окрім сотень рядового складу ОУН також і багатьох лідерів. У Львові в’язниці не були пристосовані для утримання такої кількості арештантів. Так у 1935 р. камери Львівського карно-слідчого ізолятора були переповнені на 108-128 % від норми, а в 1937 р. – ці показники зросли до 138-150 %.

На сьогоднішній день складно підрахувати кількість жертв польського терору у Львові. Чи скільки осіб перейшли через в’язницю «на Лонцького». Цікавою видається інформація, що була подана в офіційному виданні Генерал-Губернаторства (часи німецької окупації 1941—1944 рр.) «Кракавер Цайтунґ», котра обчислювала українські жертви польського терору в 1 220 000 осіб. Проте на основі вищенаведених фактів можна констатувати, що арештам піддано було 1014 осіб. І це є неповні дані, таким чином це питання підлягає додатковому опрацюванню.

Протягом другої половини вересня 1939 р. радянська влада була встановлена у Західній Україні. Тут розміщувалися управління НКВД та в’язниця для різних категорій в’язнів: політичних та кримінальних. Це був «мозковий центр» радянських репресій у 1939—1941 рр.

Репресії набули наступних напрямків: виселення у віддалені райони СРСР, арешти та ув’язнення інтелігенції, розстріли особливо небезпечних для радянської влади політичних в’язнів. В 1939—1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українців, 13 160 євреїв.

Масові депортації населення відбувалися в 4 етапи: перший етап 10 лютого 1940 р. було виселено бл. 220 тис. осіб, другий етап – 13 квітня 1940 р. бл. 320 тис. осіб, третій червень-липень 1940 р. бл. 240 тис. осіб, четвертий червень 1941 р. бл. 300 тис. осіб. Разом протягом 1940—1941 рр. депортовано бл. 1 млн. 80 тис. осіб. Втрати м. Львова під час депортацій оцінюються у близько 100 тис. осіб.

З початком німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. у тюрмах відбувалися масові розстріли в’язнів, оскільки евакуювати їх не було можливості. У Львові протягом 22-26 червня 1941 р. було знищено бл. 4 000 в’язнів. З них – у в’язниці № 1 1645 осіб, тобто 41% від усіх в’язнів Львова.

Характерним явищем цього періоду було те, що за неповних два роки (вересня 1939 – червня 1941 рр.) панування радянської влади на Західній Україні було репресовано в 3-4 рази більше людей ніж за понад трирічне німецьку окупацію (червень 1941 – жовтень 1944 рр.).

В 1944 р. фронт німецько-радянської війни (1941—1945) перетнув територію України, таким чином завершився процес повторного захоплення СРСР Західної України.

Одним з способів встановлення радянської влади була ліквідація українського визвольного руху. Для цього НКВД мали різноманітний арсенал методів, розроблених у міжвоєнний період та вдосконалених під час Другої світової війни: бойові дії проти конкретних загонів повстанців, проведення агітаційної кампанії та провокаційні заходи (знищення, пограбування тощо цивільного населення псевдоповстанськими загонами) з метою дискредитації українського визвольного руху, масові депортації цивільного населення прихильного до УПА (родини повстанців, співчуваючі тощо).

Протягом 1944—1953 рр. було знищено 153 тис. учасників та прихильників підпілля, арештовано 134 тис. та депортовано близько 204 тис. осіб.

У цей період у тюрмі № 1 був слідчий ізолятор, тобто тут перебували в’язні тимчасово у період проведення слідства. Проте часом слідство тривало до кількох років і весь цей час вони перебували тут. Час слідства переважно залежав від самих в’язнів, а точніше як швидко вони погодяться із інкримінованими їм обвинуваченнями. Після винесення вироку, в’язнів висилали до концтаборів на примусові роботи до Сибіру, Казахстану або інші «віддалені райони СРСР».

З початком «хрущовської відлиги» репресії тривали проти української радянської інтелігенції, що намагалися розвивати ідеї демократизації радянського суспільства, котрі були проголошені владою. Репресії проти них не були масовими, проте сотні людей опинилися у в’язниці, а після суду їх чекало ув’язнення у таборах для політичних в’язнів.

Арешти за політичні переконання відбувалися навіть у часи «Перебудови» у 1985—1986 рр. Проте вже у 1987 р. вони припинилися і розпочався процес звільнення політичних в’язнів, що тривав до 1989 р.

Таким чином констатуємо факт проведення на території в’язниці за сучасною адресою вул... С. Бандери, 1 масовий репресій проти політичних противників окупаційних режимів та проти мирного цивільного населення Західної України. При цьому наголошуємо на найбільшій кількості жертв за часів окупації радянським тоталітарним режимом вищеназваного терену.

німці однозначно поводилися на території Галичини, а зокрема Львова як окупанти та злочинці. Створивши окупаційну владу, підтримували її життєздатність за допомогою складної, але добре налагодженої карально-репресивної машини. У системі поліційно-репресивного апарату ключову роль відігравало гестапо і СД. Вся поліційно-розшукова та винищувальна робота цілком перебувала під контролем і в компетенції цих структур. Злочинна діяльність проводилася за допомогою утримання відповідного штату працівників та адміністративних установ. Слідство проводилося у приміщенні гестапо на вул. Пельчинській (тепер. Д. Вітовського). Підслідних та засуджених утримували в тюрмі на вул. Лонського (тепер С. Бандери). Звідси ж їх вивозили на розстріли, відправляли в Янівський концтабір, або вивозили на захід в інші табори.

Із населення найбільше страждали євреї, як найчисельніша частина населення Львова та через жорстоку расову політику по відношенню до них гітлерівської Німеччини. Не менше зазнали страждань українці. Націоналісти-бандерівці із самого початку окупації залишалися єдиною політичною силою, яка здатна була вчинити ворогові не тільки політичний, але і збройний опір. Таким чином українці стали для окупантів ворогом № 1.

Чимало лиха зазнали представники й інших національностей. Виконавцями всіх злочинів, як бачимо, були німці. До злочинів не були причетні не те що безпосередньо, а навіть опосередковано будь-які українські структури, що тоді існували. Головне, що це підтверджують радянські документи. Наприклад, у сучасній антиукраїнській пресі можна зустріти твердження, що в липні 1941 р. українці з батальйону «Нахтігаль» розстрілювали польських професорів. Та документи спростовують цю нісенітницю. «4 июля 1941 г. На улице Вулецких за Кадетской горой немцами расстреляно было 36 человек профессоров и других виднейших деятелей науки, трупы которых в 1943 г. там же были сожжены».

Цифри втрат населення Львова та загальної кількості знищених під час німецької окупації 1941—1944 рр. досить суттєво різняться. В радянських документах мова йде про знищення 600 тис. осіб. Історик професор В. Косик наводить наступні дані: 200 тис. замучених у Янівському концтаборі та 14 тис. загиблих військовополонених червоноармійців.

Вважаємо, що така розбіжність у цифрах, та різні інсинуації навколо цієї тематики пов’язані із відсутністю сучасної наукової розробки теми. Більш детальне вивчення нової та наразі засекреченої документальної бази дозволить більш детально відтворити картину злочинної діяльності німецької окупаційної системи у Львові.