Період польської окупації 1919—1939 рр
Період польської окупації м. Львова розпочався з 21 листопада 1918 року, коли останні відділи Української галицької армії відступили з міста у напрямку Винник. До 1921 р. у місті тривав надзвичайний стан у зв’язку з воєнними подіями (польсько-українська війна між Другою Річчю Посполитою та Західноукраїнською Народною Республікою тривала до липня 1919 р. та радянсько-польська війна ‑ до 1921 р.). Після завершення воєн Східна Галичина, згідно Ризького договору між Радянським Союзом та Польщею, була приєднана до останньої на особливих засадах. Тут створено тимчасовий уряд підзвітність котрого підлягала не польській владі у Варшаві, а представникам Ліги Націй – Раді амбасадорів. Українцям Галичини було гарантовано всі права національної меншини: рівність перед законом, свободу слова, совісті та віросповідання, право вживати українську мову у діловодстві, власне шкільництво, та самоврядування. Попри те, що Галичина офіційно не входила до складу Польщі (до 14 березня 1923 р.), тут було встановлено поліційний терор. Всі свободи української громади нехтувалися представниками польських адміністрації, влади, правоохоронних органів. У березні 1920 р. поляки запровадили назву «Малопольска Всходня», таким чином заборонивши вживання назву Західна Україна. Також замість етноніму «українець» ввели стародавнє визначення «русін», «рускі» та «русінські». Галицький Крайовий Сейм та Крайовий Виділ були скасовані. У сфері освіти, від 16 серпня 1919 р., діяла заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, що не прийняли польського громадянства та не відбули військової служби у польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Т. Шевченка про відкриття приватних курсів з університетською програмою було рішуче відкинуто польською владою. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існували з часів австрійського панування в Галичині, було скасовано, а замість неї створено «Кураторію львівської шкільної округи», підпорядкованої міністерству освіти у Варшаві. Дозвіл розпочати навчання було дано лише польським гімназіям. А в народних школах примусово впроваджено вивчення польської мови. В листопаді 1920 р. було проведено перепис населення Галичини як частини польської держави. В листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму. А в грудні 1922 р. – перший примусовий набір до польського війська. В березні 1923 р. Рада амбасадорів прийняла рішення про інкорпорацію Галичини до складу Польщі, і лише з цього часу в Галичині повинна була відбуватися реорганізація владних структур, освіти тощо, тобто впровадження польських стандартів управління, проте станом на 1923 р. ці процеси вже завершувалися.
У 1919—1922 рр. відбувалися обстеження, ремонти, переобладнання та добудови у львівських в’язницях[1]. Це завдання було скероване від Міністерства юстиції та покладалося на Львівське воєводське управління, котре, у свою чергу, формувало інспекційну комісію для обстеження стану в’язниць та визначення обсягів робіт з ремонту.
У будівельному комплексі за сучасною адресою – вул. С. Бадери, 1 (в часи польської окупації вулиця С. Бандери носила назву Сапіги, вулиця Брюлова – Лонцького, а вул... Коперніка – не змінювалася) розміщувалося кілька установ: комплекс, що примикає до вул... С. Бандери та Коперніка – належав воєводському та повітовому управлінням державної поліції. Тут так само перебував особовий склад 2-ого відділу контррозвідки, т.зв. «двуйка», у повноваження котрого входили обов’язки боротьби проти організацій антидержавного спрямування, таких як ОУН та КПЗУ (Комуністична партія Західної України, створена в 1919 р.). Зі сторони вул. Лонцького – офіційно перебував штат IV відділу Головної комендатури державної поліції (Vydział IV Głównej Komendy Policji Państwowej), а неофіційно – тюрма для політичних в’язнів. Саме польська влада перебудувала частину приміщень з казарм жандармерії у в’язничні камери і відтоді більшість політичних противників польського панування на українських землях, потрапляючи до рук спецзагонів поліції, утримували саме тут у в’язниці, котру в народі так і називали – «на Лонцького» .
Ця тюрма належала до розряду в’язниць з особливим режимом (ізоляційна в’язниця). Відповідно до статусу в’язниці тут впроваджувався спеціальних порядок прав та обов’язків арештований – режим. Він був розроблений та впроваджений Міністерством юстиції. Базувався на наступних засадах: правила поведінки в’язнів ‑ в’язням заборонялося кричати, співати, галасувати, чинити розгардіяж, пересувати лавки, столи та інші предмети, ставати вночі, виглядати з вікон, плювати на підлогу, писати по стінах та на предметах тюремного вжитку. Вони мали право, а не обов’язок, дотримуватися правил особистої гігієни. Регламентувалися стосунки в’язнів та наглядачів: вони повинні виконувати без вагань накази та розпорядження наглядачів. При зустрічах в’язнів з наглядачами, перші повинні «уступити йому дорогу привітатися з ним, знімаючи головних убір або встати з місця, коли наглядач входить до помешкання, у якому перебуває в’язень[2]». Наступні приписи стосувалися стосунків між в’язнями: вони зобов’язані налагодити між собою добрі стосунки та співжиття, не порушуючи порядку; їм надавалася у розпорядження бібліотека, можливість працювати та відвідувати лекції священика, що мали реабілітаційний характер.
Проте стосунки між в’язнями не повинні бути надто приязними, що уникнути змов, диверсій та втеч. Їм заборонялося порозумітися з в’язнями, з інших камеру, допомагати приховувати листи, вживати умовних знаків, стукати в стіну тощо. Заборонено вживати алкогольні напої та тютюнові вироби. А під час прогулянок дистанція між арештантами складала не менше 5 кроків один від одного.
Вони несли матеріальну відповідальність за пошкодження в’язничних приміщень та речей не залежно від обставин – навмисного чи випадкового ушкодження. Здійснювалася ця відповідальність шляхом відрахування на користь в’язниці коштів з плати, що її в’язні отримували, виконуючи примусові роботи. Заборонялося в’язням мати готівкові гроші, коштовності, гострі предмети, мотузки, гральних карт та костей.
Адміністрація тюрми надавала можливість в’язням скеровувати у письмовій формі прохання йому або прокурору. Арештовані ділилися на два класи: перший та другий. Перший клас – це розряд небезпечних в’язнів, що перебували в ізоляторах та утримувалися за окремо розробленим правильником, що складався з ряду заборон користування загальними правами. Зокрема: заборона відсилати та отримувати кореспонденцію не більше ніж один раз на три місяці, заборонені відвідини рідних не більше ніж один раз на три місяці, заборона отримувати жодних посилок від рідних та друзів та заборона купувати, на зароблені гроші на примусових роботах, додаткового харчування. На період перебування в’язня в карцері, його «в’язничний рахунок» заморожувався.
За умови доброї поведінки та виконаної примусової праці, в’язня переводили у інших розряд – другий клас. Ця категорія арештантів мала право на отримання чи написання листів не більше одного на два місяці та право на відвідини рідними за такими ж критеріями. Їм заборонено користуватися заробленими грішми, окрім права купувати за них додаткові порції в’язничного харчування. Передачі від рідних також є забороненими. В’язням другого класу, за добру поведінку, начальство тюрми могло дозволити грати у шахи чи доміно. Це відбувалося за умови, що в’язні не порушуватимуть тюремного порядку, гра відбуватиметься без матеріального зиску та у вільний від роботи час[3].
Негласно існувала ще третя категорія в’язнів, що мали більше прав від попередніх: відвідини (дозволялося приходити до в’язні на більше двом особам лише на 15-20 хв.) та отримання/відсилання кореспонденції для них відбувалися один раз на один місяць, вони мали право витрачати зароблені гроші на потрібні їм речі, окрім додаткової їжі, шляхом «замовлень» ‑ письмових звернень до адміністрації тюрми[4].
За порушення тюремного порядку відбувалися дисциплінарні покарання. Зокрема: виголошення догани, позбавлення пільг в’язнів другого класу; заборона користуватися бібліотекою протягом двох тижнів; заборона спілкування, листування з рідними не більше одного разу на три місяці; заборона розпоряджатися заробітком протягом чотирьох тижнів; позбавлення заробітку протягом двох тижнів; зменшення порції тюремного харчування (часом в’язням, що перебували в карцерах, давали лише хліб та воду); позбавлення постелі (т.зв. «тверде ложе») на два тижні; замикання у карцері протягом двох тижнів, або суцільно темній камері на сорок вісім годин; переведення до рівня нижчого класу[5].
Отже в’язні тут піддавалися приниженням з боку адміністрації їх злиденні умови життя були облаштовані таким чином, що примушували їх до тяжкої праці, а заробіток могли лише використати на додаткову тюремну їжу. Тут діяв ряд приписів, що складався із суцільних заборон та позбавлень різного характеру, що підривали здоров’я в’язня. Представники тюремної адміністрації досить часто зловживали своїми посадовими правами, особливо коли мова йшла про в’язня українця, провокуючи конфлікти між в’язнями чи між в’язнями та наглядачами і, таким чином, піддаючи арештантів різноманітним позбавленням, наявним у їх арсеналі згідно з вище окресленими документами.
Увагу привертають документи із вимогами до тюремних працівників – наглядачів ‑ та їх права та обов’язки. З попереднього документу бачимо, що наглядач у тюрмі наділений правами регулювання та дотримання в’язнями тюремних приписів ‑ режиму. В’язні зобов’язані віддавати шану йому, у противному випадку їм загрожує покарання. Очевидно, що тюремний персонал зловживав цим правом, що постійно нагнітало напружене ставлення до нього в’язнів. Офіційні інструкції постійно закликають наглядачів у ставленні до в’язнів з повагою, стримано спілкуватися з ними, не ображати нагадуванням їх злочинів та вироків (Параграф 7[6]) тощо. Відомий випадок про арешт весною 1931 р. крайового провідника ОУН Степана Охрімовича, якого піддано слідству з застосуванням тортур. Внаслідок цього С. Охрімович, вийшовши із в’язниці 10 квітня, через кілька днів помер вдома у батьків від побоїв.
У будинку на вул. Л. Сапєґи 1, перебувала Воєводська комендатура державної поліції (Wojewódzka Komenda Policji Państwowej), штат котрої налічував 92 особи[7]. Тут також перебувала Повітова комендатура державної поліції (Powiatowa Komenda Policji Państwowej), персонал котрої складався з 10 осіб[8]. У 1926 р. до цього будинку було переведено Окружну комендатуру державної поліції (Okręgowa Komenda Policji Państwowej). Це відомо зі звернення генеральної прокуратури у м. Львові від 4 вересня 1922 р. до Каролі Гразе, що проживала у окремих приміщеннях цієї будівлі, з вимогою звільнити приміщення[9]. Кароля Гразе була вдовою вахмістра штабу жандармерії Ігнація Гразе, котрий помер в 1919 р., вона проживала у житлових приміщеннях, наданих її чоловікові коли він виконував свої службові обов’язки[10].
Станом на 1 липня 1931 р. стан приміщення, котре належало Державному Скарбу, був „придатним до вжитку” та не протребував капітального ремонту, „натомість була потреба дрібного ремонту”[11].
Від 18 липня 1935 р. Воєводська комендатура інформувала Головну Комендатуру державної поліції (Główna Komenda Policji Państwowej) у Варшаві про перенесення слідчого відділу з вул. Казимира Великого 30 (тепер вул. Городоцька) та Яховича 3 (тепер вул. Р. Кучера) до будинку Воєводської комендатури державної поліції при вул. Л. Сапєґи 1[12].
Згідно з наказом № 29 від 24 вересня 1920 р. встановлювалися наступні службові ступені для співробітників державної поліції:
- 1-й ступінь – головний комендант (komendant główny)
- 2-й ‑ надінспектор (nadinspektor)
- 3-й ‑ інсектор (inspektor)
- 4-й ‑ підінспектор (podinspektor)
- 5-й ‑ надкомісар (nadkomisarz)
- 6-й ‑ комісар (komisarz)
- 7-й ‑ підкомісар (podkomisarz)
- 8-й ‑ аспірант (aspirant)[13]
Їх середня місячна заробітна платня встановлювалася відповідно до ступенів: 1-й – 3.200 польських марок, 2-й – 2.900, 3-й – 2.600, 4-й – 2.300, 5-й – 2.100, 6-й – 1.600, 7-й – 1.400 та 8-й – 1.300[14]. Проте існувала градація заробітно плати в залежності від місця роботи: існувало 5 ступенів населених пунктів: воєводські та повітові центри, міста з населенням понад 5 тисяч мешканців, ґміни та всі інші[15]. Таким чином місячна заробітня платня службовця поліції у Львові становила, відповідно до вищенаведених ступенів: 1-й – 4.800 марок, 2-й – 4.785, 3-й – 4.290, 4-й – 4.140, 5-й – 3.750, 6-й – 3.360, 7-й – 3.150, 8-й – 3.120[16].
Нижчі ранги співробітників державної поліції класифікувалися на 4 ступені наступним чином:
- 1-й – старший слідчий (starszy przodownik)
- 2-й – слідчий (przodownik)
- 3-й – старший постерунковий – дільничий (starszy posterunkowy)
- 4-й – постерунковий – дільничий (posterunkowy)[17]
Їх середня місячна заробітня платня у Львові була наступною: 1-й ступінь – 2.707,5 марок; 2-й – 2.422,5; 3-й – 2.250 та 4-й – 2.100. Місячна пенсія складала 950 марок для 1-го ступеня, 850 – для 2-го, 750 – для 3-го та 700 – для 4-го[18].
Робота поліцейського високо оплачувалася, що виходило з її небезпечності. Про останнє свідчать факти випадків самогубств серед працівників державної поліції. Так у 1925 р. у воєводській комендатурі державної поліції зафіксовано 3 випадки самогубства: 13 березня – слідчий Томаш Шнейдер з повітової комендатури[19], 2 квітня ‑ слідчий Ян Рак з повітової комендатури[20] та 6 серпня ‑ постерунковий Францішек Левандовський[21]. У 1926 р. у львові зафіксовано 2 самогубства: 13 січня ‑ постерунковий Йозеф Каспрук з комендатури міста Львова[22] та 14 березня ‑ постерунковий Пьотр Макаревич з комендатури міста Львова[23]. Проте цього ж року було зазначено, що7 лютого 1926 р. у Львові помер від вогнепальної рани в груди слідчий Ян Безчерда з повітової комендатури[24]. У 1930 та 1931 рр. кількість самогубств зменшилася. Було зафіксовано лише по одному випадку: 15 грудня 1930 р. ‑ слідчий Казимир Бандровський з комендатури міста Львова[25] та 8 лютого 1931 р. ‑ постерунковий Казимир Вандасевич з комендатури міста Львова[26].
Від 1930 р. (Наказ № 229 від 15 квітня 1930 р.) у польській поліції дозволено працювати жінкам. Проте займатися слідчою роботою їм заборонялося, тому вони працювали у загальній (mundurova) службі[27].
Станом на 1938 р. у м. Львові працювало 662 поліцейських[28].
Наказ № 111 від 21 лютого 1928 р. регламентував однострій працівників поліції. Він складався із куртки, штанів, плаща та кашкета. Однострій видавали працівникам поліції за державний кошт. Однострій працівників поліції нижчих рангів складався з куртки військового крою (китель) темносинього кольору, що защіпалася на ґудзики; штанів – довгі, темносинього кольору; плаща – довгий для захисту від дощу, темносинього кольору. Кінна поліція мала на куртках та плащах розпізнавальні знаки з блакитної тканини[29]. Поліція мала кілька видів головного убору: кашкет – англійського крою з дашком, та шолом. Взуття з чорної шкіри – чоботи та черевики[30]. Ремінь для носіння карабіна (для сільських поліціянтів) або револьвера, шаблі та палаша (для міських поліціянтів). Ґудзики – білі, маленькі[31]. Для однострою кінної поліції додавалися осроги та аксельбанти.
На верхньому одязі працівників поліції нижчих рангів розміщували нашивки для розпізнавання рангу. Так постерунковий (піша та кінна поліція) носив нашивку з білої тканини (1 см ширини та на всю довжину коміра) на краю коміра куртки та плаща; старший постерунковий – на комірі 5 нашивок з білої тканини по 1 см ширини та 12 см довжини паралельно одна від одної на відстані 3 мм та на лівому рукаві вище ліктя одна нашивка з блакитної тканини шириною 1,5 см та довжиною 12 см[32]; слідчий –у ніжній частини коміра одна нашивка з білої тканини довжиною 10 см, а також на лівому рукаві вище ліктя одна нашивка з блакитної тканини шириною 1,5 см та довжиною 12 см[33]; старший слідчий ‑ у ніжній частини коміра дві парелельні нашивки з білої тканини 1,5 см ширини та 10 см довжини, відстань між ними склада 3 міліметра та на лівому рукаві вище ліктя дві парелельні нашивки з срібної тканини шириною 1,5 см та довжиною 12 см, відстань між ними склада 3 мм[34].
Однострій працівників поліції вищих рангів складався з куртки французького покрою зі стоячим коміром, що защипалася на 7 великих ґудзиків; штанів світлокоричневого кольору, плаща типу пальта, з ґудзиками у два ряди (по 6 пар)[35]. Кашкет подібний до головних уборів нижчих рангів з непромокаючого матеріалу та темносинього кольору, ремінь, чоботи[36]. Аналогічно до нижчих рангів поліціних службовців у працівників нищих рангів також на однострої (комір та рукава) були відповідні вишивки. Так у аспіранта на комірі та рукавах була по одній срібній нашивці, підкомісара – срібна нашівка на корімі мала блакитне закінчення, а на рукавах – блакитна нашивка з срібною смужкою вгорі; комісара – блакитна нашивка на комірі закінчувалася двома срібними смужками (одна товщиною 0,6 см, друга – 0,4 см), на рукавах ‑ дві срібні смуги; надкомісара ‑ блакитна нашивка на комірі закінчувалася трьома срібними смужками, на рукавах ‑ три срібні смуги; підінспектора – на комірі подвійна нашивка з вузлом на кінці, на рукавах нашивка з одним вузлом; інспектора ‑ на комірі подвійна нашивка двома смужками – одна з вузлом на кінці, друга – проста, на рукавах нашивка з двома смужками аналогічно до коміра; надінспектора ‑ на комірі подвійна нашивка трьома смужками – одна з вузлом на кінці, другі дві – прості, на рукавах нашивка з трьома смужками аналогічно до коміра; у коменданта – потрійна нашивка на комірі з потрійним вузлом, на рукавах ‑ аналогічно до коміра[37].
Специфіка поліційної роботи вимагала носіння працівниками поліції зброї, вогнепальної та холодної. Польська поліція нижчих рангів мала на озброєні довгу зброю ‑ карабіни (короткі рушниці) з багнетами[38], та коротку – револьвери або пістолети, вищих рангів – револьвери та пістолети[39]. Кінна поліція також мала на озброєнні холодну зброю ‑ шаблі[40]. Поліцейські вищих рангів були озброєні додаткого довгими палашами.
Наказом № 40 від 15 вересня 1922 р. регламентувалося застосування зброї, що обумовлювалося частими випадками загибелі працівників поліції від рук злочинців. У відповідній інструкції зазначалося, що використання зброї є останнім засобом примусу злочинця до покори.
При перевезені в’язнів вогнепальна зброя працівників поліції повинна була бути зарядженою, але затвор чи курок не зведений, тобто, щоб набій не був у стволі[41].
Окремо регламентувалося володіння приватною вогнеральною зброєю працівниками поліції. Згідно з Наказом № 77 від 30 травня 1927 р. у випадку, якщо працівник поліції є звільнений, проте коритувався приватною зброєю, то вона видається йому при наявності у нього спеціального дозволу від адміністративно влади на ношення зброї. У противному випадку, збоя утримується у комендатурі поліції. Ця зброю заноситься у спеціальну книгу обліку, що зберігається у комендатурі поліції[42]. Цей наказ стосувався лише короткою зброї ‑ пістолетів.
Наказ № 220 від 24 січня 1930 р. передбачав певні санкції щодо працівників поліції за порушення правил безпеки під час коритування вогнепальною зброєю та за невідповідне до норми її утримання. При нещасному випадку, коли від вогнепальної зброї поліцейського постраждав цивільний, то відповідальність несе причетний до інцеденту працівник поліції (дисциплінарна або судово-карна відповідальність)[43]. Тим самим наказом встановлювалися норми догляду за вогнепальною зброєю.
Часто поліційні працівники зловживали службовим становищем. Так у Наказі № 44 від 7 листопада 1923 р. йшлося про те, що низка поліцейських озброєні карабінами заходили до публічних місць, що є неприпустимо з гідно з уставом носіння зброї. Її необхідно було залишати у відділку або комісаріаті[44]. У Наказі № 216 від 23 грудня 1929 р. йшлося про випадки грубого порушення службовим становищем шяхом використання т. зв. гострих набоїв, що надійшли у продаж у зброярських крамницях. Ці набої викоритовувалися в армії. З метою запобігання нещасних випадків Воєводською Комендатурою було заборонено їх викоритовувати[45].
На озброєнні поліції був введений у 1930 р. ще один вид зброї – хімічна. Згідно з Наказом № 235 від 16 червня 1930 р. поліція озброювалася 2-ма видами газових гранат (з паралітичним та слбозоточивим газами); у цьому ж Наказі подавалася інструкція поводження з гранатами. Вживалися вони у наступних випадках: 1. Якщо великі скупчення людей загрожують громадській безпеці на відкритій місцевості так і у приміщенях; 2. Якщо у будинку перебувають злочинці та на вимогу поліції не покидають приміщення, а з допомогою стрілецької зброї їх немжливо знешкодити; 3. Під час обшуків у випадку перебування у приміщенні небезпечного злочинця застосовувалися газові гранати з метою примущення його покинути приміщення[46].
Сльозогінні гранати типу C.A.F. (циліндрична форма, запальник та запобіжник) містили у собі хлороацетофенон (С6 Н5 СО СН2 СL) – біло-зелений газ. При використанні гранати газ виходив з неї протягом 4-5 хвилин. Застосовувалася граната у наступний спосіб: її належало вийняти з спеціальної сумки, зірвати ізоляційну стрічку з запальника, потім вдарити об твердий предмет головкою з глою (пробиває резервуар газом) та кинути у потрібному напрямку. Хлороацетофенон викликав подразнення очей (біль та сльозовиділення) та не був шкідливий для цілого організму (щоб позбутися наслідків дії газу, необхідно було промини ушкоджені частини тіла ‑ ніс та очі, розчином соди – NAHCO3, у консистенції 2 ложки на склянку води). Застосовувався газ у консистенції 1 до 10 000 000. Гранату (вага 0,4 кг) можливо було кинути на відстань 35 м, газ покривав площу шириною 5 м та довжиною 25 м[47].
Для захисту від газу у поліції застосовували протигазові маски R.S.C. (назва походить від перших літер прізвищ конструкторів – Robert, Saunier та Cantot) – модифікована французька маска A.R.S. (Appareil rèspiratoire special)[48].
Згідно з уставом, затвердженим Міністерством внутрішніх справ від 24 липня 1919 р., поліція була органом виконавчої влади[49] і до її функцій належали роботи із забезпечення правопорядку, розслідування адміністративних та кримінальних злочинів. Проте, від 3 вересня 1921 р., згідно з наказом Головного коменданта державної поліції № 30ІІІа939, котрий був скерований до Комендатури державної поліції у Малопольщі*, поліція стала органом політичної адміністрації (стаття 11)[50] та підпорядковується воєводським управлінням та староствам (параграф 10 статті 11)[51]. А від 1922 р. (Наказ № L:975/22/5f від 28 січня 1922 р. Головної комендатури державної поліції у Варшаві) створювався спеціальний відділ 4-D, що займався справами військивих злочинів, скоєних цивільним населенням (Додаткова інструкція, глава 8, пункт 3)[52]. Це і справи розглядалися в узгодженні із відповідними військовими установами. Справи, що стосувалися шпигунства на користь іноземних держав, розглядалися лише військовими установами та згідно з військовим уставом[53]. Від 1926 р. В обов’язки поліції входило виконання вироків військових судів стосовно позбавлення волі[54].
У поліційному діловодстві згідно з Наказом № 55 від 13 січня 1927 р. вводилася система рівнів таємності. Таємні щоденні рапорти про діяльність поліції були під грифом „poufny”[55] ‑ , та „tajne” ‑ секретно.
Також були й надзвичайні рапорти у наступних випадках: вбивства, грабіжницьких нападів (з застосуванням зброї або кримінальними угрупованнями), масові бійки з застосуванням зброї, демонстрації, страйки в публічних закладах або біля об’єктів з обмеженим допуском; вбивства, тілесні ушкодження та напади на працівників поліції, а також випадки самогубства серед них; застосування поліцією зброї, саботажі на підприємствах військового значення (вибухи, підпали, затоплення тощо), справи, що привертають велику увагу громадськості, або державного чи міжнародного значення[56].
У поліційному діловодстві воєводської комендатури наказом № 455 від 23 березня 1936 р. (посилаючись на наказ № 13 від 27 лютого 1936 р. Міністерства внутрішніх справ) заборонялося використовувати термін „український”. Його необхідно було замінювати на термін „руський”[57]. Аргументувалося це тим, що обидва терміни є ідентичними у смисловому означенні, також люди на західноукраїнських землях вживають обидва терміни; таким чином впорядкування термінології брала на себе польська адміністрація, яка встановила паршість за терміном „руський” на противагу „український”. Реально головною причиною такого рішення були суто політичні мотиви, що диктувалися шовіністичною ідеологією поляків щодо українців.
Наказом № 44 від 1 листопада 1926 р. було організовано слідчу службу. У функції слідчої служби входоли обов’язки розслідування злочинів різноманітного характеру (пошук доказів, проведення допитів, підгогтовка справи до передачі до суду)[58]. У всіх територіальних структурних ланках державної поліції (головна, воєводсьва та повітова комендатури) створювалися слідчі управління („urzędy śledcze”). Вони поділялися на бригади. У Львові слудче управління очолював воєводських комендант. В його функції входили обов’язки з збору загальних статистичних даних про всі види злочинів здійснених на території воєводства, інстпекція та контроль за діяльністю слідчих управлінь на території воєводства, вишколи шляхом складання інструкції, вказівок тощо. Створений у 1919 р. при воєводській комендатурі 4-й Відділ головної комендатури державної поліції (Wydział IV Komendy Głowney policji państwowey)[59] був центральних орган реєстрації та ідентифікації рецедивістів, а також наглядовим органом слідчих управлінь в державі. До його функції належали: 1. Дактилоскопічна реєстрація у державі; 2. Видання Слідчої газети („Gazeta śledcza”); 3. Здійснення перевідок; 4. Оцінка персональних справ працівників слцдчої служби; 5. Має право ініціювати вишколи для слідчої служби; 6. Проводить загальнодержавну статистику злочинів. У справах надзвичайноги важливості 4-й відділ делегує повноваження відповідним органам на місцях.
Воєводська комендатура поліції була залучена до розслідування діяльності УВО та ОУН. Зберігся документ, що містить перелік „актів терору та диверсій О.У.Н. на території Львівського воєводства”. Тут містяться записи про 20 акцій, здійснених членами УВО та ОУН протягом 1927—1932 рр. З них 8 акцій здійснено у Львові.
20 листопада 1927 р. було збійснено у бивство Михайла Гука у Львові. У зв’язку з цим було арештовано 5 осіб: платон Положнюк, Михайло Ковальський, Іван Сенів, Ольга-Розалія Палазій та Євген-Володимир Полотнюк. Згідно з рішенням суду від 20 листопада 1928 р. їх було звільнено зпід варти[60].
3 квітня 1928 р. було здійснено напад на директора державної гімназаї з українською мовою викладання др. Сабота у Львові. 4-х осіб, причетних до нападу вислідити не вдалося[61].
3 липня 1928 р. здійснено напад на поштове відділення № 13 у Львові. Поліцією було арештовано подозрюваних у причетності до цього інцеденту наступних осіб: Євгена та Романа Качмарських, Володимира Мироша, Івана Плахтина, Євгена Скіцького, Володимира Ординця, Івана Штокала, Володимира Кобова, Олену Краєвську. 24 липня 1928 р. надзвичайний суд у львові засудив Євгена Качмарського до 5 років ув’язнення, Володимира Мироша – 7 років, Івана Плахтина – до смертної кари, заміненої на 10 років ув’язнення, Володимира Ординця ‑ до смертної кари, заміненої на 12 років ув’язнення; інших засуджено було звичайним судом: Євгена Скіцького – до 5 років ув’язнення, Івана Штокала – до 5 років ув’язнення; Володимира Кобова – звільнено[62].
6 березня 1929 р. на вул. Городецькій (тепер частина вул. Городоцької між вул. Шевченка та Залізничної) відбувся напад на листоношу Кохановського. Учасників нападу було двоє: Ярослав Любович – застрелений під час нападу, та Роман Мицик – арештований та засуджений до 7 років ув’язнення[63].
Чотири вибухи під час т. зв. „Тарґов всходніх” 7 вересня 1929 р. у львові: 1-ша бомба вибухнула в руках Михайла Терещука на вул. Понятовського (тепер У. Самчука), 2-га – у багажному відділення головного вокзалу, 3-тя – вибух валізи у дирекції Східних торгів, 4-та – у парку Кілінського (тепер Стрийський парк). Було арештовано 27 осіб підозрюваних у скоєнні злочину. Проте лише 8 з них були засуджені 26 червня 1930 р.: Роман-Йосип Біда – до сметрної кари, замуненої 15 роками ув’язнення, Роман Качмарський – 2 роки ув’язнення, Йосип Кирилюк – 3 роки ув’язнення, Тарас Кришельницький – 3 роки ув’язнення, Володимир Махницький ‑ 4 роки ув’язнення, Йосип Наорлевич – 4 роки ув’язнення, Михайло Терещук ‑ 4 роки ув’язнення, іван васик ‑ 4 роки ув’язнення. Інших підозрюваних звільнили за браком доказів вини[64].
Напад 2-х озброєних осіб на професора української гімназії Станіслава Клапущака у Львові здійснений 11 квітня 1930 р. Як безпосередніх учасників побиття професора арештовано Володимира Байтала та Ярослава Гайваса. Як спільників та членів Оун арештовано: Юліана Дмитерка, Володимира Горбая, Михайла Копача, Миколу Ланеця, Володислава Бернацького, Олександра-Мар’яна Дольного, Івана Горобийовського, Ярослава Олексина, Йосипа Василина, Григорія Оглия. Всі вони були засуджені судом на різні строки позбавлення волі, а Байтало та Гайвас, станом на 1932 р. перебували під арештом[65].
Убивство Євгена Березницького у Львові 16 червня 1931 р. Іваном Мициком двома пострілами з револьвера. Мицика засуджено 19 листопада 1931 р. до 15 років позбавлення волі[66].
22 березня 1932 р. убивство у Львові підкомісара Емільяна Чеховського, керівника бригади з боротьби проти антидержавних злочинців[67].
З вересня 1924 р. згідно з Уставом державної поліції, під охорону останньої переходили поштові відділення та, особливо, в обов’язки поліції включали наданя супроводу для поштових перевезень[68]. Реально це рішення було втілене лише у 1925 р., згідно з Наказом № 48 від 24 серпня 1925 р. Це було викликано посиленням експропріаційних акцій членів УВО, що характеризувалися нападами на поштові ескорти з метою їх пограбування. Вилучені кошти йшли на потреби УВО. Важливим завданням для поліції було забезпечення саме ескорту, оскільки напади („екси” – термінологією УВО) відбувалися поза межами міста. Згідно з параграфом 3 вищевказаного Наказу, ескорт надавався у випадку коли сума коштів сягала 10.000 злотих та більше[69].
Протягом 1934 р. поліцією у Львові було вилучено 3538 одиниць нелегальної зброї різного розряду. У 1935 р. кількість вилеченої зброї збільшилася до 4224 одиниць[70].
При арешті не всіх затриманих фотографували (Наказ № 62 від 25 грудня 1921 р. )[71]. Фотографуванню підлягали лише наступні категорії злочинців: 1. кримінальних (убивці, грабіжники, конокради) та фінансові злочинці (злочини пов’язані з фінансовими махінаціями), міжнародних злодії (крадії); 2. міжнародні злочинці (очевидно ці злочинці не пов’язані із злочинцями у попередньому пункті); 3. Засуджених злочинців; 4. Особи, котрим заборонено мешкати та перебували у державі; 5. Особи, що проживають під фальшивим іменем та користуються фальшивими документами; 6. Шпигуни; 7. Фальшивомонетники, організовані злочинці, що діяли у бандах; 8. Злочинці, що скоїли злочини з використанням зброї[72].
IV відділ Головної комендатури державної поліції був створений в 1919 році. Цей відділ провадив поліційно-слідчу діяльність на території м. Львова та координував діяльність цього ж характеру у Львівській окрузі. Від 21 жовтня 1919 року до цього відділу входили 3 бригади, що мали провадити поліційно-слідчу діяльність по трьох категоріях характеру злочинів. Згідно з Інструкцією начальника IV відділу В. Людвиковського від 1920 р. бригада 1 розслідувала злочини пов’язані із: 1) бандитизмом, убивствами, підпалами, шпигунством (робота проти шпигунів, агентури та політичних агітаторів); 2) конокрадством, крадіжками худоби, корупцією та взломниками; 3) злочини пов’язані з порушенням норм моральної суспільної поведінки (сексуальні збочення, проституція тощо). До компетенції бригада 2 входило розслідування злочинів, що були пов’язані з крадіжками різноманітного характеру. Бригада 3 розслідувала злочини шахрайського характеру (аферисти, шулери, ворожбити, підсобниками документів тощо)[73].
У цьому відділі також відбувалося створення справи в’язня. Згідно Організаційної інструкції поліційно-слідчих закладів тут відбувалися фотографування в’язня, проведення дактилоскопічних процедур, експертиза речових доказів (цим займався 2-й підрозділ). Заводилася особова картка в’язня де зазначалося особові дані в’язня, склад злочину, списки розшукуваних осіб (3-й підрозділ)[74].
На початку 20-х рр. розгортає свою діяльність проти політики польської окупаційної влади український визвольний рух. Він був представлених політичними партіями, що репрезентували українську спільноту та відстоювали її права в польському сеймі легальними, ненасильницькими методами. Серед цих партій слід відзначити Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українська соціалістично-радикальної партія, Українська соціал-демократична партія, Фронт національної єдності тощо. Також були молодіжні організації радикального спрямування, що у 1920-21 рр. створили Українську військову організацію (УВО), на чолі з ветеранами Української національної революції 1917—1920 рр. лідером УВО (з 1929 р. реорганізована в Організацію українських націоналістів, проте діяла в подальшому автономно, припинила своє існування в 1932 р., а її члени влилися остаточно в ОУН) став колишній полковник Дієвої Армії УНР, організатор та командувач Корпусу січових стрільців у Києві Євген Коновалець. Ця організація ставила за мету підірвати впливи польської влади на території Західної України та в перспективі відновлення незалежності української держави. Методами діяльності УВО стали, відповідно до «фаху» лідерів організації, терористичні акти проти представників польської держави та проти їх майна. Це були замахи – атентати ‑ на окремих представників польської адміністрації, що особисто відповідали за проведення антиукраїнської за суттю політики у краю – т.зв. індивідуальний терор. Найчастіше діяльність УВО проявлялася у підпалах власності польських колоністів на території Галичини, котрим польська влада гарантувала певні вигоди на українських землях. Ще одними напрямком діяльності УВО були т.зв. експропріаційні акції – пограбування кас, пошти, кур’єрських перевезень коштів на потреби організації. У 20-х рр. також здійснювалися партизанські рейди великими загонами (до 50 осіб), в ході цих рейдів бойовики УВО знищували комунікації: залізничні колії, телефонічні та телеграфічні дроти тощо.
Характерна особливість методики діяльності УВО полягала в тому, що вона була викликана посиленням поліційного терору польської влади в Галичині, і таким чином, стала української відповіддю на дії польської влади. При чому, чим сильніших був тиск на українську громаду з боку польської адміністрації, тим сильнішим був опір УВО.
Вищевказані методи діяльності УВО, за класифікацією Відділу ІV Головної комендатури державної поліції, входять до компетенції 1-шої бригади ІV відділу. Таким чином саме 1-ша бригада Відділу ІV Головної комендатури державної поліції займалася розслідуваннями діяльності УВО. Відповідно всі вчинки членів цієї організації класифікувалися як кримінальні злочини та не враховувався жодний політичний зміст. Цілком ймовірно, що в плани поліції не входив пошук політичних мотивів при розслідуванні, адже у цьому випадку слідство привернуло б до себе увагу галицької спільноти. Враховуючи це мотив інкримінація складу злочину що членів УВО проходила за суто кримінальним законодавством.
Для проведення судочинства в Польській державі було введено кілька видів судів. Хоча надзвичайний стан у Малопольщі, що передбачав обмеження громадянських свобод та прав на західноукраїнських землях (1. Право на життя; 2. право таємниці кореспонденції; 3. Право недоторканості помешкання; 4. Право на громадські збори; 5. Свобода слова та преси[75]) було введено у 1922 р. З 14 травня 1919 р. існували надзвичайні військово-польові суди (sąd doraźne) в Львіському окрузі[76], тогочасною термінологією їх називали «наглими судами»[77]. Саме ці суди й розглядали справи про вбивства, пограбування, підпали, тобто справи членів УВО-ОУН.
Окружні суди розглядали справи злочинів іншого характеру: тиражування та розповсюдження нелегальної літератури або листівок анти польського змісту.
Надзвичайні суди часом виносили смертний вирок підсудним. Ця вища міра покарання була введена у 1920 р. Згідно з інструкцією від 7 червня 1920 р. № 15109/20 Міністерства юстиції (Ministerstwo sprawiedliwosci) смертні вироки повинні виконуватися не пізніше ніж за 24 години після винесення вироку. Проте на українських землях цей термін є коротший. Проте інструкція передбачала можливість подання позову до апеляційного суду протягом вищевказаного часу. Апеляцію необхідно подавати у Міністерство юстиції або найвищої влади держави, попри те що вирок виносив місцевий суд. У випадку якщо адвокат не встигає це зробити у відведений час, підсудного страчували. Для уможливлення процесу перегляду справи підсудного, апеляційні звернення дозволялося вносити з допомогою телефонного або телеграфного зв’язку[78].
Смертні вироки виконували до 1925 р. місцеві військові підрозділи. З 1925 р. інструкцією Міністерства юстиції від 11 червня 1925 р. (з грифом «таємно») було введено у Львові посаду ката та його заступника, котрі мали виконувати страти через повішання[79].
На перших початках діяльності УВО головним її напрямком було перешкодити заселенню українських земель польськими колоністами. З цією метою вони підпалювали маєтки, господарські споруди польських колоністів. У розпорядженні Прокуратури апеляційного суду від 16 вересня 1922 р. № L: 546/22 адресованого «до всіх прокуратур» зазначається, що відповідно до розпорядження від 21 січня 1922 року, всі факти підпалів власності польських колоністів, про які часто замовчують, повинні повідомлятися до судів та відкривати по них кримінальні справи[80]. Польські колоністи, що оселялися у 20-х рр... на українських землях, отримували від влади кращі землі ніж українські селяни, їм всіляко сприяла польська влада у вирішення різноманітних майнових суперечностей з українцями. Отже подібні процеси нагнітали конфлікт між українцями та поляками. Ще однією особливістю польських колоністів було те, що більшість з них були ветеранами польсько-української та радянсько-польської воєн (1918—1921 рр.). Вони вважали себе творцями Другої Речі Посполитої Польської, переможцями у обох війнах, зокрема і у війні проти української держави. Ці факти підсилювали зверхнє ставлення поляків до українців не лише на політичному та соціальному рівнях, а також і в особистих стосунках та стосовно питання віросповідання. Що, в свою чергу, породжувало релігійну та міжнаціональну нетерпимість.
Лише влітку-восени 1922 р. члени УВО здійснили близько 2 300 підпалів фільварків, скирт збіжжя та господарських споруд польських колоністів. При цьому використовувалися спеціально виготовлені підпалюючи бомби, що спрацьовували через 1-2 дні після вкладення їх в сіно або збіжжя.
Вороже ставлення до Польської держави та політики польської влади української громадськості, правоохоронні органи бачили у вшануванні українських національних традицій, загиблих героїв, вшануванні їх пам’яті. Так агент IV відділу Скварецький запротоколював 11 червня 1923 р. український «релігійно-маніфестаційних похід», що мав місце 23 травня 1923 р. У цьому протоколі де окрім опису самої акції, її учасників та короткого змісту їх промов, була оцінка ситуації в середині української громадськості: її політичні погляди, методи реалізації цих поглядів, найактивніші та найвпливовіші українські організації. Агент, аналізуючи «похід», констатує поділ української інтелігенції на дві частини, одна з яких «схильна до мирного співжиття з польською громадою в межах Польської держави», натомість друга частина, значно активніша, діє в напрямку «створення незалежної України». Учасниками останньої групи є переважно молода українська інтелігенція, яку очолюють священики[81].
Черговим виявом антиукраїнської політики польської влади було проведення вище згадуваним IV відділом збору інформації про діяльність української інтелігенції, слідкування та протоколювання публічних акцій української громади та складання т.зв. «чорних списків» активних представників української спільноти з метою присікання антидержавної діяльності. У листі від 27 липня 1931 р. окружного командування IV відділу у Львові капітана Орловського були представлені списки співробітників пошти та телеграфу у м. Львові із зазначенням їх політичної орієнтації. На листі є гриф «Tajne» («таємно»). Список складався з 15 осіб – всі українці, котрі, за даними поліції, були найнебезпечнішими серед інших українців, що працювали на пошті та телеграфі. Наведемо окремі уривки із цього документу:
«Костишин – русин, посідав посаду в Українській раді в 1919 р. за часів української війни, керівник відділу листів. Перебуває у контакті з українськими організаціями. У передвоєнний час відомий як затятий гайдамака [прихильник незалежної української держави – І.Д.]. Необхідно його вислати на пенсію.»
«Корманович – заступник начальника листового відділу 5 (Костишина), русин, відомий український діяч, залишається в стосунках з українськими організаціями, є добрим приятелем Костишина. Необхідно його вислати на пенсію.»
«Цвикловський – керівник організаційного відділу 2. Перейшов з греко-католицької на римо-католицьке віросповідання. Перебуває в польських товариствах, вишукує це для роботи українських організацій. […] Як керівник організаційного відділу прийняв на роботу до дирекції українців […] Раніше з ними працював в українських організаціях.»
«Маціелинський Йосип Володимир, референт 7 служби. Русин [українець – І.Д.]. Як заступник керівника відділу 3 намагається набути нерухомість на території Дирекції для того щоб мати для українців будинки для зборів за гроші Польського Скарбу. Понад цього винаймав у євреїв будинки.»
«Млинаркевич – русин, […] співпрацює з Маціелінським при доставляннях враховуючи лише пропозиції українських та єврейських фірм.»
«Макоганський – русин, […] український шовініст, […] при доставляннях враховуючи лише українських фірм.»
«Якимчук – русин, […] заступник керівника комунікаційного відділу 4. Відомий український шовініст. […] Небезпечний […].»
«Інженер Гудзь – русин, дирекційний радник та керівник технічного відділу 7. До Технічної служби наймає українців, котрі мають відповідні прилади та підслуховуючі апарати […] ‑ можуть зрадити всі таємниці і в такому випадку знищити технічне устаткування телеграфів та телефонів. Дуже небезпечний [підкреслено в документі – І.Д.].»
«Інженер Мудрак – русин, дирекційний радник і заступник керівника відділу 7, відомий український шовініст та діяч на цьому полі перед війною. Державна поліція проводила у нього обшук з невідомим результатом.»
«Головінський – рисин, […] старший контролер в поштовому відділку Львів-2, брат підсудного у справі нападу на поштовий ескорт у Бібрці [очевидно Юліана Головінського, котрий у червні-вересні 1930 р. очолював Крайову екзекутивну ОУН], відповідальний про отримання українцями інформації про час та суми коштів, що перевозилися.»
«Стейзер – русин, виховує дітей в дусі українському, 2 доньки на посадах на пошті, в домі говорить лише по рускі [українською – І.Д.].»
«Волощинович – русин, відомий шовініст, виховує дітей у «Рідній школі» в антидержавному дусі.»
«Мищинський Мар’ян – русин, поштовий асистент, відомий своєю приналежністю до «Пласту».»
«Строкон – русин, заступник керівника касового відділу 6, український шовініст, відомий за антидержавної діяльності, ворог звичного устрою.»
«Лейдлер Зігмунд начальник відділу, русин. Як багатолітній керівник особового відділу обсадив поштовий заклад українцями і оточив їх спеціальною опікою, паралізувавши всі усунення, має на меті позбутися тих урядників з займаних посад. Лейдлей є душєю дирекції, […] під час необачності Moszoro, Лейдлер став на захист посад українців. […]» […] На роботу приймав «самих українців та євреїв, таких як Строкона, Якимчука, Мудрака, Гудзя та Юффе.»[82].
Отже згідно з цього документу бачимо наскільки на початку 30-х рр. панували українофобські та антисемітські настрої в середовищі польської влади та правоохоронних органів. Українці, очевидно, намагалися згуртуватися при влаштуванні на високооплачувану роботу, при цьому використовували своє становище для підтримки українського визвольного руху, української культури тощо. В умовах несприятливого адміністративного апарату держави вони намагалися використовувати легальні та нелегальні способи для набуття високого становища у суспільстві на своїй землі. Задля досягнення успіху, документ констатує факт порозуміння української спільноти з єврейською, котрі теж опинилися у однаковій ситуації з українцями в обмеженнях прав та свобод. Власне єврейська громада найактивніше вітала вступ у вересні 1939 р. до Львова радянської армії та припинення існування польської держави. Між іншим єврейські та українські легальні політичні партії на сесіях сейму часто підтримували програми одне одного. Показними фактами антидержавної діяльності українця є його приналежність до українських громадських організації, мова спілкування, школа в якій вчаться діти тощо.
Наступним напрямком діяльності УВО-ОУН були атентати – убивства представників польської влади, що особисто причетні до проведення антиукраїнської політики. Найгучнішими серед них слід виділити атентати другої половини 20-х – першої половини 30-х рр... 19 жовтня 1926 р. був убитий у Львові куратор львівської шкільної округи Станіслав Собінський відповідальний за прийняття концепції впровадження обов’язкового викладання польської мовою в українських школах. Цей атентат виконали Роман Шухевич та Богдан Підгайний. 22 березня 1932 р. відбулося убивство комісара Чеховського, що відзначився ініціативою у знущанні над українськими політичними в’язнями під час допитів та відбуванні покарання. 21 жовтня 1933 р. – убивство спеціально уповноваженого радянського консульства Олександра Майлова (агент НКВД). Виконав це вбивство Микола Лемик у відплату за проведення радянської владою геноциду проти українського народу ‑ Голодомору 1932—1933 рр. Найгучнішого резонансу отримав успішний атентат у Варшаві на прем’єр-міністра Польщі Броніслава Перацького. Убивство було здійснено 15 червня 1934 р. і виконав його Григорій Мацейко. Б. Перацький прийняв рішення про проведення т.зв. Пацифікації 1930 р. – терор українського населення у Західній Україні з використанням окрім поліційних загонів також окремих армійських частин Війська Польського. Пацифікація мала на меті залякати українське населення (переважно із сільської місцевості), для присікання антипольського руху та його підтримки (переважна більшість членів ОУН були із сільської місцевості).
Найгучнішими процесами над членами УВО-ОУН в роки польської окупації були: в кінці 1923 р. воєнний надзвичайний суд над членами УВО Романом Луценком та Василя Крупою, котрі здійснили рейд Львівщиною та Тернопільщиною в жовтні 1923 р. суд постановив їх розстріляти. В червні 1924 р. суд у Львові у справі нападу на поштового кур’єра, що перевозив кошти у Калуші. Суд засудив сім осіб від 2-х до 8-и років ув’язнення у тюрмі суворого режиму. В кінці 1924 р. у зв’язку з арештом та вбивством у тюрмі Ольги Басараб, в руки польській поліції потрапили важливі документи УВО, що дозволили їм арештувати та засудити тодішнього крайового коменданта УВО А. Мельника та ще сімох лідерів організації.
Від 1929 р. репресії проти ОУН посилилися. Польська поліція влаштовувала «полювання» на анти польських діячів. В лютому 1929 р. на панахиді за О. Басараб було заарештовано чотирьох студенток. 6 березня 1929 р. під час похорону Ярослава Любовича (член ОУН, що загинув у перестрілці з поліцією) було заарештовано 22-х членів ОУН. В жовтні – 6-х студенток. 28 червня – 7-х осіб за вивішення українського національного прапору на соборі св. Юра 1 листопада 1929 р. В липні у Львові засуджено до 4-х років ув’язнення двох членів ОУН. В листопаді – 10 студентів (під час розгону демонстрації перед радянського консульства).
В 1930 р. арешти членів ОУН посилилися, швидко організовували судові процеси. Однією з характерних рис цих процесів стали вкрай суворі вироки. 4 лютого засуджено 2-х членів ОУН до 5 років ув’язнення. 28 лютого 5 осіб засуджено до 16 років ув’язнення за причетність до ОУН. 1 березня було засуджено 3-х учасників демонстрації перед радянським консульством. 9 березня – Степана Андрущишина за антипольську агітацію. 24 березня – 5 осіб за участь у саботажах (підсудних було виправдано). 25 березня – суд над двома особами за позитивні відгуки про саботажні акції ОУН. 31 березня 5 осіб були засуджені до 3-х років ув’язнення за приналежність до ОУН, поширення нелегальної літератури та підготовку повстання. В березні було заарештовано 5 гімназистів та одного вчителя за те, що вони під час святкувань не зняли головних уборів перед польським пам’ятником. У квітні-травні 1930 р. були заарештовані 17 членів ОУН за підготовку атентату на радянського консула. 28 квітня засуджено двох членів ОУН до 11 років неволі за вбивство поліційного інформатора. 2 травня засуджено Ф. Фалендиша на 6 місяців в’язниці за тиражування листівок до річниці загибелі О. Басараб. 4 травня – К. Чотиробока за участь у саботажній акції. 6 травня – 7-х осіб так само за участь у саботажі. 16 травня – 4 осіб до 3-х років ув’язнення за тиражування нелегальної літератури та переховування вибухонебезпечних матеріалів. 22 травня засуджено І. Пасіку до 61,5 років ув’язнення за участь у атентаті в 1922 році. В травні-червні 1930 р. три тижні тривав процес над 17 членами ОУН за організацію вибуху на т.зв. «Тарґах Всходніх», що проходили у Львові в вересні 1929 р. (вибух призвів до загибелі двох польських чиновників): Романа Біду, котрий приніс валізу з бомбою, суд постановив розстріляти, проте замінив на довічне ув’язнення, сімох членів засуджено на ув’язнення від 2-х до 4-х років, решту – відпустили. 10 червня були засуджені 6 членів ОУН за приналежність до ОУН, участь у саботажній акції та антидержавну агітацію (серед засуджених був неповнолітній школяр Богдан Гевко). 19 вересня – 8 юнаків та дівчат засуджено на 4 роки тюремного режиму за приналежність до ОУН. 26 вересня – ще 8-х осіб. У вересні було заарештовано 6-х членів ОУН. 2 жовтня – 2-х осіб. 8 жовтня надзвичайних суд засудив на довічне ув’язнення учня Ярослава Поповича та Миколу Синича за повалення телеграфічного стовпа та пере різання телеграфічних дротів. 12 жовтня засуджено 9 осіб за причетність до ОУН та участь у саботажних акціях. 19 жовтня засуджено Івана Мицика до 15 років ув’язнення за вбивство агента поліції. 26 листопада засуджено за напад на поштовий ескорт під Бібркою 14 осіб. 2 грудня заарештовано у Бібці Іван Ґабрусевича та доставлено до в’язниці до Львова. Цього ж дня у Львові засуджено на 3 роки позбавлення волі 5 чоловік за причетність до ОУН. 10 грудня винесено вирок 3-х особам за підбурювання до антипольської діяльності. 12 грудня засуджено 5-х селян за замах на поліційного агента. 14 грудня до 25 років тюремного строку засуджено 8 осіб за вбивство поліційного інформатора А. Юркова.
Відповіддю польської влади на посилення визвольного руху стала Пацифікація, проведена у вересні 1930 р. В ході якої було задіяно близько 2 000 поліції та кілька уланських ескадронів 6-го корпусу Війська Польського. Ці каральні загони оточували села та маючи наперед готові списки найактивніших українців арештовували їх, руйнували українські сільські «Просвіти». Часто займалися побиттям українських громадських діячів, внаслідок чого спостерігалися й смертні випадки. Ще одним способом Пацифікації було накладання контрибуцій на села: селяни зобов’язували за певний час надати польській поліції чи війську визначену кількість продуктів, худоби або домашньої птиці. Часто вимагали голову сільської громади від імені мешканців села підписати документ, що підтверджував купівлю у селян продуктів. У випадку відмови селянам погрожували репресіями.
В 1931 р. відбувалися судові процеси, що частково стосувалися саботажних акцій 1930 р. 4 лютого 1931 р. у Львові засуджено двох членів ОУН до 5 років ув’язнення за підпали майна польського колоніста та ще двох – на 3 роки позбавлення волі. 13 лютого того ж року – ще двох членів ОУН на 5 років. 14 лютого у зв’язку з нападом на поліційний відділок у с. Гаях заарештовано у Гаях 3 особи, у Львові – 5 осіб та у Винниках – 2 осіб причетних до цього нападу. В ході слідства двох осіб відправлено до в’язниці, а решту – звільнено. У вересні 1931 р. у Львові заарештовано 20 осіб причетних до ОУН за проведення саботажів. 16 вересня 1931 р. було засуджено 5 осіб до 8 місяців тюремного строку та 1 – 9 місяців.
17 січня 1932 р. у Львові заарештовано студента за зв’язки з ОУН. 20 січня – засуджено учня гімназії на три місяці ув’язнення за розповсюдження оунівських листівок антипольського змісту. 6 лютого черговий раз засуджено Б. Гевка на 4 роки в’язниці та В. Процишина – на 1,5 роки. 8 лютого – засуджено студента І. Мітингу на 1,5 роки (він був членом ОУН). 9 лютого – відбувся суд над 8-ма особами: двох з них засуджено до 8 та 6 місяців ув’язнення, інших – звільнено. 11 лютого – Івана Климіва на 6 місяців тюрми за антипольську публічну промову. 22 лютого –на 3 місяці П. Петрицю також за патріотичну промову. 10 червня засуджено М. Колодзінського (майбутній головнокомандувач Карпатської Січі в 1938 р.) за доповідь на тему «Націоналісти та військове виховання» та видану ним брошуру «Польське повстання 1863»; вирок суду – один рік позбавлення волі. 20 серпня засуджено трьох членів ОУН, серед яких був відомий діяч українського визвольного руху – Я. Гайвас. 17 вересня засуджено студента на півроку тюремного ув’язнення за патріотичну промову на стрілецьких могилах. 22 вересня було заарештовано 210 студентів, у польській пресі цей факт висвітлювався як знешкодження небезпечної групи, що готувала повстання на 1 листопада. 5 жовтня – засуджено за поширення листівок ОУН В. Еліяшевського на 2,5 років ув’язнення, а 10 жовстня – Т. Охрімовича на 2 роки за тією ж статтею. 13 жовтня заарештовано 140 студентів, з яких після допиту залиши у в’язниці 16 (серед них майбутній генерал УПА Д. Грицай), і решту звільнили. 21 жовтня засуджено 3-х учнів торгової школи за причетність до ОУН на півроку кожному. 17 грудня поліція заарештувала О. Барвінського.
Найгучнішим процесом 1932 р. став процес над членами ОУН (Д. Данилишин, В. Білас, М. Жураківський та З. Коссак), що здійснили напад на пошту в Городку. Першим трьом підсудним надзвичайним судом було винесено вирок – смертна кара через повішання, справу З. Коссака передали до звичайного суду. Страта цих оунівців привернула увагу української громадськості, котрі у день страти одягалися у траурний одяг, а всі греко-католицькі церкви дзвонили у дзвони. Після страти українська спільнота одностайно провадили бойкот польського монопольного виробництва (переважно алкогольні та тютюнові вироби).
30 жовтня 1933 р. відбувалося судове засідання у справі М. Лемика, котрий здійснив атентат на працівника радянського консульства О. Майлова. Перед цим, у ході слідства поліція провела масові арешти шкільних товаришів підсудного, серед яких виявлено членів ОУН (пізніше у липні 1934 р. їх було засуджено як співучасників замаху: В. Нидзу до 14 років тюремного ув’язнення, В. Маївського – 10 років, Дм. Мирона – 7 років, Я. Стойка – 5 років, В. Безхлібника – 4 роки, Я. Гайваса – 2 роки, А. Луціва – 5 років, Я. Петеша – 4 роки, І. Захаркова – 3 роки, Ю. Заболоцького та Б. Лаврівського – 1,5 роки). В день суду націоналістична молодь організувала маніфестацію біля будинку суду, проте поліція розігнала її та заарештувала 98 осіб.
У 1933 р. також відбувалися арешти та судові процеси над членами ОУН. 9-15 лютого відбувався суд над 16 членами ОУН; з них засуджено 11 осіб на строки ув’язнення від 6 місяців до 5 років, 5 осіб звільнено. 2 березня було заарештовано 4-х студентів – членів ОУН. У квітні 1933 р. засуджено 2-х осіб на 1 рік ув’язнення у ході слідства не виявлено причетності до «злочину» ще 4-х заарештованих осіб, їх було звільнено. 11 травня засуджено 4-х осіб причетних до тиражування 40 тис. листівок ОУН на ув’язнення від 1-го року до 2,5. У червні відбулося чергове судове засідання з питання нападу на пошту в м. Городку Ягелонському. Було засуджено З. Коссака (на попередньому судовому процесі його справу передано до іншої судової інстанції) до 7 років ув’язнення, та ще 5-х членів ОУН від 2 до 5 років тюрем. У липні заарештовано І. Колик за переховування підпільної літератури, а в серпні – Ю. Онишкевича. 11-12 жовтня було засуджено за розповсюдження летючок 4-х осіб (позбавлення волі на 8, 7, 5 та 2 роки). 28 жовтня заарештовано 2-х осіб підозрюваних у причетності до ОУН. У ніч з 30 на 31 жовтня поліція заарештувала 70 студентів та 40 учнів бурси. 20 грудня 1933 р. було заарештовано Мирослава Прокопа[83]. 28 грудня черговий раз засуджено Івана Климіва (15 місяців ув’язнення) та ще двох осіб за розповсюдження листівок (по 6 місяців кожному).
Загальна кількість репресивних заходів проти ОУН у Західній Україні обраховується у наступних числах: політичних судових процесів над українцями відбулося у 1929 р. – 31, 1930 р. – 27, 1931 р. – 42, 1932 р. ‑ 58, 1933 р. – 79. В тому числі над членами ОУН: 1927 р. – 7, 1930 р. – 9, 1931 р. – 28, 1932 р. – 36, 1933 р. – 54. Загальна кількість обвинувачених сягала: 1929 р. – 200 осіб, 1930 р. – 122, 1931 р. – 296, 1932 р. – 351, 1933 р. – 363. З них засуджено: 1929 р. – 140 осіб, 1930 р. – 43, 1931 р. – 120, 1932 р. ‑ 228, 1933 р. – 246[84].
В 1934 р. репресії продовжувалися. 25 січня засуджено 3-х осіб на 3 роки ув’язнення за знищення у школах польської державної символіки. 31 січня відбувся черговий процес над З. Коссаком, якого засуджено ще на 8 років. В лютому за переховування оунівських листівок на 2 роки тюрми засуджено М. Мицьолу. Протягом березня 1934 р. засуджено 5 осіб за поширення листівок, переховування підпільної літератури на строки тюремного ув’язнення від 7 місяців до 2-х років. У квітні – теж 5 осіб – від 1-го до 2-х років позбавлення волі. У цьому ж році відбулися арешти керівників ОУН, суд над якими відбувався у Варшаві (т.зв. «Варшавський процес С. Бандери та товаришів»).
У січні 1935 р. засуджено двох молодих жінок до 4-х та 3-х років ув’язнення. У лютому на 4 роки засуджено В. Сидора (майбутній полковник УПА, командувач групи «Захід») та В. Василевського (3 роки тюрми), та ще 3-х осіб (від 2-х до 3-х років). 9 березня засуджено на 15 років позбавлення волі Дм. Труша за вбивство поліцейського Шляхціковського. 18 квітня суд визнав вину за поширення підпільної літератури за К. Танчаківською (6 років ув’язнення), С. Куйбідою (2 роки) та Г. Куйбідою (1,5 років). 5 травня засуджено 5 осіб за напад на поліційний відділок на строки від 8 до 12 років ув’язнення. У червні за суджено на довічне ув’язнення С. Маду за замах на агента поліції Тендер та підготовку замаху на шкільного куратора Ґадомського. 1 липня ув’язнено 5 осіб на терміни від 4-х до 5-ти місяців за кидання каміння у поліцію на панахиді біля стрілецьких могил на Яновському цвинтарі.
У квітні 1936 р. засуджено за допомогу ОУН 4-х селян на терміни ув’язнення від 7-ми до 9-ти років. 10 червня з поширення підпільних видань – 7 осіб на різні строки позбавлення волі (від 15 місяців до 6 років), проте через амністію терміни ув’язнення скоротили на третину.
Наступний гучний судовий процес над членами ОУН у Львові відбувався у травні 1936 р. – т.зв. «Львівський процес ОУН». На лаві підсудних опинилися: С. Бандера (вирок – довічне ув’язнення), Р. Шухевич (4 років), В. Янів (5 років), Я. Стецько (5 років), Я. Макарушка (6 років), О. Пашкевич (5 років), Я. Спольський (7 років), Б. Підгайний (15 років), І. Малюца (15 років), Б. Гнатевич (4 років), В. Коцюмбас (4 років), О. Мащак (15 років), Р. Мигаль (довічне ув’язнення), Є. Качмарський (15 років), І. Ярош (5 років), Р. Сеньків (15 років), К. Зарицька (5 років), В. Свенціцька (звільнена), А. Федак (звільнена), О. Феник (5 років), В. Івасик (5 років), І. Равлик (5 років), С. Рачук (6 місяців) (всього 23 особи).
16 січня 1937 р. двох членів ОУН засуджено на 7 та 5 років тюремного ув’язнення. 8 лютого – ще трьох. 9 березня – 1 члена ОУН. 14 квітня – 1-го оунівця. 19 червня 1937 р. було засуджено 15 членів ОУН на терміни позбавлення волі від 2-х до 9-ти років. 29 червня ув’язнено на 4 роки С. Трохимчика за організацію святкування річниці 1 листопада. 29 жовтня засуджено 21-річного М. Іванишина за поширення листівок з похвальними піснями на честь В. Біласа та Д. Данилишина на 2,5 років тюремного перебування. У листопаді ув’язнено 3-х осіб на терміни від 2-х до 3-х років. 8 грудня засуджено 3-х осіб на 3 роки кожного. 17 грудня засуджено селянина на 10 років тюремного режиму.
Темпи арештів щороку змінювалися до збільшення кількості ув’язнених та зменшення. Безперечно піком репресивної політики польської влади стала середина 30-х рр... коли було заарештовано та засуджено окрім сотень рядового складу ОУН також і багатьох лідерів. У Львові в’язниці не були пристосовані для утримання такої кількості арештантів. Так у 1935 р. камери Львівського карно-слідчого ізолятора були переповнені на 108-128 % від норми, а в 1937 р. – ці показники зросли до 138-150 %.[85]
Підсумовуючи вищенаведене констатуємо, що у польській державі не існувало культурної автономії для української спільноти. Тут всіляко порушувалися всі права та свободи демократичного суспільства: свобода слова, зборів, віросповідання, конфіденційності інформації тощо. Польська поліція використовувала різноманітні методи для присікання виявлення вищевказаних прав та свобод: шпигуни та інформатори, брутальні розгони демонстрацій, арешти їх учасників, використання при цьому вогнепальної зброї. Арештам піддавалися часто невинні особи, про що свідчать звільнення арештантів у соді слідства. Згідно з польським законодавством до карної відповідальності не притягалися неповнолітні, але на практиці це не стосувалося українців. Вироки за склад злочину, «незначного» характеру, були вкрай високими, не враховувалась стать та вік підсудних. Досить часто застосовували вищу міру покарання. Кримінальні справи членів ОУН підлягали розгляду надзвичайних судів у випадках розслідування тяжких злочинів: убивства, пограбування, підпали тощо. У випадках арештів осіб, що брали участь у демонстраціях, роздаванні листівок, виголошенні патріотичних промов тощо, цих осіб притягали до відповідальності перед окружними судами або апеляційними. Ще однією особливістю є постійне щорічне збільшення строку тюремного ув’язнення за одні й ті самі злочини, з кожним роком рішення суду стають суворішими. Внаслідок постійних арештів відбувалося переповнення в’язничних приміщень. Виходом з цього становища стало заснування на сучасній території Білоруської Республіки концентраційного табору у містечку Береза-Картузька.
Напередодні Другої світової війни українофобські настрої у Польщі сягнули найвищого рівня. Це було пов’язане із участю багатьох галичан, членів ОУН у військових діях на Закарпатті у 1938 р. в лавах Карпатської Січі. У Львові антиукраїнські настрої втілювалися у погроми, українських установ восени 1938 р. Ініціаторами та організаторами цих погромів часто виступала поліція та антиукраїнські польські молодіжні організації, такі як «Стшельци» та «Народова оборона». Про погром львівського приміщення «Просвіти» відзначив у своїх спогадах Я. Гайвас:
«А коли поляки відступили, набігла поліція, щоб доруйнувати решту та ви арештувати оборонців»[86].
На сьогоднішній день складно підрахувати кількість жертв польського терору у Львові. Чи скільки осіб перейшли через в’язницю «на Лонцького». Цікавою видається інформація, що була подана в офіційному виданні Генерал-Губернаторства (часи німецької окупації 1941—1944 рр.) «Кракавер Цайтунґ», котра обчислювала українські жертви польського терору в 1 220 000 осіб[87]. Проте на основі вищенаведених фактів можна констатувати, що арештам піддано було 1014 осіб. І це є неповні дані, таким чином це питання підлягає додатковому опрацюванню.
[1] ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.1587., Ф.205. Оп.1. Спр.1611.
[2] ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.1795. Арк.3.
[3] ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.1795. Арк.4.
[4] Там само. Ф.205. Оп.1. Спр.1795. Арк.5.
[5] ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.1795. Арк.5.
[6] Там само. Ф.152. Оп.1а. Спр.212. Арк.2.
[7] ДАЛО. – Ф. 121 сч. ‑ Оп. 1 с. ‑ Од. зб. 1059 с. ‑ Арк. 1 зв.
[8] Там само.
[9] Там само. ‑ Од. зб. 1085 с. – Т. 2. ‑ Арк. 468.
[10] Там само. ‑ Арк. 478.
[11] Там само. ‑ Од. зб. 1059 с. ‑ Арк. 1 зв.
[12] Там само. – Ф. 121 сч. ‑ Оп. 1 с. ‑ Од. зб. 1085с. – Т. 1. – 97.
[13] ДАЛО. ‑ Од. зб. 20 с. ‑ Арк. 69.
[14] Там само . ‑ Арк. 69-69 зв.
[15] Там само. ‑ Арк. 70.
[16] Там само. ‑ Арк. 70 зв.
[17] Там само. – Ф. 121 сч. Оп. 1 с. Од. зб. 20 с. Арк. 71.
[18] Там само. ‑ Арк. 71 зв.
[19] ДАЛО. ‑ Од. зб. 25 с. ‑ Арк. 29 зв.
[20] Там само. ‑ Арк. 32 зв.
[21] Там само. ‑ Арк. 66 зв.
[22] Там само ‑. 26 с. Арк. 11 зв.
[23] Там само. ‑ Арк. 27 зв.
[24] Там само. Арк. 17.
[25] Там само. Од. зб. 30 с. Арк. 75.
[26] Там само. Од. зб. 31 с. Арк. 10 зв.
[27] Там само. Од. зб. 30 с. Арк. 21.
[28] ДАЛО. – Ф. 121 сч. Оп. 1 с. Од. зб. 858с. Арк. 62.
[29] Там само. Од. зб. 28 с. Арк. 9.
[30] Там само. Арк. 9 зв.
[31] Там само.
[32] Там само.
[33] Там само. Арк. 10.
[34] ДАЛО. – Ф. 121 сч. Оп. 1 с. Од. зб. 28 с. Арк. 10.
[35] Там само.
[36] Там само. Арк. 10 зв.
[37] Там само.
[38] Там само. Арк. 211 зв.
[39] ДАЛО. – Ф. 121 сч. Оп. 1 с. Од. зб. 28 с. Арк. 10 зв.
[40] Там само. Арк. 9 зв.
[41] Там само. Од. зб. 30 с. Арк. 34 зв.
[42] Там само. Од. зб. 27 с. Арк. 46 зв.
[43] Там само. Од. зб. 30 с. Арк. 4.
[44] ДАЛО. – Ф. 121 сч. Оп. 1 с. Од. зб. 22 с. Арк. 231.
[45] Там само. Од. зб. 29 с. Арк. 110 зв.
[46] Там само. Од. зб. 30 с. Арк. 32.
[47] ДАЛО. – Ф. 121 сч. Оп. 1 с. Од. зб. 30 с. Арк. 32-32 зв.
[48] Там само. Арк. 32 зв.
[49] Там само. Од. зб. 704 с. Арк. 4.
* Так у польському діловодстві протягом 1919—1939 рр. називалися західноукраїнські землі.
[50] ДАЛО. – Ф. 121 сч. Оп. 1 с. Од. зб. 704 с. Арк. 4.
[51] Там само.
[52] Там само. Арк. 6.
[53] Там само.
[54] ДАЛО. – Ф. 121 сч. Оп. 1 с. Од. зб. 26 с. Арк. 82 зв-83.
[55] Там само. Од. зб. 27 с. Арк. 6.
[56] Там само. Арк. 64а.
[57] Там само. ‑ Од. зб. 34 с. ‑ Арк. 36.
[58] ДАЛО. – Ф. 121 сч. ‑ Оп. 1 с. ‑ Од. зб. 26 с. – Арк. 68 зв.
[59] Там само. – Арк. 69 зв.
[60] ДАЛО. – Ф. 121 сч. ‑ Оп. 1 с. ‑ Од. зб. 412. ‑ Арк. 8.
[61] Там само.
[62] Там само.
[63] Там само.
[64] ДАЛО. – Ф. 121 сч. ‑ Оп. 1 с. ‑ Од. зб. 412. ‑ Арк. 8-8 зв.
[65] Там само. ‑ Арк. 8 зв-9.
[66] Там само. ‑ Арк. 9 зв.
[67] Там само.
[68] Там само. Од. зб. 25 с. Арк. 72.
[69] ДАЛО. – Ф. 121 сч. Оп. 1 с. Од. зб. 25 с. Арк. 72 зв.
[70] Там само. Од. зб. 34 с. Арк. 23.
[71] Там само. ‑ Од. зб. 22 с. – Арк. 64.
[72] Там само. – Арк. 64 зв.
[73] ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.8. Арк.13,14,14зв.
[74] Там само. ‑ Арк.16.
[75] ДАЛО. – Ф. 121 сч. Оп. 1 с. Од. зб. 22 с. Арк. 177 зв.
[76] Там само. ‑ Од. зб. 25 с. ‑ Арк. 117.
[77] ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.3. Арк.12-14.
[78] Там само. Спр.9. Арк. 1-2.
[79] Там само. Спр.42. Арк. 1-1 зв.
[80] ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.31. Арк.2.
[81] ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.31. Арк.4.
[82] ЦДІА м. Львова. Ф.792. Оп.1с. Спр.2. Арк.19-21.
[83] ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.96. Арк.45.
[84] П. Мірчук. Нарис історії ОУН. Т. 1. – с. 428.
[85] Підрахунки здійснено на основі матеріалів ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.1735. Арк.61, 63, 65, 67, 69, 71, 73, 79, 81, 88, 90, 94. та ЦДІА м. Львова. Ф.205. Оп.1. Спр.1793. Арк.25, 28, 30, 32, 34, 36.
[86] Т. Гривул. Польський терор проти українського населення в 1939 та 1941 рр. // Український визвольний рух. Зб. 2. Українсько-польський конфлікт під час Другої світової війни. – с. 87.
[87] Там само. – с. 91.