Німецька окупація (1941—1944)
Для того, щоб зрозуміти сутність німецького окупаційного режиму в Галичині, а зокрема ролі в ньому тюрми на Лонського, потрібно з’ясувати насутіпні питання. Йдеться про структуру німецької влади в Генеральному Губернаторстві у 1941—1944 рр., адміністративний поділ Галичини, систему судочинства, структуру поліції та гестапо. Власне гестапо та СД були найважливішими інструментами втілення окупаційної політики у Галичині. Розглянемо ці питання за порядком.
Першого серпня 1941 р., коли німецько-радянський фронт відкотився дальше на схід, у Львів прибула німецька цивільна адміністрація. З початком серпня 1941 р. ця адміністрація поставила перед собою за мету обжитися, тобто зайняти кращі будинки у елітній частині Львова. Після цього власне розпочалося створення окупаційного апарату.
1 серпня 1941 р. генерал-губернатор Альфред Франк видав наказ про приєднання до Генеральної Губернії Галичини. Відтепер вона називалася «Дистрикт Галичина» з головним містом Львовом . Губернатором дистрикту було призначено Карла Ляша, який цю посаду займав до грудня 1941 р. Після нього губернатором призначено Отто Вехтера. Губернатор був головним виконавцем колонізаційного генерального плану «Ост». До центрального апарату управління дистриктом входили заступник губернатора Людвік Льоказер та керівник відділу внутрішнього правління і одночасно окружний староста Отто Бауер. Інші важливі пости в окупаційній системі, такі як керівник відділу господарства, відділ пропаганди та інші, не говорячи вже про суд і поліцію, належали німцям. Третьорядні пости займали фольксдойчі та деякі українці як спеціалісти.
Площа дистрикту Галичина становила 64 тисячі кв. км. і була ласим шматком, який належав до пирога Альфреда Франка. Це був п’ятий дистрикт у складі Генеральної Губернії. Німці Галичину розділили на округи (Крайси), а ці в свою чергу поділялися на повіти – звичайні або розширені. Кожну округу очолював крайсгауптман, а у міста призначасвя штадтгауптман. Все адміністративне управління на рівні округ і міст знаходилося виключно в руках німців. Українці мали право на посаду війта і мерів міст – бургомістрів .
Таким чином дистрикт Галичина складався із міста Львова і 15 округ. Всього разом 16.
№п/п Округа Повіти округи
1 Львівська міська округа
2 Львівська заміська округа (Lemberg-lend) Львів, Жовква, Бібрка
3 Львівська заміська округа – захід Городок, Мостиська, Яворів
4 Бережанська округа Бережани, Підгайці, Бучач
5 Городенківська округа Городенка, Товмач
6 Дрогобицька округа Дрогобич
7 Золочівська округа Золочів, Броди, Перемишляни
8 Калуська округа Калуш, Долина
9 Камінко-Струмилівська округа Камінка-Струмилівська, Радехів, Сокаль
10 Коломийська округа Коломия, Снятин, Косів
11 Рава-Руська округа Рава-Руська, Любачів
12 Самбірська округа Самбір, Турка
13 Станіславська округа Станіслав, Надвірна, Рогатин
14 Стрийська округа Стрий, Жидачів, Ходорів
15 Тернопільська округа Тернопіль, Збараж, Зборів, Скалат, Теребовля
16 Чортківська округа Борщів, Заліщики, Копичинці
Вся повнота влади зосереджувалася в руках нацистської партії – Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (NSDAP). Вся німецька адміністрація і керівництво дистриктом належали до неї. Українці із партією, як такою на відміну від Комуністичної партії ніколи не мали нічого до справи. Єдиною опорою і підставою гітлерівської окупаційної влади була поліція і тільки через неї відбувалися контакти із німецькою адміністрацією із важливих для українців питань. Займався цими справами Український крайовий комітет, головою якого був Кость Панківський.
Німецький поліційний апарат був громіздким і розгалудженим. Найважливішим його складником було гестапо — таємна поліція (Geheime Staatspolizei und Sicherheitsdienst im Distrikt Galizien). Гестапо з’явилося у Львові зразу ж після зайняття міста німецькими військами. Розмістилося гестапо в приміщенні колишнього управління НКВД і тюрми на вул. Лонського. Начальником гестапо у дистрикті Галичина було призначено оберштрмбанфюрера СС Танцмана. У 1942 р. його замінив оберштурмбанфюрер СС Вітіска. Гестапівський суд у дистрикті очолював гауптштурмфюрер СС Курт Ставіскі, його заступник гауптштурмфюрер СС Міхаеліс. Комендантом тюремного управління гестапо був гауптштурмфюрер СС Кайзер. У його підпорядкуванні знаходилися всі тюрми Галичини, в тому числі й слідча тюрма гестапо на вул. Лонського та приміщення слідчого відділу на вул. Пельчинській 9 (тепер вул. Д. Вітовського) у будинку управління електричних мереж (тепер Управління СБ України у Львівській області).
Структурно-адміністративний поділ гестапо не відповідав адміністративному поділові дистрикту. Управління гестапо та його тюрми розміщувалися у Львові, Тернополі, Станіславі, Дрогобичі. Згодом виявилося, що цього не достатньо. Тому було створено управління ще у Чорткові, Коломиї і Сокалі.
Завданням гестапо, як таємної державної поліції було переслідувати всіх без винятку ворогів Третього рейху. Дещо іншими, але в цілому суміжними питаннями займалася ще одна поліційна структура – СД (служба безпеки). СД була політичною поліцією націонал-соціалістичної партії. У будь яких справах українці, як поляки і євреї мали виключно звертатися тільки до СД.
З перших днів окупації СД взяло до себе галицьких німців – фольксдойчів. Вони добре розумілися на ситуації в краю, знали українську, польську та німецьку мови. У переважаючій більшості із їх середовища СД також набирало штат таємних співробітників.
До СД входили спеціальні каральні загони – айнзацгрупи (оперативні групи), які поділялися на оберкоманди (оперативні, або особливі команди). Для окупованої території СРСР було створено чотири оперативні групи – A, B, C i D. На Україну прибули дві айнзацгрупи – C i D .
Айнацгрупа С під командуванням оберфюрера СС Отто Раша у складі оберкоманд ОК 4а, ОК 4в, ОК 5 і ОК 6 23 червня 1941 р. виїхала з Бад Шміденбурга. Її перші частини ОК 4в та ОК 4а прибули до Львова 30 червня-1 липня 1941 р. Айнзацгрупа зразу ж зайнялася розстрілами ворогів рейху. У першу чергу ліквідовували в наслідок акцій «прочищення» більшовиків і євреїв. Що до інших, то в наказі групи говорилося: «Що стосується польської та ін. інтелігенції, останнє слово можна буде сказати пізніше, хіба що в окремому випадку виникне необхідність зробити це раніше» .
До складу айнзацгрупи С входило 1180 осіб. Особовий склад всіх айнзацгруп складався із спеціалістів різних служб і організацій. Наприклад до айнзацгрцпи А станом на жовтень 1941 р. входило 18 осіб адміністративного апарату, 89 гестапівців, 35 працівників СД, 41 співробітник кримінальної поліції, 133 службовців поліції порядку, 87 працівників допоміжної поліції, 172 мотоциклісти, 11 зв’язківців, 51 перекладач, 13 осіб жіночого персоналу, 340 есесівців .
За структурним складом подібною була айнзацгрупа С. Від інших груп вона відрізнялася тільки чисельністю персоналу. Якщо брати до уваги структуру групи, то бачимо, що вона була укомплектована різними чинами таким чином, щоб виконувати свої завдання цілком автономно.
Поліцейська карально-репресивна машина Рейху мала у своєму складі ще дві структури, які безумовно були представлені в окупаційній владі дистрикту Галичина. До них належали кримінальна поліція (KRIPO), яка мала займатися кримінальними злочинами. Але кріпо часто використовували для розслідування політичних справ, створюючи для цього спеціальні групи до яких входили також гестапівці .
Інша структура – це поліція порядку (ORPO), яка була покликана займатися охороною правопорядку. Та до 1943 р. всі функції поліції порядку поступово були передані Головному управлінню імперської безпеки, а у сфері діяльності орпо залишилися тільки технічні питання .
Вся громіздка система поліції нацистської Німеччини об’єднувалася і підпорядковувалася єдиному управлінню – Головному управлінню імперської безпеки СС (РСХА). Це управління заслужило собі злощасну репутацію через численні злочини проти людства. Всі види поліції, починаючи із 30-х років поступово підпорядковувалися РСХА, яке ділилося на сім управлінь. Так, III управління було СД, IV – гестапо, V – кримінальної поліції. Із 1944 р. РСХА підпорядкували ще й військову розвідку – колишній абвер .
Отже вся повнота поліційної влади, як зазначалося вище, у Галичині належала поліції, а фактично гестапо та СС. У Львові прямими виконавцями і організаторами всіх окупаційних та карально-репресивних заходів являлися генерал-губернатор Альфред Франк, губернатор дистрикту Галичина Отто Вехтер та начальник поліції генерал-майор СС і поліції Кацман .
З перших днів окупації Львова, заходи репресивного спрямування не мали загально-організаційного характеру і відбувалися хаотично, спонтанно. Фронтові частини, що вступили до міста зайнялися мародерством, грабунками та вбивством тих, хто не хотів розлучатися із своїм майном. Далі цей грабунок продовжила адміністрація, призначена у дистрикт. Відбиралися у мешканців кращі будинки, окремі квартири, меблі, дорогоцінності. Виселялися навіть цілі квартали. Ці заходи не були спрямовані виключно проти євреїв, хоча вони й страждали найбільше бо були досить багатими мешканцями Львова. Від таких «акцій» страждали також поляки та українці. Правда, заможних українців серед населення Львова було найменше, тому вони й не постраждали так як інші . Так, співробітник СД Кнорр виселив із квартири колишнього члена дисциплінарного суду Палати Адвокатів та кандидата на голову польського комітету допомоги доктора Леона Тешнара і поселився у ній сам.
Масові погроми, про які говориться чимало в пресі, у місті проходили спонтанно. Вони не мали ані організаторів, українців чи поляків, ані якогось національного спрямування. Це був, на нашу думку, хаос і анархія у прифронтовому місті. Німецька влада, яка тільки встановлювалася, на проведення антиєврейських погромів закривала очі. Попри все погроми євреїв були їй вигідними. За свідченнями керівника польського підпілля генерала Грот-Ровецького, та Євгена Наконечного, виконавцями погромів було «міське шумовиння» — львівський «розбещений люмпенпролетаріат і споріднені кримінально-авантюрні емементи» . Ці елементи були польськомовними і різнонаціональними. Отже, хибним є твердження, що погроми були організовані українцями, а точніше батальйоном «Нахтігаль» на чолі із Романом Шухевичем. Хоча таку тезу охоче використовують сили, що вороже ставляться до українства.
Наконечний Є. пише: «Львівський люмпен не почувався вільно і затишно в упорядкованій, густій забудові міста, він волів гніздитися на околицях. Із своїх непоказних халуп, із звивистих провулків Клепарова, Замарстинова та інших передмість банди погромників рушили в липні до середмістя. Гнав їх на розбій сталий потяг поживитися за рахунок чужого майна, а не антисемітська ідеологія. Випала нагода безкарно грабувати, вони й квапилися нею скористатися» .
Як свідок тих подій Є. Наконечний наводить яскраві приклади погромів. Тож дозволимо собі обширніше цитування: «Трапилося так, що всі десь розійшлися, і ми з Йосале сиділи удвох у квартирі Валахів та грали в шашки, коли тихцем, злодійською ходою до кімнати проникли два чужих чоловіки. Я взів переляканого Йосале за руку, а сам став пильно стежити за ними. Не мали вони ні сокир, ні гострих пил і нічим не відрізнялися від тих пияків, яких ми часто бачили під дверима шинку на розі Янівської. Лише на рукавах їх м’ятих, заяложених піджаків виднілися синьо-жовті пов’язки. У Львові війна породила моду на нарукавні пов’язки, які називали «опасками». Мінлива мода відбивала не стільки уподобання носіїв «опасок», як політичну кон’юктуру. В різний час, при різних владах, популярними ставали різні кольори: біло-червоний, червоний, червоно-біло-чорний, біло-чорний, біло-синій. У липні 1941 року на вулицях запанувала синьо-жовта барва. Для погромників, які начепили собі синьо-жовті пов’язки, вони служили політичним камуфляжем, а не національною ознакою.
З блискавичною спритністю бандюки обшукали вбогу оселю кравця. Діяли вони злагоджено, відчувався натренований фаховий тандем. Нічого пожиточного для себе не знайшовши, зосередили увагу на великому двоспальному сімейному ложі. Один злодій підійшов до ліжка справа, другий – зліва і розпочали синхронно прощупувати перини і матраци. Чомусь, як правило, прості люди ховають свої заощадження в ліжку під матрацом. Але погромники і там не знайшли собі поживи. Кравець жив бідно. Втомлені, вони присіли край ліжка і, по-змовницькому підморгнувши один одному, перекинулися кількома українськими фразами. Іменували себе навзаєм Грицьком і Семеном – насмішкуватими іменами з українофобських анекдотів. Так як у польській мові відсутня фонема «г», то ім’я «Грицько» звучало у них як «Хрицько», а «горілка» — як «хорілка».
[...] Погромники, обшукавши декілька квартир, піднялися на другий поверх. Тут їх перестріли Блязер, Штарк і мій батько, які не витерпіли наруги. Зав’язалася словесна перепалка: з обох боків польська лайка присмачувалася російським матом. Зрештою, як не дивно, злодюги, з пересердя плюнувши під ноги, забралися геть. На цьому погром у нашій кам’яниці закінчився» .
Загальновідомо, що в першу чергу нацистська расова політика була спрямована на винищення євреїв як нижчої раси. Зрозуміло, що вони страждали найбільше. До того ж вони складали другу за чисельністю общину міста. На липень 1941 р. у Львові проживало 170 тис. поляків, 120 тис. євреїв та лише 40 тис. українців .
Все місто окупанти розділили на зони за національним признаком: південну – німецьку, східну – українську, західну – польську і північну – єврейську. Перші укази губернатора з’явилися у вересні 1941 р. і стосувалися євреїв. В одному йшлося про обмеження пересування євреїв містом, а в іншому про обмеження часу покупки продуктів харчування (кілька годин після обіду) .
Перші масові арешти жителів Львова відбулися вже на шостий день окупації міста 5 липня 1941 р. Тоді гестапо і поліція організували масове виловлювання громадян на вулицях Львова. Арештованих провадили на поліційні участки. Звідти звозили їх для попереднього слідства на вул. Пельчинську, 9 (тепер Д. Вітовського), де відбирали особисті речі. Після короткого слідства арештованих вантажівками вивозили в ліс за Левандівку і під Скниловом розстрілювали. За радянськими джерелами було арештовано та страчено понад 2 тис. осіб . Проте точну кількість арештованих та страчених встановити досить проблематично. Професор В. Косик стверджує, що згідно німецьких документів СД в перші дні окупації зібрало і розстріляло 7 тис. євреїв. Однак євреї не були єдиними жертвами цих страт. У Львові між 5 та 11 серпня було страчено 619 «осіб» , національність яких, як і у першому випадку, не встановлено.
Мотиви страт могли бути найрізноманітніші: політична робота, грабежі, саботаж, активна комуністична діяльність до окупації, військовополонені із фальшивими документами, небажані елементи, асоціальні елементи, національний признак (євреї) і ін.
У тюрмі на Лонцького перебували в ув’язненні представники всіх національностей населення Львова. Окрім того, що їх розстрілювали, вони помирали в тюрмі від голоду та знущань. Так, у грудні 1941 р. в тюрмі за тиждень померло 40 українців .
Зразу ж по приході німців до Львова у тюрму попали композитор Василь Барвінський, голова Жіночої служби Україні Костянтина Малицька, письменник Василь Пачовський, колишній посол до Сейму Мілена Рудницька, ректор університету професор Василь Сімович та інші .
Для допомоги ув’язненим восени 1941 р. було створено спільний для українців, поляків та євреїв спільний комітет. Очолив його Кость Панськівський. Від єврейської громади до комітету ввійшов адвокат Макс Шафф, а поляків представляла Марія Бартель, дружина колишнього прем’єра професора Казимира Бартеля, розстріляного німцями.
Робота спільного комітету полягала в організації та передачі без огляду на національну приналежність харчів, одягу, ліків, білизни .
Після проголошення Акту відновлення української державності 30 червня 1941 р., німці зрозуміли, що українці, а точніше ОУН є ворогом для окупаційного режиму. Ворогом небезпечним і серйозним. Тому німці поспішили зупинити українську ініціативу з проголошення відновлення української державності арештами. 5 липня у Кракові було арештовано Степана Бандеру та багатьох членів Національного комітету. Керівники ОУН, які перебували у Львові, а саме Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Іван Климів та інші, розуміли, що не зможуть підняти антинацистське повстання, вирішили вести психологічну, військову та організаційну роботу. Німці добре розуміли складність ситуації і тому із Берліна до Львова прибула спеціальна група на чолі з державним підсикретарем Кундтом, щоб взяти ситуацію під свій контроль .
9 липня 1941 р. було арештовано Ярослава Стецька і його співробітника Романа Ільницького. Після допитів у Львові їх відправили до Кракова, а потім Берліну.
У місті незабаром з’явилися плакати із закликом про необхідність створення української держави. Бандерівці, які перейшли у підпілля, збирали гроші на ведення боротьби .
19 вересня підпільники вбили офіцера СД Міхаеля Сендегу. У відповідь німці розстріляли сто заложників, близьких до підпілля .
Через деякий час 25 листопада 1941 р. командування айнзацгрупи С отримало наказ, в якому було сказано: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна) з метою створити неалжну Україну. Всі функціонери (активісти) руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після грунтовного допиту таємно страчені як грабіжники» .
Цей наказ гестапо та поліції розв’язав остаточно руки. Почалися масові арешти підозрюваних у причетності до ОУН, переслідування, арешти і розстріли підпільників. Як небезпечних ворогів рейху їх утримували у центральних тюрмах Львова – Лонцького та Бригідках.
Про умови перебування підпільників ОУН у в’язниці майже не збереглося. Попри те, про тюремні порядки залишив яскраві спогади Дмитро Недовіз, один із членів ОУН, арештований весною 1942 р. в Жовкві та перевезений в тюрму на Лонцького. Ось перші його враження від побаченого.
«Я, прикований до поліцая, посмиком його руки відірвався від мрійливих надій. А невдовзі був вже у великій в'язниці при вул. Лонцького. Мене віддали поліційному черговому старшині, який запровадив мене на другий поверх, відчинив двері тюремної келії і стусаном впхнув мене до середини. Я опинився серед в'язнів, які не були мені знайомими. Прийняли мене спокійно, але один зараз приступив ближче і почав обшукувати мене, примовляючи по-польськи: «Цось пшинюс?» — (що приніс). Я відштовхнув його від себе, застерігаючи не зближатися. Хлопці відтягнули його і наказали сидіти тихо. Злодіяшок присів на підлогу і від образи зарумикав устами. Тюремна кімната була мала, але в ній містилося 19 в'язнів. Вікно келії було високо, заґратоване, ще й ззовні заслонене. Кібель-параша, хоч був накритий покришкою, смердів несамовито. Останній в'язень, що прибув мусів день сидіти на кіблі і очікувати коли хтось вийде на волю або на «піски». Так називали тих, кого гестапо вивозило на піскову гору і там розстрілювало, зсуваючи шар піску і засипаючи ним жертви розстрілу...» .
Той факт, що німці вивозили на розстріл в’язнів тюрми підтверджують також радянські архівні документи.
Кожного тижня, а згодом два рази в місяць із воріт тюрми виїжджало по 4-5 п’ятитонних вантажівок, набитих в’язнями. На кожну з них погружали по 30-40 осіб. За день кожна вантажівка робила 3-4 рейси. Таким чином за день за «Личаківською рогаткою» розстрілювали понад 600 в’язнів .
Проте, тюрма постійно була переповнена. Окрім «контрольованих» розстрілів, тобто планованих і систематичних, коли в’язнів виводили із камер за списками, відбувалися й «неконтрольовані» — несистематичні. Такі розстріли проводили тоді, коли треба було розвантажити камери. Весь час прибували нові арештанти, яких треба було десь розмістити. Ночами обхід камер робив заступник начальника тюрми Мартінс.
«Мартінс впадав на келію зі своїми гестапівськими посіпаками, поліційними вишколеними собаками і вибирав жертви на розстріл. Все це відбувалось вночі, коли в'язні чули крізь тривожний сон і марення тверді кроки підкутих залізом військових чобіт. Зловісно скреготали ключі в дверях камер. В'язнів шикували на струнко двома рядами. Мартінс проходив вздовж рядів, дивився кожному просто в очі. Коли в'язень йому не подобався, вдаряв свою жертву нагаєм по обличчі. Це було смертельним знаком для вибраної ним жертви — розстріл. І вмить поліційні собаки кидались на жертву — гризли і тягнули на коридор, гестапівці здирали одежу до голого і скидали жертву з другого поверху додолу. Покалічені до крові собаками непритомні тіла жертв ладували на вантажні машини, закривали цельтою і везли на піскову гору до Кривчиць — передмістя Львова. Там розстрілювали» .
Планові розстріли відбувалися по-іншому. Тоді гестапівці не поспішали. Як свідчить Дмитро Недовіз планово розстрілювали в основному євреїв. Про один із таких випадків він розповідає так: «Тієї страшної липневої ночі ми почули традиційне зловісне скреготання замків...
Читають прізвища приречених та кричать: «Геравс, ферфлюхте бандіт!» Ми всі молились... Нараз відчиняються двері нашої камери. Ми стоїмо на струнко в двох рядах. Садист Мартіне перейшов через ряди в'язнів і зупинився з листою при кінці рядів. Там стояли два молоденькі жиди. Ґестапівець запитав їх прізвища і пильно шукав їх в списку. Нараз божевільно закричав: «Равс!» На приречених посипались удари канчуком. Кров текла з голів бідних жертв, а на коридорі прискочили дві треновані собаки і почали дерти з них одежу, шматувати тіла. Це було страшне видовище. Крики, зойки і стогін жертв, здається, було чути на ввесь нічний Львів» .
Умови перебування в’язнів у тюрмі були жахливими. В одній камері спали покотом українці, поляки, євреї та арештанти інших національностей. Не було ні подушок ні матраців. Люди клали під голову свій одяг. Давався взнаки голод, хвороби, знущання і побої наглядачів.
«Тюремний побут обтяжувався нелюдськими умовинами утримання в'язнів. Гіґієнічні умови на Лонцького були жахливі. До в'язничих келій вода не подавалася. До умивальні нас приводили раз на тиждень, а купатися дозволяли один раз протягом восьми місяців. Тоді нашу одежу дезинфікували парою. Зимою 1942-43 років такі побутові умови викликали з'яву тифу, який почав швидко розповсюджуватися серед в'язнів. Ґестапівська адміністрація кинулась поправляти, одначе було пізно, тиф поширювався. Ґестапо панічно боялось цієї хвороби, вони почали боротьбу з тифом суто гітлерівським методом, знищуючи в'язнів розстрілами та висилкою ще здорових до концентраційних таборів. Там мали змогу нищити в'язнів тисячами. Люди виходили з пекельних камер на Лонцького, щоб потрапити до наступного пекельного кола, але залишались тифозні воші. Тому епідемія лютувала надалі...» — згадує Д. Недовіз.
В’язні перебували у постійному нервовому напруженні, очікуючи виклику на допит, або розстріл.
«Було тяжко призвичаїтися до нелюдських умов в'язниці на Лонцького. В'язні-українці були молодого віку і трималися добре. Вони розповідали про жорстокі переслухання німецької поліції і ґестапо на місцях. Кожний з них показував на тілі знаки брутального побиття під час слідства. Комендант тюремної кімнати, трохи старший від нас двадцятилітніх патріотів, «стажувався» на політв'язнях ще за польської окупації в золочівській тюрмі. Його цікаві та повчальні оповідання про польські тюрми додавали відваги та кріпили нас на дусі. Комендант представив мені друга Лева Опарівського, як шваґра провідника Степана Бендери. Я привітався, а він, зболений, важко відкриваючи повіки, глянув на мене і сказав тільки: «Я Лев Опарівський», — і продовжував вишивати на білому полотні українським взором. Він був важко хворий. Омелян Лапунка приносив Левові якісь медикаменти, прагнучи порятувати друга... При видачі обіду вахман стояв і пильно дивився чи хтось з в'язнів не передає якісь вістки. Але часом він віддалявся і можна було подати через в'язня, який видавав зупу, якусь вістку. Я запитав чи є хтось у в'язниці з Жовкви. В Жовкві були арешти української молоді і ніхто не знав де поділись Роман Рудник і Семен Куликовець. Припускали, що вони у в'язниці на Лонцького» .
В тюрмі на Лонцького в різний час перебували визначні діячі визвольного руху, яких вдалося німцям арештувати. Декому вдалося вирватися із застінків гестапо, а дехто тут був замучений. В листопаді 1942 року німці на основі даних, отриманих від перехоплених кур’єрів ОУН, зробили висновок, що керівництво націоналістичним підпіллям мусить перебувати у Львові, або в його околицях. У Берліні ж знаходиться тільки місцевий філіал керівництва бандерівцями в «імперії» .
Цього місяця гестапо мало великі проблеми через те, що із їхніх рук вирвався Дмитро Маївський*. Прибув він до Львова із Києва для важливої зустрічі на одній із конспіративних квартир ОУН. Там гестапо влаштувало засідку. Однак у сутичці Д. Маївський одного гестапівця застрелив, а другого поранив. Сам теж поранений зумів відірватися від переслідування та уникнути арешту.
Слідчий тюрми на Лонцького Віллі Вірзінг 25 листопада 1942 р. у відповідь наказав розстріляти кожного десятого в’язня-українця по всіх тюрмах Галичини .
Репресивні заходи гестапо посилилися. Відбувалися повальні обшуки і арешти. День і ніч працювала гестапівська агентура. В результаті цих заходів у грудні 1942 р. до рук гестапо потрапив Іван Климів – «Легенда», один із визначних діячів ОУН. Імперський комісар СД відправив 15 грудня 1942 р. донесення в Берлін про хід цих операцій. У донесенні сказано: «В ходе операции против нелегальных бандеровских групп удалось задержать во Львове еще 18 чел. Это в основном функционеры, игравшые руководящюю роль в военном отделе, отделе пропаганды, организационном отделе бандеровских групп. Обнаружен важный пропагандистський матеріал, списки и адреса […]
[…] В тот же день удалось во Львове задержать заместителя вождя нелегальных бандеровских групп «Легенду», он же «Семен Судьба», а действительное его имя – Иван Клымив*. Клымив является идейным вождем всей бандеровской организации.
В связи с разоблачением во Львове удалось в третьем комиссариате Украинской полиции во Львове в отдельном помещении найти спрятанное за шкафом оружие. Кроме всего прочего, обнаружены 10 винтовок, находившиеся в безупречном состоянии, ружейные стволы, винтовочные затворы, два ящика пистолетных патронов, русские ручные гранаты, 1 мина, 1 магнитная мина, 100 сабель, сделанных с кос, которые, несомненно, должны были служить в качестве оружия, 6 касок с украинскими знаками и некоторое количество другого военного снаряжения.
На основе этого случая ночью были предприняты внезапные обыски всех полицейских участков и постов, где служили украинские полицейские. Так же и в этих местах було найдено, хотя и в меншем количестве, оружие и боєприпаси. Следует заметить, что украинская полиця располагала таким оружием в то время, когда немецкая полиця недавно проверила ее запасы и потребувала все оружие стать, за исключением носильних с собой пистолетов.
Из проведеннях обысков видно, что украинская полиця во Львове засорена бандеровскими групами. Пока в общей сложности задержано 5 украинских полицейских. Операция продолжается» .
Арешт Івана Климіва, очевидно розцінювався гестапівцями як великий успіх. Його, як міністра політичної координації Українського державного правління гестапо вже викликало «на бесіду» ще в липні 1941 р. Але тоді гестапівці ще мало орієнтувалися в українських справах у Львові. До того ж Іван Климів поводив себе впевнено та навіть зухвало. На запитання гестапівців яка чисельність ОУН в Галичині, Іван Климів назвав цілком видуману цифру: 44 444. Така відповідь та зухвалість збентежила гестапівців і вони вирішили відкласти його арешт .
Арештованого в грудні 1942 року Івана Климіва привезли в гестапо де його допитував Віллі Вірзінг. Під час слідства арештований на всі питання давав одну відповідь: «Я є Іван Климів – «Легенда», член ОУН, і більше нічого вам не скажу» .
Під час допитів І. Климів був замордований В. Вірзінгом. Цей гестапівець спеціально був присланий із Берліну для боротьби із націоналістами. Таку ж роботу він виконував та території Рейху. Походив він із латиських німців. Був надзвичайно жорстокою людиною. Під час ведення слідства використовував витончені катування.
Якщо говорити про «процедуру» гестапівського допиту то її у всіх подробицях наводить Д. Недовіз на основі власного переживання.
«Перше запитання — чи я розмовляю німецькою мовою. Ще на Лонцького радили всі друзі не признаватись, що володієш німецькою мовою, бо переклад дає більше часу обдумати відповіді на питання. Наступний наказ — розібратись до гола. Я скинув сорочку, але підштанці залишив. І тут посипались нагаї на мене. Я стратив вмить притомність, впав на підлогу. Мабуть слідчий зорієнтувався, що не витягне з мене нічого, коли так жорстоко будуть бити. Нараз мене підвів перекладач і наказав відповідати на питання: «Хто тебе послав по зброю?». Відповідаю якомога спокійніше, що знайшов записку відібрати пачку з харчами, але мені скинуто зброю. Мюллєр закричав як божевільний: «Ти нам кажи правду! Як називався твій зверхник ОУН? Розкажи все і ми тебе звільнимо. Інакше ти не вийдеш звідси живим». Потім наказав принизливо запхати мою голову поміж сідало і опертись в кріслі і шкварив моє тіло та голову биковцем. Шкіра тріснула, заструменіла кров. І так цілий час били і водою відливали... У відповідь я вперто говорив, що працюючий і не мав часу займатись іншою роботою. Коли слідчий втомився від катувань, то почав вимагати зізнання перекладач. Він «подарував» кілька стусанів від себе. Мені вже було все одно, я мовчав, тратив притомність.
Слідчий відійшов на хвилину покурити. Коли повернувся, почав клясти українців і Україну. Знову наказав впхнути голову між сідалом і опертям в кріслі і почав бити по м'язах ніг, від колін до п'ят і по п'ятах. Коли бив, то не так боліло, але як казав стояти, то я впав і зомлів від болю в ногах. Більше стояти не міг, біль і судоми в ногах кидали мене раз у раз на долівку. Я лежав, а мене копали і відливали, топтали і відливали... Я не пам'ятаю, як опинився на першому поверсі, де знову нагло стратив притомність. Якийсь старшина поліції наказав поліцаєві в чорному мундирі обмити мої рани.
Офіцер говорив українською мовою, але мені було все одно, бо я не міг ні стояти, ні говорити. Він посадив мене в крісло і запитав мене звідки я і моє прізвище. Я мовчав і сидів, аж поки не смерклося. Мені дали якусь велику сорочку і сказали поліцаєві припильнувати мене, а вечером завести до в'язниці на Лонцького. Сорочку дали, бо моя була подерта і скривавлена, кати не хотіли щоби посторонні люди бачили мене в такому стані під час конвою до в'язниці.Свіжа холодна вода і відпочинок в кріслі був для мене спасінням. На п'яти я не міг стати і ноги були, як колоди і дуже боліли. Я не міг навіть рухнути ними. Тільки почало смеркати, як два поліцаї відвели мене на Лонцького. Вони поводились зі мною майже ласкаво — просто несли мене. В брамі перебрала моє нерухоме тіло в'язнича сторожа. Заволокла до «моєї» келії і вкинула на долівку.
Співв'язні підібрали мене. Я не міг ні сидіти, ні лежати, ні стояти. Врешті віднайшов найменш болючу позу — лежав на животі. В келії була страшна задуха і я від нестачі повітря часто тратив притомність. В муках і маренні пройшла ніч [...]».
«Напередодні Різдва 1943 року мене знову викликали на переслухання. На Пелчинській головній команді ґестапо поставило мене лицем до стіни, руки в гору, зробили ревізію і сказали ждати. Все повторювалося, як в страшному сні. Так я очікував біля години. Роздумував, молився, згадав мого батька, що за московської окупації напевно був переслухований в тому самому домі, бо тут НКВД мало свій осідок. Я молився, а в духа мого улюбленого батька-страдника також просив помочі. Так я заспокоював свою душу і вірив в Божу поміч.Прийшов якийсь череватий Гестапівець і вахман миттю провів мене до його кабінету. З'явився перекладач. Вони були мені не знайомі. Ґестапівець уважно прочитав мою справу і мої відповіді. Закотив рукави своєї сорочки і погрозливо сказав, що я насмілився воювати з німецькою армією. Я відповів запереченням. «А навіщо тобі потрібна зброя!» — з криком вдарив мене в обличчя так сильно, що мені шия скрутилась. Далі схопив нагайку, яка лежала на столі і питає: «А хто тебе підіслав за тим пакунком?» Відповідаю, посилаючись на лист в скринці поштовій, де було написано забрати харчову пачку, а я потрапив в засідку поліції, хтось, мовляв, підставив мені ногу, щоби мене знищити.Він задумався, щось читав уважно і раптом несподівано запитав: «А скажи чи знаєш Геваківну?» Я відповів правдиво, що знаю, бо ми мешкали на Туринецькій вулиці і ходили разом до вселюдної школи. Ґестапівцю це сподобалось і він перепитав традиційне: «Розкажи щось про Кондрата Романа»» .
Окрім тюрми на Лонцького до системи карально-репресивних об’єктів Львова входили інші тюрми, які дісталися у спадок німцям від радянської влади і приміщення районних відділів НКВД міста. До цього ж німці створили ще концентраційний табір для військовополонених в «Цитаделі», Янівський концтабір та гетто для євреїв. Всі ці «установи» підпорядковувалися дистриктовому управлінню гестапо та айнзацгрупі С.
Час до часу у Львові проводилися «акції» з наведення порядку. Причини їх проведення були різними. Так у кінці 1941 р. було арештовано та знищено понад 12 тис. осіб євреїв .
Кожного разу, коли до Львова мав приїхати рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер, основний організатор винищення народів Європи, за три дні до приїзду проводилися масові облави. Арештовували всіх, кого вловили на вулиці. Після короткого допиту одних відправляли ешелонами до Німеччини, а інших у Янівський концтабір. В серпні 1942 р. перед приїздом Г. Гіммлера у Львові було проведено найбільшу «акцію». В результаті поліція та гестапо арештувало і знищило понад 55 тис. жителів міста .
Для утримання та ізоляції євреїв у місті було створено гетто, куди входили вулиці Замарстинівська, Варшавська, Будинських, Йорданска та інші. Вхід у гетто був організований на вулиці Сонячній під залізничним мостом через ворота-прохідна. Радянські джерела говорять, що територія гетто була переповнена населенням. Тут знаходилося 130 тис. євреїв . Та треба сказати, що ці цифри з огляду на статистику, яку вище наведено за даними професора В. Косика відносно загальної кількості населення Львова у липні 1941 р. і з огляду на постійне скорочення кількості мешканців через розстріли, очевидно є дещо завищеною.
Умови перебування в гетто були жахливими. Тут проводилися постійні облави і погроми. Гестапівці іноді заганяли мешканців гетто в будинки і підпалювали їх. Тих, хто намагався врятуватися від вогню і вискакував через вікна розстрілювали на вулиці.
Свідок Гляндштейн Л. на допиті Комісії із розслідування злочинів фашистів розповідала: «В мае 1942 г. я заболела тифом и меня положили в больницу, больные там спали на полу. Врачи к нам не подходили, еды и воды нам не давали, люди как мухи ежедневно умирали по 10-15 человек. Дети лежали вместе со взрослыми. Систематические крики детей просивших пить, душераздирающе действовали на нас, но воды детям никто не давал» .
До кінця існування гетто, тобто до 6 червня 1943 р. частину мешканців німці розстріляли на території гетто, частину у Янівському концтаборі, а частину вивезли в Бельзець де подушили газом. Останніх 15 тис. мешканців гетто теж було тут розстріляно .
Німці створили в околицях Львова Янівський концтабір майже зразу ж після окупації міста. Розмістився він між вулицею Янівською між єврейським кладовищем і залізничним полотном. Територію табору обгородили цегляною стіною. Площу табору розбили на три частини. В першій розміщувалися службові приміщення. Тут була канцелярія табору, приміщення для обслуговуючого персоналу та майстерні. В другій частині табору побудували чотири бараки для чоловіків, кухню, 2 склади, баню для обслуговуючого персоналу. В третій частині табору звели чотири бараки для жінок та баню для складу комендатури табору.
Другу та третю частини табору обвели колючим дротом і освітлювали сильним світлом. На кожному з кутів табору була побудована вишка для охорони із прожекторними установками. Між дротяними загородженнями постійно ходили охоронці. Площа табору складала близько 2990 кв. м. весь табір був вимощений кам’яними плитами, знятими із єврейського кладовища. На території табору німці спорудили дві шибенеці.
Надзвичайна комісія з встановлення і розслідування злодіянь нацистів констатувала: «В первой половине лагеря [за] контрольными воротами около постовой вышки с одной стороны и разрушенным немцами бараком с другой, размещен большой склад разных домашних вещей, детские коляски, ванны и детские ванночки, чемоданы, разная посуда, чайники, кастрюли, кружки, котелки, чашки и прочая домашняя посуда. Все эти вещи отбирались немцами у граждан ранее проживавших в гетто и в последствии арестованных и водворенных в лагерь.
С западной стороны, за проволочными заграждением, в подвале дома состоящего из 4 секций, обнаружен большой склад всевозможной мужской, женской и детской обуви в общем количестве более 11 тысяч пар. На чердаке этого дома обнаружено большое количество всевозможных чемоданов, ридикюлей, бумажников, кошельков, а также большое количество обуви.
В бараке во второй части лагеря также обнаружено большое количество всевозможной мужской и дамской обуви, среди которой оказалось много деревяной французкой эрзац-обуви, а также множество фотографических карточек и справок, принадлежащих лицам содержащимся в лагере и в последствии расстрелянных немцами» .
Контингент в’язнів табору був багатонаціональним. Тут утримувалися нацистами українці, поляки, євреї, французи, росіяни, чехи, італійці, американці, англійці і ін. Через табір систематично і періодично проходили люди. Одних розстрілювали, інші прибували на їх місце .
Член Надзвичайної державної комісії Сергій Кузьмін у своїй книзі описав хід розслідування злочинів німців у таборі. Особливо коменданта Янівського табору Вільгауза, який, наприклад, в честь дня народження Гітлера, а йому в 1943 р. виповнилося 54 роки, стільки ж власноручно розстріляв в’язнів .
Тут відбувалися систематичні вбивства та катування. Хоча німці й говорили, що табір був робочим, однак він був табором знищення. До такого висновку прийшла Надзвичайна комісія, оскільки згідно свідчень очевидців та розслідування тут перебували у більшості жінки, діти і люди старшого віку .
Літом 1941 р. на горі Вроновських в центрі міста у колишній фортеці «Цитадель» німці створили табір для військовополонених «Шталаг 328». Свідок Никифор Голюк розповідав комісії, що за чотири місяці із серпня до листопада 1941 р. в таборі померло тільки від дезентерії близько трьох тисяч полонених. Німці не робили ніяких заходів для боротьби із епідемією, а навпаки сюди із Рава-Руського табору №385 привезли в’язнів хворих сипним тифом. Нова епідемія із листопада 1941 р. до березня 1942 р. викосила ще п’ять тисяч в’язнів .
Всього ж, за даними С. Кузьміна від голоду, хвороб та розстрілів за час існування табору загинуло 140 тисяч полонених .
В 1943 р. німецький окупаційний режим розпочав роботи з ліквідації та приховування місць масових розстрілів в’язнів і полонених. А таких місць було чимало. На Кадетській горі (тепер територія студмістечка Політехніки) німці у 4 липня 1941 р. розстріляли та закопали 36 польських професорів. Розстріли проводилися на «пісках» за Янівським табором, в самому таборі, в Левандівському лісі та ін . В Лесинецькому лісі німці розстріляли 2000 італійських солдатів (серед них 5 генералів і 45 старших офіцерів), які після падіння в 1943 р. режиму Муссоліні відмовилися дати присягу Гітлеру .
В’язнів із тюрми на Лонцького вивозили на знищення за місто, або в інші табори на захід.
«При кінці лютого 1943 року великий ранішній рух, крики, паніка в коридорах тюрми на Лонцького. Відчинялись келії, а ґестапівці відчитували прізвища в'язнів і в поспіху виганяли на коридор з речами. Прийшла черга на нашу камеру. З неї відчитали чотирьох в'язнів: Кв'ятека, двох молодих українських хлопців, що прибули до нас тиждень тому і моє прізвище. Не був то фатальний вивіз на «Піски». На подвір'ї ждали нас тягарові машини. Пронеслась чутка, що везуть нас до концентраційного табору. Машини справді відвозили нас на товарову залізничну станцію. З добірною лайкою і скаженою люттю ґестапівці немилосердно били в'язнів батогами і палицями, впихаючи до товарових ваґонів, як худобу. В'язнів було так багато, що не зміщувались в ці ваґони, а ґестапівці і есесмани напихали все більше і більше. Вони били в'язнів прикладами крісів, нагаями і палицями до непритомности. Тих, що не могли піднестися, стріляли.Переповнені ваґони запломбували. В моїм ваґоні було багато поляків, а між ними священники. Поїзд їхав через Жовкву і Раву-Руську, мчав серед заслони темної ночі. На дахах ваґонів есесмани час до часу давали серії пострілів з автоматів на пострах нам. Останній вагон ешелону освічували рефлектором. Везли нас цілу ніч, а ранком поїзд зупинився. Розсуваються двері і під знайомі до болю крики: «Раве-льос-льос!» — знову побої, гонять в'язнів палицями. Ми ставали в колони по п'ять і під конвоєм есесманів з автоматами рушили двокілометровою дорогою до табору. Вже здалека було видно дротяні загороди і високі вежі зі скорострілами. Це був сумнозвісний концентраційний табір Майданек біля Люблина. Загнали нас на третє поле» — згадує Дмитро Недовіз .
Для ліквідації місць захоронень розстріляних гестапо створило із в’язнів «зондеркоманду 1005» — спеціальну групу, яка відкривала поховання, витягувала звідти трупи та спалювала їх. У Янівському таборі людей спалювали зразу ж після розстрілу, а кістки перемелювали спеціальною машиною.
Вважаємо доцільним навести офіційні документи Надзвичайної комісії стосовно виявлення місць захоронень розстріляних.
«На территории Яновского лагеря, а также и его окрестностей во время следствия обнаружено более 60 мест площадок с закопанным пеплом и перемолотых костей человеческих трупов.
Так, при раскопках на всей площади выемки №1, на глубине до 2-х метров обнаружено судебно-медецинской экспертизой до 6 слоев пепла из пережжённых костей серо-белого цвета.
Площадь этой выемки 420 кв. метров. Толщина слоя достигает 45 см.
На склоне большого холма обнаружено 28 площадок размерами каждая около 6-8 кв. метров. Поверхностные слои этих площадок имеют вид бугров. Все они покрыты пеплом костей. Слой пепла обнаруживается на глубине от 1,5-2 метра.
Такие же места обнаружены в выемках балок №3 с площадью дна около 300 кв. метров, в выемке балки №4 с площадью дна около 420 кв. метров, в выемке балки 3% с площадью дна около 595 кв. метров.
Оставшийся от сожжённых трупов пепел зарывался в различных местах на глубину до 2-х метров отдельными слоями, толщиной от 7 до 45 см. Таких мест захоронения на территории прилегающей к Яновскому лагерю обнаружено до 60. В этих же больших выемках обнаружено несколько ям, из которых извлечено большое количество частей человеческих скелетов, черепов, стопы ног, рёбра, а также большое количество разных, в особенности женских волос и предметов личного обихода, расчески, ложки, котелки, очки, а также обрывки всевозможной одежды.
На территории самого лагеря обнаружено 3 ямы с трупами расстреляных в конце июня или в первых числах июля 1944 г. Граждан. Раскопкой, произведённой судебно-медецинской экспертизой 2-х ям, установлено путём извлечения трупов, что в одной из них закопано было 200 трупов и в другой более 150 трупов. Третья яма имеет одинаковую со второй площадь.
Кроме того, при массовых расстрелах, очень часто производившихся в Яновском лагере, трупы вывозились в другие места и в большом количестве сжигались на постоянно горевшем костре в самом лагере.
На основании большого количества свидетельских показаний очевидцев массовых расстрелов граждан томившихся в лагере, членов бригад смерти, проводивших сжигание трупов ранее расстреляного населения, данных судебно-медецинской экспертизы и вскрытия целого ряда захоронений, как на территории лагеря, так и на прилегающей к нему территории число фашистского разбоя в Яновском лагере, безусловно превышает 400 000 человек расстрелянных, повешенных и уничтоженных другими зверскими способами ни в чем неповинных мирных граждан разных возрастов, в том числе стариков и детей, разных национальностей, в том числе в большом количестве иностранно-подданых граждан.
Подтверждения отдельных очевидцев массового истребления населения.
Так, свидетель Мандель, состоящий в бригаде смерти, а ранее содержавшийся в Яновском лагере сообщил следующее:
«За два месяца моего пребывания в Яновском лагере, немцами было убито 60 000 человек заключенных, в том числе 8000 детей. Эти люди привозились с гетто автомашинами на песковню за Яновским лагерем, где их фашистские палачи раздевали и там расстреливали».
Только за один день в 1943 г. В связи с изгнанием немецких оккупантов частями Красной Армии из Харькова, на песковне возле Яновского лагеря было расстреляно по 5 тысяч мирных граждан.
Свидетель Манусевич, также состоящий в бригаде смерти, рассказал следующее:
«1. Основным местом расстрела в Яновском лагере был яр, который находится на расстоянии 0,5 км. от лагеря. В результате массовых расстрелов на дне одной из балок образовалось целое озеро человеческой крови, размером 4×5 м. и глубиной 1 м. По распоряжению руководящего расстрелом гестаповца, я лично сжигал эту кровь.
2. После сжигания трупов в яму возле Яновского лагеря, нас ночью автомашинами повезли в другое место, где ранее учинялись массовые расстрелы – в Лисиницы, где мы отрыли 45 ям с трупами расстрелянных в 1941 году граждан. Среди расстрелянных по одежде, а также и по другим приметам, опознали военно-пленных итальянской, французской, бельгийской и Красной Армии».
Свидетель Пойцер, долгое время находившийся в Яновском лагере, рассказывает о том, что она является очевидцем ежедневного уничтожения в большом количестве граждан содержащихся в лагере. В отдельные дни, как заявляет она, уничтожалось по 3-4 тысячи человек, а на их место доставлялись в лагерь новые смертники. Этот же свидетель, гражданка Пойцер, сообщила о том, что в течении 2-х дней 15 и 16 июня 1943 года в Яновском лагере было расстреляно 8000 человек. Среди них старики, дети, научные работники и профессора музыки.
Вторым местом массовых расстрелов граждан немцами был избран яр у Лесиницкого леса, в котором за время оккупации города Львова, немецко-фашистские убийцы расстреляли и уничтожили другими способами до 200 000 человек населения и военно-пленных, как Красной Армии, так и армий других государств.
Осмотром этого яра судебно-медецинской экспертизой, а также показаниями свидетелей – бывших членов бригады смерти, производивших сжигание трупов, Манусевича, Хомайдеса и Величкера установлено, что расстреливаемые граждане закапывались немцами в ямы из которых в 1943 г. Были извлечены и сожжены. Таких ям в этом яру обнаружено 45.
В каждой такой яме, как это видно из показаний членов бригады смерти находилось от 500-3500 трупов. Кроме расстрела граждан в 1941 и 1942 г., трупы которых извлечены из 45 ям, в 1943 г. В Лисиницком лесу также производились расстрелы большого количества граждан и военно-пленных, трупы которых сразу сжигались.
Кроме этих мест массовых расстрелов граждан следствием установлено, что расстрелы производились также на окраине Скниловского леса за Левандовкой, где обнаружено 10 ям, наполненных расстреляными и зверски замученными гражданами. Вскопкой 4 ям в этом лесу установлено, что в первые дни оккупации г. Львова немецко-фашистские разбойники, вылавливая по городу партийно-советский и хозяйственный актив, производили расстрел его за Левандовкой в Скниловском лесу. В яме №1 обнаружены скелеты, закованные в цепи, в яме №2 закопанные трупы граждан сожжены на кострах.
Только за два дня 4-5 июля 1941 г., как это видно из показаний свидетелей – Дидок Марии, Концевич Варвары и Козыревой Елены, в Лисиницком лесу немцами было расстреляно несколько тысяч граждан, преимущественно мужчин.
Следствием кроме этого, установлено, что расстрелы мирных граждан немецкими оккупантами проводились в ряде мест в самом городе Львове [...]. Таким образом, по далеко не полным данным немецкие палачи за время оккупации г. Львова расстреляли, замучили, сожгли на кострах и путём других зверств уничтожили свыше 600 000 человек мирных советских граждан, граждан других национальностей, а также военно-пленных Красной Армии и других государств» .
Отже, німці однозначно поводилися на території Галичини, а зокрема Львова як окупанти та злочинці. Створивши окупаційну владу, підтримували її життєздатність за допомогою складної, але добре налагодженої карально-репресивної машини. У системі поліційно-репресивного апарату ключову роль відігравало гестапо і СД. Вся поліційно-розшукова та винищувальна робота цілком перебувала під контролем і в компетенції цих структур. Злочинна діяльність проводилася за допомогою утримання відповідного штату працівників та адміністративних установ. Слідство проводилося у приміщенні гестапо на вул. Пельчинській (тепер. Д. Вітовського). Підслідних та засуджених утримували в тюрмі на вул. Лонського (тепер С. Бандери). Звідси ж їх вивозили на розстріли, відправляли в Янівський концтабір, або вивозили на захід в інші табори.
Із населення найбільше страждали євреї, як найчисельніша частина населення Львова та через жорстоку расову політику по відношенню до них гітлерівської Німеччини. Не менше зазнали страждань українці. Націоналісти-бандерівці із самого початку окупації залишалися єдиною політичною силою, яка здатна була вчинити ворогові не тільки політичний, але і збройний опір. Таким чином українці стали для окупантів ворогом № 1.
Чимало лиха зазнали представники й інших національностей. Виконавцями всіх злочинів, як бачимо, були німці. До злочинів не були причетні не те що безпосередньо, а навіть опосередковано будь-які українські структури, що тоді існували. Головне, що це підтверджують радянські документи. Наприклад, у сучасній антиукраїнській пресі можна зустріти твердження, що в липні 1941 р. українці з батальйону «Нахтігаль» розстрілювали польських професорів. Та документи спростовують цю нісенітницю. «4 июля 1941 г. На улице Вулецких за Кадетской горой немцами расстреляно было 36 человек профессоров и других виднейших деятелей науки, трупы которых в 1943 г. там же были сожжены» .
Цифри втрат населення Львова та загальної кількості знищених під час німецької окупації 1941—1944 рр. досить суттєво різняться. В радянських документах мова йде про знищення 600 тис. осіб. Історик професор В. Косик наводить наступні дані: 200 тис. замучених у Янівському концтаборі та 14 тис. загиблих військовополонених червоноармійців .
Вважаємо, що така розбіжність у цифрах, та різні інсинуації навколо цієї тематики пов’язані із відсутністю сучасної наукової розробки теми. Більш детальне вивчення нової та наразі засекреченої документальної бази дозволить більш детально відтворити картину злочинної діяльності німецької окупаційної системи у Львові.