IMG_0477

Ірина Єзерська

Коляда 1972 року, традицію якої молода львівська інтелігенція відродила від середини 1960-х років, була останньою. Вже 12 січня того року по окупованій радянською владою Україні прокотилися арешти інакодумців, які не бажали миритися з жорстокою дійсністю тоталітарної держави.
Щось зловіще гнітило, передвіщаючи недобре. Але ніхто не вірив до кінця, що розправа буде така швидка і така сувора.
…А тим часом у Львові тривали різдвяно-новорічні святкування. В умовах політики русифікації та асиміляції, справою честі для молодих митців, викладачів, лікарів, інженерів, журналістів було збереження самобутніх українських звичаїв. Вертеп із Різдвяною зіркою, колоритними персонажами в продуманих і мистецько довершених костюмах, мовою, сповненою символізму та алегорії, колядками – один із унікальних проявів національної культури, який був двічі під забороною – через національну та релігійну складові. Проте вихід знаходили: зовні все виглядало як звичайні привітання для відомих львів’ян (музикантів, письменників, художників, професорів) з нагоди Нового року – свята цілком «канонічного» в радянській ідеологічній політиці. Насправді, і колядники, і господарі мали гарну нагоду пригадати, вивчити, вберегти від забуття, передати наступному поколінню давні звичаї та українські коляди, в яких прославлялося народження Сина Божого.
Особливістю того останнього колядування у Львові стала участь у них тоді вже киянина, який народився на Вінниччині, а зростав на Донбасі, Василя Стуса. Його друзі та однодумці серед львів’ян були до глибини душі зворушені поетовим щирим захопленням збереженістю та дотриманням в Галичині самобутніх народних звичаїв.
Стус приїхав до Львова наприкінці грудня 1971 року дорогою до Моршина, де лікував виразку шлунка. Одну з ночей переночував у гостинному домі молодих львівських поетів Ірини та Ігоря Калинців. Через багато років господиня дому згадувала: «Взагалі від нього віяла неймовірна сила, він притягував до себе, як магніт. Буквально зачаровував. Ми говорили й говорили. Вранці я показувала йому Львів, храми. У музеї етнографії та художнього промислу Василь сказав із смутком: «Я ніколи не мав вишитої сорочки». Бо все, що він бачив у нашому місті, — різьба, вишивка, малярські роботи, — все це так різко контрастувало із загальним спустошенням східних областей! »
На третій день Різдвяних свят, 9 січня 1972 року, повертаючись до Києва, Василь Стус, знову був у Львові. Саме в той день він і подарував Калинцям свою самвидавну збірку «Зимові дерева», видану у Києві 1969 року з дарчим написом: «Ірині Стасів та Ігореві Калинцю про згадку. В. Стус. 9.1.72 р.», а також рукопис свого дослідження про Павла Тичину «Феномен доби».
Той візит назавжди закарбувався в пам’яті тоді ще 8-річної доньки Ігоря та Ірини Калинців Дзвінки та їхньої товаришки, скульпторки Марії Савки-Качмар.

«Я пригадую, мені його мама так описала, що я, звичайно, йому одразу тут же подала руку і мені було дуже цікаво біля нього йти. Що це пан Василь, який знає найпрекрасніші казки і там ще щось. В мене є навіть фотографія така. Я чомусь собі встромила якогось такого великого кульчика в носа. Ну…так теж було…Вертеп був. І так в ньому є на фоні Василя, який стоїть, сперся до одвірка. Така десь фотографія залишилася. Я пригадую, що я довірливо дала йому руку і щось там він мені розповідав. Такий спомин маю, власне про нього, що для мене залишилася така людина, про яку мама сказала найкращі слова. Значить, то була повна довіра!»
Звенислава Калинець-Мамчур:

IMG_0480Марія Савка-Качмар: «Дивно, але в той час Стус більше і не був у Львові. Тільки тих два рази, коли їхав в Моршин. Ви знаєте, це було таке дивне, таке це дивне, що Боже… А я так захоплена була тим Василем. Я захоплена, бо він дуже гарний був. Я тоді дуже зблизька на нього дивилася. А йому ніби то й симпатично було. Таке враження, що він мені симпатизував. Але те, що я видивлялася на нього, то він теж певно, зауважив. Ну але, то була якась така дуже висока мораль. Таку робила пересторогу, здавала на увагу, що не смій! Така якась святість була, коли людина тобі подобається, а людина ще такого порядку. Тоді знову щось снувало, ніби серпаночок такий святості і чистоти.
Тоді, власне, вже якось я мушу йти і, мабуть, тоді я до Іри казала, що я вже мушу йти, бо мама чекають. Тож останній трамвай в 23.00 годині. Де ми були, то я й не знаю. Досить, що ми мусіли йти вздовж проспекту Шевченка і туди до Шота Руставелі і там так криво-криво йшов трамвай сімка, трошечки інакше, ніж тепер. Ми тоді йшли. Я пам’ятаю, що я його тримала під руку,бо було дуже слизько. І він розмовляв. Розмовляв дуже… Він говорив, він не втихав. Він весь час говорив, говорив, говорив. Щось таке говорив, всяке. Був достатньо компанійський. Ну, в усякому разі, я тоді чула, як йому добре було. І, власне, так він йшов, і щось собі там муркотав, щось говорив, щось розказував, щось показував. Я ті рухи знаю, такий він був. І коли ми перейшли вже на Шота Руставелі, тут були такі горби, радше. І з одного горба справа, власне, з’їжджали хлопчики. То вже було пізно, але діти ще були. То був такий час новорічний. І хлопчик якийсь так: і товчеться, і товчеться, і вже сів їхати, так ні – ще вернувся і ще товчеться там. І ми стали і стоїмо. І він стоїть, і хлопчик там товчеться. І тоді він каже такою східною говіркою: «Ти будеш їхать, чи ні?»
Таке це гарне було, що так мені запам’яталося через роки. Я той голос чула: такий чудовий, такий добрий, такий чоловічий. Провівши мене, він повернувся до Іри Калинець. А я вже сіла в трамвай і поїхала.
А так в компанії, коли він був, то все так дивлюся і все зустрінуся з ним, зустріну його очі. І це так було дуже мені симпатично. Я виділа, що була якась така симпатія. Чим я ся можу тішити, але чи справді так?» «Тоді, коли ми йшли, то була довга дорога. То була досить довга, кілометрова десь, коли ми йшли в оцей вечір новорічний. І думаю: «Боже, як цей чоловік мені подобається! Який він гарний! Ця розмова якось звідси (показує в напрям із грудей і до гортані – І. Є.) клекочучи виходила з нього. Такий бархатистий був той голос. Я потім чула його голос. Тепер іноді передають (в записі – І. Є.) Ви знаєте, що звичайно, вкрадено багато від того голосу, але коли він такий близький тут біля вуха звучить, а тут рука відчуває, що він звідси (показує з глибини – І. Є.) клекоче та й туди до горла, він звучить. То це було таке гарне».
Ці незабутні враження про Різдво 1972 року у Львові залишилися у всіх учасників Вертепу.
А вже за декілька днів у Львові, Києві та інших містах почалися арешти «шістдесятників». Ірина Калинець була заарештована однією з перших – 12 січня, Василь Стус – 13 січня, Ігор Калинець 11 серпня. Під час обшуку у помешканні Калинців збірка, подарована Стусом, була вилучена і стала одним з речових доказів їх «антирадянської діяльності».
У короткій передмові «Двоє слів читачеві» до збірки В. Стус написав: «Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі». З наступного абзацу додає: «…поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще життя, я б віршів не писав, а – робив би коло землі».
На завершення свого звернення до читача В. Стус визначив один з головних принципів свого життя, якого непохитно і принципово дотримав: «Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!»
На допиті 25 квітня 1972 року В. Стус, з метою уникнення перекручень та маніпулювань слідчого, свої покази волів записувати власноручно. Принципово відмовився відповідати на запитання щодо свого знайомства з Іриною Калинець, безапеляційно заявивши: «Оскільки це питання – поза сферою справжніх занять КГБ, на нього не відповідатиму».
«Це КГБ не стосується», – коротко і зрозуміло відповів поет на запитання старшого лейтенанта Логінова, чи дарував він Ірині Калинець збірку віршів «Зимові дерева» з дарчим написом, коли і з якого приводу, відмовившись від подальших свідчень і підписання протоколу.
З тих пір минуло 44 роки. Немає, на жаль, уже серед живих Василя Стуса, Ірини Калинець та багатьох інших людей, які не боялися кидати виклики злу. На місці слідчої в’язниці Управління КГБ у Львівській області тепер Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького», у фондах якого зберігається невеличка збірка віршів – символ неймовірного таланту, щирості, людяності та стійкості перед життєвими негараздами.

 

IMG_4718Фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилися новим експонатом. Донька незабутньої дослідниці Інни Федущак – Ольга – передала на постійне зберігання флористичну композицію, подаровану її матері представниками української діаспори в Інті приблизно в 1992—1993 рр...
Невеличка за розмірами картина ручної роботи із кори, моху, засушених квітів із північного сходу Республіки Комі, місця, де впродовж багатьох десятиліть тоталітарна система насильно утримувала своїх жертв. Чимало з них, так і не повернувшись на рідну землю, знайшло там останній спочинок. Були й такі, котрі змушені були залишитися жити на примусовому поселенні. Тепер багато нащадків репресованих українців живе в місті, що виникло і розвинулося в часи комуністичних репресій.
Флористична композиція розміром 18×24 см стала символом вдячності тих українців, на долю котрих випали тяжкі випробування сталінських репресій і насильна розлука з рідною землею, дослідниці, яка все своє життя присвятила відновленню справедливості, пошуку імен і могил жертв тоталітаризму, а отже збереженню пам’яті для нащадків.

Довідка
Інна Вікторівна Федущак (7 серпня 1937, Київ — 22 лютого 2008, Львів) – український краєзнавець, громадська діячка, відома дослідниця історії репресій, донька репресованого історика Віктора Дмитровича Юркевича. Голова Львівського товариства «Пошук».
Працювала вчителем математики. Від 1970 року як керівник юнацького пошукового клубу «Факел», досліджувала невідомі долі і поховання жертв Другої світової війни. Була ініціатором створення двох шкільних музеїв.
Трагічна історія її власної сім’ї визначила справу життя непересічної жінки. У 1989 році вступила до Міжнародного товариства «Меморіал» і очолила у Львівському «Меморіалі» пошуковий відділ, який 1996 року було зареєстровано як доброчинне регіональне товариство «Пошук». Упродовж багатьох років це товариство досліджувало історії репресій та допомагало родинам, на долю яких випали тяжкі випробування. Незмінним і невтомним помічником Інни Федущак був її син Віктор. Разом мати та син оприлюднювали інформацію про репресії радянської системи, допомагали сотням жертв війни та політичних переслідувань.
За ініціативи Інни та Віктора Федущаків товариство «Пошук» у 1996 році здійснило експедицію на Північ для розшуку й обліку даних про зниклих безвісти людей та місць поховань жертв політичних репресій. На основі матеріалів експедиції було створено відеофільм «Згоряю, щоби світити». Не лише для науковців, а й для широких кіл української громадськості цікавими і важливими є факти зібрані у книзі авторства Інни та Віктора Федущаків «Абезь та Адак – дорога у вічність». Дана праця – данина пам’яті українцям, які загинули у сталінських концтаборах. На основі багатолітніх досліджень у співавторстві з Олегом Романівим видала книгу «Західно-українська трагедія 1941» — ґрунтовне та узагальнююче дослідження про репресивно-винищувальну діяльність совєтського режиму в період першої окупації Західної України 1939 – 1941 рр. У книзі вперше публікуються списки жертв масових розстрілів більшовицьким окупантом у тюрмах Західної України у червні 1941 року.
За час наполегливої, невтомної і скрупульозної праці мати та син зібрали унікальну інформацію, завдяки якій понад дві тисячі родин дізналися про долю своїх близьких і мали можливість відвідати місця поховань.
Якщо говорити лише фактами, то 23 родини, розлучені більшовицькою системою з’єдналися знову після багатьох десятиліть безвісти. 600 незареєстрованих захоронень взято на облік та паспортизовано. Понад 200 тисяч імен підготовано для електронного мартирологу ГУЛАГу. Досліджено і опубліковано фактологічні дані по всіх населених пунктах Володимир-Волинського району до мартирологу жертв польсько-українського конфлікту у часи Другої світової війни.
Інна Федущак померла після довгої хвороби. Похована 25 лютого 2008 року на Янівському цвинтарі у Львові. Майже 50 років роки свого життя віддала на пошуки і відновлення історичної справедливості.
Діяльність Інни Федущак була визнана і належно оцінена й іноземними державами: 2005 року нагороджена Хрестом Ордена Заслуги Республіки Польща «за визначний внесок в розкриття і документування правди про політичні репресії відносно польського народу».
Після раптової смерті Віктора Федущака у 2012 році архів та бібліотеку Ольга Федущак передала до Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» та Центру досліджень визвольного руху, з якими товариство «Пошук» пов’язувала тісна співпраця.

Ірина Єзерська

S-WabaturaНа початку липня 2015 р. фонди музею поповнилися новими експонатами. Дві самвидавні збірки поетів-шістдесятників: Миколи Холодного «Крик з могили» та Василя Стуса «Веселий цвинтар» (Київ, 1970) довгий час зберігалися, як речові докази у архівно-кримінальній справі талановитої мисткині, активної громадської діячки, шістдесятниці, члена Української Гельсінської Групи та Спілки художників України, багатолітнього політв’язня брежнєвських таборів Стефанії Шабатури. Вже будучи важко хворою, пані Стефанія доручила історику Ользі Ігнатенко забрати збірки із архівно-кримінальної справи. Згодом дослідниця передала їх до музею. Читать полностью »

IMG_3270Здавалося б, що спільного між музеєм-меморіалом «Тюрма на Лонцького» і котами.

Чорно-біла киця спочатку зображена у напівдрімоті, а згодом — вмиваючись після сну – картинка, до якої звикли любителі пухнастих домашніх улюбленців є своєрідним символом безтурботного чи не дуже щоденного домашнього життя. Однак… Читать полностью »