У Страсний четвер фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилася новим експонатом. Львів’янин Ігор Садовий із своєї фотоколекції подарував музеєві молитовник, що походить з Яворівського району  Львівської області.

Власне спосіб відтворення та історія побутування становлять цінність цього артефакта як експоната для музею пам’яті жертв тоталітарних режимів. Адже цей 236- сторінковий молитовник невеличкого формату є чорно-білою фотокопією греко-католицького молитовника міжвоєнного періоду першої половини XX століття.

Оправлена у чорну палітурку із блакитним кантом фотокопія молитовника, видрукуваного церковнослов’нською мовою в сучасній українській транслітерації,  з’явилася у часи, коли греко-католицька церква після сумнозвісного псевдособору  1946 р. була під забороною радянської влади, а відверта демонстрація своєї приналежності до підпільної  церкви та дотримання традицій переслідувалося. Однак віряни, котрі не зрадили віри батьків, відвідували Богослужіння та долучалися до Таїнств підпільно.

Той період в історії УГКЦ називають ще катакомбним і тривав він до  1989 року, коли  Церква вийшла з підпілля.  Ризикували не лише підпільні священики, а й миряни, які брали участь у богослужіннях. Тому навіть освячення великодніх кошиків відбувалося здебільшого вночі.

Церковну літературу тоді також виготовляли та розповсюджували таємно (для тиражування домашніх образів та молитовників часто обирали фотоспосіб, оскільки фотопапір та реактиви були доступні в продажу та їх не обліковувала влада, як наприклад шрифти друкарських машинок та літографські камені).

Даний експонат є символом нескореності, сили віри і вміння  знаходити шляхи вистояти і зберегти свої традиції та ідентичність у темні часи.

Світле свято Христового Воскресіння вселяє надію, віру, радість  та оптимізм у душі  християн. Добро, правда і життя перемагають завжди. І про присутність чуда повинна пам’ятати кожна віруюча людина. В одному із воскресних кондаків, опублікованому в молитовнику оспівується: «Воскресл єси от гроба всесильне Спасе, і ад видів чудо, ужасеся, і мертвіі восташа; твар жевидящи, срадується тебі і Адам свеселиться, і мір, Спасе мой, воспіваєт тя присно».

Ірина Єзерська

Вікторія Садова

Нещодавно Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» збагатився новим експонатом. Самбірчанка Оксана Зубрицька подарувала нам сімейну реліквію – скриньку, зроблену рідним братом її  бабусі Яремою Савчинським в стрийській тюрмі у 1932 році.

Скринька із дикти, прикрашена хлібними візерунками та інкрустована соломою і бісером, а також декілька фотографій – усе, що залишилося на згадку про молодого чоловіка його родині. За свою активну позицію і відстоювання незалежності України  Ярема Савчинський, як і мільйони інших патріотів, заплатив життям.

Цей експонат поповнив музейну колекцію предметів в’язничної творчості. На даний момент це єдина пам’ятка молодого музею із  тюрми міжвоєнного періоду.

Ярема Савчинський (1912—1941) – агрономічний інструктор зі Стрийщини, член ОУН. За підпільну діяльність та перевезення нелегальної літератури двічі був арештований польською владою.

Ярема Савчинський (1912 — 1941)

Зокрема, у 1938 році арештований в c.Тухлі, коли їхав, щоб підтримати самостійність Карпатської України. Його катували та кинули до в’язниці в м. Стрию.

У червні 1941 року пропав безвісти разом з братом Петром, котрий подався на пошуки Яреми, а також безліччю інших цивільних осіб, знищених радянською владою.

Петро Савчинський – у другому ряду ліворуч; Ярема Савчинський – праворуч

Ірина Єзерська

Цьогоріч фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилися новим експонатом, унікальність якого полягає в тому, що він має прямий стосунок до тюрми, на місці якої постав музей.

Невелика книжечка львівського вчителя Євгена Беркута «Різдвяний дарунок: в’язничний спомин з «Лонцького» у Львові, 1943», побачила світ у 1946 році «На чужині», як вказано на титульній сторінці. Цінності цьому експонату додає час і умови створення, оскільки у музейній збірці дуже мало предметів та свідчень часів нацистської окупації. На тридцяти шести аркушах брошури автор ділиться своїми спогадами, переживаннями під час перебування в ув’язненні. Завдяки «Різдвяному дарунку» ми отримуємо маленькі деталі, які пазлами складають картину тюремного побуту, описів приміщення, денний режим та порядки в  часи, коли тюрма «на Лонцького»  була місцем карань нацистських жертв.

 

«Келія – мала, вікно – на північ і на тюремне подвір’я,  де з другої сторони фронтове крило тюрми до решти забирало світло і закривало небо. В тому крилі сиділи менші «злочинці», бо вони виходили на прохід, чого мені не дозволяли».

«Про те, що у в’язниці на Лонцького б’ють, я чув не раз, але тепер був би радий, щоб вони били мене, щоб прийшли вже до моєї келії, щоб знущалися наді мною ще гірше, як над цією бідною жінкою, коби лишень не мусів я слухати її плачу, ридань, стогонів і цих проклятих ударів нагайки. Не можу відірватися від дверей: б’ють, б’ють, б’ють!»

Даний експонат передала пані Наталя Кравчук із США, донька Івана Кравчука, котрий у 1941 році теж був в’язнем «тюрми на Лонцького». Книжку вона знайшла у батьковій бібліотеці і слушно вирішила, що її місце в музейній колекції. На жаль, детальнішої інформації про автора не вдалось розшукати.

Іван Кравчук дописав власноруч наприкінці книжечки: «Як бачеться, автор сидів на Лонцького на два роки пізніше від мене, але я підписавбися під цим спогадом, бо нічогесенько тут не змінилося, додав би тільки те, чого, можливо, автор не дописав».

Закінчується спогад про перебування «на Лонцького» подіями Великодної суботи. Останніми словами автора є:

«Господи! Не прости, не прости їм, цим катам, за ці страждання усіх нещасних. НЕ ПРОСТИ! »

Очевидно те виділене автором великими літерами і знаком оклику «НЕ ПРОСТИ! » не є закликом до помсти. Для нас це «Не прости» в’язнів  нацистської тюрми  дорівнює «НЕ ЗАБУДЬ!»

Не марними були жертви мільйонів у боротьбі з нацизмом та комунізмом, якщо книжка споминів, написаних болем, повернулася до місця, що тепер є меморіалом жертв тоталітарних режимів, не дозволяє забути злочини проти людяності й застерігає від їх повторення.

Іван Кравчук (1908—1986), народився в с. Осердові на Белзщині в селянській родині, член УВО та ОУН. Вперше засуджений за часів польської окупації в 1937 році терміном на вісім років. Перебував у Бригідках та у тарнівській тюрмі. Точно відомо, що «на Лонцького» він був в часи нацистської окупації. Після війни емігрував на захід, спочатку до Німеччини, згодом до США, де займався активною громадською роботою, дбаючи про збереження пам’яті щодо боротьби українців.

 

Ірина Єзерська

Одним із фондових експонатів Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» з неабиякою меморіальною цінністю є вишита сорочка Надії Мудрої. Жінка вишила її на Колимі, де відбувала термін ув’язнення та заслання  за участь у визвольній боротьбі проти радянської окупації. Вишиванка, виготовлена із доступних в тих умовах тканини та ниток, очевидно була для її власниці символом українства та людської сили духу й нескореності несприятливим життєвим обставинам.

Надія Мудра (1924–2013) – відома громадська діячка, політув’язнена сталінських таборів. Народилася у м. Коломиї Станіславівського воєводства (тепер Івано-Франківська область) в родині інтелігентів. У 1931–1934 рр. дівчина навчалася у польській школі м. Радома, де на той час проживала з батьками. 1934 р. сім’я повернулась до Львова. Надія закінчила шість класів «Рідної школи» ім. Т. Шевченка, у 1937–1939 рр. навчалася в гімназії сестер василіянок, у 1941–1943 рр. – у Першій (академічній) гімназії. У 1941 р. вступила до Юнацтва ОУН, згодом належала до жіночої сітки ОУН у Львові. Під час війни працювала секретаркою-друкаркою в канцелярії Управи дивізії «Галичина».  З юних років перебувала в патріотичній атмосфері українського громадського життя Львова. У підпіллі отримала псевдо «Оксана». Основним завданням студентки-хіміка Львівської політехніки  було влаштування поранених вояків УПА під лікарську опіку та забезпечення  медикаментами.

Арештована органами радянської безпеки 16 травня 1947 р.  Перебувала під слідством у львівській тюрмі «на Лонцького». Засуджена 6 вересня 1947 р. за ст. 54-1 «а», 54-11 Кримінального кодексу  УРСР до 10 років ув’язнення. З листопада  1947 р. до лютого 1948 р. перебувала у таборі-колонії на території паровозо-вагоноремонтного заводу на вул. Вокзальній у Львові, з березня 1948 р. до 7 липня 1948 р. – у  львівській пересильній тюрмі  № 25, звідки етапована до Магадана. Ця тендітна жінка, як і тисячі її товаришок, змушена була працювати на шахті с. Хеніканджі на Колимі. Згодом на поселенні у селищі Усть-Омчузі працювала в лікарні.

До Львова повернулася у липні 1956 р. У 1964 р. закінчила біологічний факультет Львівського університету. Працювала лаборантом у Львівському науково-дослідному інституті педіатрії та акушерства, згодом науковим співробітником у Науково-дослідному інституті спадкової патології, а до виходу на пенсію у 2002 р. – у лабораторії медико-генетичного центру. Попри активну і плідну наукову роботу, публікацію результатів своїх досліджень, про захист дисертації для «неблагонадійної» для радянської влади особи не могло бути й мови.

Із початком національно-демократичних процесів кін. 1980-х–поч.1990-х рр. Надія Мудра поринула у активну громадську діяльність: стала членкинею Спілки політв’язнів, ініціаторкою створення і багатолітньою незмінною секретаркою Ліги українських жінок, згодом Всеукраїнської ліги українських жінок, публікувалася в періодиці на актуальні теми, брала участь у різноманітних заходах та зібраннях.

Плідна робота Надії Мудрої в архівах сприяла створенню меморіалу на місці поховання жертв масових розстрілів червня 1941 р. на Янівському цвинтарі. Ця непересічна жінка проявила себе як наполегливий дослідник і редактор трьохтомного енциклопедичного довідника «Українська жінка у визвольній боротьбі 1940 – 1950 рр.», завдяки виходу якого повернулися із забуття і ввійшли в історичний обіг замовчувані впродовж довгих років імена понад двох тисяч героїнь.

Надія Мудра відійшла у Вічність у Страсний тиждень – 3 травня 2013 р.

Архів Надії Мудрої та безліч речей, які оточували її в земному житті надійшли до фондів Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

 

Ірина Єзерська

Головний фондозберігач Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”

20170117-IMG_5625-212 січня 1972 року Україною прокотилася велика хвиля арештів інакшомислячої інтелігенції. У цей день та впродовж року було заарештовано приблизно сто осіб, серед яких поет Василь Стус, письменник Євген Сверстюк, літературний критик Іван Світличний, художниця Стефанія Шабатура, журналіст В’ячеслав Чорновіл, лікар-психіатр Семен Глузман, поет Ігор Калинець, лікар Микола Плахотнюк, математик Леонід Плющ. Їх звинувачували в «антирадянській агітації та пропаганді», а речовими доказами стали самвидавні матеріали.
Однією з перших була заарештована поетеса та харизматична шістдесятниця Ірина Калинець. Серед експонатів Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є самвидавна збірка Ірини Калинець «Оранта», надрукована у Львові 1970 року і присвячена її другові, художнику родом з Макіївки на Донеччині Олегові Міньку. Вилучена вона була під час обшуку, що передував арешту, у квартирі Калинців 12 січня 1972 року.
Збірка складається з трьох частин «З пустині ночі», «Балади», «Срібний перстень». У поезіях Ірини Калинець немає жодного слова про перемоги соціалізму, здобутки народного господарства, «мудре правління» радянських вождів. Мова, стиль, зміст, образність поезії і самі назви віршів – «Пієта», «Свят Вечір», «Пантократор», «Перун», «Мадонна», «Тріє царі», «Молитва любові», «Сповідь Магдалини» аж ніяк не вписувалися в ідеологічні шаблони соцреалізму.
З матеріалів кримінальної справи І. Калинець відомо, що офіційні видавництва «Молодь» та «Каменяр» відмовилися видавати цю збірку, оскільки «громадська поведінка» молодої авторки «викликала сумнів», а сама збірка, як і решта творчого доробку поетки за ідейно-художнім спрямуванням «навіть після поверхового ознайомлення» є «антирадянською, націоналістичною, релігійно-містичною» й не може бути виданою радянським видавництвом. Найвиразніше песимізм щодо радянської дійсності, за визначенням головного редактора журналу «Жовтень» Романа Федоріва, проявився саме в «Оранті».
Збірка «Оранта», за висновком лексико-стилістичної експертизи від 26 квітня 1972 року, разом з іншими збірками Ірини Калинець «Дорога вигнання», «Дзвони», «Гротески» «за ідейно-тематичним спрямуванням протистоїть сучасній українській радянській поезії, а в художньо-естетичному відношенні не становить цінності. В усіх чотирьох збірках тематика характеризується чітко виявленою тенденцією змалювати нашу дійсність як непривабливу, відвести читача від неї у світ містики. У ряді віршів на перший план виступає їх націоналістична, антирадянська спрямованість, ненависть до соціалістичного ладу. Автор проклинає «чужинців» і чекає, коли вдарить «грім помсти».

Молоду авторку позбавили можливості публікуватися офіційно. Самвидавна збірка, очевидно зроблена власноруч: обкладинка обтягнена рожевою та червоною тканиною, заголовні написи виконані аквареллю, гуашшю, тушшю, на початку книжечки вклеєно чорно-біле фото поетеси. Свої поезії молоді митці читали для душі у вузькому колі своїх однодумів, серед яких були її товаришка з ФРН Катерина Горбач та гості з Югославії.
Під час слідства над Іриною Калинець, її твори як речові докази її «антирадянської діяльності», проходять ретельну експертизу. У рецензії на «Оранту», зроблену на замовлення КДБ, зазначається: «у вірші «Пієта» авторка звертається до біблійної тематики і створює символічну картину «мук» розп’ятого Христа, «розп’ятих сина і матері», що «за її задумом, мало б навівати читачеві певні політичні асоціації і зіставлення з долею сучасної України, на її погляд, «опльованої», «невільничої». Ідея воскресіння «змученої» та «опльованої» України рецензентам ввижалася «порочною», «націоналістичною» і такою, «яка може мати шкідливий вплив на молодь з незрілим, невиробленим світоглядом».
Слідство КДБ завершилося обвинувальним висновком, в якому зазначено, що в першому розділі збірки «Оранта», який називається «З пустині ночі» є ряд віршів, які мають «виразна антирадянське націоналістичне спрямування». Авторку звинуватили у тому, що у віршах «Безсоння», «Пієта», «Святий вечір», «Пантократор», «Перун», «Мадонна», «Тріє царі» вона «в завуальованій формі протиставляє сучасній Радянській Україні якусь іншу, вимріяну нею, «воскреслу» із мук, «самостійну» Україну».
2 серпня 1972 року Львівський обласний суд засудив Ірину Калинець до 6 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму та трьох років заслання за ст. 62 «антирадянська агітація та пропаганда». Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного суду УРСР, куди поетеса відправляла касаційну скаргу, а її батьки, чоловік та друзі писали листи з проханням пом’якшити надто суворе покарання за поезію, залишила вирок без змін. Через декілька місяців був заарештований і засуджений чоловік Ірини – Ігор Калинець. На дев’ять років їх маленька донька залишилися виростати без батьків.

_ _ _

Ірина Єзерська

У колекції Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається збірник колядок, які побутували середовищі УПА та збройного підпілля ОУН. У ньому міститься п’ять колядок та віншування. Невідомі автори на мотив традиційних українських колядок «Бог Предвічний», «Нова радість стала», «Бог ся рождає», «Розвеселімся», «Дивная новина» створили свої коляди, в яких оспівали тогочасні історичні перипетії. У них прославляються Господь Бог та новонароджений Ісус і проситься про заступництво від лютого «Антихриста» Сталіна та його «голодранців-більшовиків».
Неспокійний час воєнного лихоліття та повоєнної розрухи диктував нові теми для традиційної різдвяної пісні. Особливістю повстанських колядок було відображення актуальних подій 1940-х років: дії УПА проти радянських та польських сила, надії на спільну з Армією Крайовою боротьбу проти єдиного ворога, повоєнні депортації цивільного населення, а головне – непохитну віру у Бога та свою перемогу й досягнення головної мети боротьби – волі України та її народу.

2016_12_28_Expon_of month001Бог Предвічний

Бог Предвічний народився,
Приніс нам новий світ,
Щоб ми стали, мов граніт,
Проти ворогів.

Комуністи, де ви йдете?
Йдем людей вигнати,
Бандеровців лапати
І не вернемся.

Ангел звістив всім на село,
Щоб добро сховати
Та ніде не їхати,
Бо буде біда.

Юні друзі, де ви йдете?
Ми ідем в боротьбу
За Вкраїни свободу
І здобудемо.

Знищить УПА енкаведе.
Й Сталіна лютого,
Люципера клятого
До ада пішле.

Слава заспіваєм Богу;
Хай живе наш народ,
Ввільній землі,без турбот
З Тиси по Кавказ!

2016_12_28_Expon_of month002
Нова радість стала

Нова радість стала, як УПА повстала,
Яка підлих комуністів знищила немало.
АК помагає, бо вже добре знає,
Як Антихрист, лютий Сталін народи карає
Ой, Ти Христе Боже, і Ти УПА тоже,
Борони нас від вивозу – нам і тут є гоже.
Лихая година в нас панує нині,
Та вже скоро народиться воля Україні.

Бог ся рождає

Бог ся рождає, люди веселіться,
Бо й Україні воля народиться.
Сталін в злості вуса рве
Кінець царства бачить вже,
Бо комуну УПА б’є,
І весело співає:
«Ісусе на сіні,
Дай волю Вкраїні
Боже, Боже, Боже щастя дай».
Не сумуй народе, ворогами битий,
Більше вже не будеш у неволі жити.
Сталін…

Гноблені народи получіться з нами
Будем воювати із большевиками.
Сталін…

2016_12_28_Expon_of month003Розвеселімся

Розвеселімся всі разом нині –
Христос родився в бідній яскині
Хвалу віддамо
І заспіваймо
Хай пісня лине до небес.
Хай пісня лине до Бога-Сина,
Нехай розкаже, як Україна
Цілі століття
Ріжні страхіття
Рабства проклятого терпить.
Столиця Київ у румовищах,
А з наших сіл лиш попелища,
Та без вагання,
Знов до змагання
Засвою волю ми встаєм!
Великих Христе – Боже єдиний
Над безталанням зглянься Вкраїни
В борці за волю
За кращу долю
Допоможи її синам!

Дивная новина

Дивная новина,
Що нині за днина
Проти війська виступає
Керзонська Вкраїна.

2016_12_28_Expon_of month003

Не у людській хаті,
А поміж би дляти,
Там, напевно, виростали
Комуністи кляті.

Та діло погане,
Що польські фірмани
Получились в одну банду
Із большевиками.

Ніби круків зграя
В села налітають
Граблять, нищать та плюндрують,
Людей виселяють.

Та для оборони
Повстанські загони
Держать в жаху і тривозі
Польські гарнізони.

Різдво ми повстанці
Святкуєм в землянці,
Бо панують на Вкраїні
Вражі голодранці.

Всі підемо за волю
У бої кроваві
Другі свята відсвяткуєм
У своїй державі.

Віншування

Бажаєм здоров’я,
Веселого свята
І в спокою щасливому
Другого діждати.

Діждати свободи,
При своїй родини
Хвалу Богу заспівати
В вільній Україні.

_ _ _

Ірина Єзерська

Уже декілька років у фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається цеглова бавовняна сукня із вишивкою на рукавах і подолі спідниці, пошита за радянською модою 1940-50-х років. У 2013 році цю сімейну реліквію подарувала музеєві Іванна Володимирівна Костишин, дочка репресованих Євгенії Загоруйко та Володимира Бульбачинського.

Євгенія Загоруйко та Володимир Бульбачинський з дочкою Іванною

Історія цієї сім’ї до болю схожа на історії тисяч інших сімей, які зазнали переслідувань радянського режиму. Водночас вона є символом жаданої свободи, оновлення, незламності людського духу та жаги до життя. У ній матір Іванни Костишин – Євгенія Загоруйко – вийшла на волю після 5 років перебування в концтаборі. Для тоді ще молодої дівчини ця обновка була бажаною і спеціально готувалася для такої події. Час і обставини були скрутними: знайти хорошу тканину, нитки для вишивання було важко. Про це свідчать різні відтінки зеленого і фіолетового на рукавах та подолі. Однак, втіленню мрії дівчини вийти на волю у новому одязі, а не бридкій робі, допомагали усі табірні товаришки. Ця ситуація демонструє, що людське співпереживання, підтримка, взаємодопомога і відсутність заздрості можливі навіть у вкрай несприятливих умовах приниження людської гідності.

Євгенія Загоруйко Мордовія, 5 лютого 1949р.

 

Євгенія Загоруйко, народилася в 1929 році в с. Підгірці Олеського району.
До арешту була студенткою Львівського поліграфічного технікуму. Заарештована 27 травня 1947 року. Засуджена 29 листопада 1947 року Особливою нарадою при МДБ СРСР за ст.ст. 54-1 «а», 54-11 КК УРСР на термін 5 років виправно-трудових таборів. Звільнена з табору 27 травня 1952 року. Заслання відбувала в Красноярському краї. Звільнена із заслання 7 травня 1954 року на основі розпорядження МВС і Прокуратури СРСР від 24 квітня 1954 року із зняттям судимості згідно Указу Президії Верховної ради СРСР від 27 травня 1953 року. Як зазначено у довідці про реабілітацію у засланні була один рік, 11 місяців, 12 днів. Реабілітована Прокуратурою Львівської області 28 грудня 1999 року.

На засланні Євгені Загоруйко одружилася із Володимиром Бульбачинським, який разом із батьками, двома сестрами та братом у 1950 року був депортований із село Побоч Золочівського району Львівської області на спецпоселення у Красноярський край, як члени сім’ї «участника банды ОУН». Там у них в 1953 році народилася донька Іванна. У 1960-х роках сім’я повернулася в Україну.


Ірина Єзерська

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є цікаві документи з часів Другої світової війни, коли Львів був під нацистською окупацією. Збереглися вони в родинному архіві відомої львівської громадської діячки Надії Мудрої (1924—2013) і є важливою пам’яткою функціонування окупаційної влади.
Посвідчення видали батькові Надії – службовцю-юристу тютюнової фабрики Павлові Мудрому та його сім’ї – дружині і донці греко-католицьким церковним урядом і мали засвідчити їхнє неєврейське походження. Такий був порядок, запроваджений нацистами на окупованих територіях: сувора регламентація та облік усіх і усього. Якщо говорити про реалії Львова та Галичини того часу, то такі папірці давали право жителям, які довели свої неєврейське походження, на хоч якусь можливість вижити і прогодувати себе.
Посвідчення, складене і підписане священиком на основі запису в метричну книгу, закріплене печаткою парафії, де було здійснено акт хрещення. Водночас надавалася інформація, що діди та батьки особи теж належали до греко-католицького віровизнання, що вичерпувало можливість приналежності когось із кровних родичів в другому та третьому поколінні до юдейської віри. У посвідченні Павла Мудрого священик парафії села Магдалівка на Тернопільщині Євген Славський записав наступне:
«Від греко-католицького парохіяльного уряду в Магдалівці, повіт Скалат, посвідчається, що родичі Павла Мудрого, як і діди Яків Мудрий і Анна Стадник були арійцями (підкреслення автора) і не належали до жидівської віросповідної громади – бо були членами української греко-католицької Церкви.

Від греко-католицького парохіяльного уряду в Магдалівці
8.IV.1942
о. Євген Славський».

Посвідчення про «арійське» походження Павла Мудрого священик написав українською. Один примірник завізований штампом його місця праці – тютюнової фабрики. Звідси висновок, що людина зобов’язана була пред’явити такий документ за місцем праці. Посвідчення про хрещення в греко-католицькій вірі його батька, Іллі Мудрого, написане латиною. Нотаріально завірені витяги з церковних метрик про хрещення дружини П. Мудрого Олени-Павлини Сидорович та дочки Ірини-Марії зроблені латинською, засвідчують ще й геополітичні перипетії в історії Галичини. Адже мати Олена-Павлина Сидорович, народилася і була охрещена у липні 1889 року в греко-католицькій парафії села Монастириська Станіславівської єпархії, Бучацького повіту Австрійської імперії, а донька, Ірена-Марія, народилася в селі Кудерявці 23 квітня, а охрещена 9 травня 1915 року в греко-католицькій парафії села Новосілки Ліські Кам’янського повіту Польської республіки. Що цікаво, хрещеним батьком Ірени-Марії був відомий український історик, на той момент професор львівської гімназії Іван Крип’якевич.
Родина Мудрих була українською і сповідувала греко-католицьку віру не в одному поколінні, тому одержати такі документи для них не було проблемою. Це хоч і не позбавляло їх статусу недолюдей, який в нацистському світі мали слов’яни, і пов’язаної з цим дискримінації, однак засвідчувало неєврейське походження, що давало можливість залишитися у своєму помешканні, зберегти місце праці, одержувати продовольчі картки з більшою нормою харчів. Це дозволяло українцям і полякам хоч якось проіснувати, на відміну від євреїв, для яких національне походження ставало смертним вироком.
Варто відзначити, що такі посвідки від священика і витяги з церковних метрик врятували життя багатьом євреям. Люди, щоб врятуватися від гетто та концтаборів, шукали собі такі документи, змінюючи імена й прізвища на польські чи українські, рятували своїх дітей, даючи згоду на їх хрещення. Відомим рятівником євреїв був Блаженний отець Омелян Ковч, який у ті страшні роки рятував життя багатьох євреїв, видаючи такі посвідки та охрещуючи єврейських дітей.

Ірина Єзерська

Детальніше із експонатами можна ознайомитись тут

Про цей експонат відомо небагато…
Конопляне полотно, розміром 72×37,5 см, на якому різнокольоровими нитками вишита ікона Діви Марії з Дитятком та ангеликами по два боки над ними. Розмір самої вишивки становить 32×27 см. З поміж кольорів ниток переважають синя та жовта, менше — рожевої, зеленої, коричневої. Техніка вишивання: стеблівка, хрестик, гладь.
Цю ікону подарувала музею львів’янка Зоряна Сивуляк. Відомо,що вишивали її старша сестра пані Зоряни Люба Барабаш-Білинська та її табірна товаришка Ірина, прізвище якої, на жаль, невідоме в першій половині 1950-х рр... У Зоряни Сивуляк, в дівоцтві Барабаш, збереглося мало перших спогадів про старшу на шістнадцять років сестру-студентку, яка мріяла вчити іноземні мови. Вона була ще зовсім маленькою, коли сестру заарештували. Зоряна зростала, дорослішала, а Люба в той час у далекому і холодному Тайшеті видобувала слюду і лічила секунди до звільнення та повернення додому.
Для таких молодих дівчат, які у 18-19 років були відірвані від дому і закинуті у радянські табори за тисячі кілометрів від дому, єдиною надією була молитва, що вселяла віру на повернення до тих, кого вони любили.
Вишиті під іконою Богоматері слова: «О Маріє, Мати Божа Неустанної Помочі, молися за нами» — крик душі і благання про заступництво. Сильна віра, надія на повернення та любов до Богоматері та рідних матерів додавали їм снаги, терпіння та сил вижити в складних кліматичних, моральних умовах, вистояти духом, повернутися додому і розпочати нове життя.

Символ віри, вишитий у засланні

У Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» у травні-червні експонується вишивки, зроблена Ярославою Сапріянчук (Ракочу), яка вишила її у віці 18-20 років після того, як разом із родиною була вислана в Сибір. Цю родину, як і тисячі інших українських родин примусово відірвали від рідної домівки і заслали освоювати холодні простори Сибіру за опір окупанту. Їхнє тавро – «посібники бандитів», а значить злочинці супроти радянської влади. Таке просте формулювання дозволяло радянській владі депортувати жителів окупованих територій сотнями тисяч: жінок, дітей, хворих і немічних, літніх людей. Тисячі з них так ніколи й не повернулися…
Молода вишивальниця зобразила квітів та голуба – символи рідного дому, миру, звичного життя з планами та надіями, які у людей біли відібрані. Великими літерами, вишитими стеблинкою, перетинає полотно традиційне українське привітання «Слава Ісусу Христу», в якому відчувається глибока віра та надія знедолених людей. Варто зазначити, що для вишивок, виконаних у тюрмах, таборах та на засланні загалом характерною є релігійна тематика: ікони Богоматері, ангели, слова молитов.
Вишивку передала до музею на тимчасове експонування онучка Я. Сапріянчук ЯрославаТкачук.
Нижче подаємо розповідь Я. Ткачук про бабусю.

Моя бабуся

Сапріянчук Ярослава Євстахіївна, народилась 1933році в селі Острів під Галичем. Батько Євстахій/Стах Ракочий (тримав олійню, їздив на заробітки в Аргентину, як повернувся – народилась бабуся). Мама Олена Ракоча (була акушеркою, зналась на лікувальних травах, організувала в селі літню школу травників, навіть професори зі Львова приїздили до неї на навчання). Старші брати – Іван і Михайло.

До Сибіру усю родину, разом з невістками і малесеньким дітьми, виселили приблизно між 1950–1952 рр. за звинуваченням – «посібники банди». Старший брат і батько відбували покарання в тюрмі, а родина була на вільному поселенні у Томській області Молчановському районі, с. Суйга.

Бабуся тоді тільки закінчила старшу школу в Галичі. Розповідала, що з приходом совєтів, закопала під вікном біля хати Кобзар і українські листівки. Остерігалася, оскільки стали люди в селі зникати, а в часі війни в їхній хаті деякий час був штаб Української армії. Припускає, що сам Провідник у них був, але не впевнена, оскільки ще була мала і не розуміла всього, що відбувається.

Коли приїхала в Сибір, то отримала пропозицію вчитись на медсестру, але за умови, що буде розповідати, про що розмовляють вдома і що пишуть в листах з України. Вона відмовилась, за що три дні її тримали в пивниці з водою, а потім відправили “валити ліс”, тобто робити просіки в тайзі для “візіри” (якихось замірів). І так по кілька днів вона з ще однією жінкою ішли в тайгу, рубали дерева, виконували норму. А найближче до них, за два кілометри, на паралельній просіці працювали її товаришки.

Бабуся дуже весело розповідає про ті часи, так ніби то захоплююча пригода: як вони розкладали великий вогонь, бо в палатці холодно; як на Богородицю не рубали дерева, а пішли через тайгу до подруг і злякали їх, вдаючи що це ведмідь; як влаштовувати танці; як дідусь до неї на побачення на ровері їздив...

А ще про те, як берегли і везли з собою рушники і вишиті хоругви. І ще був прапор синьо-жовтий з тризубом і квітами, який теж повернувся, і дід сховав його у вулик. Однак, на жаль, ми його так і не знайшли.

Ірина Єзерська