Тюрма на Лонцького

В цей передвеликодний час пропонуємо друзям нашого музею новий цікавий експонат – листівку, яку художниця Стефанія Шабатура надіслала із  свого місця заслання в с. Макушино Курганської області подрузі, поетесі Ірині Калинець в Ундино-Посельє Читинської області, де та також відбувала заслання.

Стефанія Шабатура та Ірина Калинець належать до покоління молодої інтелігенції інакодумців, відомої в історіографії як шістдесятники. Обидві були заарештовані під час «Великого покосу» 12 січня1972 року і засуджені за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді». Після закінчення термінів ув’язнення в радянських таборах, кожна з них відбула ще трирічне заслання. Для Стефанії Шабатури воно тривало впродовж 1977–1979 рр., для Ірина Калинець – 1978–1981 рр.

Лист на поштівці із зображенням картини Іллі Машкова «Фрукти і тюльпани» художниця писала в декілька етапів – перші записи зробила 30 квітня (Великдень), а дописувала на наступний день – 1 травня 1978 року.

Кожен рядок листа Стефанії Шабатури наповнений щемливою тугою самотності людини, силоміць відірваної від дому, родини, друзів, улюблених занять. А єдиними засобами зв’язку з ними на довгі роки стали листи та нечасті телефонні розмови.

30.4. [1978]

Христос воскрес!

Дорогенька, сьогодні Великдень.

На столі у мене мамині писанки, паска, свічечка воскова і я. Але краще було в Мордовії без паски і писанок, бо разом з людьми. Маю сьогодні розмову з мамою і з Ніною. А на пошті чекав на мене Твій єдиний лист. Дякую. Дуже добре, що там Тобі не одиноко. В селі люди завжди і всюди кращі, а тут так всі запиваються, що світа божого не бачать. А гуртожиток, в якому я живу завжди наповнений всяким збродом. Страшно навіть на вулицю виходити вечором. Маю нагляд навіть коли сплю, але я явно слухаю все, що мені потрібно, бо іншого виходу нема. Робила старання за Орисю[1], писала в ГУИТУ[2], щоб направили її в Макушино, а я зобов’язуюсь дати їй матеріальне утримання і опікуватись нею, як інвалідом. З Мордовії мені відповіли, що вона буде направлена на заслання «на общих основаниях». Отаке. Ані відмова, ані згода. Буду ще писати в ГУИТУ. А може Ти порадиш куди написати?

1.05.1978

Дописую після розмови з Тобою. Голос Твій по телефоні не впізнаєш. З Софійкою не поговорила. Вже був зв'язок з Н[ью]-Й[орка], але вона не прийшла. Можливо, пізніше ще поговоримо. Від Галі маю потвердження, що листи мої вона дістала, але від неї вже давно нічого не було. Можливо, не доходять до мене. Мала добре листування з Ч., але останнім часом зіпсувалося (після Надійчиного виклику, що до мене не дійшов). Одна жінка писала, що вислала мені запр. [ошення], але я не дістала. Виглядає, що нам не так-то вже й легко буде, як здавалося. Стрий мій теж щось надумав, але хтозна чи що вийде.

А Ігорові напиши, що не писала їм через його невдале сватання. Про мене то він не подумав і що буде зі мною, якщо я закохаюся і залишуся одна в цій пустоті? Так воно і сталося. Дуже тяжко мені від цього всього. Видно замало тих мук, потрібно ще й таке пережити. А то виявляється гірше, ніж всякі карцери.

Сьогодні ні одного листа на пошті. Забувають потрохи. Здається і я замовчу на деякий час. Для чого турбувати людей і зобов’язувати їх до відповіді. Та й немає вже сили до тої писанини (до Тебе це не відноситься).

Дуже гарна погода ці дні. Тепло і сонячно. Бачила макушинську демонстрацію. Ідуть і «шатаються». Ніхто не гукають «ура». Тільки один відділ культури відповів на «ура». В гуртожитку вимерло – всі роз’їхались. Враження – ніби в пустій тюрмі. Мандрую в своїх думках по всіх усюдах, та й вся радість моя.

Іринко, адреси Оксани Я.[3] не маю, вона мені не пише. Знаю, що вона дістала попередження.

Ага, як їхала додому, то бачилась з Оленкою, подружкою Паруйра[4].

Цікава дівчина, але не розуміє вона його і всіх їхніх проблем. Думаю, що їм трудно зрозуміти всіх нас. В них свої проблеми і відчуття, і розуміння такого як є між нами нема і не буде. Думаю ти мене зрозумієш. В неї особисте зацікавлення, а інше лиш стає на перешкоді цьому.

Бувай здорова. Дай Боже натхнення до праці і успіхів.

Цілую. Стефанія.

Кланяюсь таткові.

[1] Ірина Сеник (1926—2009) – поетеса, дисидентка учасниця УГГ з 1979 року, табірна товаришка Ірина Калинець та Стефанії Шабатури...

[2] Главное управление исправительно-трудовых учреждений.

[3] Оксана Яківна Мешко (1905—1991) – українська дисидентка, одна із членів-засновиників УГГ.

[4] Паруйр Айрікян (нар. 1949 р.) – вірменський дисидент, політичний та громадський діяч, політв’язень.

 

Ірина Єзерська

Колекція Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» минулоріч поповнилася новими цікавими предметами ручної роботи.

Львів’янка Дарія Котлярчук подарувала музеєві мініатюрні декоративні речі, виготовлені відомою художницею Ярославою Музикою під час перебування у радянському таборі в Сибірі впродовж 1949–1955 рр... Цими предметами є малесенькі шкіряні постоли (6×2 см), в’язані зелено-червоні рукавички (7×2 см) та шкіряна підвіска (3,3×3,3 см). Акуратно, ретельно, мистецьки виконані мініатюрні декоративні речі, виглядають наче справжні, призначені для носіння людиною. Тонка робота видає справжнього талановитого майстра.

Дані предмети Ярослава Музика після повернення подарувала подрузі Олександрі Пясецькій-Процишин, а остання, в свою чергу, згодом передала їх своїй похресниці Дарії Старосольській-Котлярчук.

Варто відзначити, що сама дарувальниця — Дарія Котлярчук, онука Володимира Старосольського та Дарії з  Шухевичів, донька Ігоря Старосольського, також була полонянкою сумнозвісної тюрми «на Лонцького», коли мала лише декількох місяців від роду. Тоді її з матір’ю насильно утримували тут з метою тиску на заарештованого батька.

Ярослава Музика (1894–1973) – українська художниця та громадська діячка.

Освіту здобула у Львові та Парижі.  Працювала у багатьох жанрах образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва: малярство, графіка, мозаїка, емаль, живопис на склі, екслібриси, інкрустація, емаль, батик, тиснення на шкірі, килимарство.  В її творчості яскраво прослідковуються впливи народної творчості та фольклору.

Арештована у листопаді 1948 року за звинуваченням у зв’язках з Центральним проводом ОУН (б) та наданні матеріальної підтримки націоналістичному підпіллю.

18 червня 1949 року за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР Ярослава Музика була засуджена на 25 років ІТЛ «за активну участь в антирадянській банді українських націоналістів». Каралася в радянському концтаборі біля Іркутська.

Звільнена після смерті Сталіна в 1955 році. Повернулася до Львов й, не зважаючи на підірване у таборах здоров’я –   хворіла на туберкульоз, активно влилася в мистецьке життя. З успіхом відбувалися персональні виставки художниці, а молоді митці-шістдесятники , приваблені талантом, досвідом та моральним авторитетом Ярослави Музики, горнулися до неї.

Ірина Єзерська

Ще в перші роки роботи Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» його фонди поповнилися цінним експонатом – роботою відомого українського художника Володимира Патика – дружнім шаржем на Василя Стуса. Цей артефакт подарували музею львів’яни Вікторія та Ігор Садові.

Цей графічний портрет поета зроблений у січні 1972 року під час його приїзду до Львова на Різдвяні свята. Василь Стус на той момент лікувався у санаторії в Моршині і, користуючись нагодою, двічі навідувався до Львова – на Новий рік та на Стефана 9 січня, щоб взяти участь у Вертепі, полюбуватися Львовом, а найголовніше поспілкуватися з своїми львівським друзями та однодумцями —  молодою, опозиційною до радянської влади інтелігенцією.

Після повернення Василя Стуса до Києва, 12 січня 1972 року почалися арешти українських шістдесятників. Був заарештований і сам поет і багато з тих, з ким він колядував на Свята 1972 року. Ця подія відома в історіографії як «великий покіс» української інтелігенції 1972 року.

На невеликому графічному зображенні, виконаному на аркуші білого паперу, розміром 11,4×15,1 см, зображено профіль поета з вольовим, впертим підборіддям.  Володимир Патик лише декількома штрихами майстерно передав безкомпромісну та непохитну вдачу Стуса, якою він запам’ятався друзям і ворогам. Перші його за це поважали та любили, другі – намагалися знищити, бо зламати не могли.

Володимир Патик (1926—2016) – український живописець, пейзажист, майстер натюрморту, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка (1999). Належав до кола художників-шістдесятників.

Ірина Єзерська

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається листівка ручної роботи, якою  художник, шістдесятник, правозахисник, політв’язень Опанас Заливаха вітав у далекому 1980 році Ірину та Ігоря Калинців :

«Дорогі Калинці! Іринко та Ігоре! Вітаємо Вас, Ваші музи! З Новим, 1980 роком! Здоров’я, творчості, витримки та скорого повернення до рідних порогів! Сійся родися все добре. Любимо, чекаємо. Ваші – Панас і всі! Христос рождається!»

Привітання актуальне та кожне слово побажання наповнене особливим змістом, якщо врахувати, що подружжя Калинців відбували заслання в Читинській області (с. Ундино-Посельє).

Ірина Калинець була заарештована 12 січня 1972 року та засуджена на шість  років таборів суворого режиму і 3 років заслання. Через декілька місяців, 11 серпня заарештували й її чоловіка, поета Ігоря Калинця та засудили на такий же ж термін. Їх, як і інших заарештованих дисидентів, судили за статтею 62 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда».

Опанас Заливаха був заарештований ще під час першої хвилі арештів української інтелігенції – в 1965 році за звинуваченням у розповсюдження самвидаву. У серпні 1970 року звільнився з мордовських таборів та повернувся до Івано-Франківська. Продовжив творчу діяльність, займався художнім оформленням книжок. Під час численних обшуків було вилучено низку його творів.

Невеличку листівку, розміром 8,5×14,5 см, на якій фломастером намальовано стилізоване сонце, ялинку та зоряний шлях, очевидно, створили син та донька Опанаса Заливахи. Таким чином, сім’я Заливах бажає своїм друзям швидкого повернення додому до своєї родини, в першу чергу доньки. Власноруч зроблена листівка і щире різдвяно-новорічне привітання від однодумців – своєрідний та єдино можливий засіб моральної підтримки для людей силоміць відірваних від дому, рідних та близьких.

Ірина Єзерська

5 грудня відомій художниці-шістдесятниці, активній громадській діячці, політув’язненій радянських таборів Стефанії Шабатурі виповнилося б 80 років. А 17 грудня цього року минає четверта річниця її смерті.

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є декілька предметів, пов’язаних із нею. Серед них дві вишитих закладки до книжки, фото Стефанії Шабатури та повість Гната Хоткевича «Тарас Шевченко». Фото і книжка із дарчим написом та автографом художниці.

Дві вишитих закладки до книг: менша – розміром 16,5×2,5 см, яка лежала у книжці та більша – 28,5×3,2 см, оправлена в рамку під склом, виготовлені в таборі у Мордовії між 1972–1978 рр. Перша вишита гладдю, друга – хрестиком блакитно-чорними нитками на полотні. Обидві ідеально збереглися.

Чорно-біле фото художниці зроблене в листопаді 1979 року на засланні у Макушино. Про що свідчить підпис на звороті. Присвята на книжці є наступною: «На пам'ять про несподівану зустріч у Львові. Стефанія Шабатура. 16 липня 1979 року».

Ці речі влітку 1979 року Стефанія Шабатура подарувала молодому чоловікові, канадійцеві з українським корінням Ігореві Томківу. А фото, очевидно, надіслано пізніше у листі. Вони познайомилися у Львові, куди чоловік приїхав з мамою на екскурсію, а Стефанія відбувала останні дні зустрічі з мамою перед поверненням до місця заслання у  с. Макушино Курганської обл.

Навесні 2017 року Ігор Томків приїздив в Україну і відвідував Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького». Тоді він й вирішив передати до музею ці пам’ятки  від Стефанії Шабатури, а також листи і листівки – результат їх багатолітньої переписки.

Тоді Ігор Томків і розповів історію їх знайомства з Стефанією Шабатурою.

«В 1979 я приїхав в Україну вдруге. Головною причиною була зустріч мами з її родиною (мама ще хотіла зустрітися з своєю родиною). Вона сама не бажала їхати і я поїхав з нею. Як і вперше, ми спробували поїхати в село. Це нам вдалося. Ми приїхали туди, але по селі пішла одразу чутка. Хтось доніс і ми змушені були втікати. Зустріч не відбулася. Якщо б нас зловили, то ми відразу змушені були виїхати з України. Для родичів то б створило великі проблеми. Бо ж вони порушили  б тоді заборону.

Ми тоді мали чотири дні у Львові і приїхали сюди. По приїзді одразу мама відпочивала у готелі, а я пішов подивитися місто. Коло пам’ятника Федорову і руїн (давніх мурів – І.Є.) я побачив, як жінка пояснює якомусь чоловікові, що це таке. Надзвичайним було те, що вона була у вишиваній сорочці. Я такого ніде не бачив ні першого разу, ні під час цих відвідин України. Це привернуло мою увагу і викликало неабиякий подив, бо так люди не ходили. Я тоді пройшов повз, а вони припинили розмову і відвернулися від мене. Я нічого не сказав. Вони тоді пішли до Успенської церкви в дворик. Я тоді підійшов до них, сказав, що з Канади і попросив послухати її розповідь про це місце. Вона тоді сказала, що якщо хочете це чути від дисидентки, то прошу дуже. Я тоді запитав її, хто вона. Жінка назвала своє ім’я, і воно було відоме мені. Я знав, що вона мала семирічний термін ув’язнення і три роки заслання. Це мене здивувало, бо той час ще не минув. Чому ж вона у Львові? Вона пояснила, що під час заслання дозволяють відвідати родину. І вона, власне, у Львові відвідувала маму. Чоловік, котрий був з нею, був із Москви з фонду Солженіцина. Він приїхав, щоб зустрітися з нею. Думаю, той фонд допомагав її мамі, котра не мала інших доходів. І тоді вона сказала до нього, не пам’ятаю як точно «ви, москалі» чи «ви, росіяни» (сміється – І. Є.) говорите, що наші мови такі схожі, що немає жодної проблеми говорити однією або іншою. І сказала йому, що буде говорити українською, бо я не розумію російської. І він не так добре розумів, деякі слова ловив. Так що то було цікаво, що вона йому таке сказала, і він побачив, що мови наші хоч схожі, але не все можна зрозуміти.

Ми тоді домовилися зустрітися на наступний день. Я сказав, якщо це створюватиме їй якісь проблеми, то я не хочу їй зашкодити. Я не впевнений, чи саме в той час вона звернула мою увагу, що за ними слідкує якась особа. Вона погодилася мене поводити по місту. Наша зустрічна наступний день відбулася. Але вона, я думаю, передумала, подумавши, що можливо, цього краще не робити. Цього разу, пам’ятаю, вона показала осіб, які слідкували за нами.

Вона принесла мені книжечку про Тараса Шевченка і декілька маленьких вишивок своєї роботи в подарунок. Це була Божа Матір з Дитятком, закладка до книжки і що третє – я забув. Я маю це вдома. І це був кінець. Зустріч була короткою. І нічого, ніхто нічого не говорив.

А як ми виїжджали з України, в Чопі є довга зупинка… О, що було дивно. Ми сіли в поїзд з однією канадійською сім’єю – мамою і донькою були в одному купе. Прийшла особа і нас з мамою і речами забрали й повели в інше купе. Ми думали: «О, може є багато місця і вони роблять нам, щоб було вигідніше. Ми там трошки розпакувалися. Тоді вони прийшли і почали питати, в кого і де ми були. Сказали відкрити нам валізи. Почали все переглядати. Тоді забрали маму, а мене залишили і сказали роздягнутися.  Валізу в середині роздерли, щоб подивитися, чи я чогось не вивожу. Знайшли ту книжку і вишивки. Питали мене, що я ще вивожу. Сказали, що та книжка, яку мені дала Стефанія, не є легальна. Не пам’ятаю, яке слово вони вживали точно. Я ж сказав, що ця книжка була надрукована в Радянському Союзі так, що я не розумію, в чому вона нелегальна. Вони її таки залишили. Тоді вони мене тільки в підштанцях забрали. Я навіть не одягнувся. Взяли мене в другий кінець вагону, посадили і почав щось питати російською. Я сказав, що не розумію і мені треба українською. Я також тоді запитав, в того, хто мене випитував його ім’я. Я хотів знати якесь ім’я, щоб пізніше знати, з ким я говорив. Вони розкричалися, що це не моя робота питати, то вони ставлять питання. Хотіли, щоб я написав заяву.

Казали мені, що в той час один українець з Бельгії був заарештований. Питали мене, чи я чув про такого (Ярослава Добоша-І.Є.). Я сказав, що так. А вони тоді кажуть, що зі мною станеться те саме, що й з ним. Я був членом Пласту. Це була молодеча організація, неполітична. Мені їхні слова були дивними, тому, що я нічого не привозив і нічого не вивозив. Я навіть був такий лютий на цю систему. Взагалі не боявся, бо я знав, що є цілком невинний. Хоч я знав, що вони хоч винен, хоч не винен можуть задержати. Я почав писати таку заяву. Вони хотіли,щоб я описав, як відбулися події. Я почав писати, але англійською, а не українською. Сказав їм, що я не вмію добре писати українською. Я почав писати, що я « I’m leading this under stress»[i]. Він це побачили і каже, що ти не пиши «under stress», що треба то закреслити. Я закреслив і тоді написав слово «under dаvers»[ii](сміється- І.Є.) «Under dаvers» –  означає те саме, але він того не знав (сміється- І.Є.).

І ще питали про нашу зустріч із Стефанією. Я сказав, що я з Канади і хотів, щоб вона мені розповіла про те, що вона розповідала тому чоловікові. Вони  тоді маму привели. Вона була дуже знервована. Я ж мамі нічого не говорив про зустріч з Стефанією Шабатурою, щоб вона не журилася і не думала, що я зроблю щось небезпечне. Вона від них почула це вперше. Мама була дуже невдоволена і спитала, що я робив. Я їй сказав, що я нічого не робив, тільки зустрів Стефанію і це все, і що вона мені зробила подарунок. І нічого. Вони нічого не мали, нічого не знайшли, нічого не було і нас відпустили.

Наша зустріч з Стефанією була абсолютно випадкова. Як ми повернулися до Канади я не знав, що буде, чи її будуть викликати. І щоб вони знали, щоб з нею не було – хтось слідкує за нею. І я тоді подумав, що буду до неї писати. І я це почав робити. І з наміром подружжя. Так ми почали писати один до одного. Так, що я знав, що вона отримує мої листи».

Я на ці листи 30 чи 40 років не дивився. Навіть не пригадую, що я точно тоді писав. Я тоді подав подання до Посольства. Я це робив через Ігоря Бардина. Він мені в цьому помагав. Ігор Бардин адвокат з Торонто. Він усі офіційні документи для мене полагоджував. Зі мною також сконтактував отець Чинченко з Вінніпегу. Про нього я дізнався від Стефанії Шабатури. Вона мені про нього написала. Я його до того часу не знав. Він писав мені і казав, що також вживає заходів, щоб Стефанію забрати до Канади. Ми так переписувалися. І всі ті з радянським урядом … Тоді вони сказали, щоб я туди поїхав, щоб одружитися. Я би цього не робив, бо якби я поїхав, то вже знову б може не виїхав. Я їм взагалі не довіряв.

 Змінювався  час, Горбачов прийшов до влади.  Вже видно було, що Союз розпадеться. Вже був навіть дозвіл (на виїзд –І.Є.), вона пройшла медичний огляд. Це було приблизно в середині, може, 1986 року. Тоді вона написала мені і сказала, що в неї є тільки мама, нікого коло мами немає ближче. Просила забрати її і маму. Я тоді написав, що в моїх обставинах не міг утримати маму і Стефанію. Так, що та справа, щодо її переїзду до Канади закінчилася. Пізніше вона приїздила до Канади на запрошення однієї української жіночої організації. Я мав з нею зустріч. Тоді я знову поїхав в Україну. Знову ми бачилися. Вона вже жила на площі Свободи. Познайомився з її мамою, побачив мамині картини. От так закінчилася ця маленька історія».

Стефанія Шабатура

Стефанія Шабатура (1938–2014) – талановита художниця-шістдесятниця, ткаля, активна громадська діячка, , дисидентка,  член Української Гельсінської Групи та Спілки художників України, політув’язнена радянських тюрем та концтаборів.

Народилася 5 листопада 1938 року в селі Іванє-Золоте (тепер Заліщицького району Тернопільської області). Рано втратила батька, який загинув на війні. Виховувала її мама Ганна, знана народна художниця і майстриня, від якої очевидно, й передався дочці талант. У 1961 р. закінчила художнє училище, а в 1967 р.– Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва за фахом художник-прикладник.

У 1960 – х роках С. Шабатура брала активну участь у роботі львівського Клубу творчої молоді “Пролісок”, а також виготовленні та  розповсюдженні самвидаву. Належала до когорти небайдужих молодих митців, роботи яких формою і змістовним наповненням так відрізнялися від соцреалізму. У її квартирі збиралися талановиті молоді люди на літературні вечори, альтернативні до офіційних радянських з їх задушливою атмосферою. Водночас займала активну громадську позицію, була співавтором і підписантом численних заяв, протестів, листів до вищого партійного керівництва на захист української культури та проти репресій інакодумців. Зокрема у 1970 р. разом із групою львівських письменників і художників виступила на захист Валентина Мороза.

Ув’язнена під час так званого «Великого покосу» — масових арештів української інтелігенції 12 січня 1972 року, невдовзі виключена зі Спілки художників. Зокрема їй інкримінували, розповсюдження самвидавних збірок «Веселий цвинтар» Василя Стуса, «Крик з могили» Миколи Холодного, статті Валентина Мороза «Серед снігів». Під час слідства перебувала у сумнозвісному слідчому ізоляторі Управління КГБ у Львівській області, широко відомому в народі як «тюрма на Лонцького».

12 – 13 липня 1972 року засуджена Львівським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР – проведення антирадянської агітації та пропаганди, до 5 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання.

Каралася в жіночому таборі ЖХ-385/3-4 в селищі Барашево у Мордовії. Разом з своєю подругою Іриною Калинець, Надією Світличною, Іриною Сеник, Ніною Строкатою та іншими жінками-політв’язнями брала активну участь в акціях протесту, голодівках, домагалася статусу політв’язня, амністії для всіх в’язнів сумління, за що її неодноразово карали ШІЗО (штрафний ізолятор, карцер) і ПКТ (приміщення камерного типу). Усього на її долю випало 115 діб карцерів і півтора року ПКТ.

У таборі С. Шабатурі заборонялося малювати, у зв’язку з чим жінки-політв’язні на знак протесту оголошували голодівки. Лише в 1974 р. одержала малярський набір. Наприкінці 1975 р. С. Шабатуру возили етапом до Львова на «перевиховання». 10 грудня 1975 р., у День прав людини, перебуваючи у львівському сізо КГБ, вона, як і в попередні роки, оголосила голодування в знак протесту проти порушень прав людини в СРСР. За таку непокору, одразу ж після повернення до табору, жінці оголосили акт про спалення 150 її малюнків та екслібрисів. «Крамольною» виявилася навіть літера «Ш» – підпис автора під малюнками, оскільки нагадувала тризуб. На знак протесту в лютому 1976 р. художниця відмовилася від примусової табірної роботи. За це її покарали карцером, а в квітні того ж року  на півроку кинули до ПКТ.

Табірна адміністрація не одноразово погрожувала тендітній молодій жінці фізичною розправою за непокору у відстоюванні своїх людських і громадянських прав, участі у протестних акціях політв’язнів.

Заслання відбувала в с. Макушино Курганської обл. Працювала в художній майстерні при Будинку культури (оформлення наочної агітації). 2 грудня 1979 року повернулася до Львова. Рік перебувала під адміністративним наглядом. Як й інші політв’язні пройшла через відмову у прописці, проблемами з працевлаштуванням, тиск за відмову співпрацювати з КГБ. Розглядала навіть варіант еміграції до Канади через шлюб з канадійцем українського походження. Однак через численні бюрократичні перепони та втручання КГБ виїхати їй не вдалося.

Наприкінці 1980-х рр... С. Шабатура активно поринає в національне відродження. Була активісткою Львівських організацій “Меморіал", Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження катакомбної УГКЦ. Впродовж 1990—1995 рр. була депутатом Львівської міськради. З 1991 р. – голова Марійського товариства милосердя. В роки незалежності отримала можливість вільно займатися творчістю і донести її до публіки. Гобелени Стефанії Шабатури не раз експонувалися на виставках і були високо оцінені критиками та глядачами.

Реабілітована у 1994 р. У 1999 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Указом Президента України від 8.11. 2006, як член УГГ, нагороджена орденом «За мужність» І ступеня.

17 грудня 2014 року померла у Львові після тривалої важкої недуги на 76 році життя.

Ірина Єзерська,

наукова співробітниця

[i] Я перебуваю в стресі.

[ii] Під тиском.

Етнораритет родини Калинців у музеї — меморіалі «Тюрма на Лонцького»

6 грудня поетесі та громадській діячці Ірині Калинець виповнилося б 78 років. Цій даті присвячена міні виставка у Національному музеї-меморіалі «тюрма на Лонцького» — торбинка із вишивкою, яка належала Ірині Калинець. Поетеса-шістдесятниця,  дуже любила додати до свого одягу народні мотиви вишила і носила цей аксесуар в молодому віці у 1960-х роках в розпал активної дисидентської діяльності.

Цю невеличку торбинку, розміром 15×27,5 см, з вишивкою хрестиком червоними та чорними нитками з вкрапленнями синього та жовтого на мішковині, передала на тимчасове зберігання донька Ірина та Ігоря Калинців  — Звенислава Калинець-Мамчур.

Ось що вона згадує про цю сумку, тодішній побут та  мамину любов до етніки:

«Наскільки скромніше жили матеріально. Це вважалося тоді нормально, тому що всі були більш-менш в однакових умовах і якось не превалювали якісь ті матеріальні цінності. Одяги були шалено дорогі на ті часи. Ну і мама мені багато розповідала, як вони виходили з тої ситуації. Вона завжди хотіла виглядати гарно. І вона завжди щось додавала від народного стилю. Мала торбинку з вишивки перероблену. Потім Людмила Семикіна їм першим зробила такі, типу, свитки…»

Ірина Калинець (1940—2012)

Українська письменниця та поетеса-шістдесятниця, діячка дисидентського руху, багаторічна політув’язнена  радянських таборів,  активістка українського національного і правозахисного руху. Заарештована 12 січня 1972 року і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 6 років таборів суворого режиму та 3 років заслання. Після звільнення поринула в активну громадську роботу, національно-демократичний рух кінця 1980-х – поч. 1990-х рр..., була депутаткою Верховної Ради України І скликання, працювала начальницею Львівського обласного управління освіти, викладала в Львівському національному університеті ім. І. Франка. У 2000 році нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Ірина Єзерська

Символ українства

 

До Дня Захисника України в пам'ять про усіх українців – жертв тоталітарних режимів Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» представляє один зі своїх унікальних експонатів – вишиванку Михайла Лапичака із Нижанкович на Старосамбірщині, котрий разом із трьома своїми односельчанами був убитий більшовиками 25 червня 1941 року.

 

Сорочку передала під час цьогорічних відвідин України, Лариса Лапичак із США, племінниця Михайла Лапичака, донька його брата Томи. Батьки Лариси були ув’язнені нацистами та каралися у концтаборах Заксенгаузен (батько) та Равенсбрюк (мати). Згодом емігрували до США.

Вишиванка – символ українства, опинилася за океаном в 1960-х. Тоді сестри Михайла та Томи Лапичаків – Ірина, Марія та Анна доручили невідомому чоловікові  забрати її до Чикаго і віддати їх братові.

Лариса Кортні Лапичак народилася в 1952 році у Чикаго, більш ніж через десять років після смерті свого стрийка. В їхній родині ця величезна, розміром 85×63 см сорочка із розкішною вишивкою на вовняному сукні, була єдиною пам’яткою про брата та дядька. Родила воліла, щоб сорочка повернулася в Україну і зберігалася саме в Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького», місці пам’яті жертв політичних репресій.

Запрошуємо відвідати експозицію музею.

 

Ірина Єзерська

У Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» з 31 липня 2018 року експонується блузка відомої поетеси, шістдесят ниці, громадської діячки, політув’язненої радянських таборів Ірини Стасів-Калинець. У далекому 1972 році 32-річна Ірина майже дев’ять місяців каралася у стінах слідчого ізолятора КГБ, на місці якого згодом постав музей. Особисто вона доклала багато зусиль, щоб цей музей постав, як місце пам’яті жертв політичних репресій та пересторога для можливого повторення злочинів проти людяності. Будучи головою наглядової ради музею, підтримувала його, захищала у нелегкі часи.

Ірина Калинець любила вишиванки, завжди одягала їх в урочисті моменти. Вони їй дуже пасували,зважаючи на її гарну струнку поставу, горду осанку, які вона зберегла до кінця життя. Тепер одна з її вишиванок зберігається у фондах меморіалу. ЇЇ нещодавно подарувала донька Ірини Калинець Звенислава Калинець-Мамчур.

Чорна полотняна блузка сучасного крою, оздоблена старовинною вишивкою з Городоччини, з якої тягнеться коріння родини Стасівих. Ця блузка – подарунок від доньки, з’явилася в гардеробі Ірини Калинець уже в останні роки життя.

День відкриття виставки обраний не випадково. Саме 31 липня минає шість років з дня смерті Ірини Калинець. Активна громадська діячка, поетеса, шістдесятниця, правозахисниця, учасниця дисидентського руху є однією з тих моральних авторитетів, котрих в останні роки так багато втратила Україна, людей з покоління безкомпромісних до неправди та незламних у своїх переконаннях.

Про цю непересічну жінку написано і сказано дуже багато. Її принциповість, незламність та неймовірна енергійність – це те, що виділяють усі, кому пощастило її знати. Належала до людей, котрі вже своєї поставою вселяють повагу. ЇЇ неймовірна тверда вдача і харизматичність проявлялися у зовнішності – фактурній екзотичній вроді, гордій осанці, блиску величезних темних очей.

У колі молодих львівських митців та інтелігенції 1960-х років, котрі виділялися антирадянськими поглядами, Ірина Калинець була справжньою зіркою. І справа не лише в тому, що вона не боялася різко критикувати радянську дійсність. У радянському Львові вона була господинею своєрідного модного мистецького салону (як би це назвали десь у Парижі), куди збиралися молоді поети, письменники, художники, публіцисти, журналісти та всі ті, хто стомився від соцреалізму, цензури, комуністичної ідеології. Квартира подружжя Калинців у Львові, а ще помешкання їх сусідки та вірної подруги художниці Стефанії Шабатури були своєрідними острівцями вільної творчості та вільної думки. На літературні вечори сюди приходили не лише львівські інакодумці, а й багато гостей з інших міст УРСР та СРСР, зокрема киянин Василь Стус, та навіть іноземці – друзі господарів із «ворожого» Заходу – США, ФРН, Канади та дружніх, але не менш підозрілих – Югославії, Чехії, Польщі. В ізольованому «залізною завісою» Союзі це не могло залишитися поза увагою спецорганів.

Як і личить справжній зірці та власниці літературного салону, Ірина Калинець мала власний імідж.  Причому склався він ненавмисно, а випливав з її світогляду та переконань. А про його самобутність свідчить те, що незалежно від особистого ставлення конкретної людини до Ірини Калинець, його відзначають всі. Її багатий внутрішній світ та оригінальність проявлялися у зовнішності. Ірина Калинець відрізнялася від середньостатистичної радянської обивательки і це було очевидним і незаперечним фактом.

Маючи обмежені матеріальні можливості, живучи в умовах вічного дефіциту ця жінка зуміла витворити і підримувати свій стиль, якому не зраджувала впродовж усього життя. Родзинкою цього стилю була вишивка. Етнічні мотиви її одягу у 1960-х роках були справжнім викликом радянській дійсності.  І це не залишилося непоміченим. Вже після арешту Ірини Калинець в січні 1972 року, її колишня колега зльвівської СШ№ 63 Марія Браташ скаже слідчим КГБ:  «Калинець надто вільно поводила себе серед учителів, своєю поведінкою і одягом старалася підкреслити, що вона є щирою українкою і завжди обурювалася, коли хтось із вчителів  говорив російською мовою».

Зовсім інакшою постає Ірина Калинець, її неймовірна харизматичність, неординарність та елегантність у спогадах своїх близьких подруг та доньки.

Піаністка Тетяна Воробкевич зазначає наскільки тісно пов'язаний зовнішній вигляд з внутрішнім світом людини. Вона підкреслює наскільки важливим для людей, що пережили тюрми, табори та заслання був охайний зовнішній вигляд. Для них це означало перемогу над брудом (не лише в прямому, а й ментальному значенні), в який їх силоміць кинули, відстояння себе.

Т. Воробкевич:  «Вона була така цікава. А от після… Ті люди, які верталися з табору, вони мали інакше сприйняття одежі. Вони якісь дуже, я б сказала, випрасувані. Таке враження, що кожного разу одяг, який на них є, він є новий. В мене таке враження, що ті люди хіба прасували кожен день. А от в тих людей, які були після таборів, в них було дуже чомусь строго. Ну не тільки в Іри. Я в багатьох (це помічала – І. Є.)»

Тому самотужки вив’язана стрілецька шапка, в якій Ірина Калинець позує у фотосалоні на засланні, є не просто головним убором, а акцентованим проявом нескореності.

Т. Воробкевич: «То ж, фактично, була та шапочка, то я Іру навчила в'язати. Ту – таку,  як у Січових Стрільців. Вона сама зв’язала, але я знайшла – моя мама дуже добре в’язала, мене навчила і я їй показала як. І вона вже сама зробила. То було свідомо обрано таку форму, аякже! Вона могла бути так (показує прямо – І. Є.), але Ірі ми зробили ті додатки. Такі, як вони мали. То така свідома. І попробуй сказати, що то щось не те. То було з білої вовни зв’язано».

А перше знайомство Т. Воробкевич та І. Калинець відбулося завдяки спільній любові до етнічних мотивів в одязі.

Т. Воробкевич: «Власне у той час, концерти були цікаві, були цікаві виставки, відбувалося щось в місті. Відповідно вже молодь почала ходити на ті концерти. Молоденькі і трошки старші – вони студенти. Але ми вже бачили себе, один другого. І власне, ми перший раз заговорили з Іриною. В мене був гердан, але  в ньому струхліли нитки. Я його десь два роки перенабрала. Дуже гарний гердан, зроблений моєю мамою і раптом мені розірвався. Я ніби зчепила, але очевидно нитка стліла вже.  То вже стільки часу. Такий з молодості моєї мами. І власне, я мала той гердан на собі, а Іра в той час … Тоді носили такі зачіски дуже начесані, «бабетти». Власне, то було ще до фільму.  Та назва «бабетта» з’явилася вже як наслідок того, що Бриджит Бордо мала ту начесану  голову. Але то тоді начісували ті зачіски. І всі дівчата дерли своє волосся, щоб воно було пухнате. І Ірина, ви бачили ту знимку, якось в ту зачіску вчіпала таку стрічку. І та стрічка завжди була того кольору, як і одяг: сріблиста, синява, бордова, зелена. Я перший раз її побачила з тою стрічкою. Я рота відкрила (показує захват – І. Є.) і ми якось так недалеко стояли. А вона на мій гердан. І власне, то таке бачення. І вона сказала: «Боже, хто таке гарне зробив?!» А то такі цікаві квіточки, і дуже дрібнюсіньке таке. І я: «О, яке чудо!» Ну вже не випадало якось до «чуда» договорити до того (сміється – І. Є.) І ми так почали говорити.

 І так в тракті того говоріння: раптом про вишивку почали говорити. І в мене, власне, є одна підшивка, а решта такі окремі сторінки, або цілі номери журналу «Нова хата». То такий виходив дуже, я б сказала, модерний журнал,чи навіть часопис. Він не журнал, він м’якенький, але він , по моєму, двотижневик. Там були надзвичайно цікаві статті: і історичні, і переклади різних цікавих європейських оповідань, і вірші цікаві. І там була сторінка моди. В той час була така ідея вишивку вплітати в європейський крій. (Журнали 30-40-хроків – І. Є.). Сукні були такі з тими підтинаннями, з такими дуже… дуже модерна сукня і десь на тому (вставка етнічна – І. Є.). Зараз то не те, ще не дійшло до тої вишуканості. Я просто вам покажу, просто, щоб ви подивилися, бо … І ті моделі були роботи Кульчицької, Гординського, Ольшанської дуже багато. То ті відомі художники робили спеціально. І власне ми почали говорити про ті (вишивки в журналі «Нова хата » - І.Є.) І ми щось зачепили. Іра каже: «Я бачила ті вишивки, десь там кілька сторіночок». Я кажу: «В мене є ті журнали». Все, значить, ми подивимося. І ми так мимовільно, власне, вже зазнайомилися з Ірою. Вже потім ще черговий раз десь зустрілися, Іра прийшла на Шашкевича (в дім Т. Костюк-Воробкевич – І. Є. ) дивитися ті журнали, той часопис. І ми так з нею почали товаришувати. Взагалі в тому товаристві, в якому Іра була, то там я знала багатьох людей. Мої батьки знали дуже добре родину Антонівих. Я Оленку знала у всіх її трагічних періодах, тобто щасливих і трагічних періодах. І так сказати життя її знала: дівчинкою, я  її знала в першому шлюбі, в другому шлюбі, ну й в третьому. Відповідно ми вже мали багато спільних зустрічей і цікавих розмов.

…Вертаючись до Ірини. В них була дуже відкрита хата. Я знаю, що Ігор навіть не раз злостився. Я вже була якось так ближче з Ірою. Він казав: «Так, я хочу писати спокійно».  В той час, коли я познайомилася з Ірою, вона кінчала працювати у Будинку творчості. Був такий період. Потім чомусь звільнилася. Не знаю чому. Якийсь час не працювала. І працювала потім в тій школі на Личаківській. Там вона в бібліотеці працювала і дуже так …

Я студенткою з нею познайомилася, то вже була та моя синя суконка, яку я собі сама вшила. Така темно-синя, те , що називається — гранатова. Така з коротким рукавом літня суконочка. Називалися вони «принцески». Такі завужені-розширені. Така, що повторювала всі риси, які б мали бути. Може, й тому виділявся дуже той гердан. Такий він дуже кольоровий.

… Я не є їй кумою. Але нас називали «куми» з Ірою. Я не тримала Дзвінку до хресту, але нас називали «куми» або «дві відьми».

 …Ну моди, які моди?.. Ми дуже любили щось таке оригінальне з національним елементом. Боже, я колись складала свої літні босоніжки. І я їх нарахувала щось сім пар. А тоді була одна пара. Я думаю:  Боже, як то в одній парі ходилося? Тепер дійсно: бо ті трохи труть, ті не вигідні, а ті гарні в стоковому центрі куплені – хапаєш, бо вони в п’ять разів  дешевші і цілком нові. Таких, що я ношу, я нарахувала сім пар. Я думаю: «Господи Боже, ну точно я мала одну пару босоніжок». Часом дві – білу і ще якусь. В основному – білу або якусь бежеву. Ми не мали багато того одягу, але мали багато… Якось намагалися щось видумати собі,щось пошити. Тоді ж шилося. Щось я , вміла –не вміла шити, але шила собі. Просто мій тато помер, як мені було 13 років. Ми всі – брат і сестра були студенти, а я була учениця. І мама не мала пенсії, бо не мала радянського стажу. Я, як пригадаю, коли б я вночі не відкрила очі часом, чи за потребою, мама щось робила: вишивала для когось, в’язала, цирувала наше, латки пришивала, перешивала. Коли вона спала? Не знаю. Але то життя галицьких родин було таке. І тому я навчилася щось трошки, змушена була навчитися собі сама робити. І щось не раз. Мама мене от навчила в'язати. І ми з Ірою почали щось там плести, і то дуже добре, бо нитки були. Просто ми тоді були дуже зграбні. Таким фігуркам легко то зробити (усміхається – І. Є.). Тому намагалися…

 …Іра виділялася. Її неможна було в сумі, от скільки є, давайте порахуємо, то є 20 рядів – 700-800 людей є у філармонії. Все таки тоді були повні зали. З тих 700-800, все таки не можна було так ковзнути очима мимо неї.  Вона мала якийсь свій… Як би ж то назвати? Вона була дуже природна  і разом з тим з таким почуттям гідності. Не можна сказати, що вона дуже гарна. В неї дуже гарні очі, в неї гарне волосся. А в цілому лице не є таким, що можна назвати класично правильна красуня. Але мимо неї не можна було якось пройти. Вона неймовірна!

То, власне, коли Богдан (Сойка – І. Є.) намалював її з тими лілеями. Він давніше той портрет  намалював. А була така виставка, здається, до 2000 року, 40 років шістдесятництва. Ігор каже: «Слухай, десь там малював Сойка Іру. Чи то є ще він, чи докінчив?» Я поїхала до Янова. Богдан десь там з піддашшя витягнув і каже: «То не закінчена робота». Я кажу: «Нічого страшного. Ми то використаємо»… Потім він дуже гарно, Богдан, вже включився в то, і його поставили на мольберт. Він нормальний, там дійсно руки не прописані. Богдан вміє намалювати руки, але вони не прописані ще. Але то так гарно, бо такою зеленою тканиною оздобили і так на те поставили, як ніби то в майстерні. І всі: «Ах!» Вмирали від того портрету (усміхається – І. Є.) Він дійсно такий вхоплений дуже гарно.

Іру багато хто малював. Вперше вона позувала Власову – такому скульптору. Є така скульптура «До Соломії Крушельницької» — такий поворот голови. Потім ще її різні художники малювали. Потім ті маски. Багато хто впізнавав себе в тих масках Мінька. В Мінька є така ціла серія його ранніх робіт. І там є ті маски. І така на голубому фоні золота і такий відкритий рот – Іра як читала, так широко відкривала рот. Вважалося, що то Ірин портрет. Він так малювала.

…Так що ми не раз видумували щось собі… Так, що ми якісь такі моди видумували собі».

Навіть у суворих умовах радянських таборів політув’язнені шістдесятниці боролися за право достойно виглядати і скрашували свої сірі важкі будні вишивкою.

Т. Воробкевич:  «Там була Ірина Сеник. Цікаво, що вона розповідала. Я читала такі її спогади, що вона завжди мала трійку – посередньо – за ручну працю. Від природи то ненавиділа. Вважала, що то непотрібне – робота з голкою. То ж можна сидіти, вірші писати, ще щось робити. А от в тюрмі, вона, фактично, завела це. Але Сеник просто вишивала. А Іра першим ділом вирішила… Вони там боролися за те, щоб їм дозволили носити… (комірці – І. Є.) Бо то ж Дзвінка вже поступила в школу №28. Там діти носили форму, але мали комірчики з вишивкою. Й Іра придумала, що до тих своїх халатів табірних  вони будуть мати вишиті комірці. По-друге, вони почали… Їм же ж можна було посилати бандеролі якісь обмежені. Вони почали в бандеролях вимагати помаду, нитки. Тому мами вирішили,що вони цілком зварювали (сміється – І. Є.) Панни в тюрмі.

Наприклад, пам’ятаю, розповідали. Там же ж вони сиділи в одній камері з Строкатою: Строката, Іра і Стефа. І там були ті бабці-старообрядці. Вони сиділи вже від якогось там 1920-го року. Світ не видів. То вже були «древні старушечки». Вони такі частушки про Леніна вміли. Іра їх співала, то ошаліти можна. Такі, що нечиста сила йде на Росію. Російські такі частушки. І бабці дуже чітко дотримувалися посту. А постів у російській церкві ще в сто разів більше, ніж у нас. А бабці мали під 80-90 років. Їх не відпустили тому, що вони не каялися. Вони все одно: Ленін-Сатана і був ще один термін, і ще один. Коли наставав піст, вони не їли нічого. Тому, що то зварене на якійсь кістці, не дуже там того м’яса було, але вони не їли того. Чи навіть там (хрестить – І. Є.) Ну і дівчата почали задля них голодувати. Це ті перші моменти такого, що ті люди здивовані, що… Тамті українці підтримували також, але так. А ті тут просто оголосили голодування: бабцям давати на час посту 40 днів рибу і до побачення. Начальник тюрми верещав, як скажений. То вже був той час, як не було нічого в магазинах. Казав: «Люди в чергах за м’ясом стоять, а ви не можете. Будете тут крутити голову!» І та голодівка була якась досить довга, щось два чи три, чи навіть більше днів, що вони задля тих бабців голодували. Ну і приїхав з Москви кагебіст, бо…

Строката, вона ж хімік: «Дівчата, ми маємо виглядати «на блєск», щоб ми не виглядали якимись такими нещасними». І що зробити? Те волосся таке нещасне, посивілі і так далі. Розпустили хімічний олівець, вирішили зробити собі його трошки гарнішого кольору. Ну і помалювалися і нічого – то був хімічний олівець. Ввечері все було дуже гарно. Іра була ще чорна, то не дуже її, а Стефа, то блондиночка і та також блондинка, Строката. Звечора були такі з відтінком, на ранок були Мальвіни – суцільно голубі (Сміється – І. Є.). Хімічний олівець він проявляється. Голубі, в прямому понятті того слова. Іра казала, що Строката то ще…, а Стефа така рудувата і те лице таке рожевеньке і те на рудому( Сміється – І. Є.). Боже, Стефа: «Я не піду, та ви що, я вар’ятка, мене закриють!» (Сміється – І. Є.). Строката каже: «Найважливіше вдати, що так треба! Він звідки знає, як треба, той дурак!» Коли викликали, то зайшла спочатку Строката. То ще так нічого, він так подивився. Але коли зайшла Стефа, то той кагебіст взагалі не знав, що він має робити. З тими голубими косами (Сміється – І. Є.). Ну потім воно, звісно,змилося за якийсь час. Але то було… то був потрясний варіант, коли вони стали такі голубенькі цілком.

 …Мали свої, звичайно вимоги. Почалися помади, обов’язково, треба було намалюватися. І ті то сприймали дуже… Іра казала, наприклад, що при тому всьому, ті жінки, які там були, наглядачі, спочатку вони всі такі були… Але й вони трактували ту роботу в тому… в тій Мордовії роботи іншої немає, і вони ще задоволені, що мають роботу. Але можна було якимось чином їх перекуповувати. Наприклад, та що пильнує, слідкує кількість бандеролей. Їх не можна було більше встановленого ліміту одержувати. Вона їх записувала. Але як казав відомий ірландський письменник ще з XIX ст..., коли сидів у тюрмі до наглядача: «Я сиджу, бо сиджу, а ти мусиш сидіти. Ти теж сидиш в тюрмі. Ти покидаєш свою жінку, бо ти сидиш. То чому ти думаєш, що ти на свободі, якщо ти мене пильнуєш?» Як розповідала Іра, відповідно, вже там вони дізнаються, що в тої є донька, в тої є син. А, перепрошую, джинси на той час, то ж… валюта. Навіть в дурній Мордовії шмаркачі хочуть мати джинси. То мамами якось передається те і починається пропонувати, що ми вам подаруємо джинси для вашого коханого хлопчика чи дівчинки, а ви вже там… Ну, так би мовити, все в порядку. Найгірше було з Оксаною Попович. Вона принципово була проти будь-яких домовленостей з наглядачками. Особливо в тих бандеролях були і вітаміни, і лікарства, які потрібно. Вона пам’ятала абсолютно все. Треба було їй якось впхати те лікарство: «Пані Оксаночко, знаєте, то в мене тут лишилося». — «Нічого не залишилося. Я з’їла останню вітамінку два тижні тому. То не може бути. Ви знову навели собі ті контакти з тими псами!» ЇЇ намовити, то було страшне. Вона бунтувала, вона злостилася, вона ображалася на них, що як вони… От чергова бандероль, яка прийшла поза тим, бо вони нав’язали той контакт. Ті люди, що там працюють, вони не винні. Для них то робота і вони ще й раділи, що є робота, бо там роботи немає. Але, як казала Іра,  Оксана Попович була дуже принципова. Вона, як комп’ютер все: «Тієї помади не було». «Та ні, то вона вицвіла». «Ви знову!..» (Сміється – І. Є.) вона дуже гостро на те реагувала.

 Вони вишивали такі закладочки, іконки маленькі, вони вишивали собі ті комірці і якісь такі речі. Пробували доказати, що вони не є в’язнями, що вони мають свої естетичні потреби і вони їх будуть задовольняти. Спочатку їм взагалі не заборонили. Але вони там бунтували. Казали, що нікому не заважає. Ну важко було ту норму виконати. І вона розрахована, щоб її не виконати тому, що норма дає право мати гроші. І щось купити в тому кіоску. А якщо ти не виконуєш, то ти не має тих грошей. Я вже забула, як то Іра пояснювала, родині дозволялося переказати незначну суму, але дуже малу. Там не можна було… Я знаю, що в шпульки клали гроші (котушка з нитками – І. Є. ), навіть я одного разу мотала, але то не Ірі, по-моєму, Олі Горинь допомагала. Треба було гроші замотати, щоб так рівненькобуло. Оля мене попросила, бо я ніби маю пальці до фортепіано. Я кажу, що до фортепіано, але не до того, а трохи маю до в’язання (сміється – І. Є.). То треба так рівно намотати шпульку, в середину поставили 100 карбованців складені, а тоді треба на шпульку намотати рівно так ниточки, щоб так, як машина. Пам’ятаю, досить довго мучилася, а потім таки змотала».

Скульпторка Марія Савка-Качмар згадує:

«Дуже все одно ми бажані були одна одній. І знаєте чому? Тому, може, що ми були будовою своєю трохи подібні. Їй було приємно ходити з високими кобітами разом. Компанію таку робили. Наприклад, Таня Костюк-Воробкевич, вона піаністка. Вона була дуже гарна, правда трошки молодша, досить молодша, але гарна була: така чорнобрива, смуглява радше. І вона підходила так, бо ми були чорночубі з Ірою, також і стрункі достатньо, тонконогі, високі. І Іра любила це. Стефа була трохи нижча, коренастіша, але така була гарна. Гарна була. Вона гарна була. Але вона як йшла, то то так було відчутно (Усміхається – І. Є.).

Дочка Звенислава Калинець-Мамчур з перспективи часу роздумує про тодішній побут, пріоритети своїх батьків та їх близького кола і спілкування і ,звичайно, мамину любов до етніки:

«Наскільки скромніше жили матеріально. Це вважалося тоді нормально, тому що всі були більш-менш в однакових умовах і якось не превалювали якісь оті матеріальні цінності. Одяги були шалено дорогі на ті часи. Ну і мама мені багато розповідала, як вони виходили з тої ситуації. Воно завжди хотіла виглядати гарно. І вона завжди щось додавала від народного стилю. Мала торбинку з вишивки перероблену. Потім Людмила Семикіна їм першим зробила такі, типу, свитки… Мінялися з товаришками і косметикою, і одягами. І одна другу виручали. Були в неї такі спогади… Ну але це були такі речі, що просто не було в чому ходити, і важко влаштуватися на роботу було дуже. Особливо вчителювання в ті роки було… Безперечно, що були дуже важкі такі моменти. Я не хочу це переносити на сьогодні, бо сьогодні інші часи. Сьогодні зовсім інші часи і не можна порівнювати, як ото старші боркутуни кажуть: «В наші часи ми того не мали, ми того не мали!» Не в цьому справа, а в цьому, що молодь ставить перед собою за основне. Тоді, скажімо, було питання національного визволення. Зараз, я би сказала, що молодь мала би ставити пріоритетом освіту. І, мабуть, вона так і ставить. Це є дуже добре. Добра освіта – це є запорука потім і доброго життя усіх. Інша справа, що, на жаль, після того, як дістають тут добру освіту – їдуть ще далі діставати добру освіту. І таким чином, ми тут, фактично, сиротіємо, тому що наші дуже добрі студенти покидають Україну. Але порівнювати?.. Ну такі були часи: і скромніше харчування (зараз ми маємо значно краще харчування). Але, з другого боку, тоді люди «советскі» звикли жити – знали, що їм кожен день дістанеться їхня пайка. Сьогодні люди мусять…, не мають на ліки грошей і заплатити за газ. Тобто – це теж не можна відкидати. Але я б не бралася того аналізувати. Тоді жили ідеями.

Знаєте, я найкраще згадую часи кінця 1980-х років, початок «перебудови», Товариство Лева. І тоді, я пам’ятаю, вже як в батьків збиралися. Вони видавали альманах «Євшан-зілля». Тоді стільки людей перейшло. Власне, і УГКЦ відновлення… Це все… Дитина в мене була маленька народжена. І ми жили в невеличкій двокімнатній «хрущовці» і все перейшло через нашу хату. То я вже оці часи згадую, такими і напруженими, і цікавими. Але вони були надзвичайно цікаві. Можливо, вам дивно буде почути, але, наприклад, вийшла якась цікава стаття в газеті чи журналі, особливо в якихось російськомовних виданнях, «Литературной газете» чи в чомусь. І всі це читали і обговорювали. І така відчувалася єдність у повітрі. От у Львові, ти прийшов кудись на каву і тому, хтось не прочитав тієї статті, то йому одразу давали і це все обговорювалося, всі були єдині. Зараз, те, що відчуваю, в соцмережах і, буквально, де на вулиці – весь час нарікання, претензії і незадоволення. Є від чого мати претензії, але не ті акценти. От немає тієї єдності, яка тоді породжувалася. От навіть журналісти, письменники тоді були дійсно в авангарді, а зараз я цього не відчуваю. Ну знову ж таки, мабуть, інші часи».

 

Біографічна довідка

Ірина  Стасів-Калинець (6 грудня 1940, Львів –  31 липня 2012, Львів) –українська письменниця, поетеса, шістдесятниця, діячка дисидентського руху  багаторічна політув'язнена   радянських таборів,  активістка українського національного і правозахисного руху.  

Як сама зазначала щодо свого соціального походження, народилася у робітничій українській християнській сім’ї. Як згадувала уже у зрілому віці, від дитинства, що припало на час Другої світової війни і післявоєнних років радянської окупації із репресіями та депортаціями, у жінки залишилися сумні спогади: «Тому, що всі ми жили під страхом вивозу. Людей вивозили за будь-що. А насамперед за те, що ти українець.

Коли я вчилася у першому класі середньої школи № 87, нас було 56 учениць. У другому залишилося близько двадцяти п’яти. Решта були вивезені. Найбільше запам’яталося мені, як ми шукали маминого двоюрідного брата по тюрмах. Його вивезли лише за те, що він був господар. Згодом його реабілітували. Та сталося це, на жаль, уже після його смерті».

Радянська школа не сприяла формуванню вільної, всебічно розвиненої, здатної до критичного мислення, а тим паче національно свідомої особистості.

«Запам’яталася школа, де все було поставлене в рамках атеїстичного виховання: дитину, яка йшла до церкви, страшенно ганьбили. Пам’ятаю зруйновані стрілецькі могили, на які я ходила ще з дитинства. Все це поступово відкладалося в пам’яті і формувало нетерпимість до фальші, до тої дволикості, в якій ми змушені були жити».

Свій життєвий вибір та вибір своїх однодумців-шістдесятників – молодих митців, письменників, поетів, науковців, І. Калинець згодом пояснить наступним чином: «Політик не може в умовах такої страшної системи порушити принципові питання, які б прояснили, що та чи інша зміна нас врятує. Він це може зробити тільки в умовах демократизації  гласності. В умовах імперського насильства зробити це було неможливо. А що Україна так часто перебувала під пресом імперського насильства, то про ці речі говорили поети. Можна сказати, що ми навчилися думати політично через поезію. Вірші стали засобом виявлення почуттів і того розуміння, що таке свобода».

Після закінчення середньої школи у 1957 році два роки працювала на виробництві задля здобуття трудового стажу  – обов’язкової умови у «країні пролетарів» для подальшого здобуття освіти у вищих навчальних закладах. У 1959 р. поступила на філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка, відділення слов’янських мов.

Час навчання припав на таку звану хрущовську «відлигу». Тодішні суспільно-політичні  процеси в Угорщині й Чехословаччині збуджували думку західноукраїнського студентства. Вже тоді молода поетеса публікує свої твори у періодичних виданнях.

На останніх курсах університету одружується з поетом-шістдесятником Ігорем Калинцем і народжує у 1963 р. доньку Звениславу.

Після закінчення Львівського університету  університету викладала українську мову і літературу на підготовчому курсі Львівського Політехнічного Інституту. Продовжує публікувати  вірші  та казки для дітей у періодичних виданнях.

Подружжя Калинців  були близькими друзями та однодумцями таких відомих дисидентів і політв’язнів, як Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Михайло Горинь, Іван Світличний, Надія Світлична, Стефанії Шабатури, Іван Гель та багатьох інших. Разом ці молоді люди проводили акції на захист української мови та культури в умовах тотальної русифікації, захищали національну пам'ять та історію, були активними авторами, видавцями та поширювачами самвидаву.

Як згадувала згодом сама Ірина Калинець, під час арештів української інтелігенції 1965 р. її не заарештували лише тому, що мала маленьку дворічну дитину. Але про спокійне життя довелося забути. Молоде подружжя Калинців постійно викликали на допити до КГБ, вони відчували себе під пильним стеженням, на них чинився моральний тиск, переслідування вилилися в постійних звільненнях з роботи і неможливість знайти добру роботу за фахом і що особливо боляче для митців – їхніх творів не погоджувалося публікувати жодне офіційне видавництво. Самвидав – став єдиною можливістю сказати своє слово хоча б  нечисельній аудиторії.

Під час другої хвилі брежнєвських репресій за виступи на оборону переслідуваних діячів культури 1970 р. звільнена з роботи. Згодом влаштувалася ткалею-надомницею. Викладала мову та літературу в школі — на замінах. Молодій жінці із когорти інакомислячих важко було знайти роботу за фахом: викладати чи працювати десь в гуманітарній сфері, що була в тоталітарній державі вкрай заідеологізована. Однак всебічна розвиненість, широке коло зацікавлень (музика, малювання, ткацтво, вишивання, література) допомагали заробити на прожиття.

У липні 1970 р.  підписала протест дев’яти осіб  проти арешту Валентина Мороза. Восени того ж року разом з чоловіком надіслала петицію до прокуратури УРСР з проханням дозволити бути присутніми на судовому розгляді справи В. Мороза, листа Голові Ради міністрів СРСР О.Косигіну від імені родичів і друзів В. Мороза, листа до Верховної Ради УРСР з протестом проти порушень у ході судового розгляду. У грудні 1971 Ірина Калинець, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Петро Якір,  Леонід Тимчук підписали декларацію про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої.

12 січня 1972 заарештована у Львові. Перебувала у слідчому ізоляторі КГБ, відомому в народі, як тюрма «на Лонцького».  Під час слідства слідчі викликали на допити її друзів, співробітників, учнів. Зі ста школярів, які пройшли свідками у її справі, лише двоє чи троє свідчили проти неї: читала вірші, присвячені В'ячеславу Чорноволу, давала читати есеї Валентина Мороза та інші позацензурні твори, говорила про незалежну Україну. Хоч слідство так і не довело причетності І. Стасів-Калинець до діяльності якоїсь організованої групи, що займалася «антирадянською діяльністю» і участі у виданні самвидавного  журналу «Український вісник», все ж таки наприкінці липня 1972 Львівський обласний суд засудив її за ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда», яку побачили в її творах, офіційних листах і зверненнях на захист прав людини та поглядах, висловлених усно, до 6 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання. Ірина Калинець опротестовувала вирок, не визнавала свою вину, обурюючись, що «за поезію не судять». Однак даремно, оскільки вироки дисидентів були визначені заздалегідь, а закриті судові процеси  були лише формальністю. Через півроку такий же вирок дістав її чоловік. Їхня маленька донька Звенислава була розлучена з батьками на 9 років. На подружжя Калинців тиснули погрозами віддати дитину до дитячого  будинку, схиляючи покаятися.

Ув'язнення І. Калинець відбувала у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія) разом із своїми товаришками  Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Іриною Сеник, Оксаною Попович та іншими. Брала участь у всіх акціях жіночої політзони: підписала листа в прокуратуру, в якому звинувачували табірне начальство в  перешкоджанню святкування Великодня, листа Генеральному секретареві ООН з проханням сприяти проведенню справедливого судового розгляду в присутності представників ООН, лист до Комітету прав людини ООН зі скаргою на табірні умови і проханням надіслати представника, колективного листа на підтримку Андрія Сахарова; заяву на захист важкохворого В. Стуса, голодуваннях з вимогою статусу політв'язня,  на знак протесту проти відмови надати побачення з ріднею; відмові від тяжкої фізичної праці у зв'язку з Міжнародним роком жінок та багато інших. Багато разів довелося зазнати жорстоких репресій з боку табірних властей. У березні 1977 року її відвезли до Львова з метою схилити до написання покаяння.

Заслання відбувала разом з чоловіком у селі Ундіно-Посєльє у Читинській області. Попри погане здоров’я змушена була працювати у колгоспі.

До Львова повернулася 1981 р. і розпочала важку боротьбу за прописку та роботу.  Влаштуватися на роботу можна було тільки за вказівкою КДБ: довелося працювати секретарем-касиром в Львівському обласному будинку вчителя.

Починаючи з 1987  р.  Ірина Калинець бере активну участь у відродженні вільного культурного та громадського життя Львова, основну діяльність зосередивши на вихованні молодого покоління. Одна з ініціаторів створення Клубу молодих учених, згодом Товариства Лева – однієї з перших незалежних молодіжних організацій Львова, Товариства української мови (ТУМ), «Меморіалу», Народного Руху України. Разом з однодумцями започаткувала видавництво незалежного культурологічного альманаху «Євшан-зілля». Була учасницею руху за відродження УГКЦ. Багато публікувалася в пресі, читала публічні лекції.

У 1990 р. Ірину Калинець обирають депутатом Верховної Ради України, була головою підкомії в Комісії Верховної ради з питань освіти (1992—1994). З травня 1990 до 1992 р. працює начальником Львівського обласного управління освіти. Вона провела реформу школи в напрямку українізації шкільної системи. Ірина Стасів-Калинець брала участь у створенні низки нових навчальних закладів (ліцеїв, гімназій, зокрема ліцею «Героїв Крут».), профільної газети «Основа», Міжнародного центру освіти, науки й культури. В часи незалежності отримала можливість займатися науковою та викладацькою діяльністю, працювати над розвитком гуманітарної сфери.

У 1998 р. за громадську діяльність її визнано «Героїнею світу» (США, Ротчестер ),  2000  року — нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.  

Померла внаслідок тяжкої і тривалої недуги на 72-му році життя 31 липня 2012 р.

З 2013 р. Міжнародний освітній фонд імені Ярослава Мудрого  присуджує Премію імені Ірини Калинець за активну участь у громадсько-політичному житті України.

В одному зі своїх інтерв’ю підсумувала довгі роки протистояння тоталітарній системі наступний чином:

«Сумую за тим періодом, коли мої однодумці були внутрішньо вільними. Ми не могли миритись з тим, що найвизначніші моменти нашої історії, культури, релігії безжалісно перекручувались. Ми вірили, що Україна буде незалежною, тільки не знали, коли саме. З одного боку, можна сказати, що той перший арешт перекреслив життя, але з другого — ні, бо воно малу іншу програму. Я зовсім не заздрю тим, які обирали позицію байдужості та відстороненості, бо то штовхало на компроміс із совістю, а значить на служіння злу. Якщо за чимось і шкодую, то тільки за змарнованим часом, який можна було б використати для інтенсивнішої роботи».

Ірина Єзерська

Табірні шахи

17 липня провідному громадському діячеві, дисиденту, правозахиснику, історику та публіцисту Івану Гелю виповнилося б 81 рік. На жаль, уже сім років минуло від часу, коли його не стало.

Для українського дисидентського руху Іван Гель є знаковою постаттю, багатолітнім видавцем та розповсюджувачем самвидаву. Він був одним з ініціаторів створення та членом наглядової ради Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», що поставна місці слідчої в’язниці КГБ, в якій Іван Гель та його соратники утримувалися після арешту за їх боротьбу із тоталітарною системою. Музей береже та увічнює пам'ять про мужніх людей, на долю яких випали жорсткі випробування радянськими репресіями.

Даниною пам’яті видатного українця є виставка у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» шахів, які йому подарував його товариш, відомий живописець-шістдесятник, дисидент Опанас Заливаха на 30-річчя, яке Іван Гель зустрів у радянському концтаборі Мордовії в 1967 році.

Опанас Заливаха працював тоді на меблевій фабриці, тому мав можливість використати добротний матеріал і технічні засоби, щоб зробити шахову дошку та фігури, якій майстерністю виконання не поступаються, а то й перевершують шахи промислового виробництва.

Філігранне різьблення кожної фігури, художнє оформлення лакованої дошки розміром 36,5×36,5 см, внутрішнє оздоблення цупкою тканиною, добротна фурнітура, акуратна робота свідчать, що художник ретельно та відповідально підходив до подарунку друга, бажаючи засвідчити йому свою повагу та підтримку.

Такі речі, очевидно,  зовсім по-особливому сприймаються в неволі, коли усі можливості є доволі обмеженими. Варто зазначити,що свою дружбу Іван Гель та Опанас Заливаха, загартовану радянськими тюрмами, пронесли крізь життя, закріпивши особливою духовною формою родинних стосунків, адже Іван Гель був хрещеним батьком сина Опанаса Заливахи Ярка.

Експоновані шахи – ще одне свідчення табірної творчості, прагнення до інтелектуальної діяльності політв’язнів. Цю сімейну реліквію родина Івана Геля передала до музею на тимчасове експонування. Відвідувачі зможуть побачити їх у нас з 17 липня.

Гель Іван народився 17 липня 1937 року у с. Кліцко Городоцького району Львівської області. Як сам зазначив, доля його була обумовлена з дитинства родинним вихованням і середовищем, в якому зростав і формувався як особистість. «Мої батьки – звичайні селяни, проте глибоко віруючі люди з твердими правилами життя, що базувалися на заповідях Божих, християнських цінностях, українських звичаях та патріотизмі».

Батько, Андрій Гель захищав ЗУНР від польської окупації, будучи  стрільцем УГА, був головою «Просвіти» у селі. Згодом – станичним і зв’язковим Окружного Проводу СБ, за що був засуджений совєтами у 1950 році до 20 років таборів. На волю вийшов у 1956 року з підірваним здоров’ям.

Вперше свою тверду і свідому громадянську і людську позицію Іван Гель проявив ще у 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Івана, який намагався захистити батьків. Першим свідомим виступом проти радянської системи була публічна відмова вступити до комсомолу, за що був виключений із Комарнівської середньої школи. Тому довелось завершувати навчання у вечірній школі у Самборі. Мріяв стати юристом, але «компетентні органи» не допустили вступу «неблагонадійного» юнака, сина бандерівця на юридичний факультет Львівського університету. Попереду була армія (1956–1959), робота слюсарем на Львівському заводі автонавантажувачів, бригадиром на Львівському електровакуумному заводі. Не полишав мрії вчитися, тому довелося таки вступити до комсомолу, через який відкривався для радянської молоді єдиний шлях здобути вищу освіту і зробити кар’єру. І. Гель поступив на заочне відділення історичного факультету, оскільки на юридичний дорога йому була все таки закрита.

 Під час навчання активно друкував та поширював український самвидав, зокрема праці «Стан і завдання українського визвольного руху» Є. Пронюка, «Що таке поступ» І. Франка, «Вивід прав України», «Україна і українська політика Москви») і діаспорну літературу, за що його неодноразово викликали на профілактичні бесіди в управління КДБ у Львівській області.

1961 року на сторіччя з дня смерті Т. Шевченка разом із другом поклав терновий вінок до його пам’ятника в Києві.

У цей час знайомиться з Михайлом Горинем, а через нього з київськими шістдесятниками І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, В. Симоненком та ін. І. Гель та М. Горинь формулюють свою програму як «боротьбу за державність України».

24 серпня 1965 року студент шостого курсу І. Гель був заарештований та звинувачений у порушенні ст.ст. 62 ч. 2 («Антирадянська агітація і пропаганда») і 64 КК УРСР («Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації»). Під час слідства перебував у сумнозвісній ще з часів першої радянської окупації 1939–1941 рр. «тюрмі на Лонцького» – слідчій в’язниці КДБ. 25 березня 1966 року  Львівський обласний суд засудив Івана Геля на три роки таборів суворого режиму. Караючись у мордовських таборах впродовж 1966–1968 рр. познайомився з багатьма представниками демократичного руху СРСР. не зрікся активної громадської і людської позиції. В таборі активно домагався статусу політв’язня. В 1967 р. двічі звертався до Президії Верховної Ради СРСР з листами на захист УГКЦ, вимогою скасувати ст. 62 КК УРСР. Організатор передачі з табору творів дисидентів на волю (зокрема стаття В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії»).

Після повернення в Україну у 1968 р. І. Геля чекала доля багатьох його однодумців – відмова на поновлення в університеті (диплом про закінчення університету одержав аж у 1991 році), прописці у Львові, можливості працювати за фахом. Довелося поселитися у Самборі, де з великими труднощами вдалося влаштуватися на короткий час техніком Самбірського управління експлуатації осушувальних систем гірських річок.

Активна участь у русі опору продовжувалася. Надалі  займався розмноженням і поширенням  самвидаву, зокрема за 3 роки виготовив і підручними методами поширив 11 книг, серед яких «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Серед снігів» В. Мороза, збірку віршів «Крик з могили» Миколи  Холодного, книжку листів М. Гориня з неволі «Листи з-за грат» та ін.), перших п’яти випусків журналу «Український вісник».

Захищав своїх однодумців, зокрема у грудні 1969 р. першим підписав протест під заявою групи колишніх політв’язнів проти переслідувань та антигуманних вироків в Україні, насамперед С. Караванському. У листопаді 1970 р. надіслав до Верховного суду УРСР заяву з протестом проти вироку В. Морозові. 7 грудня 1970 р. виступив на похороні загиблої при загадкових умовах художниці, шістдесятниці Алли Горської, за що отримав на роботі сувору догану «за прогул».

У 1971 р. написав передмову до розповсюджуваної ним збірки статей В. Мороза «Тоталітаризм, українське відродження і Валентин Мороз», у якій аналізує історичні зміни, що відбулися на теренах колишньої Російської імперії від 1917 р., зокрема й в Україні та запропонував створення легальної організації, яка засудила б злочини тоталітарного режиму.

Вдруге заарештований 12 січня 1972 р., а 4 серпня того ж року засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Винним себе не визнав. Термін відбував у Мордовії (Сосновка) та Пермській області (Кучино), заслання – в Комі АРСР Троїцько-Печерський район селище Милва.

І знову довелося відстоювати себе як особистість: у  таборах брав участь у правозахисних акціях, у тривалих голодуваннях-протестах, зокрема вимагаючи статус політв’язня. Одне з голодувань, коли домагався реєстрації шлюбу з своєю фактичною дружиною Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани (1964 р. н.)  тривало 100 діб. У 1975 році шлюб був зареєстрований.

Саме під час другого засудження, у 1976 р., перебуваючи в одиночній камері, написав свою працю «Грані культури», яку під час зустрічі зумів таємно передати дружині. Праця розповсюджувалася в самвидаві, була нелегально передана за кордон і видана у Лондоні в 1984 році завдяки місцевій Українській Видавничій Спілці під псевдонімом автора – Степан Говерля. В Україні книга під справжнім іменем автора побачила світ аж у часи незалежності –  1993 року.

Після повернення знову ті ж самі труднощі із пропискою і працевлаштуванням. Цій непересічній людині, талановитому публіцисту і науковцю довелося пропрацювати деякий час навіть пастухом у колгоспі в рідному селі.

Водночас разом з В. Чорноволом, М. Горинем, П. Скочком був відповідальним секретарем відродженого «Українського вісника».

Співзасновник «Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління». 1987 р. очолив Комітет захисту УГКЦ, а у 1988 редагував газету «Християнський голос». Був одним з організаторів і активним учасником перших масових релігійних і політичних акції в Західній Україні. Одна з таких акцій за легалізацію УГКЦ відбулася 17 вересня 1989 р. біля собору св. Юра у Львові і налічувала 250 тис. осіб. Зусиллями Комітету і релігійної громадськості, УГКЦ  в листопаді 1989 року вийшла з підпілля.

Наприкінці 1980-х років брав активну участь у створенні всеукраїнської організації «Меморіал» і Народного Руху країни. 1990–1994 рр. був першим заступником голови Львівської обласної Ради, головою обласної комісії відновлення прав реабілітованих. Домігся визнання УПА на території Львівської області воюючою стороною в Другій світовій війні.

Автор близько ста публікацій у періодичних виданнях. Займався викладацькою діяльністю,зокрема читав студентам історичного факультету Львівського університету спецкурс з історії українського визвольного руху 1950–1980-х років. На основі зібраного матеріалу, власного життєвого досвіду, рефлексій та переосмислень з перспективи часу підготував книгу з історії визвольного руху 1950–1980-х років, яка вже побачила світ після його смерті у 2013 році під назвою «Виклик системі: український визвольний рух другої половини ХХ ст.»

Нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого V ст. (2002), ІV ст.(2006).

16 березня 2011 року Іван Гель після тривалої хвороби відійшов у засвіти. Як сказав на заупокійному богослужінні в соборі святого Юра владика Венедикт, ця людини вклала своє життя в те, що не точить шашіль і не  покриває ржа.

Ірина Єзерська

8 червня минуло 135 років з дня народження письменниці, поетки, публіцистки, журналістки, перекладачки, народної вчительки, культурно-освітньої діячки та однієї з активних організаторок жіночого руху в Україні Ольги Дучимінської (1883 – 1988).

Педагогічна діяльність О. Дучимінської розпочалася у 1902 році і  тривала майже 30 років у селах сучасних Львівської та Івано-Франківської областей. Літературну діяльність розпочала у 16 років і знайшла підтримку Івана Франка. Друкувати твори почала у 1905 році у «Літературно-науковому віснику» під псевдонімом Ірма Остапівна. Першу її поетичну збірку було  опубліковано у Чернівцях у 1911 році. Про поезії молодої авторки схвально відгукувався Іван Нечуй-Левицький. Прозові твори публікувала під псевдонімом Олег Барвінок і Рута, Поважна та ін.У своїй громадській діяльності співпрацювала з Наталею Кобринською та Ольгою Кобилянською. Від 1939 до 1949 рр. – наукова співробітниця етнографічного музею у Львові.

Заарештована 23 листопада 1949 року у віці 66 років у справі замаху на Ярослава Галана. У травні 1951 році військовий трибунал засудив її до 25 років таборів за статтями 54-1а та 54-11 Кримінального кодексу УРСР. Не маючи змоги записувати  у таборах  вірші, товаришки з ув’язнення вивчали вірші О. Дучимінської  напам’ять і після звільнення виносили поезію на волю. Звільнена 75-річна О. Дучимінська у 1958 році. Не мала права повертатися до Львова. Деякий час жила нелегально, зазнаючи цькувань у пресі. Притулок знаходила в Ірини Вільде, родини Ольги Кобилянської та інших своїх небайдужих друзів тазнайомих. З 1977 р. жила в Івано-Франківську, де й померла на 105 році життя. Реабілітована посмертно у 1992 році.

У фондах Національного музею-меморіалу зберігається декілька невеликих аркушів паперу з віршами О. Дучимінської. Передала їх львів’янка Зоряна Сивуляк, старша сестра якої Люба Барабаш-Білинська познайомилася з поеткою у радянському концтаборі. З. Сивуляк згадує, що О. Дучимінська гостювала у їх родинному домі у Стрию після звільнення і вела листування з їх матір’ю та сестрою. Декілька збережених вітальних листівок жінка також передала до музею. Чиєю рукою зроблено записи віршів на даний момент не вдалося встановити. Датування вказує на те, що створені вони в неволі.

Нижче пропонуємо шановним читачам ознайомитися із віршами О. Дучимінської,  які зберігаються у рукописному вигляді в музеї. Оригінальний правопис збережено.

Вірші із заслання

МЕТЕЛИК

Втомлений метелик на зону прилетів,

на моє рам’я відпочити сів

і з крилець стрясає подорожну пиль

і з ніжок зсуває мов пчілка прибиль.

Головку дрібную і ріжки помив
і крильця радужні вахляром розкрив

піднісся угору й бистро полетів
на розквітлу квітку  спустився, присів.

Квітка йому чашу свою отвира,

Нектаром солодким його напува,

Стомленого горне до грудей як стій:

Коханий , райдужний метелику мій!

З якої країни ти до нас летиш,

Що так утомився, з утоми дріжиш?

І якеє сонце ростило тебе,

Що твоє тіло хорошеє, гладке

І якої райдуги красок позичав,

Що так свої крильця ти розмалював.

І якії вітри тебе занесли

У цей світ неволі… коханий, скажи!

А метелик квітку пестить, обніма

І тихонько шепче:квіточко моя!

Я з такого краю, де сонце панує,

Де моргають зорі і місяць мандрує,

Де золоті поля немов з оксамиту,

Небо з шовкового виткане блакиту.

Вітри навівають там думи бойовії,

Народ в душі носить гарячії мрії.

Із такого краю я до вас лечу

І щире вітання вам усім несу…

З дорогої вам усім країни…,

Я, квітко кохана, лечу  -  з України!

1953  (032)

БУЛА…

Була колись любов пречиста,

Полуменіла і душа

І так богато дечого було…

І були молоді літа!

Було – хотілось бути героєм,

Сміливих подвигів було бажання,

Була весна… і соловії

Було і палке кохання!

І були мрії на будуче…

Веселощів скільки в серці було!

Були надії, сподівання…

Це все давно вже прогуло!

Була рідня, були подруги.

Це все прогуло вже давно,

Ударив грім, все спопеліло,

Життя розплилось – мов не було.

І були сторогії слідчі,

А ще строгіші суди судили…

І народилось нове життя:

Балони, топори і пили!

-         - — — — — — —

А в серцях іскра жевріє…

Її роздують ще бажання,

Із попелу пожар спалахне,

Ростопить нашеє кайдання!

І підоймем прапор високо,

Пісню свободи ще заспіваєм,

Будем орати всі перелоги,

Злату пшеницю позасіваєм!

14.III. 1952 (032)

ОЙ ПІСНІ, ПІСНІ…

Ой пісні, пісні , тюремнії пісні

Роджені в кайданах, виросли в тюрмі,

Написані кров’ю, бо у серці рана.

Мов ріднії діти, дорогі мені!

Ой пісні, пісні, тюремнії пісні

Ви мої рідні, ви моя сім’я,

Вас – у сірому смутку, у горю тяжкому

Глибоко нещасная породила я!

Ой пісні, пісні, тюремнії пісні

Ви одинокі остали мені

Зі всего обдерли (так боляче було!)

плюнули брехнею у лице мені.

Мов на Голгофті, була перед ними,

вони терня в серце вбивали мені,

вбивали те, що зветься «людина»,

що ж з мене остало? – Ой пісні мої!

Липень, 1950 (032).

ОСІНЬ 

 Перецвило вже літо. Розвилася осінь…

на свою палітру , красок набіра.

прибіра природу, очепурить, малює,

куди не поглянеш, картина нова.

Сама прибралась в тужні хризантеми,

кучеряві айстри, сумне, сине зілля

в золоту кирею себе зодягає

усе прибірає немов на весілля.

Білим березам чеше золоті коси

гузики червоні пришила шипшині,

в криваві китиці прибрала рябину,

червоні коралі чіпає калині.

Сама сіла прясти срібную куделю

нитки павутинні на клубок звиває,

а вітер хапає срібнеє повісмо

у повітрю носить, поля укриває.

А як Покрова на землю сходить

з полонин стадо вже повертає,

«Хід полонинський» іде повагом,

сумно трембіта гори пращає.

В городі квіти головки клонять…

вечером айстри ще цвили-жили,

ранком – (ніччю мороз брав їх в обійми)

на вічний сон вже очі стулили.

І листям плаче деревина…

пишну кирею осінь скидає,

дрібен дощ крізь сито сіє,

мраками поля укриває.

Сама вбирає сірий, скромний одяг,

бо перед нею дальна дорога

зимі вже треба місце вступати.

Зима стоїть вже біля порога.

По осені тільки спомин стане…

землю прикриють білії шати,

бистрії води скують кришталі,

природа може відпочивати.

_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _

Це наша осінь … Там на Україні!

Там – крізь простори думками лину

Цілую землю… й тобі вкланяюсь,

мій рідний краю, моя Україно!

І прийде осінь, така воскресна…

Так радісно, весело буде,

повернуть діти у рідну хату,

їх всіх пригорне Мати до груди!

Листопад 1953 (032)

НЕ ЛІЧУ ДНІВ...

 Не лічу днів, не лічу ночий,

То що ж лічити їх…Дарма!

Вони летять в простори часу,

мов білі перли зі шнурка.

Та білі перли ще позбирає

І посилля чиясь рука…

а моїх днів і моїх ночей

не позбирати вже дарма!

Вони пропали в просторах часу

і навіть спомину нема…

Не лічу днів, не лічу ночий,

То що ж  лічити їх?.. Дарма!

(Тюрма, 1949, грудень)

Ірина Єзерська