У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є цікаві документи з часів Другої світової війни, коли Львів був під нацистською окупацією. Збереглися вони в родинному архіві відомої львівської громадської діячки Надії Мудрої (1924—2013) і є важливою пам’яткою функціонування окупаційної влади.
Посвідчення видали батькові Надії – службовцю-юристу тютюнової фабрики Павлові Мудрому та його сім’ї – дружині і донці греко-католицьким церковним урядом і мали засвідчити їхнє неєврейське походження. Такий був порядок, запроваджений нацистами на окупованих територіях: сувора регламентація та облік усіх і усього. Якщо говорити про реалії Львова та Галичини того часу, то такі папірці давали право жителям, які довели свої неєврейське походження, на хоч якусь можливість вижити і прогодувати себе.
Посвідчення, складене і підписане священиком на основі запису в метричну книгу, закріплене печаткою парафії, де було здійснено акт хрещення. Водночас надавалася інформація, що діди та батьки особи теж належали до греко-католицького віровизнання, що вичерпувало можливість приналежності когось із кровних родичів в другому та третьому поколінні до юдейської віри. У посвідченні Павла Мудрого священик парафії села Магдалівка на Тернопільщині Євген Славський записав наступне:
«Від греко-католицького парохіяльного уряду в Магдалівці, повіт Скалат, посвідчається, що родичі Павла Мудрого, як і діди Яків Мудрий і Анна Стадник були арійцями (підкреслення автора) і не належали до жидівської віросповідної громади – бо були членами української греко-католицької Церкви.

Від греко-католицького парохіяльного уряду в Магдалівці
8.IV.1942
о. Євген Славський».

Посвідчення про «арійське» походження Павла Мудрого священик написав українською. Один примірник завізований штампом його місця праці – тютюнової фабрики. Звідси висновок, що людина зобов’язана була пред’явити такий документ за місцем праці. Посвідчення про хрещення в греко-католицькій вірі його батька, Іллі Мудрого, написане латиною. Нотаріально завірені витяги з церковних метрик про хрещення дружини П. Мудрого Олени-Павлини Сидорович та дочки Ірини-Марії зроблені латинською, засвідчують ще й геополітичні перипетії в історії Галичини. Адже мати Олена-Павлина Сидорович, народилася і була охрещена у липні 1889 року в греко-католицькій парафії села Монастириська Станіславівської єпархії, Бучацького повіту Австрійської імперії, а донька, Ірена-Марія, народилася в селі Кудерявці 23 квітня, а охрещена 9 травня 1915 року в греко-католицькій парафії села Новосілки Ліські Кам’янського повіту Польської республіки. Що цікаво, хрещеним батьком Ірени-Марії був відомий український історик, на той момент професор львівської гімназії Іван Крип’якевич.
Родина Мудрих була українською і сповідувала греко-католицьку віру не в одному поколінні, тому одержати такі документи для них не було проблемою. Це хоч і не позбавляло їх статусу недолюдей, який в нацистському світі мали слов’яни, і пов’язаної з цим дискримінації, однак засвідчувало неєврейське походження, що давало можливість залишитися у своєму помешканні, зберегти місце праці, одержувати продовольчі картки з більшою нормою харчів. Це дозволяло українцям і полякам хоч якось проіснувати, на відміну від євреїв, для яких національне походження ставало смертним вироком.
Варто відзначити, що такі посвідки від священика і витяги з церковних метрик врятували життя багатьом євреям. Люди, щоб врятуватися від гетто та концтаборів, шукали собі такі документи, змінюючи імена й прізвища на польські чи українські, рятували своїх дітей, даючи згоду на їх хрещення. Відомим рятівником євреїв був Блаженний отець Омелян Ковч, який у ті страшні роки рятував життя багатьох євреїв, видаючи такі посвідки та охрещуючи єврейських дітей.

Ірина Єзерська

Детальніше із експонатами можна ознайомитись тут

Про цей експонат відомо небагато…
Конопляне полотно, розміром 72×37,5 см, на якому різнокольоровими нитками вишита ікона Діви Марії з Дитятком та ангеликами по два боки над ними. Розмір самої вишивки становить 32×27 см. З поміж кольорів ниток переважають синя та жовта, менше — рожевої, зеленої, коричневої. Техніка вишивання: стеблівка, хрестик, гладь.
Цю ікону подарувала музею львів’янка Зоряна Сивуляк. Відомо,що вишивали її старша сестра пані Зоряни Люба Барабаш-Білинська та її табірна товаришка Ірина, прізвище якої, на жаль, невідоме в першій половині 1950-х рр... У Зоряни Сивуляк, в дівоцтві Барабаш, збереглося мало перших спогадів про старшу на шістнадцять років сестру-студентку, яка мріяла вчити іноземні мови. Вона була ще зовсім маленькою, коли сестру заарештували. Зоряна зростала, дорослішала, а Люба в той час у далекому і холодному Тайшеті видобувала слюду і лічила секунди до звільнення та повернення додому.
Для таких молодих дівчат, які у 18-19 років були відірвані від дому і закинуті у радянські табори за тисячі кілометрів від дому, єдиною надією була молитва, що вселяла віру на повернення до тих, кого вони любили.
Вишиті під іконою Богоматері слова: «О Маріє, Мати Божа Неустанної Помочі, молися за нами» — крик душі і благання про заступництво. Сильна віра, надія на повернення та любов до Богоматері та рідних матерів додавали їм снаги, терпіння та сил вижити в складних кліматичних, моральних умовах, вистояти духом, повернутися додому і розпочати нове життя.

Символ віри, вишитий у засланні

У Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» у травні-червні експонується вишивки, зроблена Ярославою Сапріянчук (Ракочу), яка вишила її у віці 18-20 років після того, як разом із родиною була вислана в Сибір. Цю родину, як і тисячі інших українських родин примусово відірвали від рідної домівки і заслали освоювати холодні простори Сибіру за опір окупанту. Їхнє тавро – «посібники бандитів», а значить злочинці супроти радянської влади. Таке просте формулювання дозволяло радянській владі депортувати жителів окупованих територій сотнями тисяч: жінок, дітей, хворих і немічних, літніх людей. Тисячі з них так ніколи й не повернулися…
Молода вишивальниця зобразила квітів та голуба – символи рідного дому, миру, звичного життя з планами та надіями, які у людей біли відібрані. Великими літерами, вишитими стеблинкою, перетинає полотно традиційне українське привітання «Слава Ісусу Христу», в якому відчувається глибока віра та надія знедолених людей. Варто зазначити, що для вишивок, виконаних у тюрмах, таборах та на засланні загалом характерною є релігійна тематика: ікони Богоматері, ангели, слова молитов.
Вишивку передала до музею на тимчасове експонування онучка Я. Сапріянчук ЯрославаТкачук.
Нижче подаємо розповідь Я. Ткачук про бабусю.

Моя бабуся

Сапріянчук Ярослава Євстахіївна, народилась 1933році в селі Острів під Галичем. Батько Євстахій/Стах Ракочий (тримав олійню, їздив на заробітки в Аргентину, як повернувся – народилась бабуся). Мама Олена Ракоча (була акушеркою, зналась на лікувальних травах, організувала в селі літню школу травників, навіть професори зі Львова приїздили до неї на навчання). Старші брати – Іван і Михайло.

До Сибіру усю родину, разом з невістками і малесеньким дітьми, виселили приблизно між 1950–1952 рр. за звинуваченням – «посібники банди». Старший брат і батько відбували покарання в тюрмі, а родина була на вільному поселенні у Томській області Молчановському районі, с. Суйга.

Бабуся тоді тільки закінчила старшу школу в Галичі. Розповідала, що з приходом совєтів, закопала під вікном біля хати Кобзар і українські листівки. Остерігалася, оскільки стали люди в селі зникати, а в часі війни в їхній хаті деякий час був штаб Української армії. Припускає, що сам Провідник у них був, але не впевнена, оскільки ще була мала і не розуміла всього, що відбувається.

Коли приїхала в Сибір, то отримала пропозицію вчитись на медсестру, але за умови, що буде розповідати, про що розмовляють вдома і що пишуть в листах з України. Вона відмовилась, за що три дні її тримали в пивниці з водою, а потім відправили “валити ліс”, тобто робити просіки в тайзі для “візіри” (якихось замірів). І так по кілька днів вона з ще однією жінкою ішли в тайгу, рубали дерева, виконували норму. А найближче до них, за два кілометри, на паралельній просіці працювали її товаришки.

Бабуся дуже весело розповідає про ті часи, так ніби то захоплююча пригода: як вони розкладали великий вогонь, бо в палатці холодно; як на Богородицю не рубали дерева, а пішли через тайгу до подруг і злякали їх, вдаючи що це ведмідь; як влаштовувати танці; як дідусь до неї на побачення на ровері їздив...

А ще про те, як берегли і везли з собою рушники і вишиті хоругви. І ще був прапор синьо-жовтий з тризубом і квітами, який теж повернувся, і дід сховав його у вулик. Однак, на жаль, ми його так і не знайшли.

Ірина Єзерська

Цього місяця представляємо ще один цікавий експонат із фондів Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» – скриньку дерев’яну ручної роботи, виготовлену Любомиром-Осипом Пеленським у концтаборі в Караганді 1954 року. Представлення цього предмета є даниною пам’яті одному з багатьох українських патріотів, на долю яких випали важкі випробування тюрмами і таборами окупантів. Саме у травні 23 роки тому Л. Пеленського не стало. Читать полностью »

компилНещодавно  фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилися новим експонатом: нотатником за 1950 р., який  належав окружному провідникові ОУН Львівщини Миколі Мошончуку-«Бору». Сам підпільник назвав цей невеликий радянський записник з аркушами  у клітинку у коричневій м’якій обкладинці «Нотесом». Читать полностью »

Хустка-1Нещодавно фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилися новим унікальним експонатом, якому цьогоріч виповнюється 70 років – вишиваною хустиною. Характерною особливістю цієї вишивки є те, що зробила її не одна людина. Пам’ятку про себе на квадраті простої тканини розміром 45×47,5 см за дев’ять місяців ( від листопада 1945 і до березня 1946 року) залишило майже 40 жінок і дівчат – полонянок сумнозвісної тюрми на Лонцького у Львові. Читать полностью »

IMG_0951-s+dНовим цікавим експонатом нашого музею цього місяця є карта Чехословаччини, яку сотенний УПА Михайло Дуда-«Громенко» придбав під час рейду на Захід з метою продемонструвати світові, що вже й за декілька років після закінчення Другої світової війни боротьба, що її вели українські повстанці, не припинялась. Карта була передана на тимчасове зберігання з метою експонування із архіву Центру досліджень визвольного руху.
Карта Чехословаччини 1945–1946 рр., яка використовувалась сотенним УПА Михайлом Дудою-"Громенком" під час рейду у Західну Німеччину в червні-вересні 1947 р.
Сам «Громенко» в своїх спогадах «У великому рейді» описав, за яких обставин йому вдалося дістати цю та інші карти: «5 серпня 1947 року відділ наблизився до міста Раєц. На деннім постої ми зустріли чеських туристів-студентів, які вибрались в екскурсію. Ми розмовляли з ними понад три години. Мені пощастило купити в них за 200 чеських корон карти-спеціялки Моравії, Чехії і частинно Австрії. Я був дуже задоволений з цього, бо карти, які я мав дотепер, саме кінчились».

ГроменкоМихайло Дуда-«Громенко» (нар. 12.11.1921 с. Сороки Пустомитівського району Львівської області тепер – заг. с. Танява Долинського району Івано-Франківської області). Член ОУН від 1937 року. З березня 1943 року – в УПА. Був військовим інструктором підстаршинської школи «Дружинники», командиром чоти. З червня 1944 року – організатор і командир сотні на Перемищині та Лемківщині. Восени 1944 року учасник Карпатського рейду загону командира «Рена» через фронт на Станіславівщину і назад, підвищений до хорунжого. Від серпня 1945 року – командир сотні «Ударники-2» на Перемищині. У 1946 році підвищений до поручника.
В червні 1947 року за наказом ШВО «Сян» вирушив із своєю сотнею в рейд на Захід. В запеклих боях сотня «Ударники-2» прорвалася через Лемківщину до Чехословаччнини, а далі – при повному озброєнні першою, 11 вересня 1947 року перетнула кордон Західної Німеччини. У 1948—1949 рр. був членом Місії УПА, підвищений до сотника. В травні 1950 року з кур’єрною групою УГВР йде в Україну. Загинув у бою з опер групою МВД, посмертно відзначений УГВР Золотим Хрестом бойової заслуги 2-го класу.
Відзначений Срібним Хрестом бойової заслуги 2 класу (1944), Золотим Хрестом бойової заслуги 2-го класу (1946), Золотим Хрестом бойової заслуги 1-го класу (посмертно).

Ірина Єзерська

Андрій Усач

IMG_0477

Ірина Єзерська

Коляда 1972 року, традицію якої молода львівська інтелігенція відродила від середини 1960-х років, була останньою. Вже 12 січня того року по окупованій радянською владою Україні прокотилися арешти інакодумців, які не бажали миритися з жорстокою дійсністю тоталітарної держави.
Щось зловіще гнітило, передвіщаючи недобре. Але ніхто не вірив до кінця, що розправа буде така швидка і така сувора.
…А тим часом у Львові тривали різдвяно-новорічні святкування. В умовах політики русифікації та асиміляції, справою честі для молодих митців, викладачів, лікарів, інженерів, журналістів було збереження самобутніх українських звичаїв. Вертеп із Різдвяною зіркою, колоритними персонажами в продуманих і мистецько довершених костюмах, мовою, сповненою символізму та алегорії, колядками – один із унікальних проявів національної культури, який був двічі під забороною – через національну та релігійну складові. Проте вихід знаходили: зовні все виглядало як звичайні привітання для відомих львів’ян (музикантів, письменників, художників, професорів) з нагоди Нового року – свята цілком «канонічного» в радянській ідеологічній політиці. Насправді, і колядники, і господарі мали гарну нагоду пригадати, вивчити, вберегти від забуття, передати наступному поколінню давні звичаї та українські коляди, в яких прославлялося народження Сина Божого.
Особливістю того останнього колядування у Львові стала участь у них тоді вже киянина, який народився на Вінниччині, а зростав на Донбасі, Василя Стуса. Його друзі та однодумці серед львів’ян були до глибини душі зворушені поетовим щирим захопленням збереженістю та дотриманням в Галичині самобутніх народних звичаїв.
Стус приїхав до Львова наприкінці грудня 1971 року дорогою до Моршина, де лікував виразку шлунка. Одну з ночей переночував у гостинному домі молодих львівських поетів Ірини та Ігоря Калинців. Через багато років господиня дому згадувала: «Взагалі від нього віяла неймовірна сила, він притягував до себе, як магніт. Буквально зачаровував. Ми говорили й говорили. Вранці я показувала йому Львів, храми. У музеї етнографії та художнього промислу Василь сказав із смутком: «Я ніколи не мав вишитої сорочки». Бо все, що він бачив у нашому місті, — різьба, вишивка, малярські роботи, — все це так різко контрастувало із загальним спустошенням східних областей! »
На третій день Різдвяних свят, 9 січня 1972 року, повертаючись до Києва, Василь Стус, знову був у Львові. Саме в той день він і подарував Калинцям свою самвидавну збірку «Зимові дерева», видану у Києві 1969 року з дарчим написом: «Ірині Стасів та Ігореві Калинцю про згадку. В. Стус. 9.1.72 р.», а також рукопис свого дослідження про Павла Тичину «Феномен доби».
Той візит назавжди закарбувався в пам’яті тоді ще 8-річної доньки Ігоря та Ірини Калинців Дзвінки та їхньої товаришки, скульпторки Марії Савки-Качмар.

«Я пригадую, мені його мама так описала, що я, звичайно, йому одразу тут же подала руку і мені було дуже цікаво біля нього йти. Що це пан Василь, який знає найпрекрасніші казки і там ще щось. В мене є навіть фотографія така. Я чомусь собі встромила якогось такого великого кульчика в носа. Ну…так теж було…Вертеп був. І так в ньому є на фоні Василя, який стоїть, сперся до одвірка. Така десь фотографія залишилася. Я пригадую, що я довірливо дала йому руку і щось там він мені розповідав. Такий спомин маю, власне про нього, що для мене залишилася така людина, про яку мама сказала найкращі слова. Значить, то була повна довіра!»
Звенислава Калинець-Мамчур:

IMG_0480Марія Савка-Качмар: «Дивно, але в той час Стус більше і не був у Львові. Тільки тих два рази, коли їхав в Моршин. Ви знаєте, це було таке дивне, таке це дивне, що Боже… А я так захоплена була тим Василем. Я захоплена, бо він дуже гарний був. Я тоді дуже зблизька на нього дивилася. А йому ніби то й симпатично було. Таке враження, що він мені симпатизував. Але те, що я видивлялася на нього, то він теж певно, зауважив. Ну але, то була якась така дуже висока мораль. Таку робила пересторогу, здавала на увагу, що не смій! Така якась святість була, коли людина тобі подобається, а людина ще такого порядку. Тоді знову щось снувало, ніби серпаночок такий святості і чистоти.
Тоді, власне, вже якось я мушу йти і, мабуть, тоді я до Іри казала, що я вже мушу йти, бо мама чекають. Тож останній трамвай в 23.00 годині. Де ми були, то я й не знаю. Досить, що ми мусіли йти вздовж проспекту Шевченка і туди до Шота Руставелі і там так криво-криво йшов трамвай сімка, трошечки інакше, ніж тепер. Ми тоді йшли. Я пам’ятаю, що я його тримала під руку,бо було дуже слизько. І він розмовляв. Розмовляв дуже… Він говорив, він не втихав. Він весь час говорив, говорив, говорив. Щось таке говорив, всяке. Був достатньо компанійський. Ну, в усякому разі, я тоді чула, як йому добре було. І, власне, так він йшов, і щось собі там муркотав, щось говорив, щось розказував, щось показував. Я ті рухи знаю, такий він був. І коли ми перейшли вже на Шота Руставелі, тут були такі горби, радше. І з одного горба справа, власне, з’їжджали хлопчики. То вже було пізно, але діти ще були. То був такий час новорічний. І хлопчик якийсь так: і товчеться, і товчеться, і вже сів їхати, так ні – ще вернувся і ще товчеться там. І ми стали і стоїмо. І він стоїть, і хлопчик там товчеться. І тоді він каже такою східною говіркою: «Ти будеш їхать, чи ні?»
Таке це гарне було, що так мені запам’яталося через роки. Я той голос чула: такий чудовий, такий добрий, такий чоловічий. Провівши мене, він повернувся до Іри Калинець. А я вже сіла в трамвай і поїхала.
А так в компанії, коли він був, то все так дивлюся і все зустрінуся з ним, зустріну його очі. І це так було дуже мені симпатично. Я виділа, що була якась така симпатія. Чим я ся можу тішити, але чи справді так?» «Тоді, коли ми йшли, то була довга дорога. То була досить довга, кілометрова десь, коли ми йшли в оцей вечір новорічний. І думаю: «Боже, як цей чоловік мені подобається! Який він гарний! Ця розмова якось звідси (показує в напрям із грудей і до гортані – І. Є.) клекочучи виходила з нього. Такий бархатистий був той голос. Я потім чула його голос. Тепер іноді передають (в записі – І. Є.) Ви знаєте, що звичайно, вкрадено багато від того голосу, але коли він такий близький тут біля вуха звучить, а тут рука відчуває, що він звідси (показує з глибини – І. Є.) клекоче та й туди до горла, він звучить. То це було таке гарне».
Ці незабутні враження про Різдво 1972 року у Львові залишилися у всіх учасників Вертепу.
А вже за декілька днів у Львові, Києві та інших містах почалися арешти «шістдесятників». Ірина Калинець була заарештована однією з перших – 12 січня, Василь Стус – 13 січня, Ігор Калинець 11 серпня. Під час обшуку у помешканні Калинців збірка, подарована Стусом, була вилучена і стала одним з речових доказів їх «антирадянської діяльності».
У короткій передмові «Двоє слів читачеві» до збірки В. Стус написав: «Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі». З наступного абзацу додає: «…поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще життя, я б віршів не писав, а – робив би коло землі».
На завершення свого звернення до читача В. Стус визначив один з головних принципів свого життя, якого непохитно і принципово дотримав: «Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!»
На допиті 25 квітня 1972 року В. Стус, з метою уникнення перекручень та маніпулювань слідчого, свої покази волів записувати власноручно. Принципово відмовився відповідати на запитання щодо свого знайомства з Іриною Калинець, безапеляційно заявивши: «Оскільки це питання – поза сферою справжніх занять КГБ, на нього не відповідатиму».
«Це КГБ не стосується», – коротко і зрозуміло відповів поет на запитання старшого лейтенанта Логінова, чи дарував він Ірині Калинець збірку віршів «Зимові дерева» з дарчим написом, коли і з якого приводу, відмовившись від подальших свідчень і підписання протоколу.
З тих пір минуло 44 роки. Немає, на жаль, уже серед живих Василя Стуса, Ірини Калинець та багатьох інших людей, які не боялися кидати виклики злу. На місці слідчої в’язниці Управління КГБ у Львівській області тепер Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького», у фондах якого зберігається невеличка збірка віршів – символ неймовірного таланту, щирості, людяності та стійкості перед життєвими негараздами.

 

IMG_4718Фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилися новим експонатом. Донька незабутньої дослідниці Інни Федущак – Ольга – передала на постійне зберігання флористичну композицію, подаровану її матері представниками української діаспори в Інті приблизно в 1992—1993 рр...
Невеличка за розмірами картина ручної роботи із кори, моху, засушених квітів із північного сходу Республіки Комі, місця, де впродовж багатьох десятиліть тоталітарна система насильно утримувала своїх жертв. Чимало з них, так і не повернувшись на рідну землю, знайшло там останній спочинок. Були й такі, котрі змушені були залишитися жити на примусовому поселенні. Тепер багато нащадків репресованих українців живе в місті, що виникло і розвинулося в часи комуністичних репресій.
Флористична композиція розміром 18×24 см стала символом вдячності тих українців, на долю котрих випали тяжкі випробування сталінських репресій і насильна розлука з рідною землею, дослідниці, яка все своє життя присвятила відновленню справедливості, пошуку імен і могил жертв тоталітаризму, а отже збереженню пам’яті для нащадків.

Довідка
Інна Вікторівна Федущак (7 серпня 1937, Київ — 22 лютого 2008, Львів) – український краєзнавець, громадська діячка, відома дослідниця історії репресій, донька репресованого історика Віктора Дмитровича Юркевича. Голова Львівського товариства «Пошук».
Працювала вчителем математики. Від 1970 року як керівник юнацького пошукового клубу «Факел», досліджувала невідомі долі і поховання жертв Другої світової війни. Була ініціатором створення двох шкільних музеїв.
Трагічна історія її власної сім’ї визначила справу життя непересічної жінки. У 1989 році вступила до Міжнародного товариства «Меморіал» і очолила у Львівському «Меморіалі» пошуковий відділ, який 1996 року було зареєстровано як доброчинне регіональне товариство «Пошук». Упродовж багатьох років це товариство досліджувало історії репресій та допомагало родинам, на долю яких випали тяжкі випробування. Незмінним і невтомним помічником Інни Федущак був її син Віктор. Разом мати та син оприлюднювали інформацію про репресії радянської системи, допомагали сотням жертв війни та політичних переслідувань.
За ініціативи Інни та Віктора Федущаків товариство «Пошук» у 1996 році здійснило експедицію на Північ для розшуку й обліку даних про зниклих безвісти людей та місць поховань жертв політичних репресій. На основі матеріалів експедиції було створено відеофільм «Згоряю, щоби світити». Не лише для науковців, а й для широких кіл української громадськості цікавими і важливими є факти зібрані у книзі авторства Інни та Віктора Федущаків «Абезь та Адак – дорога у вічність». Дана праця – данина пам’яті українцям, які загинули у сталінських концтаборах. На основі багатолітніх досліджень у співавторстві з Олегом Романівим видала книгу «Західно-українська трагедія 1941» — ґрунтовне та узагальнююче дослідження про репресивно-винищувальну діяльність совєтського режиму в період першої окупації Західної України 1939 – 1941 рр. У книзі вперше публікуються списки жертв масових розстрілів більшовицьким окупантом у тюрмах Західної України у червні 1941 року.
За час наполегливої, невтомної і скрупульозної праці мати та син зібрали унікальну інформацію, завдяки якій понад дві тисячі родин дізналися про долю своїх близьких і мали можливість відвідати місця поховань.
Якщо говорити лише фактами, то 23 родини, розлучені більшовицькою системою з’єдналися знову після багатьох десятиліть безвісти. 600 незареєстрованих захоронень взято на облік та паспортизовано. Понад 200 тисяч імен підготовано для електронного мартирологу ГУЛАГу. Досліджено і опубліковано фактологічні дані по всіх населених пунктах Володимир-Волинського району до мартирологу жертв польсько-українського конфлікту у часи Другої світової війни.
Інна Федущак померла після довгої хвороби. Похована 25 лютого 2008 року на Янівському цвинтарі у Львові. Майже 50 років роки свого життя віддала на пошуки і відновлення історичної справедливості.
Діяльність Інни Федущак була визнана і належно оцінена й іноземними державами: 2005 року нагороджена Хрестом Ордена Заслуги Республіки Польща «за визначний внесок в розкриття і документування правди про політичні репресії відносно польського народу».
Після раптової смерті Віктора Федущака у 2012 році архів та бібліотеку Ольга Федущак передала до Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» та Центру досліджень визвольного руху, з якими товариство «Пошук» пов’язувала тісна співпраця.

Ірина Єзерська

S-WabaturaНа початку липня 2015 р. фонди музею поповнилися новими експонатами. Дві самвидавні збірки поетів-шістдесятників: Миколи Холодного «Крик з могили» та Василя Стуса «Веселий цвинтар» (Київ, 1970) довгий час зберігалися, як речові докази у архівно-кримінальній справі талановитої мисткині, активної громадської діячки, шістдесятниці, члена Української Гельсінської Групи та Спілки художників України, багатолітнього політв’язня брежнєвських таборів Стефанії Шабатури. Вже будучи важко хворою, пані Стефанія доручила історику Ользі Ігнатенко забрати збірки із архівно-кримінальної справи. Згодом дослідниця передала їх до музею. Читать полностью »