Тюрма на Лонцького

Сорок дев’ять років тому 12 січня 1972 р. відбулися арешти співробітниками КГБ  інакодумної української інтелігенції. Подія ця має в історіографії назву «великого покосу». У Львові у цей день були арештовані В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, у Самборі –  Іван Гель, у Києві – Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Олесь Сергієнко та інші.

Арешти тривали й в інші дні січня, впродовж 1972 р. та у 1973–1974 рр.  Жертвами «великого покосу» стало понад сто осіб.

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається ряд унікальних артефактів, безпосередньо пов’язаних із цими сумними подіями. Це самвидавні збірки поезій поетів-шістдесятників: «Зимові дерева» Василя Стуса (Київ, 1969), «Крик з могили» Миколи Холодного, «Оранта» Ірини Стасів-Калинець (Львів, 1970), «Спогад про світ» Ігоря Калинця (Львів, 1970).

Василь Стус подарував свою збірку «Зимові дерева» подружжю Калинців під час відвідин Львова в новорічно-різдвяний час кінця 1971 – початку 1972 р. Тоді він гостював у їхньому домі, долучився до вертепу, захоплювався збереженням у Галичині давніх звичаїв. Ірина Калинець проводила йому екскурсію Львовом, знайомила з красою архітектурних пам’яток стародавнього міста.

Збірки Ірини та Ігоря Калинців вартісні не лише поетичними творами, а й довершеним мистецьким оформленням (для ілюстрацій «Спогадів про світ» використано фото графіки Ярослави Музики з циклу «Символи Сковороди»), обтягненими тканиною обгортками, світлинами авторів.

Варто зазначити, що спецоперація органів держбезпеки «Блок» та арешти 1972 р. мали своєю провідною метою розправитися з виготовленням та поширенням самвидаву, головним чином друкованим органом інакодумців  – журналом «Український вісник».

Збережені у музеї експонати теж були «арештовані» в січня 1972 р. одночасно із їх власниками і авторами. Так поетичні збірки Ірини та Ігоря Калинців та Василя Стуса були вилучені під час обшуку у помешканні Калинців 12 січня 1972 р. як речові докази у справі Ірини Калинець. Вони проходили спеціальну експертизу в Львівському відділенні Київського науково-дослідного інституту судової експертизи, про що свідчить збережений на них штамп. Згодом їх долучили до справ Василя Стуса та Ігоря Калинця.

Збірка Миколи Холодного «Крик з могили» була подарунком на уродини Стефанії Шабатурі від активного видавця самвидаву Івана Геля, про що свідчить дарчий напис і автограф. Книжечка теж стала доказом «антирадянської агітації та пропаганди» художниці і була вилучена під час арешту 12 січня 1972 р. в її квартирі.

Василь Стус, Ірина Калинець та Стефанія Шабатурв  були арештовані 12 січня 1972 р., Микола Холодний, головним звинуваченням якого було створення збірки «Крик з могили» – 20 лютого 1972 р., Ігор Калинець  – у серпні 1972 р. Стуса, Калинців, Шабатуру засудили за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» до багаторічних термінів ув’язнення у таборах та заслання. Микола Холодний став жертвою маніпуляцій КГБ, шантажований психіатричною експертизою. Від його імені в «Літературній Україні» було опублікованого створеного спецслужбістами листа «На терези совісті», в якому автор ніби то відрікався від своїх «політично хибних віршів» та засуджував осіб, які затягнули його «в антирадянську трясовину». Його тоді не судили, але про спокійне життя й творчість довелося забути. Поета часто арештовували, звільняли з роботи, чинили перешкоди в літературній та педагогічній роботі, постійно контролювали та погрожували примусовим лікуванням у спецпсихлікарні.

В часи Незалежності, після реабілітації Ірина та Ігор Калинці повернули вилучені у них матеріали та передали до Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», що постав на місця слідчого ізолятора КГБ, де вони утримувалися під час політичного процесу 1972 р. Аналогічно сталося й із збіркою Миколи Холодного, яку за дорученням Стефанії Шабатури передала до музею педагогиня та дослідниця Ольга Ігнатенко.

Після завершення локдауну відвідувачі зможуть побачити ці експонати на тимчасовій виставці в одній з камер на другому поверсі музею.

Ірина Єзерська-Вдовенко

У 2019 році відійшло у Вічність чимало видатних українців. Серед них історик, учасник дисидентського руху,  політкаторжанин Валентин Мороз. Його серце перестало битися 16 квітня цього року.  

Його життя в часи Незалежності проходило у Львові. Тут він був професором, завідувачем кафедрами в Українському поліграфічному інституті (тепер – Українська академія друкарства) та Львівського інституту фізкультури, а ще викладав політологію в Львівській філії Української академії державного управління при Президентові України та написав безліч своїх праць.

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» збереглися його листи до його куми та соратниці з руху шістдесятників Ірини Калинець.

Перший з них – рукописний – датований 29.VI.1978 р. – з часу його перебування в таборі особливого режиму у Мордовії, другий – машинописний – без дати, але очевидно, написаний уже після 1979 р.  й видворення Валентина Мороза закордон. Ще один фрагмент листа Мороза до Ірини Калинець є у листі його дружини Раїси від 10.ІІ.1978 р. Очевидно, маючи табірні обмеження у листуванні – не більше двох на місяць, Валентин Мороз таким чином намагався відповісти якомога більшій кількості осіб.

Темами спілкування між політув’язненими Валентином Морозом та Іриною Калинець були теми інтелектуального штибу. У неволі вони не втрачали часу даремно, а розвивалися, вчилися, вивчали нові мови, розширювали свої знання з історії, етнології,  фольклористики, літератури, цікавилися поезією.

Нижче подано тексти листів:

 10.ІІ.1978

Добрий день, Ірино!

Не чути, не видко тебе із твого далекого Алтайського краю! Що то ти там поробляєш у свому казковому поселенні Ундін?

Отримала я твою картку, відповіла тобі на неї, а саму картку переслала Валентинові. Я давно так роблю. Одна й та сама звістка звеселяє двічі.

Чи отримала ти мою відповідь? (Квитанцію я маю)

Учора я балакала з п. Галею, передавала вітання від бабусі Зені й питала за твого листа на картках – дякувала, отже одержала, не журись.

Маєш від Валентина відповідь на свого листа. Ось вона:

«Вітаю, кумо! От і вертаються старі добрі часи, стара ситуація, до якої я звик: я сиджу в криміналі, а ви пишете мені з Волі листи. Отримав твого листа, Іро, з 16 травня і дуже зрадів. Той самий почерк, що й шість років тому, лиш адреса дивна й далека… От Стефи був лист недавно, на Великдень. Чим займаюся? Англійською мовою. Ну й інше потрохи доробляю. А в основному – чеканням. Рік чекання… Дійсно, історія не королева в моїх захопленнях. Тобто від історії нікуди не втечеш, бо те, що вчора – то уже історія; все, що маємо, чим багаті – все то історія. Проте цікавить мене історія, побачена очима поета (може краще — містика), а не очима історика.

Факт – нецікаво; те, що за фактом – от що цікаво. Прочитай (а може читала?) «Соловейко-Сольвейг» Драча у  №4 «Вітчизни». І хотілося б твоє враження знати. Не пишеш про побут: як влаштувалося і подібне. Доки зайде лист, Ігор уже, мабуть, буде на Волі. Дуже, дуже велике йому вітання. І Дзвінку вітай. Чи хто уже був у тебе? Буду кінчати. Чекаю на листи. Ех, «коли ми зійдемося знову?», як казав Тарас. Цілую кумі руку і зичу всього найкращого. До зустрічі! Будьмо!»

Ось так.

Тут коло нас нічого нового. Суєта суєт і фарисейство навкруги. Одна утіха – втекти від навколишньої дійсності у добру книжку. Так і робимо з Валиком. Одне кепсько – не годна я його витягти з нашої провінції до Львова[1]. Там хоч трохи людей є.

Чи доводилося тобі читати «Пшекруй» за 7-ме травня цього року[2]? Там є велика стаття про прибульців з інших цивілізацій на так званих «літаючих тарілках». Пару років тому довелося мені прочитати дещо англійською мовою в Москві, а тепер уже й польською з’явилося. Чи має це означати, що незабаром і російською щось з’явиться в офіційних виданнях?

Подобався мені також і то дуже – Распутін – прочитала із величезним задоволенням кілька повістей, як на мене, талановитий і не по часам правдивий автор[3].

Ну і маю чудесну книжку німецькою мовою про Томаса Манна. Тридцяті роки – стільки аналогій! Була в Надійки на 9-те травня. А три тижні тому вона вродила Івасика і то сама у себе прийняла пологи. Знай наших! Козацькому роду нема переводу!

Отож не журись там, кинь лихом об землю і скоріше полишай Азію на азіатів. Нехай не приваблюють вони нас екзотичними назвами, у нас і своїх доволі! Чула?

Іванє Золоте, Іванє Пусте – це села на Тернопільщині, на Гуцульщині є село Лукавенькі. А в Земляка читала Веселі Боковеньки? І таку веселу екзотику можна продовжувати без кінця. Ти це ліпше за мене знаєш. Я всього навсього іноземний філолог, а ти ж український.

Ну бувай здорова і головне весела, бо, як кажуть, сміх – то здоров’я, бо я і так намолола бо’зна чого.

1. P.S. От ти молодець, що наплювала на той ср…Славків указ щодо смугастих, себто щодо бойкотування їх. При чому тут В.? Що він натерпівся чи не найбільше за всіх і втратив нервів скільки. Якби не той чорноротий безтелесий, сповнений нічим, окрім жовчі, дідько,чи було усе те, що сталося? Много шуму из ничего – та й годі.

Обіймаю тебе. Цілую.

Рая М.

29.VI.1978 р.

Іро – кумо, добридень!

Є твій лист од 6-го червня. Велике спасибі, що не забуваєш за щоденними клопотами. Ким працюєш і як влаштувалася з побутом? Все пиши. А як Ігор приїде, одразу хай дасться чути. Велике йому вітання.

Бачу, тебе всерйоз зацікавила наша праісторія. Де є стаття Симоновича про християнство і черняхівців? Охоче прочитаю. То явище відоме: повторний наступ язичництва. Так було в Британії після вторгнення саксів, в Ефіопії після загибелі царства Аксум. А після черняхівської культури у нас велика чорнота: нашестя аварів.

Вплив Середзем’я одразу зникає, навіть римських монет не знаходять; починають приходити люди з півночі. То ж відновлення старої віри – не дивина. Але конкретно про християнство у черняхівців я не знаю нічого.

А відносно кози я не згоден. Про екологію наші предки думали мало, бо після кожної війни чи пошесті людина людину шукала, й була екологічна проблема навпаки: поле заростало лісом, не встигали орати. Взагалі у давньому, органічному суспільстві ніколи не шукай раціоналістичних мотивів. Усі вони – в містиці. От з цього й почнім. Цап – то містичне начало. Пан у греків – з козячими ногами і сатири також. Чугайстер – то ж двійник Пана. А дуза – найорганічніший інструмент! То ж душа природи. Вона обов’язково з козячої шкіри. «Ой на горі на високій два війграни грають». Овечу отару водив цап. А «коза» при обжинках? (Жмут збіжжя, що лишали не зжатим). І вертеп – теж пережиток з тих часів. Але потім, у християнський час, все зі старої віри віднесли до негацій, і воно розглядається як антипод доброї сили.

Зрештою, в органічній релігії нема чіткого поділу божеств на біле і чорне: божество дає надію, але й має таке, що породжує острах. Звідси й антипатія до кози, хоч взагалі вона є природотворчим началом. Як щось нове буде з цієї царини – пиши. У лінгвістиці я зовсім мало знаю.

Вітай Дзвінку, як приїде. Чекаю на листи. Цілую кумі руку. До зустрічі!

Будьмо!

В. М.

Без дати

Як ся має кума? Тут осінь, але дні ще теплі. Взагалі сьогорічне літо переповнене сонцем, а для нас це не байдуже. Навіть потемніти трохи вдалося. Але найбільше сонця у мене було 21 серпня. За цілий рік . Велике спасибі за вірші. То – твої. Пізнав би без підпису, що твої. Як багато поетів (добрих), і як мало з них мають свої вірші. Мабуть, у поета є три етапи: а) початкові банальності, б) добрі вірші, в) свої вірші. Не, таких несамовитих, як Бараташвілі чи Безруч, не беремо до уваги. Тут свої закони. Бо які можуть бути етапи, коли віршів усього півсотні за ціле життя. Аж ніяково, що накинув тобі стільки роботи з тим Грековим. Так ніяково, що й дякувати встидаюся. Знав би, що так ревно візьмешся за те прохання, то й не просив би. Хозари дійсно користувалися єврейським письмом, але справа тут не так в івриті, як у тім, що хозарська держава взагалі була унікумом. Єдине в історії неєврейське суспільство, що прийняло іудаїзм. І не в тім навіть річ – хотіло, чи не хотіло воно прийняти. Євреї ніколи не хотіли давати, розглядаючи свої духовні надбання як виключно національну святиню. Ніколи не прагнули ширити ні свою мову, ні свою релігію серед «гоїв». Мабуть, через те й збереглися. Христа спочатку зрозуміли, як нового царя іудейського (підкреслення автора листа – І.Є.), що прийшов порятувати націю. Тим людям на дорозі в Еммаус було саме так сказано: прийшов цар іудейський. А потім, як християнство почало виявляти потяг стати світовою релігією – євреї «відпустили» його в світ, а самі лишилися з старою вірою, твердою, як камінь з Синайської гори. Як тільки починало пахнути інтернаціоналізмом – відразу викидали. Зрештою, і в нас було таке. Пригадуєш: Іван Сірко визволив бранців у Криму і вертався додому. А за Перекопом деякі з більш прогресивних сказали: не хочем на Україну. Ми звикли у Криму. Хіба ж татари не люди? Де добре, там і рідна земля. Іван Сірко Спінози не читав, дискутувати не вмів – тому й не сперечався. Просто відпустив ті шість сотень, а як відійшли з милю (щоб могли розігнатися коні) – послав козачий відділ, щоб порубати. А те хозарсько-єврейське суспільство лишило по собі цікаві, досі не з’ясовані феномени: караїмів і кримчаків. І що характерно: ті й другі залишилися у Криму. Люди, що розмовляють різновидами хозарської (половецької?) мови і сповідують іудаїзм. Усі, випхнуті із степової рівнини над Дніпром, ховалися у Криму. Спочатку, за Перекоп, а далі – тулилися в горах. Кримські гори – останнє пристановище для зникаючих народів. Так було з таврами. Потім – з готами. Але їх вже нема й у залишках. А хозари й половці лишились у кримчаках і караїмах. Тією дорогою прямували й татари кримські. Уже до війни серед кримського населення вони становили меншість. Але їм не дали можливості перетворитися природним шляхом у зникаючу етнічну групу, на зразок караїмів. Залізний геополітичний закон: хочеш володіти Кримом – мусиш триматися у степах над Дніпром. Не втримався – кінець. Крим не має заплеччя. За Кримом – море. Окрема етнічна одиниця тут існувати не може. Історія довела це вже багато разів. Крим – пастка для приречених.

Чекаю ще віршів із «Голосу трави». Почитав би також Ігореві речі нові. А з старих хочу «Золотий тік». «Середні віки на Україні» я одержав, а з нею «Грошовий обіг…» Котляра.

Листи до мене, наскільки можу зрозуміти, гарно доходять. А коли чий і не дійшов, хай напише ще. Найкращий спосіб у будь-якій справі – методичний тиск. Є гарний лист від пані Оксани[4]. Просто дивуюся, скільки сили у цієї бабусі. Та й бабусею її називати не хочеться, бігме.

«Заячих» образків більше не буде. «Сім кольорів» — останній. Пейзажний етап скінчився. Мусив бути. Треба було заповнити якусь порожняву, «записати» її, щоб на твердому класти нові підвалини. Для чого підвалини? Буде видно.

Усім велике вітання. Як там Михайло? Не лякається трамваїв? Ігореві – салют! Рая, мабуть, нарозказувала, що я зле виглядаю. Але то лиш зверху. Не гризіться тим. І будьте дужі. До побачення. До майбутнього побачення у Львові[5].

[Валентин Мороз]

Біографічна довідка

Валентин Мороз (1936 — 2019).

Народився 15 квітня 1936 року на Волині. Освіту здобув у Львівському університеті (історичний факультет). Працював учителем на Волині, згодом викладав у Луцькому, потім – івано-Франківському педінститутах.

За активну участь в українському русі шістдесятників та самвидавну діяльність вперше арештований у вересні 1965 року і засуджений за ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» до чотирьох років таборів. У таборі в Мордовії написав свою знамениту працю «Репортаж із заповідника імені Берії». Сім’я Мороза теж зазанала утисків – його дружину часто викликали на допити в КГБ, погрожували звільненням з роботи (зрештою – звільнили), схиляли до розлучення. У липні 1967 року за написання та розповсюдження документів самвидаву був переведений з табору до Володимирської тюрми.

Після звільнення продовжив активну діяльність у русі опору, написав статті та есе «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан»,  за що вдруге арештований у червні 1970 року. Судовий вирок за тією ж ст. 62 КК УРСР був жорстокішим — 14 років позбавлення волі (6 років спец тюрми, 3 роки таборів особливого режиму, 5 років заслання). На захист Валентина Мороза піднялося багато представників інтелектуальної та мистецької інтелігенції, іноземні правозахисники, українська діаспора. 

У квітні 1979 року під тиском світової громадськості та після його п’ятимісячного голодування радянська влада обміняла В. Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох шпигунів. Згодом до нього приєдналася його сім’я – дружина Раїса та син Валентин. Жив у США, згодом – Канаді, де займався науковою та публіцистичною діяльністю. Захистив докторську дисертацію в Українському вільному університету у Мюнхені.

До України повернувся у на початку 1990-х років.
У незалежній Україні вийшло друком кілька перевидань двотомної праці Валентина Мороза  "Україна у ХХ столітті".

Ірина Єзерська

[1] Дружина В. Мороза Раїса із сином Валентином жила на той момент в Івано-Франківську.

[2] Пшекруй (Przekrój) — польський гумористичний і сатиричний журнал. Видавався у Кракові з 1959 до 1995 рр...

[3] Распутін Валентин Григорович (нар. 15.03.1937) – російський прозаїк, представник т. зв. «сільської прози».

[4] Оксана Мешко (1905 — 1991) —  хімік, учасниця українського правозахисного руху, політув’язнена, членкиня-засновниця УГГ.

[5] Збережено оригінальний правопис.

У фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» нещодавно надійшов портрет греко-католицького священика отця Володимира Галайчука. Він, як капелан армії ЗУНР, брав участь в поході на Велику Україну для боротьби з більшовиками. Помер в «чотирикутнику смерті» від плямистого тифу, епідемія якого скосила багатьох українських воїнів у 1919 р.

Отець Володимир Галайчук був одружений із Наталією  Горалевич, донькою греко-католицького священика, відомого громадського діяча  Лева Горалевича – багатолітнього пароха с. Угерсько. Під час його служіння в Угерську було збудовано велику муровану церкву.   Разом з тим отець Лев був заступником Остапа Нижанківського, директора стрийського «Маслосоюзу». Помер, втративши здоров’я в польській в’язниці,  60-річним в 1920 р. за рік після смерті зятя і розстріляного польською владою Нижанківського,

Наталія Галайчук була довголітньою вчителькою «Рідної школи» на Ланах в м. Стрий. У подружжя був син Богдан (1911–1977), який закінчив економічний факультет Львівського університету. Згодом продовжив навчання у м. Льєж (Бельгія). Під час війни працював у редакції газети «Краківські вісті».

Після війни разом з дружиною Іриною емігрував до Аргентини, де, зокрема, певний час працював радником з економічних справ президента цієї країни. У подружжя народилося дві доньки: Тамара (1938–2017) та Таїса (1946 р. н.) Дочка Таїса і внуки живуть  на даний момент в Аргентині.

Цю інформацію, як і портрет, надала Ірина Григорівна Кухар, далека родичка отця Володимира.

З фотопортрету, розмір якого 47×37 см, отець Володимир Галайчук постає перед нами молодим елегантним чоловіком із значком у формі хреста на лацкані піджака праворуч. Сам портрет являє собою овальне фото в кольорі сепія   у паспарту,  рамі  і під склом.

Даний експонат вельми збагатив колекцію музею не просто як ще одна одиниця зберігання, а й сенсово наповнив ще однією історією українця, що віддав життя за незалежність своєї держави й ще однієї української родини, яка зазнала утисків за свої переконання й змушена була шукати кращого життя в еміграції.

 Ірина Єзерська

Однією з найперших тюремних вишивок у колекції Національного музею-меморіалу  «Тюрма на Лонцького» є вишивка, подарована львів’янкою Іриною Білик ще на початках існування музею.

До того впродовж майже двадцяти років пані Ірина зберігала її у себе в книжковій шафі у томі творів Тараса Шевченка. А до неї вона потрапила від  подруги. Для Ірини Білик, доньки репресованих батьків,  ця тюремна вишивка із чіткими координатами походження і хронологією – «На спомин з тяжкого пережиття війни із тюрми на Лонцького 1945 – 1946 р.»  важила дуже багато. Тому коли створився музей, львів’янка передала цей цінний артефакт сюди – місце колишньої політичної  в’язниці , де в далекі 1940-ві роки й було вишито цю хустину.

Жінка розповідає наступну історію цього твору:

«Це сталося ще до Незалежності на початку 1989 року. Син моєї подруги, Роман Чекальський, марширував з пластунами попри Галицький ринок. Там до нього підійшла жінка років 60, зі словами: «Збережи її, синку. Було дуже тяжко» передала йому цю хустинку – і пішла геть.  На жаль,  Роман не встиг запитати, як звали незнайомку».

На невеликій за розміром вишивці – 22Х28,5 см —  зображено високу могилу із березовим хрестом між двох берізок. Такі могили є символічними місцями поховання борців за українську незалежність.

Незважаючи на те, що вишивка створювалася у в’язничних умовах, виконана вона надзвичайно акуратно. Кольорові нитки, очевидно, виторочені із одягу ув’язненої вишивальниці. Вишито хустину гладдю. Обрамлена вона гачкованою із кольорових ниток рамкою. На жаль, поки невідома авторка цього твору і її подальша доля.

На даний момент вишивка експонується на першому поверсі музею разом із іншими тюремними й табірними роботами ув’язнених політкаторжанок у рамках виставки «Колір молитви».

Ірина Єзерська

У серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції-шістдесятників. Серед них 4 вересня 1965 р. у Феодосії був арештований 47-річний раніше суджений за «контрреволюційну пропаганду» вчитель, письменник Михайло Масютко.

Про свій арешт та ув’язнення згодом, після виходу на волю, він напише книгу-спогад «В полоні зла» (розпочав 6.10.1973 р. ) Під час слідства Михайло Масютко перебував у слідчому ізоляторі львівського обласного відділення КДБ при Раді Міністрів УРСР, відомому в народі як «тюрма на Лонцького». Перебуванню тут присвячено значну частину книжки. М. Масютко назавжди задокументував перипетії слідства, в’язничний побут, в’язничний інтер’єр та екстер’єр, свої рефлексії та багато інших важливих елементів функціонування тюрми для політичних в’язнів.

Михайло Масютко

Мемуарна поема «В полоні зла»  вийшла друком ще у 1999 році зусиллями рідного молодшого брата Михайла Масютка Вадима Черкаса (Масютка). А власноруч виконаний автором рукопис книжки родина передала цьогоріч до Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

Авторський рукопис являє собою 537 аркушів формату А4, списані з двох сторін кульковою ручкою. Папір пожовк від часу, але чіткий почерк Михайла Масютка дозволяє прочитати усе написане, включно з авторськими правками та ремарками.

Нижче наводяться фрагменти з книги спогадів Михайла Масютка з акцентом на його перебуванні у «тюрмі на Лонцького»:

«У невеликій військовій машини, яку шофери називають «газиком», підвезли нас до похмурого будинку на вулиці Миру. Ця вулиця раніше називалася вулицею імені Сталіна, ще раніше, за німців, вона називалася вулицею імені Гітлера, а ще раніше, за Польщі, називали її вулицею Лонського[1]. У Львові вона славна тим, що на самому початку її розташована кадебістська тюрма. За німців вона була гестапівська, за Польщі – жандармська. Тридцять з гаком років пройшло з того часу, коли припинилося панування поляків  у Львові, проте й тепер для львів’ян вулиця залишається вулицею Лонського, а її назва асоціюється з назвою в’язниці. Говорять «його забрали на Лонського» — і ці слова у людей викликають жах. Правда зі смертю Сталіна, після того, як Берія побував у Львові і дав розпорядження значну частину в’язничних приміщень передати іншим установам, у похмурому будинку «на Лонського» розташувалася міліція. Багато хто з мешканців Львова подумав, що знаменита в’язниця «на Лонського» вже не існує і нікому не загрожує. Та вони помилялися. Кадебістська в’язниця «на Лонського» ніколи не припиняла свого існування, вона лише трохи звузилася та заличкувалася міліційними установами».

Камера

«Я опинився в кам’яному мішку. Це була камера завдовжки три метри і завширшки трохи більше метра. Тут стояло вузьке залізне ліжко, яке займало майже всю камеру. Залишалося місце між ліжком та бічною стіною, де можна було пройти боком. В головах стояла маленька шафка-тумбочка, в ногах зелений баняк – «параша». Вгорі причілкової стіни було вузеньке віконце, затулене рамою з шибками матового скла. Високо над дверима у вибитій у стіні заглибині світила електрична лампочка».

«Світло у камері не гасло всю ніч. Електролампа з своєї заглибини в стіні била мені просто в очі. Проте на мене це не діяло, сон і без цього мене не брав. Час від часу заслонка вічка у дверях відчинялася і мій погляд натикався на око наглядача. Наглядач не говорив нічого. Та коли мені світло набридло, і я вкрив голову ковдрою, віконце у дверях відчинилося і я почув тихий голос: –«Розкрийте голову».

На прогулянці

«Я переводив свій погляд згори вниз і переді мною повставала кострубата стіна з вирвочками на рівні людської голови. І тут ці вирвочки? Чи вони є в усіх стінах цих майданчиків? Яка чистота вгорі, в небі, і який бруд внизу, на землі! Ті вирвочки в кострубатому мурі перепліталися в моїй уяві з рудим волоссям і ластовинняям між ним на руках Старікова, з його зеленувато-сірими очима, з непорушним кам’яним обличчям Сєргадєєва, з гарним, але перекривленим від крику обличчям Гальського».

З розмови зі слідчим під час допиту

«Якщо я дуже розумний, то навіщо мене направляти у психіатричну лікарню? В психлікарню направляють психічно неунормованих людей. Розумна людина не може бути психічно неунормованою. А якщо я дуже дурний, то мене треба випустити на волю. Дурний не може бути небезпечний для вас. Дурних не притягають до судової відповідальності за їхні дії, бо дурних дуже багато на світі. Що до того, що мене «треба вбити», то це я вже чув від вас. Я знаю, що ви можете вбити. Але я вам повинен сказати, що смерть у мене не викликає такого страху, як у вас. Я готовий до смерти щодня і щохвилини – так, що можете вбивати, ваша сила і ваша влада наді мною».

В’язничне подвір’я

«Після прогулянки повели мене до лазні. До лазні треба було йти через те саме тюремне подвір’я, яким мене завели сюди, коли я вперше потрапив між ці стіни. Тепер я добре роздивився на ті великі кам’яні брили, якими було устелене подвір’я в’язниці. Та це ж надмогильні пам’ятники! На кожній з них викарбувано шестикутну зірку і закарлючки єврейського письма.

…Хто міг це зробити? Кому прийшло в голову устелити тюремне подвір’я цвинтарними пам’ятниками. Те, що вони всі з єврейського цвинтаря, давало підставу мені здогадуватися, що це зробили не російські чекісти, а німецькі нацисти. Але той факт, що російські чекісти ось уже двадцять другий рік топчуть своїми чобітьми ті пам’ятники, які кинули їм під ноги  нацисти, говорить про те, що вони схвалюють таку роботу. Говорить про те, що їм до вподоби човгати своїми ногами по людській скорботі. Хоч би покрили ці пам’ятники шаром асфальту, щоб не так кидалася в очі їхня солідарність з гестапо.  Та де там! Вони хизуються своїм святотатством. Вони охоче переймають вчинки нацистів. Німецькі окупанти застелили тюремне подвір’я пам’ятниками з єврейського цвинтаря, а російські окупанти застелили тротуари Львова пам’ятниками з цвинтаря Січових Стрільців[2]».

Михайло Масютко (1918—2001) – вчитель, письменник, дисидент, політв’язень радянських тюрем й таборів (1937—1939, 1965—1971).

Народився на Херсонщині. Вперше зазнав репресій за свої погляди в 1934 році, коли був виключений з Запорізького педагогічного інституту за доносом щодо його розмови про Голодомор. Перший арешт і суд над М. Масютком відбувся в листопаді 1937 року. Тоді, будучи засудженим до каторжних робіт на золотих копальнях Колими, обморозив собі ноги. Мати добилася перегляду справи і 3.11.1939 року Верховний суд СРСР скасував вирок. Однак реабілітований був лише в 1940 році.

В 1942 році призваний до армії, згодом перекинутий на фронт. Після демобілізації у 1946 році в Берліні повернувся до родини в Крим і працював вчителем. Рятуючись від голоду того ж року переїхав з матір’ю в Західну Україну, у м. Дрогобич, де працював завучем залізничної школи.

1948 р. – вступив на редакторського-видавничий факультет Львівського поліграфічного інституту, звідки за «ідейні хиби» був відрахований незадовго до захисту диплому.

У 1953 році закінчив екстерном філологічний факультет Львівського педінституту.  Викладав українську мову і літературу на Волині. Пізніше працював науковим співробітником музею Івана Франка у Львові.

У 1956 році захистив дипломну роботу в Московському заочному поліграфічному інституті. З 1957 році жив і працював на педагогічній роботі у Феодосії.

На початку 1960-х років стає  активним членом руху українських шістдесятників. У самвидаві виходить низка його гострих критичних статтей. Підтримував товариські стосунки з багатьма своїми однодумцями-шістдесятниками, зокрема Михайлом Горинем. За ним весь час стежили співробітники КДБ.

Арештований   4.09.1965 року у Феодосії і відправлений на слідство до Львова. Під час обшуку у нього вилучили чимала самвидавних творів та забороненої в СРСР літератури. Під час слідства написав працю про відхилення у національній політиці в УРСР і відправив її в президію XXIII з’їзду КПРС.

Під час слідства тримався впевнено, не давав свідчень, які б скомпрометували товаришів і себе винним не визнавав.  Проти творів М. Масютка чи  не вперше провели філологічну експертизу, висновки якої він обґрунтовано спростовував. Однак   23.03. 1966 року Львівський обласний суд засудив його за ст. ст. 62 ч. 1 та 64  КК УРСР на 3 роки ув’язнення та 3 роки таборів суворого режиму. Після касаційної скарги ув’язнення було замінено на табори суворого режиму при збереження загального терміну  6 років.

М. Масютко карався у мордовських таборах, де, незважаючи на тяжкий стан здоров’я, тривалий час працював вантажником в аварійній бригаді. Після написання «Заяви до Верховної Ради України»  у грудні 1966 року його посадили на пів року у ПКТ за «виготовлення та поширення у таборі антирадянських документів».

18.07.1967 року за рішенням Зубово-Полянського районного суду, без попередньо висунутих звинувачень за начебто «систематичне невиконання норми та порушення табірного режиму» разом з Михайлом Горинем та Валентином Морозом був переведений на тюремний режим у Владимирський централ терміном на 3 роки.

М. Масютко відмовився від табірної роботи, весь час присвятивши інтелектуальній праці: уклав словник для перекладу з української мови на есперанто, написав оповідання «Смерть Сталіна», яке зачитали  на «Радіо Свобода».

Після звільнення у вересні 1971 року не отримав дозволу на прописку вдома. Поселився у с. Дніпряни коло Нової Каховки. Перебував під постійним контролем КДБ. Після арештів української інтелігенції у 1972 та подальших   роках М. Масютку часто викликали на допити. Однак досвідчений чоловік жодних свідчень на давав.

Впродовж 1970-х років писав книгу спогадів «В полоні зла» (остаточно завершив роботу над нею у 1985 році). Дав згоду на членство в УГГ. Активно працював над літературними, науковими та публіцистичними творами.

Реабілітований 28.10.1992 року.  Останні роки життя провів у Луцьку, де й помер після важкої хвороби. Частина доробку М. Масютка видана його братом Вадимом Черкасом. Однак ще  чимала частина його творів  досі неопублікована.

Ірина Єзерська

[1] Авторський правопис збережено тут і  надалі.

[2] Насправді внутрішнє подвір’я в’язниці та адміністративних споруд органів держбезпеки устелили мацевами із єврейського цвинтаря зруйнованого нацистами саме чекісти. Після Другої світової війни кіркут був остаточно зруйнований радянською владою, коли на його місці у 1947 р.  постав колгоспний «Центральний ринок».

Серед чималої колекції тюремних й табірних вишивок Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є ще неекспонований раніше альбом, що належав українській політув’язненій Софії Мих-Чорненькій. Цей альбом минулоріч подарували музеєві родичі цієї жінки. Багато колишніх політв’язнів-жінок зберегли  такі альбоми із таборів та заслань, як пам’ятку про товаришок у нещасті та тодішні переживання від розлуки з рідними і надію на звільнення.

Софія Мих назвала свій альбом «пам’ятником». На титульному аркуші, прикрашеному малюнком із синіх квітів, вона написала «Пам’ятник! Посвячую дорогеньким родичам! Воркута, 7.VI. -54 р.»[1]

Як свідчить племінниця Софії Мих-Чорненької Марія Жук, через чотири роки після арешту Софії  усю її родину – батьків Дмитра та Катерину, а також брата Ярослава і сестер Марію, Галину та Євгенію приблизно у 1948 – 1949 рр. вивезли до Чити. Сім’я змогла об’єднатися лише на поселенні.

Розміри альбому ручної роботи:15,5×23,3 см. У ньому збереглося 14 чорно-білих фотографій, на яких зображені сама Софія Мих, її близькі родичі та табірні подруги. Також сюди впродовж 1954 року вписані вірші «на спомин» від табірних товаришок. Поруч із віршами класиків – Т. Шевченка та Лесі Українки є й наївні, але душевні рядки, переповнені надією та вірою про кращу долю, авторства українських полонянок Воркути.

«Пам’ятник» зроблений із звичайного блокнота за 86 копійок виготовленого на Каменському паперовому комбінаті ім. С. М. Кірова. Для фото Софія Мих зробила спеціальні прорізи по кутах. Цінність його, окрім інформації та фото становить й вишита обкладинка ручної роботи із чорно-жовтою китицею.  Виготовлена вона із чорної тканини, на якій гладдю вишиті жовті колоски та сині волошки із зеленими листочками. Синьою та жовтою нитками вишито ініціали авторки і власниці альбому «МС». Чи зумисне засуджена учасниця українського підпілля Софія Мих підібрала українські національні кольори чи це випадковість – можемо лише здогадуватися.

На останньому аркуші альбому зберігся запис:

«Вписуюсь на спомин, така моя гадка

Коли пам’ятник пірвется

Лишится окладка.

Знана не підписана.

Воркута, 08.VIII.1954»[2]

Софія Мих-Чорненька народилася в 1926 році у с. Малий Дорошів (тепер – Жовківського району Львівської області). ЇЇ батько,  Дмитро Мих, шанований господар,  був головою «Просвіти» у рідному селі.

З 1944 року проживала у Львові на вул. Шевченка, 4 у родині свого дядька Володимира Смаги. Навчалася у торговому технікумі на тодішній вул. Сикстуській (Дорошенка).

На фото: Софія Мих-Чорненька (ліворуч) з подругою

Арештована 13 листопада 1944 р. по дорозі на навчання. Під час слідства впродовж двох років перебувала у тюрмах Львова «на Лонцького» та на вул. Замарстинівській. Зрештою її перевезли до Золочева, де Воєнний трибунал засудив двадцятирічну дівчину за ст. ст. 54 – 1а і 54 – 11 до 10 років таборів та 5 років позбавлення прав із конфіскацією майна.

Впродовж чотирьох років працювала на лісоповалі в Комі  АРСР. Згодом Софію Мих етапували на Воркуту у закритий штрафний табір. Під час роботи на цегляному заводі важко захворіла на запалення черевної порожнини й обморозила ноги.

За два місяці до кінця терміну жінку повезли до Львова на слідство, де тримали в одиночній камері тюрми «на Лонцького». 8 жовтня 1954 року Софію Мих відпустили, повідомивши, що впродовж 10 років вона не була засуджена, лише тимчасово затримана. Їй заявили, що вона реабілітована і дозволили проживати навіть у Львові в обмін на мовчання.

За десять змарнованих років і примусову працю впродовж восьми років у важких кліматичних умовах змовчали. Вибачення ніхто не просив.  Втрачені молоді роки і здоров’я нелояльної до режиму жінки нічого не вартували.

Софія Мих-Чорненька померла у 2013 році.

Ірина Єзерська

17 липня відомому українському шістдесятнику, правозахиснику, історику, політв’язню, громадському діячеві Іванові Гелю виповнилося б 82 роки.

Експонатом липня Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є вишиванка, яку в далекі 1970-ті роки Івану Гелю під час його перебування в ув’язненні вишила дружина Марія.

Сорочка прикрашена яскравим та колоритним орнаментом, характерним для  космацької вишиванки. Основними кольорами хрестикової вишивки є насичені оранжевий, жовтий, менше зелений кольори, на інтенсивність яких не вплинув навіть час.

Іван Гель любив вишивані сорочки. В його колекції їх було декілька. Вдягаючи їх він підкреслював свою українську ідентичність та відданість справі незалежності.

Саме цю вишиванку він не раз одягав після повернення з ув’язнення та заслання на численні заходи кінця 1980- початку 1990-х років, зокрема  на багатотисячні мітинги за легалізацію УГКЦ.

Справа виходу з підпілля Української греко-католицької Церкви поруч із виданням та розповсюдженням самвидаву стала справою його життя. Він був лідером руху за повернення Церкви, що була в Галичині одним з індикаторів національної ідентичності. Завдяки невтомній справі таких людей, як Іван Гель восени 1989 року УГКЦ вийшла з підпілля й отримала офіційне визнання.

До цього Ювілею й з нагоди Дня народження Івана Геля пропонуємо цей експонат, що демонструватиметься у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» з 12 липня і до 31 грудня 2019 р.

Іван Гель народився 17 липня 1937 року у с. Кліцко Городоцького району Львівської області. Як сам зазначив, доля його була обумовлена з дитинства родинним вихованням і середовищем, в якому зростав і формувався як особистість. «Мої батьки – звичайні селяни, проте глибоко віруючі люди з твердими правилами життя, що базувалися на заповідях Божих, християнських цінностях, українських звичаях та патріотизмі».

Батько, Андрій Гель захищав ЗУНР від польської окупації, будучи  стрільцем УГА, був головою «Просвіти» у селі. Згодом – станичним і зв’язковим Окружного Проводу СБ, за що був засуджений совєтами у 1950 році до 20 років таборів. На волю вийшов у 1956 року з підірваним здоров’ям.

Вперше свою тверду і свідому громадянську і людську позицію Іван Гель проявив ще у 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Івана, який намагався захистити батьків. Першим свідомим виступом проти радянської системи була публічна відмова вступити до комсомолу, за що був виключений із Комарнівської середньої школи. Тому довелось завершувати навчання у вечірній школі у Самборі. Мріяв стати юристом, але «компетентні органи» не допустили вступу «неблагонадійного» юнака, сина бандерівця на юридичний факультет Львівського університету. Попереду була армія (1956–1959), робота слюсарем на Львівському заводі автонавантажувачів, бригадиром на Львівському електровакуумному заводі. Не полишав мрії вчитися, тому довелося таки вступити до комсомолу, через який відкривався для радянської молоді єдиний шлях здобути вищу освіту і зробити кар’єру. І. Гель поступив на заочне відділення історичного факультету, оскільки на юридичний дорога йому була все таки закрита.

 Під час навчання активно друкував та поширював український самвидав, зокрема праці «Стан і завдання українського визвольного руху» Є. Пронюка, «Що таке поступ» І. Франка, «Вивід прав України», «Україна і українська політика Москви») і діаспорну літературу, за що його неодноразово викликали на профілактичні бесіди в управління КДБ у Львівській області.

1961 року на сторіччя з дня смерті Т. Шевченка разом із другом поклав терновий вінок до його пам’ятника в Києві.

У цей час знайомиться з Михайлом Горинем, а через нього з київськими шістдесятниками І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, В. Симоненком та ін. І. Гель та М. Горинь формулюють свою програму як «боротьбу за державність України».

24 серпня 1965 року студент шостого курсу І. Гель був арештований за звинуваченнням у порушенні ст.ст. 62 ч. 2 («Антирадянська агітація і пропаганда») і 64 КК УРСР («Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації»). Під час слідства перебував у сумнозвісній ще з часів першої радянської окупації 1939–1941 рр. «тюрмі на Лонцького» – слідчій в’язниці КДБ. 25 березня 1966 року  Львівський обласний суд засудив Івана Геля на три роки таборів суворого режиму. Караючись у мордовських таборах впродовж 1966–1968 рр. познайомився з багатьма представниками демократичного руху СРСР. не зрікся активної громадської і людської позиції. В таборі активно домагався статусу політв’язня. В 1967 р. двічі звертався до Президії Верховної Ради СРСР з листами на захист УГКЦ, вимогою скасувати ст. 62 КК УРСР. Організатор передачі з табору творів дисидентів на волю (зокрема стаття В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії»).

Після повернення в Україну у 1968 р. І. Геля чекала доля багатьох його однодумців – відмова на поновлення в університеті (диплом про закінчення університету одержав аж у 1991 році), прописці у Львові, можливості працювати за фахом. Довелося поселитися у Самборі, де з великими труднощами вдалося влаштуватися на короткий час техніком Самбірського управління експлуатації осушувальних систем гірських річок.

Активна участь у русі опору продовжувалася. Надалі  займався розмноженням і поширенням  самвидаву, зокрема за 3 роки виготовив і підручними методами поширив 11 книг, серед яких «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Серед снігів» В. Мороза, збірку віршів «Крик з могили» Миколи  Холодного, книжку листів М. Гориня з неволі «Листи з-за грат» та ін.), перших п’яти випусків журналу «Український вісник».

Захищав своїх однодумців, зокрема у грудні 1969 р. першим підписав протест під заявою групи колишніх політв’язнів проти переслідувань та антигуманних вироків в Україні, насамперед С. Караванському. У листопаді 1970 р. надіслав до Верховного суду УРСР заяву з протестом проти вироку В. Морозові. 7 грудня 1970 р. виступив на похороні загиблої при загадкових умовах художниці, шістдесятниці Алли Горської, за що отримав на роботі сувору догану «за прогул».

У 1971 р. написав передмову до розповсюджуваної ним збірки статей В. Мороза «Тоталітаризм, українське відродження і Валентин Мороз», у якій аналізує історичні зміни, що відбулися на теренах колишньої Російської імперії від 1917 р., зокрема й в Україні та запропонував створення легальної організації, яка засудила б злочини тоталітарного режиму.

Вдруге арештований 12 січня 1972 р., а 4 серпня того ж року засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Винним себе не визнав. Термін відбував у Мордовії (Сосновка) та Пермській області (Кучино), заслання – в Комі АРСР Троїцько-Печерський район селище Милва.

І знову довелося відстоювати себе як особистість: у  таборах брав участь у правозахисних акціях, у тривалих голодуваннях-протестах, зокрема вимагаючи статус політв’язня. Одна з голодівок, коли домагався реєстрації шлюбу з своєю фактичною дружиною Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани (1964 р. н.)  тривала 100 діб. У 1975 році шлюб був зареєстрований.

Саме під час другого засудження, у 1976 р., перебуваючи в одиночній камері, написав свою працю «Грані культури», яку під час зустрічі зумів таємно передати дружині. Праця розповсюджувалася в самвидаві, була нелегально передана за кордон і видана у Лондоні в 1984 році завдяки місцевій Українській Видавничій Спілці під псевдонімом автора – Степан Говерля. В Україні книга під справжнім іменем автора побачила світ аж у часи незалежності –  1993 року.

Після повернення знову ті ж самі труднощі із пропискою і працевлаштуванням. Цій непересічній людині, талановитому публіцисту і науковцю довелося пропрацювати деякий час навіть пастухом у колгоспі в рідному селі.

Водночас разом з В. Чорноволом, М. Горинем, П. Скочком був відповідальним секретарем відродженого «Українського вісника».

Співзасновник «Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління». 1987 р. очолив Комітет захисту УГКЦ, а у 1988 редагував газету «Християнський голос». Був одним з організаторів і активним учасником перших масових релігійних і політичних акції в Західній Україні. Одна з таких акцій за легалізацію УГКЦ відбулася 17 вересня 1989 р. біля собору св. Юра у Львові і налічувала 250 тис. осіб. Зусиллями Комітету і релігійної громадськості, УГКЦ  в листопаді 1989 року вийшла з підпілля.

Наприкінці 1980-х років брав активну участь у створенні всеукраїнської організації «Меморіал» і Народного Руху країни. 1990–1994 рр. був першим заступником голови Львівської обласної Ради, головою обласної комісії відновлення прав реабілітованих. Домігся визнання УПА на території Львівської області воюючою стороною в Другій світовій війні.

Автор близько ста публікацій у періодичних виданнях. Займався викладацькою діяльністю,зокрема читав студентам історичного факультету Львівського університету спецкурс з історії українського визвольного руху 1950–1980-х років. На основі зібраного матеріалу, власного життєвого досвіду, рефлексій та переосмислень з перспективи часу підготував книгу з історії визвольного руху 1950–1980-х років, яка вже побачила світ після його смерті у 2013 році під назвою «Виклик системі: український визвольний рух другої половини ХХ ст.»

Нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого V ст. (2002), ІV ст.(2006).

16 березня 2011 року Іван Гель після тривалої хвороби відійшов у засвіти.

Ірина Єзерська

Цьогоріч фондова колекція Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилася новим унікальним експонатом – фотокарткою, на якій зафіксовано злочин радянського режиму проти людяності, здійснений в червні 1941 року.

Фотографія зроблена на початку липня 1941  р. після відступу «перших совєтів», коли за рішенням нацистської окупаційної адміністрації жителі Львова отримали дозвіл відшукати та похоронити своїх замордованих НКВД родичів та близьких.

На невеликій за розмірами чорно-білій фотографії (5,5×8,4 см) зафіксовано факт ексгумації та ідентифікації тіл замордованих НКВД в’язнів на подвір’ї тюрми «на Лонцького».

Артефакт передала львів’янка Ярослава Мелех – внучати племінниця Василя Беня, воїна, дипломата, громадського діяча та педагога, який загинув у сумнозвісній тюрмі «на Лонцького»  наприкінці червня 1941 року.

Василь Бень народився в с. Ременів коло Львова. Один з його дідусів був священиком. Закінчив гімназію у Львові. В часи Першої світової війни був мобілізований до австрійської армії. Дослужився до чину підстаршини.

По завершенні війни разом з братом Олексієм продовжували боротися за незалежну Україну. Таким чином Василь Бень опинився на Великій Україні, де долучився до Симона Петлюри. Здібного, освіченого  юнака, який знав п’ять мов (польську, німецьку, французьку, італійську, російську) швидко помітили, і Петлюра узяв його своїм помічником.

Під час гетьманату Павла Скоропадського був перекладачем з німецької. У часи Директорії у ранзі підполковника став ад’ютантом Симона Петлюри, виконуючи впродовж буремних 1919—1920 рр. його надважливі й відповідальні завдання цивільного та воєнного характеру. Брав участь в реорганізації армії УНР, виконував дипломатичні функції в перемовинах з поляками та Українськими Січовими Стрільцями.

Після злиття УГА з армією УНР багато зусиль докладав в організації Першого Зимового Походу генералів Омеляновича-Павленка та Юрія Тютюнника. Підписання Петлюрою  у квітні 1920 р. Варшавського договору з поляками, за яким той відмовлявся від західноукраїнських земель, сприймав боляче, але продовжував боротьбу, залишаючись вірним присязі.

Зліва на право: Василь Бень, Юзеф Пілсудський, Симон Петлюра

Після захоплення Києва військами Будьонного, Василь Бень відступає на захід разом з дивізією Марка Безручка.

На Великій Україні зустрів свою майбутню дружину –  Олександру Криворучко. З нею одружився в Чигирині. Незабаром народився син Костянтин. Після повернення до Львова стає вчителем. У 1931 року з благословення Митрополити Андрея Шептицького призначений директором української школи імені Маркіяна Шашкевича. Дім сім’ї Бенів на вул. Замкнені коло школи стає місцем зустрічей провідних політичних та культурних діячів Галичини, колишніх старшин УГА.

Після початку Другої світової війни і приходу «перших совітів» Василь Бень залишився у Львові, хоч був через своє минуле і  проукраїнську позицію у групі ризику. Нещастя трапилося на кінець першої радянської окупації під час відступу совєтів.

За доносом шкільного сторожа 26 червня 1941 року Василя Беня схопили прямо на вулиці співробітники НКВД. Вже тоді тривали розстріли в’язнів у львівських тюрмах. Його родина і друзі хвилювалися за його долю і надіялися на порятунок ще не знаючи, що його розстріляли відразу в день арешту. Йому було 55 років.

Серед тіл багатьох закатованих людей дружина  впізнала Василя Беня за вишитими на шкарпетках ініціалами. На його тілі, як свідчили друзі, залишилися сліди страшних катувань.

Василя Беня поховали на Янівському цвинтарі коли могил УСС. На початку 1970-х років ці могили були зруйновані бульдозерами. Ще в час війни дружина Василя Беня із сином емігрували до США, де жили її батьки.

Ірина Єзерська

У травні фонд Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилася новими цінними артефактами – портретами дисидента Михайла Масютки та його дружини Ганни. Автором їх є сам Михайло Масютко. Їх люб’язно передала дружина рідного брата М. Масютки Вадима – львів’янка Леся Петрівна Черкас.

Характерною особливістю цих графічних портретів, обрамлених рамкою, різьбленою в гуцульському стилі є те, що намальовані вони самим М. Масютком, який захоплювався малюванням, під час його ув’язнення 7 жовтня 1966 року спеціально для дружини до Дня її іменин.

Портрет Ганни Масютко
Авторства Михайла Масютка

Згадка про цей дарунок із неволі є й у фрагменті листа до дружини Ганни Григорівни від 11.12.1966 р.:

«Дорогенька моя! Я підготував два портрети, твій і мій, коли був у лікарні, я їх намалював, мені зробили тут для них чудові гуцульські рамки, і я так тішився, що зможу тобі їх висловити до дня твоїх іменин, але на жаль, обставини складаються так, що скоро я їх тобі вислати не зможу. Зможу вислати їх тобі тільки місяців через шість. Так само планував я вислати тобі поздоровчу телеграму, але телеграму я тепер вислати не зможу.

… Я тепер з 9.ХІІ.66 на іншій роботі, плету сітки, тобто ті «авоськи», що з ними ходять на базар, а перед тим я працював вантажником у аварійній бригаді, але зате пишу тобі, щоб ти знала і дуже не хвилювалася, я тепер зможу писати листи протягом шести місяців тільки один раз у два місяці.

… Взагалі я духом не падаю, мені тут навіть легше, бо на роботі дуже вже тяжко доводилося працювати і вдень і вночі… Прошу тебе бути стійкою і витриманою. Переживем усе…»

Ці невеличкі портрети, розміром 24,3Х18,3 см у красивому та надійному дерев’яному обрамленні є намаганням подолати грати та відстані, які розділяли двох люблячих, силоміць розлучених на довгі роки людей.

М. Масютко, як свідчить із листа (завуальовано через табірну цензуру), намалював портрети під час перебування в табірній лікарні, куди потрапив після того, як під роботи вантажником розійшлися його післяопераційні шви. Однак не зміг так, як планував, відіслати їх до дружининих іменин, оскільки потрапив на шість місяців до ПКТ за звинуваченням у «виготовленні та поширенні в таборі антирадянських документів».

Автопортрет
Михайла Масютка

Михайло Масютко (1918—2001) – вчитель, письменник, дисидент, політв’язень радянських тюрем й таборів (1937—1939, 1965—1971).

Народився на Херсонщині. Вперше зазнав репресій за свої погляди в 1934 році, коли був виключений з Запорізького педагогічного інституту за доносом щодо його розмови про Голодомор. Перший арешт і суд над М. Масюткою відбувся в листопаді 1937 року. Тоді, будучи засудженим до каторжних робіт на золотих копальнях Колими, обморозив собі ноги. Мати добилася перегляду справи і 3.11.1939 року Верховний суд СРСР скасував вирок. Однак реабілітований був лише в 1940 році.

В 1942 році призваний до армії, згодом перекинутий на фронт. Після демобілізації у 1946 році в Берліні повернувся до родини в Крим і працював вчителем. Рятуючись від голоду того ж року переїхав з матір’ю в Західну Україну, у м. Дрогобич, де працював завучем залізничної школи.

1948 р. – вступив на редакторського-видавничий факультет Львівського поліграфічного інституту, звідки за «ідейні хиби» був відрахований незадовго до захисту диплому.

У 1953 році закінчив екстерном філологічний факультет Львівського педінституту.  Викладав українську мову і літературу на Волині. Пізніше працював науковим співробітником музею Івана Франка у Львові.

У 1956 році захистив дипломну роботу в Московському заочному поліграфічному інституті. З 1957 році жив і працював на педагогічній роботі у Феодосії.

Напочатку 1960-х років стає  активним членом руху українських шістдесятників. У самвидаві виходить низка його гострих критичних статтей. Підтримував товариські стосунки з багатьма своїми однодумцями-шістдесятниками, зокрема Михайлом Горинем. За ним весь час стежали співробітники КДБ.

Арештований   4.09.1965 року у Феодосії і відправлений на слідство до Львова. Під час обшуку у нього вилучили чимала самвидавних творів та забороненої в СРСР літератури. Під час слідства написав працю про відхилення у національній політиці в УРСР і відправив її в президію XXIII з’їзду КПРС.

Під час слідства тримався впевнено, не давав свідчень, які б скомпрометували товаришів і себе винним не визнавав. Проти творів М. Масютки чи  не вперше провели філологічну експертизу, висновки якої він обґрунтовано спростовував. Однак   23.03. 1966 року Львівський обласний суд засудив його за ст. ст. 62 ч. 1 та 64  КК УРСР на 3 роки ув’язнення та 3 роки таборів суворого режиму. Після касаційної скарги ув’язнення було замінено на табори суворого режиму при збереження загального терміну  6 років.

М. Масютко карався у мордовських таборах, де, незважаючи на тяжкий стан здоров’я, тривалий час працював вантажником в аварійній бригаді. Після написання «Заяви до Верховної Ради України»  у грудні 1966 року його посадили на пів року у ПКТ за «виготовлення та поширення у таборі антирадянських документів».

18.07.1967 року за рішенням Зубово-Полянського районного суду, без попередньо висунутих звинувачень за начебто «систематичне невиконання норми та порушення табірного режиму» разом з Михайлом Горинем та Валентином Морозом був переведений на тюремний режим у Владимирський централ терміном на 3 роки.

Портрети у помешканні подружжя Масюток
с. Дніпряни

М. Масютко відмовився від табірної роботи, весь час присвятивши інтелектуальній праці: уклав словник для перекладу з української мови на есперанто, написав оповідання «Смерть Сталіна», яке зачитали  на «Радіо Свобода».

Після звільнення у вересні 1971 року не отримав дозволу на прописку вдома. Поселився у с. Дніпряни коло Нової Каховки. Перебував під постійним контролем КДБ. Після арештів української інтелігенції у 1972 та подальших   роках М. Масютку часто викликали на допити. Однак досвідчений чоловік жодних свідчень на давав.

Впродовж 1970-х років писав книгу спогадів «В полоні зла» (остаточно завершив роботу над нею у 1985 році). Дав згоду на членство в УГГ. Активно працював над літературними, науковими та публіцистичними творами.

Реабілітований 28.10.1992 року.  Останні роки життя провів у Луцьку, де й помер після важкої хвороби. Частина доробку М. Масютка видана його братом Вадимом Черкасом. Однак ще  чимала частина його творів  досі неопублікована.

Ірина Єзерська