17 липня відомому українському шістдесятнику, правозахиснику, історику, політв’язню, громадському діячеві Іванові Гелю виповнилося б 82 роки.

Експонатом липня Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є вишиванка, яку в далекі 1970-ті роки Івану Гелю під час його перебування в ув’язненні вишила дружина Марія.

Сорочка прикрашена яскравим та колоритним орнаментом, характерним для  космацької вишиванки. Основними кольорами хрестикової вишивки є насичені оранжевий, жовтий, менше зелений кольори, на інтенсивність яких не вплинув навіть час.

Іван Гель любив вишивані сорочки. В його колекції їх було декілька. Вдягаючи їх він підкреслював свою українську ідентичність та відданість справі незалежності.

Саме цю вишиванку він не раз одягав після повернення з ув’язнення та заслання на численні заходи кінця 1980- початку 1990-х років, зокрема  на багатотисячні мітинги за легалізацію УГКЦ.

Справа виходу з підпілля Української греко-католицької Церкви поруч із виданням та розповсюдженням самвидаву стала справою його життя. Він був лідером руху за повернення Церкви, що була в Галичині одним з індикаторів національної ідентичності. Завдяки невтомній справі таких людей, як Іван Гель восени 1989 року УГКЦ вийшла з підпілля й отримала офіційне визнання.

До цього Ювілею й з нагоди Дня народження Івана Геля пропонуємо цей експонат, що демонструватиметься у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» з 12 липня і до 31 грудня 2019 р.

Іван Гель народився 17 липня 1937 року у с. Кліцко Городоцького району Львівської області. Як сам зазначив, доля його була обумовлена з дитинства родинним вихованням і середовищем, в якому зростав і формувався як особистість. «Мої батьки – звичайні селяни, проте глибоко віруючі люди з твердими правилами життя, що базувалися на заповідях Божих, християнських цінностях, українських звичаях та патріотизмі».

Батько, Андрій Гель захищав ЗУНР від польської окупації, будучи  стрільцем УГА, був головою «Просвіти» у селі. Згодом – станичним і зв’язковим Окружного Проводу СБ, за що був засуджений совєтами у 1950 році до 20 років таборів. На волю вийшов у 1956 року з підірваним здоров’ям.

Вперше свою тверду і свідому громадянську і людську позицію Іван Гель проявив ще у 13 років, коли під час арешту батька енкаведисти побили матір і самого Івана, який намагався захистити батьків. Першим свідомим виступом проти радянської системи була публічна відмова вступити до комсомолу, за що був виключений із Комарнівської середньої школи. Тому довелось завершувати навчання у вечірній школі у Самборі. Мріяв стати юристом, але «компетентні органи» не допустили вступу «неблагонадійного» юнака, сина бандерівця на юридичний факультет Львівського університету. Попереду була армія (1956–1959), робота слюсарем на Львівському заводі автонавантажувачів, бригадиром на Львівському електровакуумному заводі. Не полишав мрії вчитися, тому довелося таки вступити до комсомолу, через який відкривався для радянської молоді єдиний шлях здобути вищу освіту і зробити кар’єру. І. Гель поступив на заочне відділення історичного факультету, оскільки на юридичний дорога йому була все таки закрита.

 Під час навчання активно друкував та поширював український самвидав, зокрема праці «Стан і завдання українського визвольного руху» Є. Пронюка, «Що таке поступ» І. Франка, «Вивід прав України», «Україна і українська політика Москви») і діаспорну літературу, за що його неодноразово викликали на профілактичні бесіди в управління КДБ у Львівській області.

1961 року на сторіччя з дня смерті Т. Шевченка разом із другом поклав терновий вінок до його пам’ятника в Києві.

У цей час знайомиться з Михайлом Горинем, а через нього з київськими шістдесятниками І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, В. Симоненком та ін. І. Гель та М. Горинь формулюють свою програму як «боротьбу за державність України».

24 серпня 1965 року студент шостого курсу І. Гель був арештований за звинуваченнням у порушенні ст.ст. 62 ч. 2 («Антирадянська агітація і пропаганда») і 64 КК УРСР («Організаційна діяльність, спрямована до вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації»). Під час слідства перебував у сумнозвісній ще з часів першої радянської окупації 1939–1941 рр. «тюрмі на Лонцького» – слідчій в’язниці КДБ. 25 березня 1966 року  Львівський обласний суд засудив Івана Геля на три роки таборів суворого режиму. Караючись у мордовських таборах впродовж 1966–1968 рр. познайомився з багатьма представниками демократичного руху СРСР. не зрікся активної громадської і людської позиції. В таборі активно домагався статусу політв’язня. В 1967 р. двічі звертався до Президії Верховної Ради СРСР з листами на захист УГКЦ, вимогою скасувати ст. 62 КК УРСР. Організатор передачі з табору творів дисидентів на волю (зокрема стаття В. Мороза «Репортаж із заповідника імені Берії»).

Після повернення в Україну у 1968 р. І. Геля чекала доля багатьох його однодумців – відмова на поновлення в університеті (диплом про закінчення університету одержав аж у 1991 році), прописці у Львові, можливості працювати за фахом. Довелося поселитися у Самборі, де з великими труднощами вдалося влаштуватися на короткий час техніком Самбірського управління експлуатації осушувальних систем гірських річок.

Активна участь у русі опору продовжувалася. Надалі  займався розмноженням і поширенням  самвидаву, зокрема за 3 роки виготовив і підручними методами поширив 11 книг, серед яких «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Серед снігів» В. Мороза, збірку віршів «Крик з могили» Миколи  Холодного, книжку листів М. Гориня з неволі «Листи з-за грат» та ін.), перших п’яти випусків журналу «Український вісник».

Захищав своїх однодумців, зокрема у грудні 1969 р. першим підписав протест під заявою групи колишніх політв’язнів проти переслідувань та антигуманних вироків в Україні, насамперед С. Караванському. У листопаді 1970 р. надіслав до Верховного суду УРСР заяву з протестом проти вироку В. Морозові. 7 грудня 1970 р. виступив на похороні загиблої при загадкових умовах художниці, шістдесятниці Алли Горської, за що отримав на роботі сувору догану «за прогул».

У 1971 р. написав передмову до розповсюджуваної ним збірки статей В. Мороза «Тоталітаризм, українське відродження і Валентин Мороз», у якій аналізує історичні зміни, що відбулися на теренах колишньої Російської імперії від 1917 р., зокрема й в Україні та запропонував створення легальної організації, яка засудила б злочини тоталітарного режиму.

Вдруге арештований 12 січня 1972 р., а 4 серпня того ж року засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Винним себе не визнав. Термін відбував у Мордовії (Сосновка) та Пермській області (Кучино), заслання – в Комі АРСР Троїцько-Печерський район селище Милва.

І знову довелося відстоювати себе як особистість: у  таборах брав участь у правозахисних акціях, у тривалих голодуваннях-протестах, зокрема вимагаючи статус політв’язня. Одна з голодівок, коли домагався реєстрації шлюбу з своєю фактичною дружиною Марією, матір’ю їхньої доньки Оксани (1964 р. н.)  тривала 100 діб. У 1975 році шлюб був зареєстрований.

Саме під час другого засудження, у 1976 р., перебуваючи в одиночній камері, написав свою працю «Грані культури», яку під час зустрічі зумів таємно передати дружині. Праця розповсюджувалася в самвидаві, була нелегально передана за кордон і видана у Лондоні в 1984 році завдяки місцевій Українській Видавничій Спілці під псевдонімом автора – Степан Говерля. В Україні книга під справжнім іменем автора побачила світ аж у часи незалежності –  1993 року.

Після повернення знову ті ж самі труднощі із пропискою і працевлаштуванням. Цій непересічній людині, талановитому публіцисту і науковцю довелося пропрацювати деякий час навіть пастухом у колгоспі в рідному селі.

Водночас разом з В. Чорноволом, М. Горинем, П. Скочком був відповідальним секретарем відродженого «Українського вісника».

Співзасновник «Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління». 1987 р. очолив Комітет захисту УГКЦ, а у 1988 редагував газету «Християнський голос». Був одним з організаторів і активним учасником перших масових релігійних і політичних акції в Західній Україні. Одна з таких акцій за легалізацію УГКЦ відбулася 17 вересня 1989 р. біля собору св. Юра у Львові і налічувала 250 тис. осіб. Зусиллями Комітету і релігійної громадськості, УГКЦ  в листопаді 1989 року вийшла з підпілля.

Наприкінці 1980-х років брав активну участь у створенні всеукраїнської організації «Меморіал» і Народного Руху країни. 1990–1994 рр. був першим заступником голови Львівської обласної Ради, головою обласної комісії відновлення прав реабілітованих. Домігся визнання УПА на території Львівської області воюючою стороною в Другій світовій війні.

Автор близько ста публікацій у періодичних виданнях. Займався викладацькою діяльністю,зокрема читав студентам історичного факультету Львівського університету спецкурс з історії українського визвольного руху 1950–1980-х років. На основі зібраного матеріалу, власного життєвого досвіду, рефлексій та переосмислень з перспективи часу підготував книгу з історії визвольного руху 1950–1980-х років, яка вже побачила світ після його смерті у 2013 році під назвою «Виклик системі: український визвольний рух другої половини ХХ ст.»

Нагороджений орденами князя Ярослава Мудрого V ст. (2002), ІV ст.(2006).

16 березня 2011 року Іван Гель після тривалої хвороби відійшов у засвіти.

Ірина Єзерська

Цьогоріч фондова колекція Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилася новим унікальним експонатом – фотокарткою, на якій зафіксовано злочин радянського режиму проти людяності, здійснений в червні 1941 року.

Фотографія зроблена на початку липня 1941  р. після відступу «перших совєтів», коли за рішенням нацистської окупаційної адміністрації жителі Львова отримали дозвіл відшукати та похоронити своїх замордованих НКВД родичів та близьких.

На невеликій за розмірами чорно-білій фотографії (5,5×8,4 см) зафіксовано факт ексгумації та ідентифікації тіл замордованих НКВД в’язнів на подвір’ї тюрми «на Лонцького».

Артефакт передала львів’янка Ярослава Мелех – внучати племінниця Василя Беня, воїна, дипломата, громадського діяча та педагога, який загинув у сумнозвісній тюрмі «на Лонцького»  наприкінці червня 1941 року.

Василь Бень народився в с. Ременів коло Львова. Один з його дідусів був священиком. Закінчив гімназію у Львові. В часи Першої світової війни був мобілізований до австрійської армії. Дослужився до чину підстаршини.

По завершенні війни разом з братом Олексієм продовжували боротися за незалежну Україну. Таким чином Василь Бень опинився на Великій Україні, де долучився до Симона Петлюри. Здібного, освіченого  юнака, який знав п’ять мов (польську, німецьку, французьку, італійську, російську) швидко помітили, і Петлюра узяв його своїм помічником.

Під час гетьманату Павла Скоропадського був перекладачем з німецької. У часи Директорії у ранзі підполковника став ад’ютантом Симона Петлюри, виконуючи впродовж буремних 1919—1920 рр. його надважливі й відповідальні завдання цивільного та воєнного характеру. Брав участь в реорганізації армії УНР, виконував дипломатичні функції в перемовинах з поляками та Українськими Січовими Стрільцями.

Після злиття УГА з армією УНР багато зусиль докладав в організації Першого Зимового Походу генералів Омеляновича-Павленка та Юрія Тютюнника. Підписання Петлюрою  у квітні 1920 р. Варшавського договору з поляками, за яким той відмовлявся від західноукраїнських земель, сприймав боляче, але продовжував боротьбу, залишаючись вірним присязі.

Зліва на право: Василь Бень, Юзеф Пілсудський, Симон Петлюра

Після захоплення Києва військами Будьонного, Василь Бень відступає на захід разом з дивізією Марка Безручка.

На Великій Україні зустрів свою майбутню дружину –  Олександру Криворучко. З нею одружився в Чигирині. Незабаром народився син Костянтин. Після повернення до Львова стає вчителем. У 1931 року з благословення Митрополити Андрея Шептицького призначений директором української школи імені Маркіяна Шашкевича. Дім сім’ї Бенів на вул. Замкнені коло школи стає місцем зустрічей провідних політичних та культурних діячів Галичини, колишніх старшин УГА.

Після початку Другої світової війни і приходу «перших совітів» Василь Бень залишився у Львові, хоч був через своє минуле і  проукраїнську позицію у групі ризику. Нещастя трапилося на кінець першої радянської окупації під час відступу совєтів.

За доносом шкільного сторожа 26 червня 1941 року Василя Беня схопили прямо на вулиці співробітники НКВД. Вже тоді тривали розстріли в’язнів у львівських тюрмах. Його родина і друзі хвилювалися за його долю і надіялися на порятунок ще не знаючи, що його розстріляли відразу в день арешту. Йому було 55 років.

Серед тіл багатьох закатованих людей дружина  впізнала Василя Беня за вишитими на шкарпетках ініціалами. На його тілі, як свідчили друзі, залишилися сліди страшних катувань.

Василя Беня поховали на Янівському цвинтарі коли могил УСС. На початку 1970-х років ці могили були зруйновані бульдозерами. Ще в час війни дружина Василя Беня із сином емігрували до США, де жили її батьки.

Ірина Єзерська

У травні фонд Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилася новими цінними артефактами – портретами дисидента Михайла Масютки та його дружини Ганни. Автором їх є сам Михайло Масютко. Їх люб’язно передала дружина рідного брата М. Масютки Вадима – львів’янка Леся Петрівна Черкас.

Характерною особливістю цих графічних портретів, обрамлених рамкою, різьбленою в гуцульському стилі є те, що намальовані вони самим М. Масютком, який захоплювався малюванням, під час його ув’язнення 7 жовтня 1966 року спеціально для дружини до Дня її іменин.

Портрет Ганни Масютко
Авторства Михайла Масютка

Згадка про цей дарунок із неволі є й у фрагменті листа до дружини Ганни Григорівни від 11.12.1966 р.:

«Дорогенька моя! Я підготував два портрети, твій і мій, коли був у лікарні, я їх намалював, мені зробили тут для них чудові гуцульські рамки, і я так тішився, що зможу тобі їх висловити до дня твоїх іменин, але на жаль, обставини складаються так, що скоро я їх тобі вислати не зможу. Зможу вислати їх тобі тільки місяців через шість. Так само планував я вислати тобі поздоровчу телеграму, але телеграму я тепер вислати не зможу.

… Я тепер з 9.ХІІ.66 на іншій роботі, плету сітки, тобто ті «авоськи», що з ними ходять на базар, а перед тим я працював вантажником у аварійній бригаді, але зате пишу тобі, щоб ти знала і дуже не хвилювалася, я тепер зможу писати листи протягом шести місяців тільки один раз у два місяці.

… Взагалі я духом не падаю, мені тут навіть легше, бо на роботі дуже вже тяжко доводилося працювати і вдень і вночі… Прошу тебе бути стійкою і витриманою. Переживем усе…»

Ці невеличкі портрети, розміром 24,3Х18,3 см у красивому та надійному дерев’яному обрамленні є намаганням подолати грати та відстані, які розділяли двох люблячих, силоміць розлучених на довгі роки людей.

М. Масютко, як свідчить із листа (завуальовано через табірну цензуру), намалював портрети під час перебування в табірній лікарні, куди потрапив після того, як під роботи вантажником розійшлися його післяопераційні шви. Однак не зміг так, як планував, відіслати їх до дружининих іменин, оскільки потрапив на шість місяців до ПКТ за звинуваченням у «виготовленні та поширенні в таборі антирадянських документів».

Автопортрет
Михайла Масютка

Михайло Масютко (1918—2001) – вчитель, письменник, дисидент, політв’язень радянських тюрем й таборів (1937—1939, 1965—1971).

Народився на Херсонщині. Вперше зазнав репресій за свої погляди в 1934 році, коли був виключений з Запорізького педагогічного інституту за доносом щодо його розмови про Голодомор. Перший арешт і суд над М. Масюткою відбувся в листопаді 1937 року. Тоді, будучи засудженим до каторжних робіт на золотих копальнях Колими, обморозив собі ноги. Мати добилася перегляду справи і 3.11.1939 року Верховний суд СРСР скасував вирок. Однак реабілітований був лише в 1940 році.

В 1942 році призваний до армії, згодом перекинутий на фронт. Після демобілізації у 1946 році в Берліні повернувся до родини в Крим і працював вчителем. Рятуючись від голоду того ж року переїхав з матір’ю в Західну Україну, у м. Дрогобич, де працював завучем залізничної школи.

1948 р. – вступив на редакторського-видавничий факультет Львівського поліграфічного інституту, звідки за «ідейні хиби» був відрахований незадовго до захисту диплому.

У 1953 році закінчив екстерном філологічний факультет Львівського педінституту.  Викладав українську мову і літературу на Волині. Пізніше працював науковим співробітником музею Івана Франка у Львові.

У 1956 році захистив дипломну роботу в Московському заочному поліграфічному інституті. З 1957 році жив і працював на педагогічній роботі у Феодосії.

Напочатку 1960-х років стає  активним членом руху українських шістдесятників. У самвидаві виходить низка його гострих критичних статтей. Підтримував товариські стосунки з багатьма своїми однодумцями-шістдесятниками, зокрема Михайлом Горинем. За ним весь час стежали співробітники КДБ.

Арештований   4.09.1965 року у Феодосії і відправлений на слідство до Львова. Під час обшуку у нього вилучили чимала самвидавних творів та забороненої в СРСР літератури. Під час слідства написав працю про відхилення у національній політиці в УРСР і відправив її в президію XXIII з’їзду КПРС.

Під час слідства тримався впевнено, не давав свідчень, які б скомпрометували товаришів і себе винним не визнавав. Проти творів М. Масютки чи  не вперше провели філологічну експертизу, висновки якої він обґрунтовано спростовував. Однак   23.03. 1966 року Львівський обласний суд засудив його за ст. ст. 62 ч. 1 та 64  КК УРСР на 3 роки ув’язнення та 3 роки таборів суворого режиму. Після касаційної скарги ув’язнення було замінено на табори суворого режиму при збереження загального терміну  6 років.

М. Масютко карався у мордовських таборах, де, незважаючи на тяжкий стан здоров’я, тривалий час працював вантажником в аварійній бригаді. Після написання «Заяви до Верховної Ради України»  у грудні 1966 року його посадили на пів року у ПКТ за «виготовлення та поширення у таборі антирадянських документів».

18.07.1967 року за рішенням Зубово-Полянського районного суду, без попередньо висунутих звинувачень за начебто «систематичне невиконання норми та порушення табірного режиму» разом з Михайлом Горинем та Валентином Морозом був переведений на тюремний режим у Владимирський централ терміном на 3 роки.

Портрети у помешканні подружжя Масюток
с. Дніпряни

М. Масютко відмовився від табірної роботи, весь час присвятивши інтелектуальній праці: уклав словник для перекладу з української мови на есперанто, написав оповідання «Смерть Сталіна», яке зачитали  на «Радіо Свобода».

Після звільнення у вересні 1971 року не отримав дозволу на прописку вдома. Поселився у с. Дніпряни коло Нової Каховки. Перебував під постійним контролем КДБ. Після арештів української інтелігенції у 1972 та подальших   роках М. Масютку часто викликали на допити. Однак досвідчений чоловік жодних свідчень на давав.

Впродовж 1970-х років писав книгу спогадів «В полоні зла» (остаточно завершив роботу над нею у 1985 році). Дав згоду на членство в УГГ. Активно працював над літературними, науковими та публіцистичними творами.

Реабілітований 28.10.1992 року.  Останні роки життя провів у Луцьку, де й помер після важкої хвороби. Частина доробку М. Масютка видана його братом Вадимом Черкасом. Однак ще  чимала частина його творів  досі неопублікована.

Ірина Єзерська                                                                                           

В цей передвеликодний час пропонуємо друзям нашого музею новий цікавий експонат – листівку, яку художниця Стефанія Шабатура надіслала із  свого місця заслання в с. Макушино Курганської області подрузі, поетесі Ірині Калинець в Ундино-Посельє Читинської області, де та також відбувала заслання.

Стефанія Шабатура та Ірина Калинець належать до покоління молодої інтелігенції інакодумців, відомої в історіографії як шістдесятники. Обидві були заарештовані під час «Великого покосу» 12 січня1972 року і засуджені за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді». Після закінчення термінів ув’язнення в радянських таборах, кожна з них відбула ще трирічне заслання. Для Стефанії Шабатури воно тривало впродовж 1977–1979 рр., для Ірина Калинець – 1978–1981 рр.

Лист на поштівці із зображенням картини Іллі Машкова «Фрукти і тюльпани» художниця писала в декілька етапів – перші записи зробила 30 квітня (Великдень), а дописувала на наступний день – 1 травня 1978 року.

Кожен рядок листа Стефанії Шабатури наповнений щемливою тугою самотності людини, силоміць відірваної від дому, родини, друзів, улюблених занять. А єдиними засобами зв’язку з ними на довгі роки стали листи та нечасті телефонні розмови.

30.4. [1978]

Христос воскрес!

Дорогенька, сьогодні Великдень.

На столі у мене мамині писанки, паска, свічечка воскова і я. Але краще було в Мордовії без паски і писанок, бо разом з людьми. Маю сьогодні розмову з мамою і з Ніною. А на пошті чекав на мене Твій єдиний лист. Дякую. Дуже добре, що там Тобі не одиноко. В селі люди завжди і всюди кращі, а тут так всі запиваються, що світа божого не бачать. А гуртожиток, в якому я живу завжди наповнений всяким збродом. Страшно навіть на вулицю виходити вечором. Маю нагляд навіть коли сплю, але я явно слухаю все, що мені потрібно, бо іншого виходу нема. Робила старання за Орисю[1], писала в ГУИТУ[2], щоб направили її в Макушино, а я зобов’язуюсь дати їй матеріальне утримання і опікуватись нею, як інвалідом. З Мордовії мені відповіли, що вона буде направлена на заслання «на общих основаниях». Отаке. Ані відмова, ані згода. Буду ще писати в ГУИТУ. А може Ти порадиш куди написати?

1.05.1978

Дописую після розмови з Тобою. Голос Твій по телефоні не впізнаєш. З Софійкою не поговорила. Вже був зв'язок з Н[ью]-Й[орка], але вона не прийшла. Можливо, пізніше ще поговоримо. Від Галі маю потвердження, що листи мої вона дістала, але від неї вже давно нічого не було. Можливо, не доходять до мене. Мала добре листування з Ч., але останнім часом зіпсувалося (після Надійчиного виклику, що до мене не дійшов). Одна жінка писала, що вислала мені запр. [ошення], але я не дістала. Виглядає, що нам не так-то вже й легко буде, як здавалося. Стрий мій теж щось надумав, але хтозна чи що вийде.

А Ігорові напиши, що не писала їм через його невдале сватання. Про мене то він не подумав і що буде зі мною, якщо я закохаюся і залишуся одна в цій пустоті? Так воно і сталося. Дуже тяжко мені від цього всього. Видно замало тих мук, потрібно ще й таке пережити. А то виявляється гірше, ніж всякі карцери.

Сьогодні ні одного листа на пошті. Забувають потрохи. Здається і я замовчу на деякий час. Для чого турбувати людей і зобов’язувати їх до відповіді. Та й немає вже сили до тої писанини (до Тебе це не відноситься).

Дуже гарна погода ці дні. Тепло і сонячно. Бачила макушинську демонстрацію. Ідуть і «шатаються». Ніхто не гукають «ура». Тільки один відділ культури відповів на «ура». В гуртожитку вимерло – всі роз’їхались. Враження – ніби в пустій тюрмі. Мандрую в своїх думках по всіх усюдах, та й вся радість моя.

Іринко, адреси Оксани Я.[3] не маю, вона мені не пише. Знаю, що вона дістала попередження.

Ага, як їхала додому, то бачилась з Оленкою, подружкою Паруйра[4].

Цікава дівчина, але не розуміє вона його і всіх їхніх проблем. Думаю, що їм трудно зрозуміти всіх нас. В них свої проблеми і відчуття, і розуміння такого як є між нами нема і не буде. Думаю ти мене зрозумієш. В неї особисте зацікавлення, а інше лиш стає на перешкоді цьому.

Бувай здорова. Дай Боже натхнення до праці і успіхів.

Цілую. Стефанія.

Кланяюсь таткові.

[1] Ірина Сеник (1926—2009) – поетеса, дисидентка учасниця УГГ з 1979 року, табірна товаришка Ірина Калинець та Стефанії Шабатури...

[2] Главное управление исправительно-трудовых учреждений.

[3] Оксана Яківна Мешко (1905—1991) – українська дисидентка, одна із членів-засновиників УГГ.

[4] Паруйр Айрікян (нар. 1949 р.) – вірменський дисидент, політичний та громадський діяч, політв’язень.

 

Ірина Єзерська

Колекція Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» минулоріч поповнилася новими цікавими предметами ручної роботи.

Львів’янка Дарія Котлярчук подарувала музеєві мініатюрні декоративні речі, виготовлені відомою художницею Ярославою Музикою під час перебування у радянському таборі в Сибірі впродовж 1949–1955 рр... Цими предметами є малесенькі шкіряні постоли (6×2 см), в’язані зелено-червоні рукавички (7×2 см) та шкіряна підвіска (3,3×3,3 см). Акуратно, ретельно, мистецьки виконані мініатюрні декоративні речі, виглядають наче справжні, призначені для носіння людиною. Тонка робота видає справжнього талановитого майстра.

Дані предмети Ярослава Музика після повернення подарувала подрузі Олександрі Пясецькій-Процишин, а остання, в свою чергу, згодом передала їх своїй похресниці Дарії Старосольській-Котлярчук.

Варто відзначити, що сама дарувальниця — Дарія Котлярчук, онука Володимира Старосольського та Дарії з  Шухевичів, донька Ігоря Старосольського, також була полонянкою сумнозвісної тюрми «на Лонцького», коли мала лише декількох місяців від роду. Тоді її з матір’ю насильно утримували тут з метою тиску на заарештованого батька.

Ярослава Музика (1894–1973) – українська художниця та громадська діячка.

Освіту здобула у Львові та Парижі.  Працювала у багатьох жанрах образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва: малярство, графіка, мозаїка, емаль, живопис на склі, екслібриси, інкрустація, емаль, батик, тиснення на шкірі, килимарство.  В її творчості яскраво прослідковуються впливи народної творчості та фольклору.

Арештована у листопаді 1948 року за звинуваченням у зв’язках з Центральним проводом ОУН (б) та наданні матеріальної підтримки націоналістичному підпіллю.

18 червня 1949 року за рішенням Особливої наради при МДБ СРСР Ярослава Музика була засуджена на 25 років ІТЛ «за активну участь в антирадянській банді українських націоналістів». Каралася в радянському концтаборі біля Іркутська.

Звільнена після смерті Сталіна в 1955 році. Повернулася до Львов й, не зважаючи на підірване у таборах здоров’я –   хворіла на туберкульоз, активно влилася в мистецьке життя. З успіхом відбувалися персональні виставки художниці, а молоді митці-шістдесятники , приваблені талантом, досвідом та моральним авторитетом Ярослави Музики, горнулися до неї.

Ірина Єзерська

Ще в перші роки роботи Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» його фонди поповнилися цінним експонатом – роботою відомого українського художника Володимира Патика – дружнім шаржем на Василя Стуса. Цей артефакт подарували музею львів’яни Вікторія та Ігор Садові.

Цей графічний портрет поета зроблений у січні 1972 року під час його приїзду до Львова на Різдвяні свята. Василь Стус на той момент лікувався у санаторії в Моршині і, користуючись нагодою, двічі навідувався до Львова – на Новий рік та на Стефана 9 січня, щоб взяти участь у Вертепі, полюбуватися Львовом, а найголовніше поспілкуватися з своїми львівським друзями та однодумцями —  молодою, опозиційною до радянської влади інтелігенцією.

Після повернення Василя Стуса до Києва, 12 січня 1972 року почалися арешти українських шістдесятників. Був заарештований і сам поет і багато з тих, з ким він колядував на Свята 1972 року. Ця подія відома в історіографії як «великий покіс» української інтелігенції 1972 року.

На невеликому графічному зображенні, виконаному на аркуші білого паперу, розміром 11,4×15,1 см, зображено профіль поета з вольовим, впертим підборіддям.  Володимир Патик лише декількома штрихами майстерно передав безкомпромісну та непохитну вдачу Стуса, якою він запам’ятався друзям і ворогам. Перші його за це поважали та любили, другі – намагалися знищити, бо зламати не могли.

Володимир Патик (1926—2016) – український живописець, пейзажист, майстер натюрморту, лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка (1999). Належав до кола художників-шістдесятників.

Ірина Єзерська

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається листівка ручної роботи, якою  художник, шістдесятник, правозахисник, політв’язень Опанас Заливаха вітав у далекому 1980 році Ірину та Ігоря Калинців :

«Дорогі Калинці! Іринко та Ігоре! Вітаємо Вас, Ваші музи! З Новим, 1980 роком! Здоров’я, творчості, витримки та скорого повернення до рідних порогів! Сійся родися все добре. Любимо, чекаємо. Ваші – Панас і всі! Христос рождається!»

Привітання актуальне та кожне слово побажання наповнене особливим змістом, якщо врахувати, що подружжя Калинців відбували заслання в Читинській області (с. Ундино-Посельє).

Ірина Калинець була заарештована 12 січня 1972 року та засуджена на шість  років таборів суворого режиму і 3 років заслання. Через декілька місяців, 11 серпня заарештували й її чоловіка, поета Ігоря Калинця та засудили на такий же ж термін. Їх, як і інших заарештованих дисидентів, судили за статтею 62 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда».

Опанас Заливаха був заарештований ще під час першої хвилі арештів української інтелігенції – в 1965 році за звинуваченням у розповсюдження самвидаву. У серпні 1970 року звільнився з мордовських таборів та повернувся до Івано-Франківська. Продовжив творчу діяльність, займався художнім оформленням книжок. Під час численних обшуків було вилучено низку його творів.

Невеличку листівку, розміром 8,5×14,5 см, на якій фломастером намальовано стилізоване сонце, ялинку та зоряний шлях, очевидно, створили син та донька Опанаса Заливахи. Таким чином, сім’я Заливах бажає своїм друзям швидкого повернення додому до своєї родини, в першу чергу доньки. Власноруч зроблена листівка і щире різдвяно-новорічне привітання від однодумців – своєрідний та єдино можливий засіб моральної підтримки для людей силоміць відірваних від дому, рідних та близьких.

Ірина Єзерська

Стефанія Шабатура листопад 1979 р. Кургнська область Макушино

5 грудня відомій художниці-шістдесятниці, активній громадській діячці, політув’язненій радянських таборів Стефанії Шабатурі виповнилося б 80 років. А 17 грудня цього року минає четверта річниця її смерті.

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є декілька предметів, пов’язаних із нею. Серед них дві вишитих закладки до книжки, фото Стефанії Шабатури та повість Гната Хоткевича «Тарас Шевченко». Фото і книжка із дарчим написом та автографом художниці.

Дві вишитих закладки до книг: менша – розміром 16,5×2,5 см, яка лежала у книжці та більша – 28,5×3,2 см, оправлена в рамку під склом, виготовлені в таборі у Мордовії між 1972–1978 рр. Перша вишита гладдю, друга – хрестиком блакитно-чорними нитками на полотні. Обидві ідеально збереглися.

Чорно-біле фото художниці зроблене в листопаді 1979 року на засланні у Макушино. Про що свідчить підпис на звороті. Присвята на книжці є наступною: «На пам'ять про несподівану зустріч у Львові. Стефанія Шабатура. 16 липня 1979 року».

Ці речі влітку 1979 року Стефанія Шабатура подарувала молодому чоловікові, канадійцеві з українським корінням Ігореві Томківу. А фото, очевидно, надіслано пізніше у листі. Вони познайомилися у Львові, куди чоловік приїхав з мамою на екскурсію, а Стефанія відбувала останні дні зустрічі з мамою перед поверненням до місця заслання у  с. Макушино Курганської обл.

Навесні 2017 року Ігор Томків приїздив в Україну і відвідував Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького». Тоді він й вирішив передати до музею ці пам’ятки  від Стефанії Шабатури, а також листи і листівки – результат їх багатолітньої переписки.

Тоді Ігор Томків і розповів історію їх знайомства з Стефанією Шабатурою.

«В 1979 я приїхав в Україну вдруге. Головною причиною була зустріч мами з її родиною (мама ще хотіла зустрітися з своєю родиною). Вона сама не бажала їхати і я поїхав з нею. Як і вперше, ми спробували поїхати в село. Це нам вдалося. Ми приїхали туди, але по селі пішла одразу чутка. Хтось доніс і ми змушені були втікати. Зустріч не відбулася. Якщо б нас зловили, то ми відразу змушені були виїхати з України. Для родичів то б створило великі проблеми. Бо ж вони порушили  б тоді заборону.

Ми тоді мали чотири дні у Львові і приїхали сюди. По приїзді одразу мама відпочивала у готелі, а я пішов подивитися місто. Коло пам’ятника Федорову і руїн (давніх мурів – І.Є.) я побачив, як жінка пояснює якомусь чоловікові, що це таке. Надзвичайним було те, що вона була у вишиваній сорочці. Я такого ніде не бачив ні першого разу, ні під час цих відвідин України. Це привернуло мою увагу і викликало неабиякий подив, бо так люди не ходили. Я тоді пройшов повз, а вони припинили розмову і відвернулися від мене. Я нічого не сказав. Вони тоді пішли до Успенської церкви в дворик. Я тоді підійшов до них, сказав, що з Канади і попросив послухати її розповідь про це місце. Вона тоді сказала, що якщо хочете це чути від дисидентки, то прошу дуже. Я тоді запитав її, хто вона. Жінка назвала своє ім’я, і воно було відоме мені. Я знав, що вона мала семирічний термін ув’язнення і три роки заслання. Це мене здивувало, бо той час ще не минув. Чому ж вона у Львові? Вона пояснила, що під час заслання дозволяють відвідати родину. І вона, власне, у Львові відвідувала маму. Чоловік, котрий був з нею, був із Москви з фонду Солженіцина. Він приїхав, щоб зустрітися з нею. Думаю, той фонд допомагав її мамі, котра не мала інших доходів. І тоді вона сказала до нього, не пам’ятаю як точно «ви, москалі» чи «ви, росіяни» (сміється – І. Є.) говорите, що наші мови такі схожі, що немає жодної проблеми говорити однією або іншою. І сказала йому, що буде говорити українською, бо я не розумію російської. І він не так добре розумів, деякі слова ловив. Так що то було цікаво, що вона йому таке сказала, і він побачив, що мови наші хоч схожі, але не все можна зрозуміти.

Ми тоді домовилися зустрітися на наступний день. Я сказав, якщо це створюватиме їй якісь проблеми, то я не хочу їй зашкодити. Я не впевнений, чи саме в той час вона звернула мою увагу, що за ними слідкує якась особа. Вона погодилася мене поводити по місту. Наша зустрічна наступний день відбулася. Але вона, я думаю, передумала, подумавши, що можливо, цього краще не робити. Цього разу, пам’ятаю, вона показала осіб, які слідкували за нами.

Вона принесла мені книжечку про Тараса Шевченка і декілька маленьких вишивок своєї роботи в подарунок. Це була Божа Матір з Дитятком, закладка до книжки і що третє – я забув. Я маю це вдома. І це був кінець. Зустріч була короткою. І нічого, ніхто нічого не говорив.

А як ми виїжджали з України, в Чопі є довга зупинка… О, що було дивно. Ми сіли в поїзд з однією канадійською сім’єю – мамою і донькою були в одному купе. Прийшла особа і нас з мамою і речами забрали й повели в інше купе. Ми думали: «О, може є багато місця і вони роблять нам, щоб було вигіднішеМи там трошки розпакувалися. Тоді вони прийшли і почали питати, в кого і де ми були. Сказали відкрити нам валізи. Почали все переглядати. Тоді забрали маму, а мене залишили і сказали роздягнутися.  Валізу в середині роздерли, щоб подивитися, чи я чогось не вивожу. Знайшли ту книжку і вишивки. Питали мене, що я ще вивожу. Сказали, що та книжка, яку мені дала Стефанія, не є легальна. Не пам’ятаю, яке слово вони вживали точно. Я ж сказав, що ця книжка була надрукована в Радянському Союзі так, що я не розумію, в чому вона нелегальна. Вони її таки залишили. Тоді вони мене тільки в підштанцях забрали. Я навіть не одягнувся. Взяли мене в другий кінець вагону, посадили і почав щось питати російською. Я сказав, що не розумію і мені треба українською. Я також тоді запитав, в того, хто мене випитував його ім’я. Я хотів знати якесь ім’я, щоб пізніше знати, з ким я говорив. Вони розкричалися, що це не моя робота питати, то вони ставлять питання. Хотіли, щоб я написав заяву.

Казали мені, що в той час один українець з Бельгії був заарештований. Питали мене, чи я чув про такого (Ярослава Добоша-І.Є.). Я сказав, що так. А вони тоді кажуть, що зі мною станеться те саме, що й з ним. Я був членом Пласту. Це була молодеча організація, неполітична. Мені їхні слова були дивними, тому, що я нічого не привозив і нічого не вивозив. Я навіть був такий лютий на цю систему. Взагалі не боявся, бо я знав, що є цілком невинний. Хоч я знав, що вони хоч винен, хоч не винен можуть задержати. Я почав писати таку заяву. Вони хотіли,щоб я описав, як відбулися події. Я почав писати, але англійською, а не українською. Сказав їм, що я не вмію добре писати українською. Я почав писати, що я « I’m leading this under stress»[i]. Він це побачили і каже, що ти не пиши «under stress», що треба то закреслити. Я закреслив і тоді написав слово «under dаvers»[ii](сміється- І.Є.) «Under dаvers» –  означає те саме, але він того не знав (сміється- І.Є.).

І ще питали про нашу зустріч із Стефанією. Я сказав, що я з Канади і хотів, щоб вона мені розповіла про те, що вона розповідала тому чоловікові. Вони  тоді маму привели. Вона була дуже знервована. Я ж мамі нічого не говорив про зустріч з Стефанією Шабатурою, щоб вона не журилася і не думала, що я зроблю щось небезпечне. Вона від них почула це вперше. Мама була дуже невдоволена і спитала, що я робив. Я їй сказав, що я нічого не робив, тільки зустрів Стефанію і це все, і що вона мені зробила подарунок. І нічого. Вони нічого не мали, нічого не знайшли, нічого не було і нас відпустили.

Наша зустріч з Стефанією була абсолютно випадкова. Як ми повернулися до Канади я не знав, що буде, чи її будуть викликати. І щоб вони знали, щоб з нею не було – хтось слідкує за нею. І я тоді подумав, що буду до неї писати. І я це почав робити. І з наміром подружжя. Так ми почали писати один до одного. Так, що я знав, що вона отримує мої листи».

Я на ці листи 30 чи 40 років не дивився. Навіть не пригадую, що я точно тоді писав. Я тоді подав подання до Посольства. Я це робив через Ігоря Бардина. Він мені в цьому помагав. Ігор Бардин адвокат з Торонто. Він усі офіційні документи для мене полагоджував. Зі мною також сконтактував отець Чинченко з Вінніпегу. Про нього я дізнався від Стефанії Шабатури. Вона мені про нього написала. Я його до того часу не знав. Він писав мені і казав, що також вживає заходів, щоб Стефанію забрати до Канади. Ми так переписувалися. І всі ті з радянським урядом … Тоді вони сказали, щоб я туди поїхав, щоб одружитися. Я би цього не робив, бо якби я поїхав, то вже знову б може не виїхав. Я їм взагалі не довіряв.

 Змінювався  час, Горбачов прийшов до влади.  Вже видно було, що Союз розпадеться. Вже був навіть дозвіл (на виїзд –І.Є.), вона пройшла медичний огляд. Це було приблизно в середині, може, 1986 року. Тоді вона написала мені і сказала, що в неї є тільки мама, нікого коло мами немає ближче. Просила забрати її і маму. Я тоді написав, що в моїх обставинах не міг утримати маму і Стефанію. Так, що та справа, щодо її переїзду до Канади закінчилася. Пізніше вона приїздила до Канади на запрошення однієї української жіночої організації. Я мав з нею зустріч. Тоді я знову поїхав в Україну. Знову ми бачилися. Вона вже жила на площі Свободи. Познайомився з її мамою, побачив мамині картини. От так закінчилася ця маленька історія».

Стефанія Шабатура

Стефанія Шабатура (1938–2014) – талановита художниця-шістдесятниця, ткаля, активна громадська діячка, , дисидентка,  член Української Гельсінської Групи та Спілки художників України, політув’язнена радянських тюрем та концтаборів.

Народилася 5 листопада 1938 року в селі Іванє-Золоте (тепер Заліщицького району Тернопільської області). Рано втратила батька, який загинув на війні. Виховувала її мама Ганна, знана народна художниця і майстриня, від якої очевидно, й передався дочці талант. У 1961 р. закінчила художнє училище, а в 1967 р.– Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва за фахом художник-прикладник.

У 1960 – х роках С. Шабатура брала активну участь у роботі львівського Клубу творчої молоді “Пролісок”, а також виготовленні та  розповсюдженні самвидаву. Належала до когорти небайдужих молодих митців, роботи яких формою і змістовним наповненням так відрізнялися від соцреалізму. У її квартирі збиралися талановиті молоді люди на літературні вечори, альтернативні до офіційних радянських з їх задушливою атмосферою. Водночас займала активну громадську позицію, була співавтором і підписантом численних заяв, протестів, листів до вищого партійного керівництва на захист української культури та проти репресій інакодумців. Зокрема у 1970 р. разом із групою львівських письменників і художників виступила на захист Валентина Мороза.

Ув’язнена під час так званого «Великого покосу» — масових арештів української інтелігенції 12 січня 1972 року, невдовзі виключена зі Спілки художників. Зокрема їй інкримінували, розповсюдження самвидавних збірок «Веселий цвинтар» Василя Стуса, «Крик з могили» Миколи Холодного, статті Валентина Мороза «Серед снігів». Під час слідства перебувала у сумнозвісному слідчому ізоляторі Управління КГБ у Львівській області, широко відомому в народі як «тюрма на Лонцького».

12 – 13 липня 1972 року засуджена Львівським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР – проведення антирадянської агітації та пропаганди, до 5 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання.

Каралася в жіночому таборі ЖХ-385/3-4 в селищі Барашево у Мордовії. Разом з своєю подругою Іриною Калинець, Надією Світличною, Іриною Сеник, Ніною Строкатою та іншими жінками-політв’язнями брала активну участь в акціях протесту, голодівках, домагалася статусу політв’язня, амністії для всіх в’язнів сумління, за що її неодноразово карали ШІЗО (штрафний ізолятор, карцер) і ПКТ (приміщення камерного типу). Усього на її долю випало 115 діб карцерів і півтора року ПКТ.

У таборі С. Шабатурі заборонялося малювати, у зв’язку з чим жінки-політв’язні на знак протесту оголошували голодівки. Лише в 1974 р. одержала малярський набір. Наприкінці 1975 р. С. Шабатуру возили етапом до Львова на «перевиховання». 10 грудня 1975 р., у День прав людини, перебуваючи у львівському сізо КГБ, вона, як і в попередні роки, оголосила голодування в знак протесту проти порушень прав людини в СРСР. За таку непокору, одразу ж після повернення до табору, жінці оголосили акт про спалення 150 її малюнків та екслібрисів. «Крамольною» виявилася навіть літера «Ш» – підпис автора під малюнками, оскільки нагадувала тризуб. На знак протесту в лютому 1976 р. художниця відмовилася від примусової табірної роботи. За це її покарали карцером, а в квітні того ж року  на півроку кинули до ПКТ.

Табірна адміністрація не одноразово погрожувала тендітній молодій жінці фізичною розправою за непокору у відстоюванні своїх людських і громадянських прав, участі у протестних акціях політв’язнів.

Заслання відбувала в с. Макушино Курганської обл. Працювала в художній майстерні при Будинку культури (оформлення наочної агітації). 2 грудня 1979 року повернулася до Львова. Рік перебувала під адміністративним наглядом. Як й інші політв’язні пройшла через відмову у прописці, проблемами з працевлаштуванням, тиск за відмову співпрацювати з КГБ. Розглядала навіть варіант еміграції до Канади через шлюб з канадійцем українського походження. Однак через численні бюрократичні перепони та втручання КГБ виїхати їй не вдалося.

Наприкінці 1980-х рр... С. Шабатура активно поринає в національне відродження. Була активісткою Львівських організацій “Меморіал", Народного Руху України, брала участь у боротьбі за відродження катакомбної УГКЦ. Впродовж 1990—1995 рр. була депутатом Львівської міськради. З 1991 р. – голова Марійського товариства милосердя. В роки незалежності отримала можливість вільно займатися творчістю і донести її до публіки. Гобелени Стефанії Шабатури не раз експонувалися на виставках і були високо оцінені критиками та глядачами.

Реабілітована у 1994 р. У 1999 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. Указом Президента України від 8.11. 2006, як член УГГ, нагороджена орденом «За мужність» І ступеня.

17 грудня 2014 року померла у Львові після тривалої важкої недуги на 76 році життя.

Ірина Єзерська,

наукова співробітниця

[i] Я перебуваю в стресі.

[ii] Під тиском.

Етнораритет родини Калинців у музеї — меморіалі «Тюрма на Лонцького»

6 грудня поетесі та громадській діячці Ірині Калинець виповнилося б 78 років. Цій даті присвячена міні виставка у Національному музеї-меморіалі «тюрма на Лонцького» — торбинка із вишивкою, яка належала Ірині Калинець. Поетеса-шістдесятниця,  дуже любила додати до свого одягу народні мотиви вишила і носила цей аксесуар в молодому віці у 1960-х роках в розпал активної дисидентської діяльності.

Цю невеличку торбинку, розміром 15×27,5 см, з вишивкою хрестиком червоними та чорними нитками з вкрапленнями синього та жовтого на мішковині, передала на тимчасове зберігання донька Ірина та Ігоря Калинців  — Звенислава Калинець-Мамчур.

Ось що вона згадує про цю сумку, тодішній побут та  мамину любов до етніки:

«Наскільки скромніше жили матеріально. Це вважалося тоді нормально, тому що всі були більш-менш в однакових умовах і якось не превалювали якісь ті матеріальні цінності. Одяги були шалено дорогі на ті часи. Ну і мама мені багато розповідала, як вони виходили з тої ситуації. Вона завжди хотіла виглядати гарно. І вона завжди щось додавала від народного стилю. Мала торбинку з вишивки перероблену. Потім Людмила Семикіна їм першим зробила такі, типу, свитки…»

Ірина Калинець (1940—2012)

Українська письменниця та поетеса-шістдесятниця, діячка дисидентського руху, багаторічна політув’язнена  радянських таборів,  активістка українського національного і правозахисного руху. Заарештована 12 січня 1972 року і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 6 років таборів суворого режиму та 3 років заслання. Після звільнення поринула в активну громадську роботу, національно-демократичний рух кінця 1980-х – поч. 1990-х рр..., була депутаткою Верховної Ради України І скликання, працювала начальницею Львівського обласного управління освіти, викладала в Львівському національному університеті ім. І. Франка. У 2000 році нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.

Ірина Єзерська

Символ українства

 

До Дня Захисника України в пам'ять про усіх українців – жертв тоталітарних режимів Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» представляє один зі своїх унікальних експонатів – вишиванку Михайла Лапичака із Нижанкович на Старосамбірщині, котрий разом із трьома своїми односельчанами був убитий більшовиками 25 червня 1941 року.

 

Сорочку передала під час цьогорічних відвідин України, Лариса Лапичак із США, племінниця Михайла Лапичака, донька його брата Томи. Батьки Лариси були ув’язнені нацистами та каралися у концтаборах Заксенгаузен (батько) та Равенсбрюк (мати). Згодом емігрували до США.

Вишиванка – символ українства, опинилася за океаном в 1960-х. Тоді сестри Михайла та Томи Лапичаків – Ірина, Марія та Анна доручили невідомому чоловікові  забрати її до Чикаго і віддати їх братові.

Лариса Кортні Лапичак народилася в 1952 році у Чикаго, більш ніж через десять років після смерті свого стрийка. В їхній родині ця величезна, розміром 85×63 см сорочка із розкішною вишивкою на вовняному сукні, була єдиною пам’яткою про брата та дядька. Родила воліла, щоб сорочка повернулася в Україну і зберігалася саме в Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького», місці пам’яті жертв політичних репресій.

Запрошуємо відвідати експозицію музею.

 

Ірина Єзерська