26 листопада День народження художника, шістдесятника Опанаса Заливахи, ім’я якого назавжди закарбоване не лише серед провідних українських митців, а й серед інтелектуалів-інакодумців, які наважилися кинути виклик радянській системі.

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігаються зразки екслібрисів, авторства Заливахи. Їх свого часу передала до музею Ольга Горинь з особистого архіву. На аркуші формату А4 розміщено 20 екслібрисів, створених для провідних український шістдесятників (Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Святослав Караванський, Євген Концевич, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Григорій Кочур, Валентин Мороз, Олександр Сергієнко). Два екслібриси Опанас Заливаха розробив для російських дисидентів Лариси Богораз чи Андрія Синявського.  Для чиїх бібліотек виготовлено ще декілька екслібрисів важко ідентифікувати.

Кожен з творів оригінальний й створений із врахуванням особливостей вдачі, фаху та життєвої позиції особи для якої призначався. Об’єднує їх авторський стиль та тематика – міфологія, фольклор, національні мотиви (на деяких екслібрисах є навіть стилізовані тризуби, що на ті часи було небезпечним), історичні паралелі. Зокрема на екслібрисі історика Валентина Мороза зображено літописця.

Опанас Заливаха (1925 — 2007) – український художник, шістдесятник, учасник правозахисного руху, політичний в’язень (1965 — 1970).

Народився в с. Гусинці Харківської області. Сім’я, рятуючись від голоду в 1933 році переїхала на Далекий Схід, тому навчався спочатку в Іркутську. Згодом – в середній художній школі в Ленінграді, на час війни – в евакуації у Самарканді. З 1946 року навчався в ленінградській Академії мистецтв СРСР, звідки був відрахований на другому курсі за «негідну поведінку радянського студента». Поновився на навчання в 1955 році.

Під час практики в Косові Івано-Франківської області відбулися докорінні зміни в його свідомості, повернувся до свого коріння. Почав вивчати українську мову, цікавитися історією та культурою України.

Після завершення навчання в 1960 році Заливаху скерували на роботу у Тюмень, де й відбулася його перша персональна виставка. Наприкінці 1961 року остаточно переїхав до України. Тут Опанас Заливаха активно долучився до національного культурного відродження, започаткованого молодою творчою інтелігенцією, що відступила від канонів соцреалізму. Його близькими друзями стають лідери українського шістдесятництва Іван Світличний, Михайлина Коцюбинська, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл, брати Михайло та Богдан Горині й ряд інших молодих інакодумців.

До ювілею Т. Шевченка в 1964 році Опанас Заливаха, Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Зубченко та Галина  Севрук створили вітраж у вестибюлі Київського університету, який був знищений за розпорядженням партійних органів «як вияв українського буржуазного націоналізму». З тих пір Заливаха потрапив під активний контроль КГБ.

27 серпня 1965 року Опанас Заливаха був арештований під час першої хвилі арештів української інтелігенції. У березні 1966 року на закритому засіданні Івано-Франківського обласного суду був засуджений за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 5 років таборів суворого режиму. Ув’язнення відбував в Мордовії, де працював вантажником, кочегаром. Малювати йому забороняли. Під час обшуку табірною адміністрацією було вилучено й знищено приблизно 200 його робіт. Вціліла незначна частина екслібрисів й малюнків, які були опубліковані в журналі «Дукля»  (Пряшів, тодішня Чехословаччина).

Після повернення до Івано-Франківська зіткнувся з проблемою всіх політв’язнів – неможливість працювати за фахом (влаштувався креслярем в побуткомбінаті), стеження КГБ, обшуки в помешканні. За протести проти арешту історика Валентина  Мороза та присутність на похороні Алли Горської на півтора року потрапив під посилений адміністративний нагляд.

З 1971 до початку 1980-х років у співпраці з видавництвами «Веселка» та «Каменяр» працював над книжковим оформленням. Створював дизайнерські проекти інтер’єрів кафе та ресторанів. Експериментував у станковому та монументальному мистецтві. В 1980 році під час обшуку в його помешканні співробітники КГБ конфіскували низку його творів.

1987 року Опанас Заливаха був одним з ініціаторів створення Української асоціації творчої інтелігенції. Працював на художнім оформленням творів, що виходили у самвидаві, зокрема журналу «Український вісник». В 1988 році після довголітньої перерви відбулася його персональна виставка в Івано-франківську, згодом у 1989 році – в музеї Т. Шевченка у Києві, а також закордоном (Лондон, Нью-Йорк, Торонто).

Лауреат Державної премії України  ім. Т. Шевченка (1995).

Помер 24 квітня 2007 року в Івано-Франківську.

Ірина Єзерська-Вдовенко

15 жовтня виповнилося б 91 рік Ользі Горинь, громадській діячці, дисидентці, майстрині художньої вишивки, політув'язненій радянських тюрем й таборів, дружині шістдесятника та правозахисника Михайла Гориня.

На жаль, її не стало менше  року тому.

Ще в перші роки існування Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Ольга Горинь передала до його фондів ряд артефактів та фото з сімейної колекції.

Серед них є уривки її власних спогадів про перебування в ув’язненні та таборах. Назвала вона їх «Інта-Абезь у моєму житті політв’язня». Це чотири аркуші формату А4 друкованого дрібним шрифтом тексту з авторськими правками олівцем. Без зазначення місця і дати створення. В них авторка ділиться своїми переживаннями та пригодами давноминулих літ.

Нижче подано декілька фрагментів із тексту:

«Прощалася я з рідним Львовом по-літньому теплого, сонячного 16 вересня 1952 року. Етап. Київ. Золота осінь і в Києві. Погідне, блакитне небо, лагідне сонце в блакиті. Щемно так серце б’ється: прощай рідна Україно на 25 років! І ти, золотоглавий Києве, прощай! Київ бачила вперше через заґратоване віконце воронка».

«В Інті я пройшла весь табірний всеобуч і стала справжнім політв’язнем. Була «роботягою» – ходила на загальні роботи. Праця важка, норми високі, ми виснажені. Було важко дивитися, як у різкі морозні дні жінки корчували дерева, довбали промерзлу землю джаганами, сокирами, кувалдами, ломали – аж іскри летіли – будували дорогу через лісотундру».

«Після всіх покарань: карцери, бури, позбавлення листування, посилок мене відправляють в Абезь.це було покарання і в моральному плані найважче. Табір інвалідний за полярним колом. Уже не видно навіть тих низеньких північних берізок, ялинок. Мертвий спокій. Мертва земля. Мертвий світ – думалося мені поки очікувала під вахтою. Розглядалася. Гнітюча тиша. Білий сніг… і десь там глибоко в підсвідомості: нас же привезли сюди вбивати… помирати... »

«Інвалідний табір, куди мене привезли справляв гнітюче враження не тільки на мене, але на кожного, хто бачив тих стареньких бабусь – селянок, інтелігенток невиліковно хворих, інвалідів, дистрофічно виснажених, яких щоранку по декілька «списували» – вивозили мертвих десь там на кладовища, щоб накрити промерзлою землею в заготовлені неглибокі ями-траншеї. Хай Їм та важка чужа земля буде пухом!»

«Хоч треба, заради справедливості, сказати, що ще багато митарств нам довелося зазнати після звільнення. Але то вже не має відношення до Абезі, що сьогодні десь там ледь животіє без вливання живої крові політв’язнів».

Ольга Горинь (дівоче прізвище Мацелюх) народилася 15 жовтня 1930 року в селі Цетуля тепер Яворівського району Львівської області.

Під час навчання на філологічному факультеті Львівського університету була арештована разом з групою однодумців-студентів, як учасниця ОУН за розповсюдження самвидавних листівок, статтей та інших матеріалів з викриттями злочинів сталінського режиму. У червні 1952 року засуджена до 25 років таборів. Термін відбувала в Інті (Комі АРСР) та Абезі (Казахстан).

Після звільнення в 1956 році закінчила університет (1961 р.), працювала в науковій бібліотеці Львівського університету (1962 р.), художнім керівником Будинку вчителя (1962–1966 рр.), вчителькою (до 1972 р.) Пов’язала свою долю з дисидентом Михайлом Горинем. Разом народили й виховали доньку Оксану та сина Тараса.

Після першого арешту чоловіка в 1965 році на долю Ольги Горинь випали важкі випробування дружини політичного інакодумця в СРСР: допити, стеження, звільнення з роботи, неможливість працювати за фахом, контроль КГБ, довгі роки чекань на чоловіка з ув’язнення.

Попри переслідування її родини, сама Ольга Горинь активно долучалася до правозахисної та культурницької діяльності українських дисидентів. У 1980-х роках боролася проти порушення громадянських прав та відстоювала легалізацію УГКЦ. Була однією з ініціаторок відновлення Союзу Українок, голова Української християнської партії жінок (з 1991 р.)

ЇЇ мистецьким доробком є вишивки, батики, вироби з бісеру, народний одяг (свитки, кептарі, сукні, безрукавки та ін.) Вперше роботи Ольги Горинь були представлені на художній виставці в 1966 р. В 1981 отримала звання майстрині декоративно-ужиткового мистецтва. Персональна її виставка відбулася в Києві в 2004 році.

Ольга Горинь відійшла у Вічність 11 лютого 2021 року.

Усім, хто мав честь знати цю тендітну та привітну жінку, вона назавжди запам’яталася своєю доброзичливістю, енергійністю, оптимістичністю, веселою вдачею та завжди юною душею.

Ірина Єзерська-Вдовенко

10 жовтня 90 років виповнилося б Атені Пашко, учасниці українського правозахисного руху, поетесі.
Атена Пашко (1931 – 2012) – учасниця українського дисидентського руху, поетеса. Народилася в с. Пруси (тепер Бистриця) на Львівщині. Закінчила львівський лісотехнічний інститут, за освітою інженер-хімік. В юному віці була учасницею українського визвольного руху. З середини 1960-х років долучилася до активної правозахисної кампанії на захист репресованої української інтелігенції, за що сама зазнавала утисків та переслідувань (обшуки, догана за місцем праці, згодом – звільнення, заборона на друк поетичних творів). 1969 – 1970 рр. брала активну участь у виданні самвидавного журналу «Український вісник».
На початку 1970-х років пов’язала своє життя з одним із лідерів українського дисидентського руху В’ячеславом Чорноволом, за що зазнала ще більших переслідувань. Їй навіть погрожували увязненням. Проти їх родини влаштовувалися численні провокації, поширювалися наклепи. Зокрема й саму Атену Пашко арештовали й у темних коридорі КГБ влаштували зустріч з В. Чорноволом, щоб психологічно тиснути на непохитного інакодумця. Інструментом тиску стала навіть юна донька А. Пашко Ірина Волицька, яку публічно цькували у школі, а потім впродовж багатьох років перешкоджали у праві здобути вищу освіту. До розвалу СРСР постійно перебувала під наглядом КГБ.
З другої половини 1980-х років була активною соратницею чоловіка в громадсько-політичному житті України. Голова Союзу українок (1991), президентка Міжнародного благодійного фонду В. Чорновола (1999). Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня та орденом «Свободи».
 Ірина Єзерська-Вдовенко

4 вересня у радянському концтаборі в с. Кучино Пермської області загинув один з найяскравіших українських поетів ХХ ст. Василь Стус.

У Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» зберігається самвидавна збірка поезій Василя Стуса. Виготовлена вона у Львові на початку 1990-хроків, коли придбати твори забороненого у радянський час автора було непросто. Передала збірку до музею з власного архіву Іванка Крип՚якевич-Димид, яка її й впорядкувала. Дарувальниця підписала: «Дар музею «Тюрма на Лонцького» від Іванки Крип՚якевич-Димид (ручно переписані мною вірші В. Стуса початок 90 р. ХХ ст.)».

Збірка складається з окремих нескріплених аркушів (63 арк., 59  з них машинописного тексту, 3 арк. — рукописних) у картонній обкладинці-папці. Формат А 5, розмір 21×14,7 см.

На форзаці обкладинки написано слова Василя Стуса: «Це вірші десяти-дванадцяти літ дороги. Легше було їх написати, ніж зберегти». В. Стус З передмови до «Палімпсестів».

Василь Стус (6.01.1938 – 4.09.1985) – український поет, перекладач, публіцист, критик, учасник руху шістдесятників та правозахисного руху. Політичний в’язень (1972–1979, 1980–1985).

Закінчив у м. Сталіно (тепер Донецьк) історико-філологічний факультет Сталінського педінституту (спеціальність – «Українська мова та література»). Працював вчителем української мови та літератури, літературним редактором газети «Социалистический Донбасс». У 1963 р. став аспірантом Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Відрахований з аспірантури після того, як під час  прем’єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна» у Києві 4 вересня 1965 р. разом із В. Чорноволом та І. Дзюбою взяв участь в акції протесту проти арештів української інтелігенції. Офіційні видавництва відмовлялися публікувати збірки поетичних творів Стуса. У 1970 р. збірка «Зимові дерева» побачила світ у видавництві «Література і мистецтво» у Бельгії. Щоб утримувати сім’ю змушений був працювати чорноробом.

1965 – 1971 рр. працював над літературознавчим дослідженням «Феномен доби» про творчість П. Тичини та «Зникоме розцвітання» про творчість В. Свідзінського, писав критичні статті, активно перекладав Р.М. Рільке, І. В. Гете, Б. Брехта, Ф. Г. Лорку, П. Целяна, німецьких експресіоністів.

Займався активною правозахисною роботою, писав листи, заяви та звернення до вищих партійних та радянських органів на захист прав людини та свободи слова.

Арештований 13.01.1972 р. і 7.09.1972 р. засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1  КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 5 років таборів суворого режиму й 3 років заслання. У травні 1972 року над ним проведено психіатричну експертизу з метою морального тиску. Під час слідства створив поетичну збірку «Час творчості», до якої увійшло приблизно 300 віршів і понад 200 перекладів Гете. Ув’язнення відбував у таборі у Мордовії. Попри погіршення стану здоров’я  активно боровся проти свавілля табірної адміністрації, надання статусу політичного в’язня. 15 липня 1976 р. зрікся радянського громадянства.

У Мордовії створив збірку віршів «Палімпсести», перекладав Рільке («Сонети до Орфея»). Внаслідок обшуків та табірних репресій значна частина його творів та перекладів була втрачена. Намагався врятувати якомога більше творів переславши в листах до дружини, а також шляхом запам’ятовування табірними товаришами.

Заслання відбував з 1977 р. у Магаданській області, працював у золотодобувній штольні. Змушений був жити в гуртожитку з кримінальними злочинцями, проти В. Стуса застосовували різноманітні провокації та публічні цькування. Лише після голодування йому надали відпустку для того, щоб поїхав у Донецьк попрощатися з помираючим батьком.

За короткий час на волі став членом УГГ. За активну правозахисну діяльність знову заарештований 14.05.1980 р. і засуджений за ст. 62. КК УРСР на 10 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Другий термін відбував у концтаборі в с. Кучино Пермської області. Написав приблизно 250 віршів верлібром і зробив 250 перекладів для збірки «Птах душі», однак твори були конфісковані табірною адміністрацією. Зумів передати на волю текст «З таборового зошита», який згодом було опубліковано на Заході. Під час другого ув’язнення розпочав запеклу боротьбу із сваволею табірної адміністрації, голодував 18 діб, отримав річне утримання в одиночній камері. 28.08.1985 р. вчергове Стуса кинули до карцера, де важкохворий поет оголосив голодування «до кінця». Загинув за загадкових обставин вночі з 3 на 4 вересня 1985 року. 19 листопада 1989 р. його прах разом із тілами загиблих в радянських таборах О. Тихого та Ю. Литвина було перепоховано у Києві на Байковому кладовищі.

Посмертно нагороджений: Державна премія ім. Т. Шевченка (1991), орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (1997), Герой України (2005).

У незалежній Україні перше академічне видання творів Василя Стуса вийшло впродовж 1994–1999 рр. у 6 томах, 9 книгах. Підготувала їх редакційна колегія очолена його товаришкою та однодумицею Михайлиною Коцюбинською. З тих пір вийшло чимало видань та   праць присвячених Василеві Стусові, його твори вивчаються у школі. Неймовірно талановитий поет та перекладач заслужено відкривається українському читачеві.

Ірина Єзерська-Вдовенко

У День Незалежності України варто згадати людей, які жертовно боролися за неї. Серед них відомий громадський діяч, дисидент, один із лідерів українських шістдесятників Михайло Горинь.

Михайло Горинь (17.06.1930 – 13.01.2013) – український дисидент, один із лідерів українського правозахисного руху в СРСР, політв’язень радянських тюрем й таборів (1965 – 1971, 1981 – 1987).

Народився в с. Кнісело тепер Жидачівського району Львівської області. Родина рятуючись від депортації у Сибір переселилася до м. Ходорова. У 1955 році закінчив Львівський університет (відділення логіки і психології). Не раз Михайла Гориня, як сина учасника українського підпілля та за власні зв’язки з ОУН, від виключення рятував ректор Євген Лазаренко. З середини 1950-х і до першого арешту працював на педагогічній та науковій  роботі, готував дисертацію з психології.

У травні 1962 року познайомився з молодими киянами, представниками нової генерації творчої інтелігенції – Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем й поринув в активну культурницьку роботу й розповсюдження самвидаву. У 1963 році був одним з організаторів Клубу творчої молоді «Пролісок» — осередку молодої інтелігенції, яка хотіла відійти в своїй творчості від офіційних шаблонів.

18.04.1966 року засуджений на закритому засіданні Львівського обласного суду за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 6 років таборів суворого режиму. Карався в мордовському таборі (Дубровлаг). За активні протести проти свавілля табірної адміністрації, розповсюдження самвидаву серед в’язнів, відстоювання свого статусу політв’язня 18.07.1967 року засуджений на 3 роки ув’язнення у Володимирському централі. Навіть в ув’язненні зумів передавати інформацію про становище в’язнів на волю.

27.07.1969 – політв’язні з СРСР М. Горинь, Л. Лук’яненко та І. Кандиба звернулися до Комісії прав людини при ООН зі скаргою на тюремну адміністрацію, яку звинуватили в отруюванні харчів.

Після звільнення й повернення до Львова його очікували довгі перипетії, знайомі усім політичним інакодумцям в СРСР, пов’язані з неможливістю працевлаштуватися за фахом та отримати прописку коло родини. Про наукову роботу довелося забути. 1977 року влаштувався психологом на заводі «Кінескоп» у Львові, продовжив активну правозахисну роботу, зокрема в УГГ, офіційно членом якої став в 1982 році. У домі Горинів проводилися часті обшуки, встановлено було прослуховування, стеження, здійснювалися різноманітні провокації співробітниками КГБ.

Після другого арешту 3.11.1981 року, Михайло Горинь в знак протесту проти сфабрикованої справи з підкинутими документами, оголосив голодування, що спричинило серцевий напад. Вдруге засуджений 25.06.1982 року на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання, названий особливо небезпечним рецидивістом. Попри слабке здоров’я (в ув’язненні переніс два інфаркти) продовжив правозахисну та публіцистичну роботу.

Звільнений 2.07.1987 року разом з багатьма іншими політичними в’язнями після особистої домовленості М. Горбачова та Р. Рейгана. Розпочав активну роботу на волі , був одним з лідерів та моральних авторитетів національно-демократичного відродження кінця 1980-х–початку 1990-х років. Співзасновник та голова секретаріату НРУ (1989), голова УРП, почесний голова РХП, народний депутат Верховної Ради України І та ІІ скликань. Один з ініціаторів загальнонаціональних акцій «Ланцюг єднання» (січень 1990), «Дитяча дипломатія» (поїздки дітей зі Східної України на Західну на великі релігійні свята) та ін.

Михайло Горинь нагороджений Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1998), ІІ ступеня (2005), Орденом Ярослава Мудрого V ступеня (2000), Орденом Свободи (2009), Орденом «За мужність» І ступеня (2006).

Помер 13 січня 2013 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

У фонді Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається чорно-біле фото Михайла Гориня у вишиванці на одному з урочистих прийомів, як свідчить антураж. Він веде розмову з чоловіком, особу якого не вдалося на даний момент встановити.

Фотографія, розміром 25,4×20,2 см зроблена на початку 1990-х років у Києві на  час, коли Михайло Горинь був депутатом українського парламенту, про що свідчить депутатський значок на лацкані піджака. До музею світлина потрапила із особистого архіву родини Горинів, передала його дружина Михайла Ольга Горинь.

Варто наголосити, що Михайло Горинь під час свого першого депутатства належав до опозиційної «Народної ради», що активно протистояла комуністичній більшості, виступаючи за політичну і економічну незалежність України. Великими зусиллями її членів було ухвалено 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 року – Акт проголошення незалежності України.

Ірина Єзерська-Вдовенко

 

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається ряд матеріалів, переданих Іриною та Ігорем Калинцями. Серед них є збірка «Спогад про світ», авторства Ігоря Калинця, якому 9 липня виповнюється 82 роки.

Самвидавна збірка поезій побачила світ в 1970 році у Львові. Обсяг її становить 70 аркушів машинописного тексту. Ілюстрована 5 фотокопіями графіки Ярослави Музики з циклу «Символи Сковороди». Розміри книжечки 18,7Х13,4 см. Обрамлена твердою обкладинкою, обтягненою червоною тканиною. Заголовки, стилізовані під літописні, прикрашено художніми літерами, виконаними червоними та чорними чорнилами. Є у збірці й чорно-біла світлина самого автора, на якій він зафіксований в процесі писання та його автограф. Позбавлений права друкуватися в офіційних радянських видавництвах, Ігор Калинець власними зусиллями видав свою збірку, що стала прекрасним зразком самвидаву.

Збірка поезій Ігоря Калинця «Спогад про світ» була вилучена в його помешканні під час обшуку й арешту його дружини Ірини Стасів-Калинець 12 січня 1972 року й стала речовим доказом.  Ще один примірник був вилучений під час обшуку 4 лютого того ж року в помешканні Івана Світличного у Києві.  У судовому вироку Ігоря Калинця від 15 листопада 1972 року, зокрема  зазначено: «З метою антирадянської пропаганди протягом 1967 – 1971 рр. Калинець написав ряд віршів, які упорядкував в п’ять збірок «самвидаву» під назвами «Відчинення вертепу», «Коронування опудала», «Спогад про світ», «Підсумовуючи мовчання», «Віно для княжни».

Для всіх цих збірок властиве неприйняття, пряме чи завуальоване заперечення сучасної радянської дійсності, вихваляння націоналістів М. Сороки, Чорновола, В. Мороза, протиставлення України іншим народам, зображення її поневоленою, зруйнованою, нещасною, ідеалізація минулого, протиставлення його сучасності, невдоволення соціалістичним суспільством.

В 1970 р. Калинець уклав збірку під назвою «Спогад про світ», в якій зводить наклеп на радянську владу.

У віршах «Земля», «Вода», «Вогонь» Калинець зводить наклеп на російський народ, який нібито загарбав Україну, злоститься з приводу возз’єднання західних областей України в 1939 р. з Українською РСР, паплюжить радянську вітчизну, стверджуючи, що в ній «палають храми і люди», а Україна переживає тяжкі часи.

В інших віршах він вдається до наклепницьких ототожнень царизму і радянського уряду в вирішенні національного питання та висловлюється проти дружби народів. Радянську країну змальовує як пустелю або в’язницю, натякаючи на якусь силу, що звільнить автора та його однодумців.

Збірку «Спогад про світ» Калинець передав Музиці Я. Л.; а також арештованому за антирадянську діяльність Світличному І. О.»

Поезія, яка за формою, змістом та ідейним спрямуванням так відрізнялася від офіційної, єдино дозволеної в Радянському Союзі соцреалістичної, а також політичне інакодумство й правозахисна діяльність стали причиною багатолітнього ув’язнення Ігоря Калинця, примусової розлуки з рідними та близькими людьми.

Ігор Калинець – український поет-шістдесятник, громадський діяч, політв՚язень радянських тюрем й таборів (1972 – 1981), лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1992).

Народився 9.07.1939 в м. Ходорові тепер Львівської області. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Один з яскравих представників мистецької течії «шістдесятників». За політичне інакодумство разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець з середини 1960-х років потрапив під контроль КГБ. Його твори перестали друкувати офіційні видавництва, а вже видані збірки вилучалися з книгарень. Єдиною можливістю оприлюднювати  свою поезію для Ігоря Калинця стає самвидав та закордонні видавництва. За що автор зазнавав додаткових репресій.  Окрім того «профілактичні бесіди» в КГБ, так звані товариські суди, де колег змушували шельмувати інакодумців, погрози звільнення з роботи та інші методи диску чинилися на Ігоря Калинця та його дружину за активну правозахисну діяльність та протест проти політичних переслідувань в СРСР.

Арештований 11.08.1972 за «антирадянську агітацію та пропаганду» (ст. 62 ч. 1 КК УРСР) й засуджений до 6 років таборів й 3 років заслання. На Ігоря Калинця, як і на його дружину Ірину, арештовану за вісім місяців до того, чинили тиск, погрожуючи інтернатом для малолітньої доньки. Таким чином схиляли до співпраці та публічного каяття й засудження своєї діяльності.

Термін відбував в пермських таборах, де активно влаштовував та долучався до протестних акцій за права в’язнів та вимагаючи визнання свого статусу політв’язня. На засланні перебував  разом із дружиною в с. Ундино-Посельє Читинської області, де працював муляром та кочегаром на фермі.

Повернення до Львова на початку 1980-х років було затьмарене постійним наглядом КГБ, неможливістю працевлаштуватися за фахом. З кінця 1980-х років активно вливається в культурно-громадське відродження. Разом з Іриною Стасів-Калинець та невеликим колом однодумців організовують акції на вшанування заборонених в радянський час митців, зокрема поета Богдана-Ігоря Антонича, композитора Василя Барвінського. Ігор Калинець брав активну участь у виданні неофіційного культурологічного альманаху «Євшан-зілля», створенні Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

На сьогоднішній день Ігор Калинець залишається активним у громадському й культурному житті Львова, моральним авторитетом.

Ірина Єзерська-Вдовенко

Михайло Горинь

17 червня відомому українському шістдесятнику, дисиденту, правозахиснику, громадському діячеві Михайлу Гориню виповнилося б 92 роки. У фонді Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається ряд матеріалів, що належали йому. Серед них є фотографія Михайла Гориня після повернення з останнього ув’язнення до  Львова у 1987.  Із сімейного архіву родини цю світлину, як і інші речі, передала дружина Ольга Горинь.

На кольоровій, дещо вицвілій від часу фотокартці, розміром 12,4Х17 см, в повний ріст зображений елегантний чоловік в білій сорочці та світлин штанях з незвично короткою ще зеківською стрижкою.

За його плечима залишилися роки боротьби із системою, підпільне видання й розповсюдження самвидаву, напружена правозахисна робота, переслідування, а потім понад десять років радянських тюрем й таборів, підірване здоров’я, два інфаркти. Однак  всі перипетії не зламали мужності й впертості Михайла Гориня. Після виходу на волю, він знову поринає в активну роботу, стає одним із лідерів національно-демократичного відродження кінця 1980–. 1990-х років, моральним авторитетом, одним з тих людей, завдяки яким відбулася українська незалежність в 1991 році.

Михайло Горинь (17.06.1930 – 13.01.2013) – український дисидент, один із лідерів українського правозахисного руху в СРСР, політв’язень радянських тюрем й таборів (1965 – 1971, 1981 – 1987).

Народився в с. Кнісело тепер Жидачівського району Львівської області. Родина рятуючись від депортації у Сибір переселилася до м. Ходорова. У 1955 році закінчив Львівський університет (відділення логіки і психології). Не раз Михайла Гориня, як сина учасника українського підпілля та за власні зв’язки з ОУН, від виключення рятував ректор Євген Лазаренко. З середини 1950-х і до першого арешту працював на педагогічній та науковій  роботі, готував дисертацію з психології.

У травні 1962 року познайомився з молодими киянами, представниками нової генерації творчої інтелігенції – Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем й поринув в активну культурницьку роботу й розповсюдження самвидаву. У 1963 році був одним з організаторів Клубу творчої молоді «Пролісок» — осередку молодої інтелігенції, яка хотіла відійти в своїй творчості від офіційних шаблонів.

18.04.1966 року засуджений на закритому засіданні Львівського обласного суду за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 6 років таборів суворого режиму. Карався в мордовському таборі (Дубровлаг). За активні протести проти свавілля табірної адміністрації, розповсюдження самвидаву серед в’язнів, відстояння свого статусу політв’язня 18.07.1967 року засуджений на 3 роки ув’язнення у Володимирському централі. Навіть в ув’язненні зумів передавати інформацію про становище в’язнів на волю.

27.07.1969 – політв’язні з СРСР М. Горинь, Л. Лук’яненко та І. Кандиба звернулися до Комісії прав людини при ООН зі скаргою на тюремну адміністрацію, яку звинуватили в отруюванні харчів.

Після звільнення й повернення до Львова його очікували довгі перипетії, знайомі усім політичним інакодумцям в СРСР, пов’язані з неможливістю працевлаштуватися за фахом та отримати прописку коло родини. Про наукову роботу довелося забути. 1977 року влаштувався психологом на заводі «Кінескоп» у Львові, продовжив активну правозахисну роботу, зокрема в УГГ, офіційно членом якої став в 1982 році. У домі Горинів проводилися часті обшуки, встановлено було прослуховування, стеження, здійснювалися різноманітні провокації співробітниками КГБ.

Після другого арешту 3.11.1981 року, Михайло Горинь в знак протесту проти сфабрикованої справи з підкинутими документами, оголосив голодування, що спричинило серцевий напад. Вдруге засуджений 25.06.1982 року на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання, названий особливо небезпечним рецидивістом. Попри слабке здоров’я (в ув’язненні переніс два інфаркти) продовжив правозахисну та публіцистичну роботу.

Звільнений 2.07.1987 року разом з багатьма іншими політичними в’язнями після особистої домовленості М. Горбачова та Р. Рейгана. Розпочав активну роботу на волі , був одним з лідерів та моральних авторитетів національно-демократичного відродження кінця 1980-х–початку 1990-х років. Співзасновник та голова секретаріату НРУ (1989), голова УРП, почесний голова РХП, народний депутат Верховної Ради України І та ІІ скликань. Один з ініціаторів загальнонаціональних акцій «Ланцюг єднання» (січень 1990), «Дитяча дипломатія» (поїздки дітей зі Східної України на Західну на великі релігійні свята) та ін.

Михайло Горинь нагороджений Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1998), ІІ ступеня (2005), Орденом Ярослава Мудрого V ступеня (2000), Орденом Свободи (2009), Орденом «За мужність» І ступеня (2006).

Помер 13 січня 2013 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

 Ірина Єзерська-Вдовенко

 До 207-х роковин з Дня Уродин Тараса Шевченка пропонуємо для наших відвідувачів міні виставку матеріалів, пов’язаних з великим поетом. Усі ці експонати, що колись   належали особам, які зазнали переслідувань та репресій за свої переконання,  тією чи іншою мірою мають на собі відбиток непростих історичних та політичних перепитій, що випали на долю України у ХХ ст.

Кожен з цих одинадцяти артефактів має за собою історію чийогось життя, повного випробувань. За кожним з них стоїть людина з непростою долею.

Портрет Тараса Шевченка мальований на слюді
Автор Люба Барабаш-Білинська. Час і місце: Тайшет, перша половина 1950-х років. Слюда, титанова гуаш. Розмір 11,5 Х 7,7 см

Портрет створений у жіночому таборі в Тайшеті, полонянки якого спеціалізувалися на обробці слюди. Експонат передала молодша сестра авторки Люби Барабаш-Білинської, яка в дев’ятнадцятирічному віці була арештована за зв’язки з підпіллям.

листівки з експозиції 1.Листівка поштова «Портрет Тараса Шевченка». Львів, 1912–1913 рр. Автор портрета Антін Манастирський. Папір глянцевий,друк. Розмір 13,8 Х 8,9 см Листівку надруковано ще до Першої світової війни. Передана до музею М. Гладченко із особистої колекції. 2.Листівка «Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Київ, 1989. Зображення одного з найвідоміших прижиттєвих портретів Т. Шевченка. Папір, друк. Розмір 10,3 Х 14,5 см 3.Листівка «Т. Г. Шевченко 175 (1814–1861 )» Київ, 1989. Без автора. Папір, друк. Розмір 9 Х 15,7 см

Листівку №1 надруковано ще до Першої світової війни. Передана до музею М. Гладченко із особистої колекції.

Хоругва із зображенням Тараса Шевченка. Робота непрофесійного художника, найймовірніше ткалі-надомниці Львівського художньо-виробничого комбінату або глинянською майстринею. Львів, 1970—1980-ті рр. Вовна, кислотні барвники. Тканий. Розмір 10,7 Х 7,7 см

Чи не найзагадковіший експонат музею.  У радянські часи він був вилучений із приватної колекції і зберігався в сховищах КГБ.  Причиною прискіпливої уваги спецслужб був витканий на хоругві Тризуб. Дарувальник, який побажав залишитися інкогніто, стверджував, що хоругва з часів міжвоєнного Львова, 1930-х років і використовували її в українських демонстраціях того часу. А вилучили її під час радянських репресій 1940-х років. Однак результати експертизи фахівців показали, що час створення припадає на пізній радянський період.

Листівка «Дорога до могили Т. Г. Шевченка в Каневі»
Київ, 1962 р.
Автор картини О. Ф. Фіщенко
Папір, друк.
Розмір 10,5 Х 14,7 см


Листівки з експозиції: 1. Листівка «Т. Шевченко» Без місця і дати. Без автора. Папір, друк. Розмір 10,6 Х 14,8 см 2. Листівка «Портрет Т. Г. Шевченка» Київ, 1961.
Автор картини І. М. Крамськой.
Папір, друк.
Розмір 10,2 Х 14,9 см
3. Листівка «Пам’яті Тараса Шевченка»
Київ, 1961.
Художник А. Мистецький.
Папір, друк, золоте тиснення.
Розмір 10,2 Х 14,8 см

Усі вище перелічені листівки потрапили до музею із колекції громадської діячки, колишньої політув’язненої Надії Мудрої (1924 — 2013), яка, навчаючись на третьому курсі хімічного факультету Львівської Політехніки,  в 1947 році була арештована радянськими органами за приналежність до ОУН і засуджена за ст. 54- 1 «а» та 54-11 КК УРСР на 10  років ув’язнення та заслання. Під час слідства перебувала у «тюрмі на Лонцького».   Термін відбувала в Магадані та Усть-Омчугу. Передала матеріали до музею  родичка Надії Мудрої Леся Крип’якевич.

Портрет Тараса Шевченка
Львів, Львівська меблева фабрика «Карпати», 9.01.1991
Без автора.
Дерево, лак. Різьба, трафаретне малювання по дереву.
Розмір 14 Х 28 Х 0,8 см
Даний портрет подарувала музею львів’янка Вікторія Садова, як зразок класично радянського трактування поета

Даний портрет подарувала музею львів’янка Вікторія Садова, як зразок класично радянського трактування поета.

Книга
Гнат Хоткевич. Тарас Шевченко. Повість.
Львів, 1966.
278 сторінок.
Папір, друк.
Розмір 14 х 9 с

Цю книжку подарувала у далекому 1979 році художниця Стефанія Шабатура канадійцю з українським корінням Ігорю Томківу. Про це свідчить дарчий напис на форзаці книжечки:  «На пам'ять про несподівану зустріч у Львові. Стефанія Шабатура. 16 липня 1979 року». Вони випадково познайомилися у Львові, коли молодий чоловік приїхав на екскурсію до цього міста, а Шабатура, яка в той час відбувала заслання в с. Макушино Курганської області, під час відпустки провідувала маму.

Стефанія Шабатура була арештована 12 січня 1972 р. разом із багатьма іншими українськими дисидентами під час «великого покосу»  української інтелігенції. Засуджена Львівським обласним судом за ст. 62-1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 5 років таборів та 3 років заслання. Під час слідства перебувала у слідчому ізоляторі КГБ, відомому в народі як «тюрма на Лонцького».

Навесні 2017 року Ігор Томків приїздив в Україну і відвідував Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького». Метою його візиту було передати до музею речі, подаровані йому Стефанією Шабатурою, а також листи і листівки – результат їх багатолітньої переписки.

Тоді Ігор Томків і розповів історію їх знайомства з Стефанією Шабатурою та походження матеріалів, що поповнили музейний фонд.

«В 1979 я приїхав в Україну вдруге. Головною причиною була зустріч мами з її родиною (мама ще хотіла зустрітися з своєю родиною). Вона сама не бажала їхати і я поїхав з нею. Як і вперше, ми спробували поїхати в село. Це нам вдалося. Ми приїхали туди, але по селі пішла одразу чутка. Хтось доніс і ми змушені були втікати. Зустріч не відбулася. Якщо б нас зловили, то ми відразу змушені були виїхати з України. Для родичів то б створило великі проблеми. Бо ж вони порушили  б тоді заборону.

Ми тоді мали чотири дні у Львові і приїхали сюди. По приїзді одразу мама відпочивала у готелі, а я пішов подивитися місто. Коло пам’ятника Федорову і руїн (давніх мурів – І.Є.) я побачив, як жінка пояснює якомусь чоловікові, що це таке. Надзвичайним було те, що вона була у вишиваній сорочці. Я такого ніде не бачив ні першого разу, ні під час цих відвідин України. Це привернуло мою увагу і викликало неабиякий подив, бо так люди не ходили. Я тоді пройшов повз, а вони припинили розмову і відвернулися від мене. Я нічого не сказав. Вони тоді пішли до Успенської церкви в дворик. Я тоді підійшов до них, сказав, що з Канади і попросив послухати її розповідь про це місце. Вона тоді сказала, що якщо хочете це чути від дисидентки, то прошу дуже. Я тоді запитав її, хто вона. Жінка назвала своє ім’я, і воно було відоме мені. Я знав, що вона мала семирічний термін ув’язнення і три роки заслання. Це мене здивувало, бо той час ще не минув. Чому ж вона у Львові? Вона пояснила, що під час заслання дозволяють відвідати родину. І вона, власне, у Львові відвідувала маму. Чоловік, котрий був з нею, був із Москви з фонду Солженіцина. Він приїхав, щоб зустрітися з нею. Думаю, той фонд допомагав її мамі, котра не мала інших доходів. І тоді вона сказала до нього, не пам’ятаю як точно «ви, москалі» чи «ви, росіяни» (сміється – І. Є.) говорите, що наші мови такі схожі, що немає жодної проблеми говорити однією або іншою. І сказала йому, що буде говорити українською, бо я не розумію російської. І він не так добре розумів, деякі слова ловив. Так що то було цікаво, що вона йому таке сказала, і він побачив, що мови наші хоч схожі, але не все можна зрозуміти.

Ми тоді домовилися зустрітися на наступний день. Я сказав, якщо це створюватиме їй якісь проблеми, то я не хочу їй зашкодити. Я не впевнений, чи саме в той час вона звернула мою увагу, що за ними слідкує якась особа. Вона погодилася мене поводити по місту. Наша зустрічна наступний день відбулася. Але вона, я думаю, передумала, подумавши, що можливо, цього краще не робити. Цього разу, пам’ятаю, вона показала осіб, які слідкували за нами.

Вона принесла мені книжечку про Тараса Шевченка і декілька маленьких вишивок своєї роботи в подарунок. Це була Божа Матір з Дитятком, закладка до книжки і що третє – я забув. Я маю це вдома. І це був кінець. Зустріч була короткою. І нічого, ніхто нічого не говорив.

А як ми виїжджали з України, в Чопі є довга зупинка… О, що було дивно. Ми сіли в поїзд з однією канадійською сім’єю – мамою і донькою були в одному купе. Прийшла особа і нас з мамою і речами забрали й повели в інше купе. Ми думали: «О, може є багато місця і вони роблять нам, щоб було вигіднішеМи там трошки розпакувалися. Тоді вони прийшли і почали питати, в кого і де ми були. Сказали відкрити нам валізи. Почали все переглядати. Тоді забрали маму, а мене залишили і сказали роздягнутися.  Валізу в середині роздерли, щоб подивитися, чи я чогось не вивожу. Знайшли ту книжку і вишивки. Питали мене, що я ще вивожу. Сказали, що та книжка, яку мені дала Стефанія, не є легальна. Не пам’ятаю, яке слово вони вживали точно. Я ж сказав, що ця книжка була надрукована в Радянському Союзі так, що я не розумію, в чому вона нелегальна. Вони її таки залишили. Тоді вони мене тільки в підштанцях забрали. Я навіть не одягнувся. Взяли мене в другий кінець вагону, посадили і почав щось питати російською. Я сказав, що не розумію і мені треба українською. Я також тоді запитав, в того, хто мене випитував його ім’я. Я хотів знати якесь ім’я, щоб пізніше знати, з ким я говорив. Вони розкричалися, що це не моя робота питати, то вони ставлять питання. Хотіли, щоб я написав заяву.

Казали мені, що в той час один українець з Бельгії був заарештований. Питали мене, чи я чув про такого (Ярослава Добоша- І.Є.). Я сказав, що так. А вони тоді кажуть, що зі мною станеться те саме, що й з ним. Я був членом Пласту. Це була молодеча організація, неполітична. Мені їхні слова були дивними, тому, що я нічого не привозив і нічого не вивозив. Я навіть був такий лютий на цю систему. Взагалі не боявся, бо я знав, що є цілком невинний. Хоч я знав, що вони хоч винен, хоч не винен можуть задержати. Я почав писати таку заяву. Вони хотіли,щоб я описав, як відбулися події. Я почав писати, але англійською, а не українською. Сказав їм, що я не вмію добре писати українською. Я почав писати, що я «I’m leading this under stress»[1]. Він це побачили і каже, що ти не пиши «under stress», що треба то закреслити. Я закреслив і тоді написав слово «under dаvers»[2](сміється- І.Є.) «Under dаvers» –  означає те саме, але він того не знав (сміється- І.Є.).

І ще питали про нашу зустріч із Стефанією. Я сказав, що я з Канади і хотів, щоб вона мені розповіла про те, що вона розповідала тому чоловікові. Вони  тоді маму привели. Вона була дуже знервована. Я ж мамі нічого не говорив про зустріч з Стефанією Шабатурою, щоб вона не журилася і не думала, що я зроблю щось небезпечне. Вона від них почула це вперше. Мама була дуже невдоволена і спитала, що я робив. Я їй сказав, що я нічого не робив, тільки зустрів Стефанію і це все, і що вона мені зробила подарунок. І нічого. Вони нічого не мали, нічого не знайшли, нічого не було і нас відпустили.

Наша зустріч з Стефанією була абсолютно випадкова. Як ми повернулися до Канади я не знав, що буде, чи її будуть викликати. І щоб вони знали, щоб з нею не було – хтось слідкує за нею. І я тоді подумав, що буду до неї писати. І я це почав робити. І з наміром подружжя. Так ми почали писати один до одного. Так, що я знав, що вона отримує мої листи».

Я на ці листи 30 чи 40 років не дивився. Навіть не пригадую, що я точно тоді писав. Я тоді подав подання до Посольства. Я це робив через Ігоря Бардина. Він мені в цьому помагав. Ігор Бардин адвокат з Торонто. Він усі офіційні документи для мене полагоджував. Зі мною також сконтактував отець Чинченко з Вінніпегу. Про нього я дізнався від Стефанії Шабатури. Вона мені про нього написала. Я його до того часу не знав. Він писав мені і казав, що також вживає заходів, щоб Стефанію забрати до Канади. Ми так переписувалися. І всі ті з радянським урядом … Тоді вони сказали, щоб я туди поїхав, щоб одружитися. Я би цього не робив, бо якби я поїхав, то вже знову б може не виїхав. Я їм взагалі не довіряв.

 Змінювався  час, Горбачов прийшов до влади.  Вже видно було, що Союз розпадеться. Вже був навіть дозвіл (на виїзд – І.Є.), вона пройшла медичний огляд. Це було приблизно в середині, може, 1986 року. Тоді вона написала мені і сказала, що в неї є тільки мама, нікого коло мами немає ближче. Просила забрати її і маму. Я тоді написав, що в моїх обставинах не міг утримати маму і Стефанію. Так, що та справа, щодо її переїзду до Канади закінчилася. Пізніше вона приїздила до Канади на запрошення однієї української жіночої організації. Я мав з нею зустріч. Тоді я знову поїхав в Україну. Знову ми бачилися. Вона вже жила на площі Свободи. Познайомився з її мамою, побачив мамині картини. От так закінчилася ця маленька історія».

Міні виставка  працюватиме впродовж березня-травня 2021 року. Подивитися її можна на у одній із камер на другому поверсі музею.

Ірина Єзерська-Вдовенко

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається графічний портрет Лесі Українки. Його, разом з іншими матеріалами, передала декілька років тому львів’янка Зоряна Сивуляк. Цей портрет свого часу привезла із табору у Тайшеті її старша сестра Люба Барабаш-Білинська, яка будучи студенткою, у віці дев’ятнадцять років була засуджена наприкінці 1940-х років за антирадянську діяльність.

Портрет намальований у Тайшеті в 1954 році. Розміри його 19,6Х13,2 см. Авторкою його була ймовірно сама Люба Барабаш-Білинська. Як свідчить напис на звороті він був подарований Марусині (без прізвища), очевидно табірній товаришці, в день Святого Миколая («Марусині від св. Миколи. Небо, 19.12.1954 р.»). Також на звороті написано строфу із поезії Лесі Українки (правопис напису на листівці збережено):

«Он земля твого народу!

Борись і добувайся батьківщини,

Бо прийдеться загинуть у вигнанні

Чужою-чужиницею в неволі».

/Л. У./

Очевидно перемальований простим олівцем на картоні один з найвідоміших портретів поетеси був для українських полонянок Тайшету ще одним проявом нескореності, життєствердності та самоідентичності. Характерними є й обрані рядки поезії із закликом боротися за свою Батьківщину, щоб не гинути на неволі в чужині.

Люба Барабаш-Білинська повернулася із радянських таборів, змогла реалізуватися навіть в несприятливих умовах, дожила до Незалежності України. Багато речей з її табірного минулого поповнили колекцію Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

Ірина Єзерська-Вдовенко

Сорок дев’ять років тому 12 січня 1972 р. відбулися арешти співробітниками КГБ  інакодумної української інтелігенції. Подія ця має в історіографії назву «великого покосу». У Львові у цей день були арештовані В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, у Самборі –  Іван Гель, у Києві – Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Олесь Сергієнко та інші.

Арешти тривали й в інші дні січня, впродовж 1972 р. та у 1973–1974 рр.  Жертвами «великого покосу» стало понад сто осіб.

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається ряд унікальних артефактів, безпосередньо пов’язаних із цими сумними подіями. Це самвидавні збірки поезій поетів-шістдесятників: «Зимові дерева» Василя Стуса (Київ, 1969), «Крик з могили» Миколи Холодного, «Оранта» Ірини Стасів-Калинець (Львів, 1970), «Спогад про світ» Ігоря Калинця (Львів, 1970).

Василь Стус подарував свою збірку «Зимові дерева» подружжю Калинців під час відвідин Львова в новорічно-різдвяний час кінця 1971 – початку 1972 р. Тоді він гостював у їхньому домі, долучився до вертепу, захоплювався збереженням у Галичині давніх звичаїв. Ірина Калинець проводила йому екскурсію Львовом, знайомила з красою архітектурних пам’яток стародавнього міста.

Збірки Ірини та Ігоря Калинців вартісні не лише поетичними творами, а й довершеним мистецьким оформленням (для ілюстрацій «Спогадів про світ» використано фото графіки Ярослави Музики з циклу «Символи Сковороди»), обтягненими тканиною обгортками, світлинами авторів.

Варто зазначити, що спецоперація органів держбезпеки «Блок» та арешти 1972 р. мали своєю провідною метою розправитися з виготовленням та поширенням самвидаву, головним чином друкованим органом інакодумців  – журналом «Український вісник».

Збережені у музеї експонати теж були «арештовані» в січня 1972 р. одночасно із їх власниками і авторами. Так поетичні збірки Ірини та Ігоря Калинців та Василя Стуса були вилучені під час обшуку у помешканні Калинців 12 січня 1972 р. як речові докази у справі Ірини Калинець. Вони проходили спеціальну експертизу в Львівському відділенні Київського науково-дослідного інституту судової експертизи, про що свідчить збережений на них штамп. Згодом їх долучили до справ Василя Стуса та Ігоря Калинця.

Збірка Миколи Холодного «Крик з могили» була подарунком на уродини Стефанії Шабатурі від активного видавця самвидаву Івана Геля, про що свідчить дарчий напис і автограф. Книжечка теж стала доказом «антирадянської агітації та пропаганди» художниці і була вилучена під час арешту 12 січня 1972 р. в її квартирі.

Василь Стус, Ірина Калинець та Стефанія Шабатурв  були арештовані 12 січня 1972 р., Микола Холодний, головним звинуваченням якого було створення збірки «Крик з могили» – 20 лютого 1972 р., Ігор Калинець  – у серпні 1972 р. Стуса, Калинців, Шабатуру засудили за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» до багаторічних термінів ув’язнення у таборах та заслання. Микола Холодний став жертвою маніпуляцій КГБ, шантажований психіатричною експертизою. Від його імені в «Літературній Україні» було опублікованого створеного спецслужбістами листа «На терези совісті», в якому автор ніби то відрікався від своїх «політично хибних віршів» та засуджував осіб, які затягнули його «в антирадянську трясовину». Його тоді не судили, але про спокійне життя й творчість довелося забути. Поета часто арештовували, звільняли з роботи, чинили перешкоди в літературній та педагогічній роботі, постійно контролювали та погрожували примусовим лікуванням у спецпсихлікарні.

В часи Незалежності, після реабілітації Ірина та Ігор Калинці повернули вилучені у них матеріали та передали до Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», що постав на місця слідчого ізолятора КГБ, де вони утримувалися під час політичного процесу 1972 р. Аналогічно сталося й із збіркою Миколи Холодного, яку за дорученням Стефанії Шабатури передала до музею педагогиня та дослідниця Ольга Ігнатенко.

Після завершення локдауну відвідувачі зможуть побачити ці експонати на тимчасовій виставці в одній з камер на другому поверсі музею.

Ірина Єзерська-Вдовенко