У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається ряд матеріалів, переданих Іриною та Ігорем Калинцями. Серед них є збірка «Спогад про світ», авторства Ігоря Калинця, якому 9 липня виповнюється 82 роки.

Самвидавна збірка поезій побачила світ в 1970 році у Львові. Обсяг її становить 70 аркушів машинописного тексту. Ілюстрована 5 фотокопіями графіки Ярослави Музики з циклу «Символи Сковороди». Розміри книжечки 18,7Х13,4 см. Обрамлена твердою обкладинкою, обтягненою червоною тканиною. Заголовки, стилізовані під літописні, прикрашено художніми літерами, виконаними червоними та чорними чорнилами. Є у збірці й чорно-біла світлина самого автора, на якій він зафіксований в процесі писання та його автограф. Позбавлений права друкуватися в офіційних радянських видавництвах, Ігор Калинець власними зусиллями видав свою збірку, що стала прекрасним зразком самвидаву.

Збірка поезій Ігоря Калинця «Спогад про світ» була вилучена в його помешканні під час обшуку й арешту його дружини Ірини Стасів-Калинець 12 січня 1972 року й стала речовим доказом.  Ще один примірник був вилучений під час обшуку 4 лютого того ж року в помешканні Івана Світличного у Києві.  У судовому вироку Ігоря Калинця від 15 листопада 1972 року, зокрема  зазначено: «З метою антирадянської пропаганди протягом 1967 – 1971 рр. Калинець написав ряд віршів, які упорядкував в п’ять збірок «самвидаву» під назвами «Відчинення вертепу», «Коронування опудала», «Спогад про світ», «Підсумовуючи мовчання», «Віно для княжни».

Для всіх цих збірок властиве неприйняття, пряме чи завуальоване заперечення сучасної радянської дійсності, вихваляння націоналістів М. Сороки, Чорновола, В. Мороза, протиставлення України іншим народам, зображення її поневоленою, зруйнованою, нещасною, ідеалізація минулого, протиставлення його сучасності, невдоволення соціалістичним суспільством.

В 1970 р. Калинець уклав збірку під назвою «Спогад про світ», в якій зводить наклеп на радянську владу.

У віршах «Земля», «Вода», «Вогонь» Калинець зводить наклеп на російський народ, який нібито загарбав Україну, злоститься з приводу возз’єднання західних областей України в 1939 р. з Українською РСР, паплюжить радянську вітчизну, стверджуючи, що в ній «палають храми і люди», а Україна переживає тяжкі часи.

В інших віршах він вдається до наклепницьких ототожнень царизму і радянського уряду в вирішенні національного питання та висловлюється проти дружби народів. Радянську країну змальовує як пустелю або в’язницю, натякаючи на якусь силу, що звільнить автора та його однодумців.

Збірку «Спогад про світ» Калинець передав Музиці Я. Л.; а також арештованому за антирадянську діяльність Світличному І. О.»

Поезія, яка за формою, змістом та ідейним спрямуванням так відрізнялася від офіційної, єдино дозволеної в Радянському Союзі соцреалістичної, а також політичне інакодумство й правозахисна діяльність стали причиною багатолітнього ув’язнення Ігоря Калинця, примусової розлуки з рідними та близькими людьми.

Ігор Калинець – український поет-шістдесятник, громадський діяч, політв՚язень радянських тюрем й таборів (1972 – 1981), лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1992).

Народився 9.07.1939 в м. Ходорові тепер Львівської області. Закінчив філологічний факультет Львівського університету. Один з яскравих представників мистецької течії «шістдесятників». За політичне інакодумство разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець з середини 1960-х років потрапив під контроль КГБ. Його твори перестали друкувати офіційні видавництва, а вже видані збірки вилучалися з книгарень. Єдиною можливістю оприлюднювати  свою поезію для Ігоря Калинця стає самвидав та закордонні видавництва. За що автор зазнавав додаткових репресій.  Окрім того «профілактичні бесіди» в КГБ, так звані товариські суди, де колег змушували шельмувати інакодумців, погрози звільнення з роботи та інші методи диску чинилися на Ігоря Калинця та його дружину за активну правозахисну діяльність та протест проти політичних переслідувань в СРСР.

Арештований 11.08.1972 за «антирадянську агітацію та пропаганду» (ст. 62 ч. 1 КК УРСР) й засуджений до 6 років таборів й 3 років заслання. На Ігоря Калинця, як і на його дружину Ірину, арештовану за вісім місяців до того, чинили тиск, погрожуючи інтернатом для малолітньої доньки. Таким чином схиляли до співпраці та публічного каяття й засудження своєї діяльності.

Термін відбував в пермських таборах, де активно влаштовував та долучався до протестних акцій за права в’язнів та вимагаючи визнання свого статусу політв’язня. На засланні перебував  разом із дружиною в с. Ундино-Посельє Читинської області, де працював муляром та кочегаром на фермі.

Повернення до Львова на початку 1980-х років було затьмарене постійним наглядом КГБ, неможливістю працевлаштуватися за фахом. З кінця 1980-х років активно вливається в культурно-громадське відродження. Разом з Іриною Стасів-Калинець та невеликим колом однодумців організовують акції на вшанування заборонених в радянський час митців, зокрема поета Богдана-Ігоря Антонича, композитора Василя Барвінського. Ігор Калинець брав активну участь у виданні неофіційного культурологічного альманаху «Євшан-зілля», створенні Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

На сьогоднішній день Ігор Калинець залишається активним у громадському й культурному житті Львова, моральним авторитетом.

Ірина Єзерська-Вдовенко

Михайло Горинь

17 червня відомому українському шістдесятнику, дисиденту, правозахиснику, громадському діячеві Михайлу Гориню виповнилося б 92 роки. У фонді Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається ряд матеріалів, що належали йому. Серед них є фотографія Михайла Гориня після повернення з останнього ув’язнення до  Львова у 1987.  Із сімейного архіву родини цю світлину, як і інші речі, передала дружина Ольга Горинь.

На кольоровій, дещо вицвілій від часу фотокартці, розміром 12,4Х17 см, в повний ріст зображений елегантний чоловік в білій сорочці та світлин штанях з незвично короткою ще зеківською стрижкою.

За його плечима залишилися роки боротьби із системою, підпільне видання й розповсюдження самвидаву, напружена правозахисна робота, переслідування, а потім понад десять років радянських тюрем й таборів, підірване здоров’я, два інфаркти. Однак  всі перипетії не зламали мужності й впертості Михайла Гориня. Після виходу на волю, він знову поринає в активну роботу, стає одним із лідерів національно-демократичного відродження кінця 1980–. 1990-х років, моральним авторитетом, одним з тих людей, завдяки яким відбулася українська незалежність в 1991 році.

Михайло Горинь (17.06.1930 – 13.01.2013) – український дисидент, один із лідерів українського правозахисного руху в СРСР, політв’язень радянських тюрем й таборів (1965 – 1971, 1981 – 1987).

Народився в с. Кнісело тепер Жидачівського району Львівської області. Родина рятуючись від депортації у Сибір переселилася до м. Ходорова. У 1955 році закінчив Львівський університет (відділення логіки і психології). Не раз Михайла Гориня, як сина учасника українського підпілля та за власні зв’язки з ОУН, від виключення рятував ректор Євген Лазаренко. З середини 1950-х і до першого арешту працював на педагогічній та науковій  роботі, готував дисертацію з психології.

У травні 1962 року познайомився з молодими киянами, представниками нової генерації творчої інтелігенції – Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Іваном Драчем й поринув в активну культурницьку роботу й розповсюдження самвидаву. У 1963 році був одним з організаторів Клубу творчої молоді «Пролісок» — осередку молодої інтелігенції, яка хотіла відійти в своїй творчості від офіційних шаблонів.

18.04.1966 року засуджений на закритому засіданні Львівського обласного суду за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 6 років таборів суворого режиму. Карався в мордовському таборі (Дубровлаг). За активні протести проти свавілля табірної адміністрації, розповсюдження самвидаву серед в’язнів, відстояння свого статусу політв’язня 18.07.1967 року засуджений на 3 роки ув’язнення у Володимирському централі. Навіть в ув’язненні зумів передавати інформацію про становище в’язнів на волю.

27.07.1969 – політв’язні з СРСР М. Горинь, Л. Лук’яненко та І. Кандиба звернулися до Комісії прав людини при ООН зі скаргою на тюремну адміністрацію, яку звинуватили в отруюванні харчів.

Після звільнення й повернення до Львова його очікували довгі перипетії, знайомі усім політичним інакодумцям в СРСР, пов’язані з неможливістю працевлаштуватися за фахом та отримати прописку коло родини. Про наукову роботу довелося забути. 1977 року влаштувався психологом на заводі «Кінескоп» у Львові, продовжив активну правозахисну роботу, зокрема в УГГ, офіційно членом якої став в 1982 році. У домі Горинів проводилися часті обшуки, встановлено було прослуховування, стеження, здійснювалися різноманітні провокації співробітниками КГБ.

Після другого арешту 3.11.1981 року, Михайло Горинь в знак протесту проти сфабрикованої справи з підкинутими документами, оголосив голодування, що спричинило серцевий напад. Вдруге засуджений 25.06.1982 року на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання, названий особливо небезпечним рецидивістом. Попри слабке здоров’я (в ув’язненні переніс два інфаркти) продовжив правозахисну та публіцистичну роботу.

Звільнений 2.07.1987 року разом з багатьма іншими політичними в’язнями після особистої домовленості М. Горбачова та Р. Рейгана. Розпочав активну роботу на волі , був одним з лідерів та моральних авторитетів національно-демократичного відродження кінця 1980-х–початку 1990-х років. Співзасновник та голова секретаріату НРУ (1989), голова УРП, почесний голова РХП, народний депутат Верховної Ради України І та ІІ скликань. Один з ініціаторів загальнонаціональних акцій «Ланцюг єднання» (січень 1990), «Дитяча дипломатія» (поїздки дітей зі Східної України на Західну на великі релігійні свята) та ін.

Михайло Горинь нагороджений Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (1998), ІІ ступеня (2005), Орденом Ярослава Мудрого V ступеня (2000), Орденом Свободи (2009), Орденом «За мужність» І ступеня (2006).

Помер 13 січня 2013 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

 Ірина Єзерська-Вдовенко

 До 207-х роковин з Дня Уродин Тараса Шевченка пропонуємо для наших відвідувачів міні виставку матеріалів, пов’язаних з великим поетом. Усі ці експонати, що колись   належали особам, які зазнали переслідувань та репресій за свої переконання,  тією чи іншою мірою мають на собі відбиток непростих історичних та політичних перепитій, що випали на долю України у ХХ ст.

Кожен з цих одинадцяти артефактів має за собою історію чийогось життя, повного випробувань. За кожним з них стоїть людина з непростою долею.

Портрет Тараса Шевченка мальований на слюді
Автор Люба Барабаш-Білинська. Час і місце: Тайшет, перша половина 1950-х років. Слюда, титанова гуаш. Розмір 11,5 Х 7,7 см

Портрет створений у жіночому таборі в Тайшеті, полонянки якого спеціалізувалися на обробці слюди. Експонат передала молодша сестра авторки Люби Барабаш-Білинської, яка в дев’ятнадцятирічному віці була арештована за зв’язки з підпіллям.

листівки з експозиції 1.Листівка поштова «Портрет Тараса Шевченка». Львів, 1912–1913 рр. Автор портрета Антін Манастирський. Папір глянцевий,друк. Розмір 13,8 Х 8,9 см Листівку надруковано ще до Першої світової війни. Передана до музею М. Гладченко із особистої колекції. 2.Листівка «Тарас Григорович Шевченко (1814 – 1861) Київ, 1989. Зображення одного з найвідоміших прижиттєвих портретів Т. Шевченка. Папір, друк. Розмір 10,3 Х 14,5 см 3.Листівка «Т. Г. Шевченко 175 (1814–1861 )» Київ, 1989. Без автора. Папір, друк. Розмір 9 Х 15,7 см

Листівку №1 надруковано ще до Першої світової війни. Передана до музею М. Гладченко із особистої колекції.

Хоругва із зображенням Тараса Шевченка. Робота непрофесійного художника, найймовірніше ткалі-надомниці Львівського художньо-виробничого комбінату або глинянською майстринею. Львів, 1970—1980-ті рр. Вовна, кислотні барвники. Тканий. Розмір 10,7 Х 7,7 см

Чи не найзагадковіший експонат музею.  У радянські часи він був вилучений із приватної колекції і зберігався в сховищах КГБ.  Причиною прискіпливої уваги спецслужб був витканий на хоругві Тризуб. Дарувальник, який побажав залишитися інкогніто, стверджував, що хоругва з часів міжвоєнного Львова, 1930-х років і використовували її в українських демонстраціях того часу. А вилучили її під час радянських репресій 1940-х років. Однак результати експертизи фахівців показали, що час створення припадає на пізній радянський період.

Листівка «Дорога до могили Т. Г. Шевченка в Каневі»
Київ, 1962 р.
Автор картини О. Ф. Фіщенко
Папір, друк.
Розмір 10,5 Х 14,7 см


Листівки з експозиції: 1. Листівка «Т. Шевченко» Без місця і дати. Без автора. Папір, друк. Розмір 10,6 Х 14,8 см 2. Листівка «Портрет Т. Г. Шевченка» Київ, 1961.
Автор картини І. М. Крамськой.
Папір, друк.
Розмір 10,2 Х 14,9 см
3. Листівка «Пам’яті Тараса Шевченка»
Київ, 1961.
Художник А. Мистецький.
Папір, друк, золоте тиснення.
Розмір 10,2 Х 14,8 см

Усі вище перелічені листівки потрапили до музею із колекції громадської діячки, колишньої політув’язненої Надії Мудрої (1924 — 2013), яка, навчаючись на третьому курсі хімічного факультету Львівської Політехніки,  в 1947 році була арештована радянськими органами за приналежність до ОУН і засуджена за ст. 54- 1 «а» та 54-11 КК УРСР на 10  років ув’язнення та заслання. Під час слідства перебувала у «тюрмі на Лонцького».   Термін відбувала в Магадані та Усть-Омчугу. Передала матеріали до музею  родичка Надії Мудрої Леся Крип’якевич.

Портрет Тараса Шевченка
Львів, Львівська меблева фабрика «Карпати», 9.01.1991
Без автора.
Дерево, лак. Різьба, трафаретне малювання по дереву.
Розмір 14 Х 28 Х 0,8 см
Даний портрет подарувала музею львів’янка Вікторія Садова, як зразок класично радянського трактування поета

Даний портрет подарувала музею львів’янка Вікторія Садова, як зразок класично радянського трактування поета.

Книга
Гнат Хоткевич. Тарас Шевченко. Повість.
Львів, 1966.
278 сторінок.
Папір, друк.
Розмір 14 х 9 с

Цю книжку подарувала у далекому 1979 році художниця Стефанія Шабатура канадійцю з українським корінням Ігорю Томківу. Про це свідчить дарчий напис на форзаці книжечки:  «На пам'ять про несподівану зустріч у Львові. Стефанія Шабатура. 16 липня 1979 року». Вони випадково познайомилися у Львові, коли молодий чоловік приїхав на екскурсію до цього міста, а Шабатура, яка в той час відбувала заслання в с. Макушино Курганської області, під час відпустки провідувала маму.

Стефанія Шабатура була арештована 12 січня 1972 р. разом із багатьма іншими українськими дисидентами під час «великого покосу»  української інтелігенції. Засуджена Львівським обласним судом за ст. 62-1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» на 5 років таборів та 3 років заслання. Під час слідства перебувала у слідчому ізоляторі КГБ, відомому в народі як «тюрма на Лонцького».

Навесні 2017 року Ігор Томків приїздив в Україну і відвідував Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького». Метою його візиту було передати до музею речі, подаровані йому Стефанією Шабатурою, а також листи і листівки – результат їх багатолітньої переписки.

Тоді Ігор Томків і розповів історію їх знайомства з Стефанією Шабатурою та походження матеріалів, що поповнили музейний фонд.

«В 1979 я приїхав в Україну вдруге. Головною причиною була зустріч мами з її родиною (мама ще хотіла зустрітися з своєю родиною). Вона сама не бажала їхати і я поїхав з нею. Як і вперше, ми спробували поїхати в село. Це нам вдалося. Ми приїхали туди, але по селі пішла одразу чутка. Хтось доніс і ми змушені були втікати. Зустріч не відбулася. Якщо б нас зловили, то ми відразу змушені були виїхати з України. Для родичів то б створило великі проблеми. Бо ж вони порушили  б тоді заборону.

Ми тоді мали чотири дні у Львові і приїхали сюди. По приїзді одразу мама відпочивала у готелі, а я пішов подивитися місто. Коло пам’ятника Федорову і руїн (давніх мурів – І.Є.) я побачив, як жінка пояснює якомусь чоловікові, що це таке. Надзвичайним було те, що вона була у вишиваній сорочці. Я такого ніде не бачив ні першого разу, ні під час цих відвідин України. Це привернуло мою увагу і викликало неабиякий подив, бо так люди не ходили. Я тоді пройшов повз, а вони припинили розмову і відвернулися від мене. Я нічого не сказав. Вони тоді пішли до Успенської церкви в дворик. Я тоді підійшов до них, сказав, що з Канади і попросив послухати її розповідь про це місце. Вона тоді сказала, що якщо хочете це чути від дисидентки, то прошу дуже. Я тоді запитав її, хто вона. Жінка назвала своє ім’я, і воно було відоме мені. Я знав, що вона мала семирічний термін ув’язнення і три роки заслання. Це мене здивувало, бо той час ще не минув. Чому ж вона у Львові? Вона пояснила, що під час заслання дозволяють відвідати родину. І вона, власне, у Львові відвідувала маму. Чоловік, котрий був з нею, був із Москви з фонду Солженіцина. Він приїхав, щоб зустрітися з нею. Думаю, той фонд допомагав її мамі, котра не мала інших доходів. І тоді вона сказала до нього, не пам’ятаю як точно «ви, москалі» чи «ви, росіяни» (сміється – І. Є.) говорите, що наші мови такі схожі, що немає жодної проблеми говорити однією або іншою. І сказала йому, що буде говорити українською, бо я не розумію російської. І він не так добре розумів, деякі слова ловив. Так що то було цікаво, що вона йому таке сказала, і він побачив, що мови наші хоч схожі, але не все можна зрозуміти.

Ми тоді домовилися зустрітися на наступний день. Я сказав, якщо це створюватиме їй якісь проблеми, то я не хочу їй зашкодити. Я не впевнений, чи саме в той час вона звернула мою увагу, що за ними слідкує якась особа. Вона погодилася мене поводити по місту. Наша зустрічна наступний день відбулася. Але вона, я думаю, передумала, подумавши, що можливо, цього краще не робити. Цього разу, пам’ятаю, вона показала осіб, які слідкували за нами.

Вона принесла мені книжечку про Тараса Шевченка і декілька маленьких вишивок своєї роботи в подарунок. Це була Божа Матір з Дитятком, закладка до книжки і що третє – я забув. Я маю це вдома. І це був кінець. Зустріч була короткою. І нічого, ніхто нічого не говорив.

А як ми виїжджали з України, в Чопі є довга зупинка… О, що було дивно. Ми сіли в поїзд з однією канадійською сім’єю – мамою і донькою були в одному купе. Прийшла особа і нас з мамою і речами забрали й повели в інше купе. Ми думали: «О, може є багато місця і вони роблять нам, щоб було вигіднішеМи там трошки розпакувалися. Тоді вони прийшли і почали питати, в кого і де ми були. Сказали відкрити нам валізи. Почали все переглядати. Тоді забрали маму, а мене залишили і сказали роздягнутися.  Валізу в середині роздерли, щоб подивитися, чи я чогось не вивожу. Знайшли ту книжку і вишивки. Питали мене, що я ще вивожу. Сказали, що та книжка, яку мені дала Стефанія, не є легальна. Не пам’ятаю, яке слово вони вживали точно. Я ж сказав, що ця книжка була надрукована в Радянському Союзі так, що я не розумію, в чому вона нелегальна. Вони її таки залишили. Тоді вони мене тільки в підштанцях забрали. Я навіть не одягнувся. Взяли мене в другий кінець вагону, посадили і почав щось питати російською. Я сказав, що не розумію і мені треба українською. Я також тоді запитав, в того, хто мене випитував його ім’я. Я хотів знати якесь ім’я, щоб пізніше знати, з ким я говорив. Вони розкричалися, що це не моя робота питати, то вони ставлять питання. Хотіли, щоб я написав заяву.

Казали мені, що в той час один українець з Бельгії був заарештований. Питали мене, чи я чув про такого (Ярослава Добоша- І.Є.). Я сказав, що так. А вони тоді кажуть, що зі мною станеться те саме, що й з ним. Я був членом Пласту. Це була молодеча організація, неполітична. Мені їхні слова були дивними, тому, що я нічого не привозив і нічого не вивозив. Я навіть був такий лютий на цю систему. Взагалі не боявся, бо я знав, що є цілком невинний. Хоч я знав, що вони хоч винен, хоч не винен можуть задержати. Я почав писати таку заяву. Вони хотіли,щоб я описав, як відбулися події. Я почав писати, але англійською, а не українською. Сказав їм, що я не вмію добре писати українською. Я почав писати, що я «I’m leading this under stress»[1]. Він це побачили і каже, що ти не пиши «under stress», що треба то закреслити. Я закреслив і тоді написав слово «under dаvers»[2](сміється- І.Є.) «Under dаvers» –  означає те саме, але він того не знав (сміється- І.Є.).

І ще питали про нашу зустріч із Стефанією. Я сказав, що я з Канади і хотів, щоб вона мені розповіла про те, що вона розповідала тому чоловікові. Вони  тоді маму привели. Вона була дуже знервована. Я ж мамі нічого не говорив про зустріч з Стефанією Шабатурою, щоб вона не журилася і не думала, що я зроблю щось небезпечне. Вона від них почула це вперше. Мама була дуже невдоволена і спитала, що я робив. Я їй сказав, що я нічого не робив, тільки зустрів Стефанію і це все, і що вона мені зробила подарунок. І нічого. Вони нічого не мали, нічого не знайшли, нічого не було і нас відпустили.

Наша зустріч з Стефанією була абсолютно випадкова. Як ми повернулися до Канади я не знав, що буде, чи її будуть викликати. І щоб вони знали, щоб з нею не було – хтось слідкує за нею. І я тоді подумав, що буду до неї писати. І я це почав робити. І з наміром подружжя. Так ми почали писати один до одного. Так, що я знав, що вона отримує мої листи».

Я на ці листи 30 чи 40 років не дивився. Навіть не пригадую, що я точно тоді писав. Я тоді подав подання до Посольства. Я це робив через Ігоря Бардина. Він мені в цьому помагав. Ігор Бардин адвокат з Торонто. Він усі офіційні документи для мене полагоджував. Зі мною також сконтактував отець Чинченко з Вінніпегу. Про нього я дізнався від Стефанії Шабатури. Вона мені про нього написала. Я його до того часу не знав. Він писав мені і казав, що також вживає заходів, щоб Стефанію забрати до Канади. Ми так переписувалися. І всі ті з радянським урядом … Тоді вони сказали, щоб я туди поїхав, щоб одружитися. Я би цього не робив, бо якби я поїхав, то вже знову б може не виїхав. Я їм взагалі не довіряв.

 Змінювався  час, Горбачов прийшов до влади.  Вже видно було, що Союз розпадеться. Вже був навіть дозвіл (на виїзд – І.Є.), вона пройшла медичний огляд. Це було приблизно в середині, може, 1986 року. Тоді вона написала мені і сказала, що в неї є тільки мама, нікого коло мами немає ближче. Просила забрати її і маму. Я тоді написав, що в моїх обставинах не міг утримати маму і Стефанію. Так, що та справа, щодо її переїзду до Канади закінчилася. Пізніше вона приїздила до Канади на запрошення однієї української жіночої організації. Я мав з нею зустріч. Тоді я знову поїхав в Україну. Знову ми бачилися. Вона вже жила на площі Свободи. Познайомився з її мамою, побачив мамині картини. От так закінчилася ця маленька історія».

Міні виставка  працюватиме впродовж березня-травня 2021 року. Подивитися її можна на у одній із камер на другому поверсі музею.

Ірина Єзерська-Вдовенко

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається графічний портрет Лесі Українки. Його, разом з іншими матеріалами, передала декілька років тому львів’янка Зоряна Сивуляк. Цей портрет свого часу привезла із табору у Тайшеті її старша сестра Люба Барабаш-Білинська, яка будучи студенткою, у віці дев’ятнадцять років була засуджена наприкінці 1940-х років за антирадянську діяльність.

Портрет намальований у Тайшеті в 1954 році. Розміри його 19,6Х13,2 см. Авторкою його була ймовірно сама Люба Барабаш-Білинська. Як свідчить напис на звороті він був подарований Марусині (без прізвища), очевидно табірній товаришці, в день Святого Миколая («Марусині від св. Миколи. Небо, 19.12.1954 р.»). Також на звороті написано строфу із поезії Лесі Українки (правопис напису на листівці збережено):

«Он земля твого народу!

Борись і добувайся батьківщини,

Бо прийдеться загинуть у вигнанні

Чужою-чужиницею в неволі».

/Л. У./

Очевидно перемальований простим олівцем на картоні один з найвідоміших портретів поетеси був для українських полонянок Тайшету ще одним проявом нескореності, життєствердності та самоідентичності. Характерними є й обрані рядки поезії із закликом боротися за свою Батьківщину, щоб не гинути на неволі в чужині.

Люба Барабаш-Білинська повернулася із радянських таборів, змогла реалізуватися навіть в несприятливих умовах, дожила до Незалежності України. Багато речей з її табірного минулого поповнили колекцію Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

Ірина Єзерська-Вдовенко

Сорок дев’ять років тому 12 січня 1972 р. відбулися арешти співробітниками КГБ  інакодумної української інтелігенції. Подія ця має в історіографії назву «великого покосу». У Львові у цей день були арештовані В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий, у Самборі –  Іван Гель, у Києві – Василь Стус, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Олесь Сергієнко та інші.

Арешти тривали й в інші дні січня, впродовж 1972 р. та у 1973–1974 рр.  Жертвами «великого покосу» стало понад сто осіб.

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається ряд унікальних артефактів, безпосередньо пов’язаних із цими сумними подіями. Це самвидавні збірки поезій поетів-шістдесятників: «Зимові дерева» Василя Стуса (Київ, 1969), «Крик з могили» Миколи Холодного, «Оранта» Ірини Стасів-Калинець (Львів, 1970), «Спогад про світ» Ігоря Калинця (Львів, 1970).

Василь Стус подарував свою збірку «Зимові дерева» подружжю Калинців під час відвідин Львова в новорічно-різдвяний час кінця 1971 – початку 1972 р. Тоді він гостював у їхньому домі, долучився до вертепу, захоплювався збереженням у Галичині давніх звичаїв. Ірина Калинець проводила йому екскурсію Львовом, знайомила з красою архітектурних пам’яток стародавнього міста.

Збірки Ірини та Ігоря Калинців вартісні не лише поетичними творами, а й довершеним мистецьким оформленням (для ілюстрацій «Спогадів про світ» використано фото графіки Ярослави Музики з циклу «Символи Сковороди»), обтягненими тканиною обгортками, світлинами авторів.

Варто зазначити, що спецоперація органів держбезпеки «Блок» та арешти 1972 р. мали своєю провідною метою розправитися з виготовленням та поширенням самвидаву, головним чином друкованим органом інакодумців  – журналом «Український вісник».

Збережені у музеї експонати теж були «арештовані» в січня 1972 р. одночасно із їх власниками і авторами. Так поетичні збірки Ірини та Ігоря Калинців та Василя Стуса були вилучені під час обшуку у помешканні Калинців 12 січня 1972 р. як речові докази у справі Ірини Калинець. Вони проходили спеціальну експертизу в Львівському відділенні Київського науково-дослідного інституту судової експертизи, про що свідчить збережений на них штамп. Згодом їх долучили до справ Василя Стуса та Ігоря Калинця.

Збірка Миколи Холодного «Крик з могили» була подарунком на уродини Стефанії Шабатурі від активного видавця самвидаву Івана Геля, про що свідчить дарчий напис і автограф. Книжечка теж стала доказом «антирадянської агітації та пропаганди» художниці і була вилучена під час арешту 12 січня 1972 р. в її квартирі.

Василь Стус, Ірина Калинець та Стефанія Шабатурв  були арештовані 12 січня 1972 р., Микола Холодний, головним звинуваченням якого було створення збірки «Крик з могили» – 20 лютого 1972 р., Ігор Калинець  – у серпні 1972 р. Стуса, Калинців, Шабатуру засудили за ст. 62 ч. 1 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» до багаторічних термінів ув’язнення у таборах та заслання. Микола Холодний став жертвою маніпуляцій КГБ, шантажований психіатричною експертизою. Від його імені в «Літературній Україні» було опублікованого створеного спецслужбістами листа «На терези совісті», в якому автор ніби то відрікався від своїх «політично хибних віршів» та засуджував осіб, які затягнули його «в антирадянську трясовину». Його тоді не судили, але про спокійне життя й творчість довелося забути. Поета часто арештовували, звільняли з роботи, чинили перешкоди в літературній та педагогічній роботі, постійно контролювали та погрожували примусовим лікуванням у спецпсихлікарні.

В часи Незалежності, після реабілітації Ірина та Ігор Калинці повернули вилучені у них матеріали та передали до Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького», що постав на місця слідчого ізолятора КГБ, де вони утримувалися під час політичного процесу 1972 р. Аналогічно сталося й із збіркою Миколи Холодного, яку за дорученням Стефанії Шабатури передала до музею педагогиня та дослідниця Ольга Ігнатенко.

Після завершення локдауну відвідувачі зможуть побачити ці експонати на тимчасовій виставці в одній з камер на другому поверсі музею.

Ірина Єзерська-Вдовенко

До Дня Державного Прапора України пропонуємо увазі наших відвідувачів прапор молодіжної націоналістичної організації, члени якої були арештовані на початку 1950-х років у Львові.
Цей експонат виставлений у музеї ще в жовтні 2017 року в рамках тимчасової виставки «Повстанські раритети», приуроченої до 75-ї річниці УПА. Специфіка його в тому, що впродовж майже сімдесяти років він зберігався у сховищі архівного відділу УСБУ у Львівській області.
Виготовлений він в 1950 році у Львові з двох шматків бавовняної тканини синього і жовтого кольорів, зшитих вручну. Розміри його 92,5Х63 см. Вилучений цей прапор під час арешту Магора А. Г. та Стришовської А. Д., про що свідчить паперовий ярличок, пришитий до правого нижнього кутика прапора: «Вещдок по делу Магора А. Г. и Стришовськой А. Д.»
Слугував він речовим доказом «контрреволюційної діяльності» молодих галичан і зберігався, разом з іншими вилученими під час арештів учасників націоналістичного підпілля «вєщдоками», у підвалах КГБ.
Сам факт виготовлення та зберігання українського синьо-жовтого прапора за радянським законодавством був злочином. Навіть поєднання синього і жовтого кольорів в одязі могло викликати увагу спецслужб до певної особи, що наважилася на це.
Українці впродовж декількох десятиліть воліли не згадувати про свою національну символіку. Пересічним громадянам було безпечніше позбуватися текстів гімну, зображень прапора чи Тризуба. Лише дуже сміливі люди передавали своїм дітям пам'ять про національні символи і зберігали їх в своїх помешканнях. І лише одиниці наважувалися демонструвати їх публічно, хоч і таємно. Впродовж радянського періоду було арештовано і засуджено багатьох осіб, які публічно в той чи інший спосіб оприлюднювали національну символіку.
Однак попри заборони і страх українці зберегли пам'ять про герб, прапор та слова національного гімну «Ще не вмерла Україна».
4 вересня 1991 року синьо-жовтий прапор було урочисто піднято над українським парламентом. 28 січня 1992 року Верховна Рада України прийняла постанову «Про затвердження державним прапором України Національного прапора. В ній зазначається: Державний Прапор України «являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої — синього кольору, нижньої — жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3».
На загальнодержавному рівні День Державного Прапора відзначається 23 серпня в переддень Дня Незалежності . Свято встановлене указом Президента України № 987/2004 «Про День Державного Прапора України» від 23.08.2004. У 2009 році до указу внесено зміни, згідно з якими запроваджено щорічну офіційну церемонію підняття прапора по всій державі в цей день.
Ірина Єзерська

У 2019 році відійшло у Вічність чимало видатних українців. Серед них історик, учасник дисидентського руху,  політкаторжанин Валентин Мороз. Його серце перестало битися 16 квітня цього року.  

Його життя в часи Незалежності проходило у Львові. Тут він був професором, завідувачем кафедрами в Українському поліграфічному інституті (тепер – Українська академія друкарства) та Львівського інституту фізкультури, а ще викладав політологію в Львівській філії Української академії державного управління при Президентові України та написав безліч своїх праць.

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» збереглися його листи до його куми та соратниці з руху шістдесятників Ірини Калинець.

Перший з них – рукописний – датований 29.VI.1978 р. – з часу його перебування в таборі особливого режиму у Мордовії, другий – машинописний – без дати, але очевидно, написаний уже після 1979 р.  й видворення Валентина Мороза закордон. Ще один фрагмент листа Мороза до Ірини Калинець є у листі його дружини Раїси від 10.ІІ.1978 р. Очевидно, маючи табірні обмеження у листуванні – не більше двох на місяць, Валентин Мороз таким чином намагався відповісти якомога більшій кількості осіб.

Темами спілкування між політув’язненими Валентином Морозом та Іриною Калинець були теми інтелектуального штибу. У неволі вони не втрачали часу даремно, а розвивалися, вчилися, вивчали нові мови, розширювали свої знання з історії, етнології,  фольклористики, літератури, цікавилися поезією.

Нижче подано тексти листів:

 10.ІІ.1978

Добрий день, Ірино!

Не чути, не видко тебе із твого далекого Алтайського краю! Що то ти там поробляєш у свому казковому поселенні Ундін?

Отримала я твою картку, відповіла тобі на неї, а саму картку переслала Валентинові. Я давно так роблю. Одна й та сама звістка звеселяє двічі.

Чи отримала ти мою відповідь? (Квитанцію я маю)

Учора я балакала з п. Галею, передавала вітання від бабусі Зені й питала за твого листа на картках – дякувала, отже одержала, не журись.

Маєш від Валентина відповідь на свого листа. Ось вона:

«Вітаю, кумо! От і вертаються старі добрі часи, стара ситуація, до якої я звик: я сиджу в криміналі, а ви пишете мені з Волі листи. Отримав твого листа, Іро, з 16 травня і дуже зрадів. Той самий почерк, що й шість років тому, лиш адреса дивна й далека… От Стефи був лист недавно, на Великдень. Чим займаюся? Англійською мовою. Ну й інше потрохи доробляю. А в основному – чеканням. Рік чекання… Дійсно, історія не королева в моїх захопленнях. Тобто від історії нікуди не втечеш, бо те, що вчора – то уже історія; все, що маємо, чим багаті – все то історія. Проте цікавить мене історія, побачена очима поета (може краще — містика), а не очима історика.

Факт – нецікаво; те, що за фактом – от що цікаво. Прочитай (а може читала?) «Соловейко-Сольвейг» Драча у  №4 «Вітчизни». І хотілося б твоє враження знати. Не пишеш про побут: як влаштувалося і подібне. Доки зайде лист, Ігор уже, мабуть, буде на Волі. Дуже, дуже велике йому вітання. І Дзвінку вітай. Чи хто уже був у тебе? Буду кінчати. Чекаю на листи. Ех, «коли ми зійдемося знову?», як казав Тарас. Цілую кумі руку і зичу всього найкращого. До зустрічі! Будьмо!»

Ось так.

Тут коло нас нічого нового. Суєта суєт і фарисейство навкруги. Одна утіха – втекти від навколишньої дійсності у добру книжку. Так і робимо з Валиком. Одне кепсько – не годна я його витягти з нашої провінції до Львова[1]. Там хоч трохи людей є.

Чи доводилося тобі читати «Пшекруй» за 7-ме травня цього року[2]? Там є велика стаття про прибульців з інших цивілізацій на так званих «літаючих тарілках». Пару років тому довелося мені прочитати дещо англійською мовою в Москві, а тепер уже й польською з’явилося. Чи має це означати, що незабаром і російською щось з’явиться в офіційних виданнях?

Подобався мені також і то дуже – Распутін – прочитала із величезним задоволенням кілька повістей, як на мене, талановитий і не по часам правдивий автор[3].

Ну і маю чудесну книжку німецькою мовою про Томаса Манна. Тридцяті роки – стільки аналогій! Була в Надійки на 9-те травня. А три тижні тому вона вродила Івасика і то сама у себе прийняла пологи. Знай наших! Козацькому роду нема переводу!

Отож не журись там, кинь лихом об землю і скоріше полишай Азію на азіатів. Нехай не приваблюють вони нас екзотичними назвами, у нас і своїх доволі! Чула?

Іванє Золоте, Іванє Пусте – це села на Тернопільщині, на Гуцульщині є село Лукавенькі. А в Земляка читала Веселі Боковеньки? І таку веселу екзотику можна продовжувати без кінця. Ти це ліпше за мене знаєш. Я всього навсього іноземний філолог, а ти ж український.

Ну бувай здорова і головне весела, бо, як кажуть, сміх – то здоров’я, бо я і так намолола бо’зна чого.

  1. P.S. От ти молодець, що наплювала на той ср…Славків указ щодо смугастих, себто щодо бойкотування їх. При чому тут В.? Що він натерпівся чи не найбільше за всіх і втратив нервів скільки. Якби не той чорноротий безтелесий, сповнений нічим, окрім жовчі, дідько,чи було усе те, що сталося? Много шуму из ничего – та й годі.

Обіймаю тебе. Цілую.

Рая М.

29.VI.1978 р.

Іро – кумо, добридень!

Є твій лист од 6-го червня. Велике спасибі, що не забуваєш за щоденними клопотами. Ким працюєш і як влаштувалася з побутом? Все пиши. А як Ігор приїде, одразу хай дасться чути. Велике йому вітання.

Бачу, тебе всерйоз зацікавила наша праісторія. Де є стаття Симоновича про християнство і черняхівців? Охоче прочитаю. То явище відоме: повторний наступ язичництва. Так було в Британії після вторгнення саксів, в Ефіопії після загибелі царства Аксум. А після черняхівської культури у нас велика чорнота: нашестя аварів.

Вплив Середзем’я одразу зникає, навіть римських монет не знаходять; починають приходити люди з півночі. То ж відновлення старої віри – не дивина. Але конкретно про християнство у черняхівців я не знаю нічого.

А відносно кози я не згоден. Про екологію наші предки думали мало, бо після кожної війни чи пошесті людина людину шукала, й була екологічна проблема навпаки: поле заростало лісом, не встигали орати. Взагалі у давньому, органічному суспільстві ніколи не шукай раціоналістичних мотивів. Усі вони – в містиці. От з цього й почнім. Цап – то містичне начало. Пан у греків – з козячими ногами і сатири також. Чугайстер – то ж двійник Пана. А дуза – найорганічніший інструмент! То ж душа природи. Вона обов’язково з козячої шкіри. «Ой на горі на високій два війграни грають». Овечу отару водив цап. А «коза» при обжинках? (Жмут збіжжя, що лишали не зжатим). І вертеп – теж пережиток з тих часів. Але потім, у християнський час, все зі старої віри віднесли до негацій, і воно розглядається як антипод доброї сили.

Зрештою, в органічній релігії нема чіткого поділу божеств на біле і чорне: божество дає надію, але й має таке, що породжує острах. Звідси й антипатія до кози, хоч взагалі вона є природотворчим началом. Як щось нове буде з цієї царини – пиши. У лінгвістиці я зовсім мало знаю.

Вітай Дзвінку, як приїде. Чекаю на листи. Цілую кумі руку. До зустрічі!

Будьмо!

В. М.

Без дати

Як ся має кума? Тут осінь, але дні ще теплі. Взагалі сьогорічне літо переповнене сонцем, а для нас це не байдуже. Навіть потемніти трохи вдалося. Але найбільше сонця у мене було 21 серпня. За цілий рік . Велике спасибі за вірші. То – твої. Пізнав би без підпису, що твої. Як багато поетів (добрих), і як мало з них мають свої вірші. Мабуть, у поета є три етапи: а) початкові банальності, б) добрі вірші, в) свої вірші. Не, таких несамовитих, як Бараташвілі чи Безруч, не беремо до уваги. Тут свої закони. Бо які можуть бути етапи, коли віршів усього півсотні за ціле життя. Аж ніяково, що накинув тобі стільки роботи з тим Грековим. Так ніяково, що й дякувати встидаюся. Знав би, що так ревно візьмешся за те прохання, то й не просив би. Хозари дійсно користувалися єврейським письмом, але справа тут не так в івриті, як у тім, що хозарська держава взагалі була унікумом. Єдине в історії неєврейське суспільство, що прийняло іудаїзм. І не в тім навіть річ – хотіло, чи не хотіло воно прийняти. Євреї ніколи не хотіли давати, розглядаючи свої духовні надбання як виключно національну святиню. Ніколи не прагнули ширити ні свою мову, ні свою релігію серед «гоїв». Мабуть, через те й збереглися. Христа спочатку зрозуміли, як нового царя іудейського (підкреслення автора листа – І.Є.), що прийшов порятувати націю. Тим людям на дорозі в Еммаус було саме так сказано: прийшов цар іудейський. А потім, як християнство почало виявляти потяг стати світовою релігією – євреї «відпустили» його в світ, а самі лишилися з старою вірою, твердою, як камінь з Синайської гори. Як тільки починало пахнути інтернаціоналізмом – відразу викидали. Зрештою, і в нас було таке. Пригадуєш: Іван Сірко визволив бранців у Криму і вертався додому. А за Перекопом деякі з більш прогресивних сказали: не хочем на Україну. Ми звикли у Криму. Хіба ж татари не люди? Де добре, там і рідна земля. Іван Сірко Спінози не читав, дискутувати не вмів – тому й не сперечався. Просто відпустив ті шість сотень, а як відійшли з милю (щоб могли розігнатися коні) – послав козачий відділ, щоб порубати. А те хозарсько-єврейське суспільство лишило по собі цікаві, досі не з’ясовані феномени: караїмів і кримчаків. І що характерно: ті й другі залишилися у Криму. Люди, що розмовляють різновидами хозарської (половецької?) мови і сповідують іудаїзм. Усі, випхнуті із степової рівнини над Дніпром, ховалися у Криму. Спочатку, за Перекоп, а далі – тулилися в горах. Кримські гори – останнє пристановище для зникаючих народів. Так було з таврами. Потім – з готами. Але їх вже нема й у залишках. А хозари й половці лишились у кримчаках і караїмах. Тією дорогою прямували й татари кримські. Уже до війни серед кримського населення вони становили меншість. Але їм не дали можливості перетворитися природним шляхом у зникаючу етнічну групу, на зразок караїмів. Залізний геополітичний закон: хочеш володіти Кримом – мусиш триматися у степах над Дніпром. Не втримався – кінець. Крим не має заплеччя. За Кримом – море. Окрема етнічна одиниця тут існувати не може. Історія довела це вже багато разів. Крим – пастка для приречених.

Чекаю ще віршів із «Голосу трави». Почитав би також Ігореві речі нові. А з старих хочу «Золотий тік». «Середні віки на Україні» я одержав, а з нею «Грошовий обіг…» Котляра.

Листи до мене, наскільки можу зрозуміти, гарно доходять. А коли чий і не дійшов, хай напише ще. Найкращий спосіб у будь-якій справі – методичний тиск. Є гарний лист від пані Оксани[4]. Просто дивуюся, скільки сили у цієї бабусі. Та й бабусею її називати не хочеться, бігме.

«Заячих» образків більше не буде. «Сім кольорів» — останній. Пейзажний етап скінчився. Мусив бути. Треба було заповнити якусь порожняву, «записати» її, щоб на твердому класти нові підвалини. Для чого підвалини? Буде видно.

Усім велике вітання. Як там Михайло? Не лякається трамваїв? Ігореві – салют! Рая, мабуть, нарозказувала, що я зле виглядаю. Але то лиш зверху. Не гризіться тим. І будьте дужі. До побачення. До майбутнього побачення у Львові[5].

[Валентин Мороз]

Біографічна довідка

Валентин Мороз (1936 — 2019).

Народився 15 квітня 1936 року на Волині. Освіту здобув у Львівському університеті (історичний факультет). Працював учителем на Волині, згодом викладав у Луцькому, потім – івано-Франківському педінститутах.

За активну участь в українському русі шістдесятників та самвидавну діяльність вперше арештований у вересні 1965 року і засуджений за ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація та пропаганда» до чотирьох років таборів. У таборі в Мордовії написав свою знамениту працю «Репортаж із заповідника імені Берії». Сім’я Мороза теж зазанала утисків – його дружину часто викликали на допити в КГБ, погрожували звільненням з роботи (зрештою – звільнили), схиляли до розлучення. У липні 1967 року за написання та розповсюдження документів самвидаву був переведений з табору до Володимирської тюрми.

Після звільнення продовжив активну діяльність у русі опору, написав статті та есе «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан»,  за що вдруге арештований у червні 1970 року. Судовий вирок за тією ж ст. 62 КК УРСР був жорстокішим — 14 років позбавлення волі (6 років спец тюрми, 3 роки таборів особливого режиму, 5 років заслання). На захист Валентина Мороза піднялося багато представників інтелектуальної та мистецької інтелігенції, іноземні правозахисники, українська діаспора. 

У квітні 1979 року під тиском світової громадськості та після його п’ятимісячного голодування радянська влада обміняла В. Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох шпигунів. Згодом до нього приєдналася його сім’я – дружина Раїса та син Валентин. Жив у США, згодом – Канаді, де займався науковою та публіцистичною діяльністю. Захистив докторську дисертацію в Українському вільному університету у Мюнхені.

До України повернувся у на початку 1990-х років.
У незалежній Україні вийшло друком кілька перевидань двотомної праці Валентина Мороза  "Україна у ХХ столітті".

Ірина Єзерська

[1] Дружина В. Мороза Раїса із сином Валентином жила на той момент в Івано-Франківську.

[2] Пшекруй (Przekrój) — польський гумористичний і сатиричний журнал. Видавався у Кракові з 1959 до 1995 рр...

[3] Распутін Валентин Григорович (нар. 15.03.1937) – російський прозаїк, представник т. зв. «сільської прози».

[4] Оксана Мешко (1905 — 1991) —  хімік, учасниця українського правозахисного руху, політув’язнена, членкиня-засновниця УГГ.

[5] Збережено оригінальний правопис.

У фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» нещодавно надійшов портрет греко-католицького священика отця Володимира Галайчука. Він, як капелан армії ЗУНР, брав участь в поході на Велику Україну для боротьби з більшовиками. Помер в «чотирикутнику смерті» від плямистого тифу, епідемія якого скосила багатьох українських воїнів у 1919 р.

Отець Володимир Галайчук був одружений із Наталією  Горалевич, донькою греко-католицького священика, відомого громадського діяча  Лева Горалевича – багатолітнього пароха с. Угерсько. Під час його служіння в Угерську було збудовано велику муровану церкву.   Разом з тим отець Лев був заступником Остапа Нижанківського, директора стрийського «Маслосоюзу». Помер, втративши здоров’я в польській в’язниці,  60-річним в 1920 р. за рік після смерті зятя і розстріляного польською владою Нижанківського,

Наталія Галайчук була довголітньою вчителькою «Рідної школи» на Ланах в м. Стрий. У подружжя був син Богдан (1911–1977), який закінчив економічний факультет Львівського університету. Згодом продовжив навчання у м. Льєж (Бельгія). Під час війни працював у редакції газети «Краківські вісті».

Після війни разом з дружиною Іриною емігрував до Аргентини, де, зокрема, певний час працював радником з економічних справ президента цієї країни. У подружжя народилося дві доньки: Тамара (1938–2017) та Таїса (1946 р. н.) Дочка Таїса і внуки живуть  на даний момент в Аргентині.

Цю інформацію, як і портрет, надала Ірина Григорівна Кухар, далека родичка отця Володимира.

З фотопортрету, розмір якого 47×37 см, отець Володимир Галайчук постає перед нами молодим елегантним чоловіком із значком у формі хреста на лацкані піджака праворуч. Сам портрет являє собою овальне фото в кольорі сепія   у паспарту,  рамі  і під склом.

Даний експонат вельми збагатив колекцію музею не просто як ще одна одиниця зберігання, а й сенсово наповнив ще однією історією українця, що віддав життя за незалежність своєї держави й ще однієї української родини, яка зазнала утисків за свої переконання й змушена була шукати кращого життя в еміграції.

 Ірина Єзерська

Однією з найперших тюремних вишивок у колекції Національного музею-меморіалу  «Тюрма на Лонцького» є вишивка, подарована львів’янкою Іриною Білик ще на початках існування музею.

До того впродовж майже двадцяти років пані Ірина зберігала її у себе в книжковій шафі у томі творів Тараса Шевченка. А до неї вона потрапила від  подруги. Для Ірини Білик, доньки репресованих батьків,  ця тюремна вишивка із чіткими координатами походження і хронологією – «На спомин з тяжкого пережиття війни із тюрми на Лонцького 1945 – 1946 р.»  важила дуже багато. Тому коли створився музей, львів’янка передала цей цінний артефакт сюди – місце колишньої політичної  в’язниці , де в далекі 1940-ві роки й було вишито цю хустину.

Жінка розповідає наступну історію цього твору:

«Це сталося ще до Незалежності на початку 1989 року. Син моєї подруги, Роман Чекальський, марширував з пластунами попри Галицький ринок. Там до нього підійшла жінка років 60, зі словами: «Збережи її, синку. Було дуже тяжко» передала йому цю хустинку – і пішла геть.  На жаль,  Роман не встиг запитати, як звали незнайомку».

На невеликій за розміром вишивці – 22Х28,5 см —  зображено високу могилу із березовим хрестом між двох берізок. Такі могили є символічними місцями поховання борців за українську незалежність.

Незважаючи на те, що вишивка створювалася у в’язничних умовах, виконана вона надзвичайно акуратно. Кольорові нитки, очевидно, виторочені із одягу ув’язненої вишивальниці. Вишито хустину гладдю. Обрамлена вона гачкованою із кольорових ниток рамкою. На жаль, поки невідома авторка цього твору і її подальша доля.

На даний момент вишивка експонується на першому поверсі музею разом із іншими тюремними й табірними роботами ув’язнених політкаторжанок у рамках виставки «Колір молитви».

Ірина Єзерська

У серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції-шістдесятників. Серед них 4 вересня 1965 р. у Феодосії був арештований 47-річний раніше суджений за «контрреволюційну пропаганду» вчитель, письменник Михайло Масютко.

Про свій арешт та ув’язнення згодом, після виходу на волю, він напише книгу-спогад «В полоні зла» (розпочав 6.10.1973 р. ) Під час слідства Михайло Масютко перебував у слідчому ізоляторі львівського обласного відділення КДБ при Раді Міністрів УРСР, відомому в народі як «тюрма на Лонцького». Перебуванню тут присвячено значну частину книжки. М. Масютко назавжди задокументував перипетії слідства, в’язничний побут, в’язничний інтер’єр та екстер’єр, свої рефлексії та багато інших важливих елементів функціонування тюрми для політичних в’язнів.

Михайло Масютко

Мемуарна поема «В полоні зла»  вийшла друком ще у 1999 році зусиллями рідного молодшого брата Михайла Масютка Вадима Черкаса (Масютка). А власноруч виконаний автором рукопис книжки родина передала цьогоріч до Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького».

Авторський рукопис являє собою 537 аркушів формату А4, списані з двох сторін кульковою ручкою. Папір пожовк від часу, але чіткий почерк Михайла Масютка дозволяє прочитати усе написане, включно з авторськими правками та ремарками.

Нижче наводяться фрагменти з книги спогадів Михайла Масютка з акцентом на його перебуванні у «тюрмі на Лонцького»:

«У невеликій військовій машини, яку шофери називають «газиком», підвезли нас до похмурого будинку на вулиці Миру. Ця вулиця раніше називалася вулицею імені Сталіна, ще раніше, за німців, вона називалася вулицею імені Гітлера, а ще раніше, за Польщі, називали її вулицею Лонського[1]. У Львові вона славна тим, що на самому початку її розташована кадебістська тюрма. За німців вона була гестапівська, за Польщі – жандармська. Тридцять з гаком років пройшло з того часу, коли припинилося панування поляків  у Львові, проте й тепер для львів’ян вулиця залишається вулицею Лонського, а її назва асоціюється з назвою в’язниці. Говорять «його забрали на Лонського» — і ці слова у людей викликають жах. Правда зі смертю Сталіна, після того, як Берія побував у Львові і дав розпорядження значну частину в’язничних приміщень передати іншим установам, у похмурому будинку «на Лонського» розташувалася міліція. Багато хто з мешканців Львова подумав, що знаменита в’язниця «на Лонського» вже не існує і нікому не загрожує. Та вони помилялися. Кадебістська в’язниця «на Лонського» ніколи не припиняла свого існування, вона лише трохи звузилася та заличкувалася міліційними установами».

Камера

«Я опинився в кам’яному мішку. Це була камера завдовжки три метри і завширшки трохи більше метра. Тут стояло вузьке залізне ліжко, яке займало майже всю камеру. Залишалося місце між ліжком та бічною стіною, де можна було пройти боком. В головах стояла маленька шафка-тумбочка, в ногах зелений баняк – «параша». Вгорі причілкової стіни було вузеньке віконце, затулене рамою з шибками матового скла. Високо над дверима у вибитій у стіні заглибині світила електрична лампочка».

«Світло у камері не гасло всю ніч. Електролампа з своєї заглибини в стіні била мені просто в очі. Проте на мене це не діяло, сон і без цього мене не брав. Час від часу заслонка вічка у дверях відчинялася і мій погляд натикався на око наглядача. Наглядач не говорив нічого. Та коли мені світло набридло, і я вкрив голову ковдрою, віконце у дверях відчинилося і я почув тихий голос: –«Розкрийте голову».

На прогулянці

«Я переводив свій погляд згори вниз і переді мною повставала кострубата стіна з вирвочками на рівні людської голови. І тут ці вирвочки? Чи вони є в усіх стінах цих майданчиків? Яка чистота вгорі, в небі, і який бруд внизу, на землі! Ті вирвочки в кострубатому мурі перепліталися в моїй уяві з рудим волоссям і ластовинняям між ним на руках Старікова, з його зеленувато-сірими очима, з непорушним кам’яним обличчям Сєргадєєва, з гарним, але перекривленим від крику обличчям Гальського».

З розмови зі слідчим під час допиту

«Якщо я дуже розумний, то навіщо мене направляти у психіатричну лікарню? В психлікарню направляють психічно неунормованих людей. Розумна людина не може бути психічно неунормованою. А якщо я дуже дурний, то мене треба випустити на волю. Дурний не може бути небезпечний для вас. Дурних не притягають до судової відповідальності за їхні дії, бо дурних дуже багато на світі. Що до того, що мене «треба вбити», то це я вже чув від вас. Я знаю, що ви можете вбити. Але я вам повинен сказати, що смерть у мене не викликає такого страху, як у вас. Я готовий до смерти щодня і щохвилини – так, що можете вбивати, ваша сила і ваша влада наді мною».

В’язничне подвір’я

«Після прогулянки повели мене до лазні. До лазні треба було йти через те саме тюремне подвір’я, яким мене завели сюди, коли я вперше потрапив між ці стіни. Тепер я добре роздивився на ті великі кам’яні брили, якими було устелене подвір’я в’язниці. Та це ж надмогильні пам’ятники! На кожній з них викарбувано шестикутну зірку і закарлючки єврейського письма.

…Хто міг це зробити? Кому прийшло в голову устелити тюремне подвір’я цвинтарними пам’ятниками. Те, що вони всі з єврейського цвинтаря, давало підставу мені здогадуватися, що це зробили не російські чекісти, а німецькі нацисти. Але той факт, що російські чекісти ось уже двадцять другий рік топчуть своїми чобітьми ті пам’ятники, які кинули їм під ноги  нацисти, говорить про те, що вони схвалюють таку роботу. Говорить про те, що їм до вподоби човгати своїми ногами по людській скорботі. Хоч би покрили ці пам’ятники шаром асфальту, щоб не так кидалася в очі їхня солідарність з гестапо.  Та де там! Вони хизуються своїм святотатством. Вони охоче переймають вчинки нацистів. Німецькі окупанти застелили тюремне подвір’я пам’ятниками з єврейського цвинтаря, а російські окупанти застелили тротуари Львова пам’ятниками з цвинтаря Січових Стрільців[2]».

Михайло Масютко (1918—2001) – вчитель, письменник, дисидент, політв’язень радянських тюрем й таборів (1937—1939, 1965—1971).

Народився на Херсонщині. Вперше зазнав репресій за свої погляди в 1934 році, коли був виключений з Запорізького педагогічного інституту за доносом щодо його розмови про Голодомор. Перший арешт і суд над М. Масютком відбувся в листопаді 1937 року. Тоді, будучи засудженим до каторжних робіт на золотих копальнях Колими, обморозив собі ноги. Мати добилася перегляду справи і 3.11.1939 року Верховний суд СРСР скасував вирок. Однак реабілітований був лише в 1940 році.

В 1942 році призваний до армії, згодом перекинутий на фронт. Після демобілізації у 1946 році в Берліні повернувся до родини в Крим і працював вчителем. Рятуючись від голоду того ж року переїхав з матір’ю в Західну Україну, у м. Дрогобич, де працював завучем залізничної школи.

1948 р. – вступив на редакторського-видавничий факультет Львівського поліграфічного інституту, звідки за «ідейні хиби» був відрахований незадовго до захисту диплому.

У 1953 році закінчив екстерном філологічний факультет Львівського педінституту.  Викладав українську мову і літературу на Волині. Пізніше працював науковим співробітником музею Івана Франка у Львові.

У 1956 році захистив дипломну роботу в Московському заочному поліграфічному інституті. З 1957 році жив і працював на педагогічній роботі у Феодосії.

На початку 1960-х років стає  активним членом руху українських шістдесятників. У самвидаві виходить низка його гострих критичних статтей. Підтримував товариські стосунки з багатьма своїми однодумцями-шістдесятниками, зокрема Михайлом Горинем. За ним весь час стежили співробітники КДБ.

Арештований   4.09.1965 року у Феодосії і відправлений на слідство до Львова. Під час обшуку у нього вилучили чимала самвидавних творів та забороненої в СРСР літератури. Під час слідства написав працю про відхилення у національній політиці в УРСР і відправив її в президію XXIII з’їзду КПРС.

Під час слідства тримався впевнено, не давав свідчень, які б скомпрометували товаришів і себе винним не визнавав.  Проти творів М. Масютка чи  не вперше провели філологічну експертизу, висновки якої він обґрунтовано спростовував. Однак   23.03. 1966 року Львівський обласний суд засудив його за ст. ст. 62 ч. 1 та 64  КК УРСР на 3 роки ув’язнення та 3 роки таборів суворого режиму. Після касаційної скарги ув’язнення було замінено на табори суворого режиму при збереження загального терміну  6 років.

М. Масютко карався у мордовських таборах, де, незважаючи на тяжкий стан здоров’я, тривалий час працював вантажником в аварійній бригаді. Після написання «Заяви до Верховної Ради України»  у грудні 1966 року його посадили на пів року у ПКТ за «виготовлення та поширення у таборі антирадянських документів».

18.07.1967 року за рішенням Зубово-Полянського районного суду, без попередньо висунутих звинувачень за начебто «систематичне невиконання норми та порушення табірного режиму» разом з Михайлом Горинем та Валентином Морозом був переведений на тюремний режим у Владимирський централ терміном на 3 роки.

М. Масютко відмовився від табірної роботи, весь час присвятивши інтелектуальній праці: уклав словник для перекладу з української мови на есперанто, написав оповідання «Смерть Сталіна», яке зачитали  на «Радіо Свобода».

Після звільнення у вересні 1971 року не отримав дозволу на прописку вдома. Поселився у с. Дніпряни коло Нової Каховки. Перебував під постійним контролем КДБ. Після арештів української інтелігенції у 1972 та подальших   роках М. Масютку часто викликали на допити. Однак досвідчений чоловік жодних свідчень на давав.

Впродовж 1970-х років писав книгу спогадів «В полоні зла» (остаточно завершив роботу над нею у 1985 році). Дав згоду на членство в УГГ. Активно працював над літературними, науковими та публіцистичними творами.

Реабілітований 28.10.1992 року.  Останні роки життя провів у Луцьку, де й помер після важкої хвороби. Частина доробку М. Масютка видана його братом Вадимом Черкасом. Однак ще  чимала частина його творів  досі неопублікована.

Ірина Єзерська

[1] Авторський правопис збережено тут і  надалі.

[2] Насправді внутрішнє подвір’я в’язниці та адміністративних споруд органів держбезпеки устелили мацевами із єврейського цвинтаря зруйнованого нацистами саме чекісти. Після Другої світової війни кіркут був остаточно зруйнований радянською владою, коли на його місці у 1947 р.  постав колгоспний «Центральний ринок».