20170117-IMG_5625-212 січня 1972 року Україною прокотилася велика хвиля арештів інакшомислячої інтелігенції. У цей день та впродовж року було заарештовано приблизно сто осіб, серед яких поет Василь Стус, письменник Євген Сверстюк, літературний критик Іван Світличний, художниця Стефанія Шабатура, журналіст В’ячеслав Чорновіл, лікар-психіатр Семен Глузман, поет Ігор Калинець, лікар Микола Плахотнюк, математик Леонід Плющ. Їх звинувачували в «антирадянській агітації та пропаганді», а речовими доказами стали самвидавні матеріали.
Однією з перших була заарештована поетеса та харизматична шістдесятниця Ірина Калинець. Серед експонатів Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є самвидавна збірка Ірини Калинець «Оранта», надрукована у Львові 1970 року і присвячена її другові, художнику родом з Макіївки на Донеччині Олегові Міньку. Вилучена вона була під час обшуку, що передував арешту, у квартирі Калинців 12 січня 1972 року.
Збірка складається з трьох частин «З пустині ночі», «Балади», «Срібний перстень». У поезіях Ірини Калинець немає жодного слова про перемоги соціалізму, здобутки народного господарства, «мудре правління» радянських вождів. Мова, стиль, зміст, образність поезії і самі назви віршів – «Пієта», «Свят Вечір», «Пантократор», «Перун», «Мадонна», «Тріє царі», «Молитва любові», «Сповідь Магдалини» аж ніяк не вписувалися в ідеологічні шаблони соцреалізму.
З матеріалів кримінальної справи І. Калинець відомо, що офіційні видавництва «Молодь» та «Каменяр» відмовилися видавати цю збірку, оскільки «громадська поведінка» молодої авторки «викликала сумнів», а сама збірка, як і решта творчого доробку поетки за ідейно-художнім спрямуванням «навіть після поверхового ознайомлення» є «антирадянською, націоналістичною, релігійно-містичною» й не може бути виданою радянським видавництвом. Найвиразніше песимізм щодо радянської дійсності, за визначенням головного редактора журналу «Жовтень» Романа Федоріва, проявився саме в «Оранті».
Збірка «Оранта», за висновком лексико-стилістичної експертизи від 26 квітня 1972 року, разом з іншими збірками Ірини Калинець «Дорога вигнання», «Дзвони», «Гротески» «за ідейно-тематичним спрямуванням протистоїть сучасній українській радянській поезії, а в художньо-естетичному відношенні не становить цінності. В усіх чотирьох збірках тематика характеризується чітко виявленою тенденцією змалювати нашу дійсність як непривабливу, відвести читача від неї у світ містики. У ряді віршів на перший план виступає їх націоналістична, антирадянська спрямованість, ненависть до соціалістичного ладу. Автор проклинає «чужинців» і чекає, коли вдарить «грім помсти».

Молоду авторку позбавили можливості публікуватися офіційно. Самвидавна збірка, очевидно зроблена власноруч: обкладинка обтягнена рожевою та червоною тканиною, заголовні написи виконані аквареллю, гуашшю, тушшю, на початку книжечки вклеєно чорно-біле фото поетеси. Свої поезії молоді митці читали для душі у вузькому колі своїх однодумів, серед яких були її товаришка з ФРН Катерина Горбач та гості з Югославії.
Під час слідства над Іриною Калинець, її твори як речові докази її «антирадянської діяльності», проходять ретельну експертизу. У рецензії на «Оранту», зроблену на замовлення КДБ, зазначається: «у вірші «Пієта» авторка звертається до біблійної тематики і створює символічну картину «мук» розп’ятого Христа, «розп’ятих сина і матері», що «за її задумом, мало б навівати читачеві певні політичні асоціації і зіставлення з долею сучасної України, на її погляд, «опльованої», «невільничої». Ідея воскресіння «змученої» та «опльованої» України рецензентам ввижалася «порочною», «націоналістичною» і такою, «яка може мати шкідливий вплив на молодь з незрілим, невиробленим світоглядом».
Слідство КДБ завершилося обвинувальним висновком, в якому зазначено, що в першому розділі збірки «Оранта», який називається «З пустині ночі» є ряд віршів, які мають «виразна антирадянське націоналістичне спрямування». Авторку звинуватили у тому, що у віршах «Безсоння», «Пієта», «Святий вечір», «Пантократор», «Перун», «Мадонна», «Тріє царі» вона «в завуальованій формі протиставляє сучасній Радянській Україні якусь іншу, вимріяну нею, «воскреслу» із мук, «самостійну» Україну».
2 серпня 1972 року Львівський обласний суд засудив Ірину Калинець до 6 років позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму та трьох років заслання за ст. 62 «антирадянська агітація та пропаганда». Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного суду УРСР, куди поетеса відправляла касаційну скаргу, а її батьки, чоловік та друзі писали листи з проханням пом’якшити надто суворе покарання за поезію, залишила вирок без змін. Через декілька місяців був заарештований і засуджений чоловік Ірини – Ігор Калинець. На дев’ять років їх маленька донька залишилися виростати без батьків.

_ _ _

Ірина Єзерська

У колекції Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається збірник колядок, які побутували середовищі УПА та збройного підпілля ОУН. У ньому міститься п’ять колядок та віншування. Невідомі автори на мотив традиційних українських колядок «Бог Предвічний», «Нова радість стала», «Бог ся рождає», «Розвеселімся», «Дивная новина» створили свої коляди, в яких оспівали тогочасні історичні перипетії. У них прославляються Господь Бог та новонароджений Ісус і проситься про заступництво від лютого «Антихриста» Сталіна та його «голодранців-більшовиків».
Неспокійний час воєнного лихоліття та повоєнної розрухи диктував нові теми для традиційної різдвяної пісні. Особливістю повстанських колядок було відображення актуальних подій 1940-х років: дії УПА проти радянських та польських сила, надії на спільну з Армією Крайовою боротьбу проти єдиного ворога, повоєнні депортації цивільного населення, а головне – непохитну віру у Бога та свою перемогу й досягнення головної мети боротьби – волі України та її народу.

2016_12_28_Expon_of month001Бог Предвічний

Бог Предвічний народився,
Приніс нам новий світ,
Щоб ми стали, мов граніт,
Проти ворогів.

Комуністи, де ви йдете?
Йдем людей вигнати,
Бандеровців лапати
І не вернемся.

Ангел звістив всім на село,
Щоб добро сховати
Та ніде не їхати,
Бо буде біда.

Юні друзі, де ви йдете?
Ми ідем в боротьбу
За Вкраїни свободу
І здобудемо.

Знищить УПА енкаведе.
Й Сталіна лютого,
Люципера клятого
До ада пішле.

Слава заспіваєм Богу;
Хай живе наш народ,
Ввільній землі,без турбот
З Тиси по Кавказ!

2016_12_28_Expon_of month002
Нова радість стала

Нова радість стала, як УПА повстала,
Яка підлих комуністів знищила немало.
АК помагає, бо вже добре знає,
Як Антихрист, лютий Сталін народи карає
Ой, Ти Христе Боже, і Ти УПА тоже,
Борони нас від вивозу – нам і тут є гоже.
Лихая година в нас панує нині,
Та вже скоро народиться воля Україні.

Бог ся рождає

Бог ся рождає, люди веселіться,
Бо й Україні воля народиться.
Сталін в злості вуса рве
Кінець царства бачить вже,
Бо комуну УПА б’є,
І весело співає:
«Ісусе на сіні,
Дай волю Вкраїні
Боже, Боже, Боже щастя дай».
Не сумуй народе, ворогами битий,
Більше вже не будеш у неволі жити.
Сталін…

Гноблені народи получіться з нами
Будем воювати із большевиками.
Сталін…

2016_12_28_Expon_of month003Розвеселімся

Розвеселімся всі разом нині –
Христос родився в бідній яскині
Хвалу віддамо
І заспіваймо
Хай пісня лине до небес.
Хай пісня лине до Бога-Сина,
Нехай розкаже, як Україна
Цілі століття
Ріжні страхіття
Рабства проклятого терпить.
Столиця Київ у румовищах,
А з наших сіл лиш попелища,
Та без вагання,
Знов до змагання
Засвою волю ми встаєм!
Великих Христе – Боже єдиний
Над безталанням зглянься Вкраїни
В борці за волю
За кращу долю
Допоможи її синам!

Дивная новина

Дивная новина,
Що нині за днина
Проти війська виступає
Керзонська Вкраїна.

2016_12_28_Expon_of month003

Не у людській хаті,
А поміж би дляти,
Там, напевно, виростали
Комуністи кляті.

Та діло погане,
Що польські фірмани
Получились в одну банду
Із большевиками.

Ніби круків зграя
В села налітають
Граблять, нищать та плюндрують,
Людей виселяють.

Та для оборони
Повстанські загони
Держать в жаху і тривозі
Польські гарнізони.

Різдво ми повстанці
Святкуєм в землянці,
Бо панують на Вкраїні
Вражі голодранці.

Всі підемо за волю
У бої кроваві
Другі свята відсвяткуєм
У своїй державі.

Віншування

Бажаєм здоров’я,
Веселого свята
І в спокою щасливому
Другого діждати.

Діждати свободи,
При своїй родини
Хвалу Богу заспівати
В вільній Україні.

_ _ _

Ірина Єзерська

Уже декілька років у фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» зберігається цеглова бавовняна сукня із вишивкою на рукавах і подолі спідниці, пошита за радянською модою 1940-50-х років. У 2013 році цю сімейну реліквію подарувала музеєві Іванна Володимирівна Костишин, дочка репресованих Євгенії Загоруйко та Володимира Бульбачинського.

Євгенія Загоруйко та Володимир Бульбачинський з дочкою Іванною

Історія цієї сім’ї до болю схожа на історії тисяч інших сімей, які зазнали переслідувань радянського режиму. Водночас вона є символом жаданої свободи, оновлення, незламності людського духу та жаги до життя. У ній матір Іванни Костишин – Євгенія Загоруйко – вийшла на волю після 5 років перебування в концтаборі. Для тоді ще молодої дівчини ця обновка була бажаною і спеціально готувалася для такої події. Час і обставини були скрутними: знайти хорошу тканину, нитки для вишивання було важко. Про це свідчать різні відтінки зеленого і фіолетового на рукавах та подолі. Однак, втіленню мрії дівчини вийти на волю у новому одязі, а не бридкій робі, допомагали усі табірні товаришки. Ця ситуація демонструє, що людське співпереживання, підтримка, взаємодопомога і відсутність заздрості можливі навіть у вкрай несприятливих умовах приниження людської гідності.

Євгенія Загоруйко Мордовія, 5 лютого 1949р.

 

Євгенія Загоруйко, народилася в 1929 році в с. Підгірці Олеського району.
До арешту була студенткою Львівського поліграфічного технікуму. Заарештована 27 травня 1947 року. Засуджена 29 листопада 1947 року Особливою нарадою при МДБ СРСР за ст.ст. 54-1 «а», 54-11 КК УРСР на термін 5 років виправно-трудових таборів. Звільнена з табору 27 травня 1952 року. Заслання відбувала в Красноярському краї. Звільнена із заслання 7 травня 1954 року на основі розпорядження МВС і Прокуратури СРСР від 24 квітня 1954 року із зняттям судимості згідно Указу Президії Верховної ради СРСР від 27 травня 1953 року. Як зазначено у довідці про реабілітацію у засланні була один рік, 11 місяців, 12 днів. Реабілітована Прокуратурою Львівської області 28 грудня 1999 року.

На засланні Євгені Загоруйко одружилася із Володимиром Бульбачинським, який разом із батьками, двома сестрами та братом у 1950 року був депортований із село Побоч Золочівського району Львівської області на спецпоселення у Красноярський край, як члени сім’ї «участника банды ОУН». Там у них в 1953 році народилася донька Іванна. У 1960-х роках сім’я повернулася в Україну.


Ірина Єзерська

У фондах Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» є цікаві документи з часів Другої світової війни, коли Львів був під нацистською окупацією. Збереглися вони в родинному архіві відомої львівської громадської діячки Надії Мудрої (1924—2013) і є важливою пам’яткою функціонування окупаційної влади.
Посвідчення видали батькові Надії – службовцю-юристу тютюнової фабрики Павлові Мудрому та його сім’ї – дружині і донці греко-католицьким церковним урядом і мали засвідчити їхнє неєврейське походження. Такий був порядок, запроваджений нацистами на окупованих територіях: сувора регламентація та облік усіх і усього. Якщо говорити про реалії Львова та Галичини того часу, то такі папірці давали право жителям, які довели свої неєврейське походження, на хоч якусь можливість вижити і прогодувати себе.
Посвідчення, складене і підписане священиком на основі запису в метричну книгу, закріплене печаткою парафії, де було здійснено акт хрещення. Водночас надавалася інформація, що діди та батьки особи теж належали до греко-католицького віровизнання, що вичерпувало можливість приналежності когось із кровних родичів в другому та третьому поколінні до юдейської віри. У посвідченні Павла Мудрого священик парафії села Магдалівка на Тернопільщині Євген Славський записав наступне:
«Від греко-католицького парохіяльного уряду в Магдалівці, повіт Скалат, посвідчається, що родичі Павла Мудрого, як і діди Яків Мудрий і Анна Стадник були арійцями (підкреслення автора) і не належали до жидівської віросповідної громади – бо були членами української греко-католицької Церкви.

Від греко-католицького парохіяльного уряду в Магдалівці
8.IV.1942
о. Євген Славський».

Посвідчення про «арійське» походження Павла Мудрого священик написав українською. Один примірник завізований штампом його місця праці – тютюнової фабрики. Звідси висновок, що людина зобов’язана була пред’явити такий документ за місцем праці. Посвідчення про хрещення в греко-католицькій вірі його батька, Іллі Мудрого, написане латиною. Нотаріально завірені витяги з церковних метрик про хрещення дружини П. Мудрого Олени-Павлини Сидорович та дочки Ірини-Марії зроблені латинською, засвідчують ще й геополітичні перипетії в історії Галичини. Адже мати Олена-Павлина Сидорович, народилася і була охрещена у липні 1889 року в греко-католицькій парафії села Монастириська Станіславівської єпархії, Бучацького повіту Австрійської імперії, а донька, Ірена-Марія, народилася в селі Кудерявці 23 квітня, а охрещена 9 травня 1915 року в греко-католицькій парафії села Новосілки Ліські Кам’янського повіту Польської республіки. Що цікаво, хрещеним батьком Ірени-Марії був відомий український історик, на той момент професор львівської гімназії Іван Крип’якевич.
Родина Мудрих була українською і сповідувала греко-католицьку віру не в одному поколінні, тому одержати такі документи для них не було проблемою. Це хоч і не позбавляло їх статусу недолюдей, який в нацистському світі мали слов’яни, і пов’язаної з цим дискримінації, однак засвідчувало неєврейське походження, що давало можливість залишитися у своєму помешканні, зберегти місце праці, одержувати продовольчі картки з більшою нормою харчів. Це дозволяло українцям і полякам хоч якось проіснувати, на відміну від євреїв, для яких національне походження ставало смертним вироком.
Варто відзначити, що такі посвідки від священика і витяги з церковних метрик врятували життя багатьом євреям. Люди, щоб врятуватися від гетто та концтаборів, шукали собі такі документи, змінюючи імена й прізвища на польські чи українські, рятували своїх дітей, даючи згоду на їх хрещення. Відомим рятівником євреїв був Блаженний отець Омелян Ковч, який у ті страшні роки рятував життя багатьох євреїв, видаючи такі посвідки та охрещуючи єврейських дітей.

Ірина Єзерська

Детальніше із експонатами можна ознайомитись тут

Про цей експонат відомо небагато…
Конопляне полотно, розміром 72×37,5 см, на якому різнокольоровими нитками вишита ікона Діви Марії з Дитятком та ангеликами по два боки над ними. Розмір самої вишивки становить 32×27 см. З поміж кольорів ниток переважають синя та жовта, менше — рожевої, зеленої, коричневої. Техніка вишивання: стеблівка, хрестик, гладь.
Цю ікону подарувала музею львів’янка Зоряна Сивуляк. Відомо,що вишивали її старша сестра пані Зоряни Люба Барабаш-Білинська та її табірна товаришка Ірина, прізвище якої, на жаль, невідоме в першій половині 1950-х рр... У Зоряни Сивуляк, в дівоцтві Барабаш, збереглося мало перших спогадів про старшу на шістнадцять років сестру-студентку, яка мріяла вчити іноземні мови. Вона була ще зовсім маленькою, коли сестру заарештували. Зоряна зростала, дорослішала, а Люба в той час у далекому і холодному Тайшеті видобувала слюду і лічила секунди до звільнення та повернення додому.
Для таких молодих дівчат, які у 18-19 років були відірвані від дому і закинуті у радянські табори за тисячі кілометрів від дому, єдиною надією була молитва, що вселяла віру на повернення до тих, кого вони любили.
Вишиті під іконою Богоматері слова: «О Маріє, Мати Божа Неустанної Помочі, молися за нами» — крик душі і благання про заступництво. Сильна віра, надія на повернення та любов до Богоматері та рідних матерів додавали їм снаги, терпіння та сил вижити в складних кліматичних, моральних умовах, вистояти духом, повернутися додому і розпочати нове життя.

Символ віри, вишитий у засланні

У Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» у травні-червні експонується вишивки, зроблена Ярославою Сапріянчук (Ракочу), яка вишила її у віці 18-20 років після того, як разом із родиною була вислана в Сибір. Цю родину, як і тисячі інших українських родин примусово відірвали від рідної домівки і заслали освоювати холодні простори Сибіру за опір окупанту. Їхнє тавро – «посібники бандитів», а значить злочинці супроти радянської влади. Таке просте формулювання дозволяло радянській владі депортувати жителів окупованих територій сотнями тисяч: жінок, дітей, хворих і немічних, літніх людей. Тисячі з них так ніколи й не повернулися…
Молода вишивальниця зобразила квітів та голуба – символи рідного дому, миру, звичного життя з планами та надіями, які у людей біли відібрані. Великими літерами, вишитими стеблинкою, перетинає полотно традиційне українське привітання «Слава Ісусу Христу», в якому відчувається глибока віра та надія знедолених людей. Варто зазначити, що для вишивок, виконаних у тюрмах, таборах та на засланні загалом характерною є релігійна тематика: ікони Богоматері, ангели, слова молитов.
Вишивку передала до музею на тимчасове експонування онучка Я. Сапріянчук ЯрославаТкачук.
Нижче подаємо розповідь Я. Ткачук про бабусю.

Моя бабуся

Сапріянчук Ярослава Євстахіївна, народилась 1933році в селі Острів під Галичем. Батько Євстахій/Стах Ракочий (тримав олійню, їздив на заробітки в Аргентину, як повернувся – народилась бабуся). Мама Олена Ракоча (була акушеркою, зналась на лікувальних травах, організувала в селі літню школу травників, навіть професори зі Львова приїздили до неї на навчання). Старші брати – Іван і Михайло.

До Сибіру усю родину, разом з невістками і малесеньким дітьми, виселили приблизно між 1950–1952 рр. за звинуваченням – «посібники банди». Старший брат і батько відбували покарання в тюрмі, а родина була на вільному поселенні у Томській області Молчановському районі, с. Суйга.

Бабуся тоді тільки закінчила старшу школу в Галичі. Розповідала, що з приходом совєтів, закопала під вікном біля хати Кобзар і українські листівки. Остерігалася, оскільки стали люди в селі зникати, а в часі війни в їхній хаті деякий час був штаб Української армії. Припускає, що сам Провідник у них був, але не впевнена, оскільки ще була мала і не розуміла всього, що відбувається.

Коли приїхала в Сибір, то отримала пропозицію вчитись на медсестру, але за умови, що буде розповідати, про що розмовляють вдома і що пишуть в листах з України. Вона відмовилась, за що три дні її тримали в пивниці з водою, а потім відправили “валити ліс”, тобто робити просіки в тайзі для “візіри” (якихось замірів). І так по кілька днів вона з ще однією жінкою ішли в тайгу, рубали дерева, виконували норму. А найближче до них, за два кілометри, на паралельній просіці працювали її товаришки.

Бабуся дуже весело розповідає про ті часи, так ніби то захоплююча пригода: як вони розкладали великий вогонь, бо в палатці холодно; як на Богородицю не рубали дерева, а пішли через тайгу до подруг і злякали їх, вдаючи що це ведмідь; як влаштовувати танці; як дідусь до неї на побачення на ровері їздив...

А ще про те, як берегли і везли з собою рушники і вишиті хоругви. І ще був прапор синьо-жовтий з тризубом і квітами, який теж повернувся, і дід сховав його у вулик. Однак, на жаль, ми його так і не знайшли.

Ірина Єзерська

-ПравкаЦього місяця представляємо ще один цікавий експонат із фондів Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» – скриньку дерев’яну ручної роботи, виготовлену Любомиром-Осипом Пеленським у концтаборі в Караганді 1954 року. Представлення цього предмета є даниною пам’яті одному з багатьох українських патріотів, на долю яких випали важкі випробування тюрмами і таборами окупантів. Саме у травні 23 роки тому Л. Пеленського не стало. Читать полностью »

компилНещодавно  фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилися новим експонатом: нотатником за 1950 р., який  належав окружному провідникові ОУН Львівщини Миколі Мошончуку-«Бору». Сам підпільник назвав цей невеликий радянський записник з аркушами  у клітинку у коричневій м’якій обкладинці «Нотесом». Читать полностью »

Хустка-1Нещодавно фонди Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» поповнилися новим унікальним експонатом, якому цьогоріч виповнюється 70 років – вишиваною хустиною. Характерною особливістю цієї вишивки є те, що зробила її не одна людина. Пам’ятку про себе на квадраті простої тканини розміром 45×47,5 см за дев’ять місяців ( від листопада 1945 і до березня 1946 року) залишило майже 40 жінок і дівчат – полонянок сумнозвісної тюрми на Лонцького у Львові. Читать полностью »

IMG_0951-s+dНовим цікавим експонатом нашого музею цього місяця є карта Чехословаччини, яку сотенний УПА Михайло Дуда-«Громенко» придбав під час рейду на Захід з метою продемонструвати світові, що вже й за декілька років після закінчення Другої світової війни боротьба, що її вели українські повстанці, не припинялась. Карта була передана на тимчасове зберігання з метою експонування із архіву Центру досліджень визвольного руху.
Карта Чехословаччини 1945–1946 рр., яка використовувалась сотенним УПА Михайлом Дудою-"Громенком" під час рейду у Західну Німеччину в червні-вересні 1947 р.
Сам «Громенко» в своїх спогадах «У великому рейді» описав, за яких обставин йому вдалося дістати цю та інші карти: «5 серпня 1947 року відділ наблизився до міста Раєц. На деннім постої ми зустріли чеських туристів-студентів, які вибрались в екскурсію. Ми розмовляли з ними понад три години. Мені пощастило купити в них за 200 чеських корон карти-спеціялки Моравії, Чехії і частинно Австрії. Я був дуже задоволений з цього, бо карти, які я мав дотепер, саме кінчились».

ГроменкоМихайло Дуда-«Громенко» (нар. 12.11.1921 с. Сороки Пустомитівського району Львівської області тепер – заг. с. Танява Долинського району Івано-Франківської області). Член ОУН від 1937 року. З березня 1943 року – в УПА. Був військовим інструктором підстаршинської школи «Дружинники», командиром чоти. З червня 1944 року – організатор і командир сотні на Перемищині та Лемківщині. Восени 1944 року учасник Карпатського рейду загону командира «Рена» через фронт на Станіславівщину і назад, підвищений до хорунжого. Від серпня 1945 року – командир сотні «Ударники-2» на Перемищині. У 1946 році підвищений до поручника.
В червні 1947 року за наказом ШВО «Сян» вирушив із своєю сотнею в рейд на Захід. В запеклих боях сотня «Ударники-2» прорвалася через Лемківщину до Чехословаччнини, а далі – при повному озброєнні першою, 11 вересня 1947 року перетнула кордон Західної Німеччини. У 1948—1949 рр. був членом Місії УПА, підвищений до сотника. В травні 1950 року з кур’єрною групою УГВР йде в Україну. Загинув у бою з опер групою МВД, посмертно відзначений УГВР Золотим Хрестом бойової заслуги 2-го класу.
Відзначений Срібним Хрестом бойової заслуги 2 класу (1944), Золотим Хрестом бойової заслуги 2-го класу (1946), Золотим Хрестом бойової заслуги 1-го класу (посмертно).

Ірина Єзерська

Андрій Усач